Поняття та класифікація речей у римському праві

Поняття, загальна характеристика та види речових прав.

Поняття та класифікація речей у римському праві.

РОЗДІЛ 2. РЕЧОВЕ ПРАВО

Глава 6. Загальне вчення про речове право

Питання:

Речі в римському праві розглядалися як певні предмети матеріального світу, «доступні пануванню людини»[116]. У філософському аспекті все, що існує матеріально та піддається пізнанню визнавалося речами. Саме в такому значенні термін «річ» (res) розуміли представник школи римських стоїків Сенека, Цицерон[117], інші філософи. Однак слід наголосити, що в джерелах римського права, працях юристів того часу, що дійшли до нас, речі розглядалися принаймні у трьох значеннях: в найбільш загальному, широкому розумінні — все існуюче в матеріальному оточенні; у вузькому — все, що може бути предметом правовідносин між особами; у найбільш вузькому — все, що уявляється предметом майнових прав, зокрема речових і зобов’язальних. Визначення речі, відоме римському праву класичного періоду охоплювало всі три розуміння і розглядало річ як частину природи, що доступна і корисна людині, самих людей (рабів), дії людей, а також окремі права, якщо вони могли бути предметом майнових відносин[118]. Як бачиться з позицій сучасності таке розуміння може бути використане лише частково, із застереженням, що люди є не об’єктами, а суб’єктами права.

У римському праву сформувалася розгорнута класифікація речей, в якій було зафіксовано досвід узгодження індивідуальних волевиявлень, втілених в окремих об’єктах. Класифікація речей відображала ті їх якості, які вбачалися значущими для цивільно-правового обороту і для правових форм розподілу між суб’єктами освоєного предметного простору[119].

Як зазначав Гай, головним є поділ речей на речі божественного (res divini iuris) і людського (res humani iuris) права (Gai. 2.2). До першої групи відносилися речі, що належали богам, причому кожна така річ належала окремому божеству. Щодо таких речей визнавалося неможливим існування ні державної, ні приватної власності, а самі вони, будучи належністю небесних володарів, користувалися особливою охороною і захистом з боку римської держави. Речами божественного права визнавалися сакральні речі (res sacrae), тобто ті, що державною владою Риму присвячені одному чи декільком богам та освячені понитфіками. До сакральних речей відносилися, зокрема храми. Їх пошкодження, блюзнірство, наруга, інше протиправне діяння каралося публічною владою. Будь-яка особа з народу могла вчинити в захист цих речей позов[120]. Іншим різновидом речей божественного права були речі вшановані (res religiosae), зокрема місця для поховання. Річ набувала такого статусу не за актом органів римської держави, а за волею приватної особи, найчастіше глави родини, квіритського власника, який здійснював поховання на своїй землі. Однак з цього моменту річ належить «тіні померлого» і над нею не тяжіє будь-яке майнове право людини. Святість цих місць користувалася захистом з боку претора, пізніше було введено і кримінальне покарання за блюзнірство[121]. Відносини щодо божественних речей регулювалися по більшості публічним, а не цивільним правом.

Речі людського права в свою чергу поділялися на публічні і приватні. Суб’єктом права на публічні речі вступав римський народ, тоді як носієм прав на приватні речі виступали окремі особи. До публічних відносилися речі, що перебували у спільному користуванні - повітря, річки, моря, їх береги, дороги, театри тощо; речі, що забезпечували виконання державних функцій - казна, військове майно; речі, що складали державний земельний фонд.

Подальшому розподілу на групи буде піддано речі приватного права (res privata). Так, виділялися речі, допущені до цивільного обігу (res in commercio) і речі, що існують поза обігом (res extra commercium). Причому першу групу складали речі, що можуть бути об’єктом права окремої особи, тоді як до другої групи відносилися речі, що не могли належати за своїми властивостями певним особам. Ріка вважалася у римському праві публічної річчю (D. 1.8.4.1), струмінь води в ній — річчю extra commercium, а вода з ріки уміщена в посудину визнавалася річчю, допущеною до обігу.

Римськими юристами було опрацьовано також поділ речей на тілесні (res corporals) та безтілесні (res incorporales). До тілесних речей відносилися матеріальні об’єкти, існуючі в оточуючому світі незалежно від правових приписів, тоді ж як до безтілесних - права, включаючи права на чужі речі (сервітут, узуфрукт тощо), зобов’язальні права вимоги. Тобто безтілесні речі існували лише у відносинах між людьми, що регулювалися римським цивільним правом. Однак і тілесні, і безтілесні речі мали одну спільну властивість — бути об’єктом майнового обігу[122].

Відомим римському праву був поділ речей на манциповані (res mancipi) і неманциповані (res nec mancipi). Критерієм даної класифікації виступає правова форма переходу прав на ті чи інші види речей. Манциповані речі переходили від осіб до інших лише у суворо визначених формах, за допомогою освяченого ритуалу манципації, який був доступний лише римським громадянам. До цієї групи речей було віднесено найбільш важливі з економічних позицій того часу речі - раби, земельні ділянки, робоча худоба. Всі інші речі вважалися неманципованими, їх обіг регламентувався менш детально, а форми передачі неманципованих речей були спільними як для римських громадян, так і для інших мешканців римської держави. Ця класифікація притаманна лише римському праву.

Виділялися в римському праві речі і такі види речей як рухомі (res mobiles) та нерухомі (res immobiles ). Рухомими визнавалися речі, що могли змінити своє розташування у просторі без зменшення цінності і нанесення шкоди їх призначенню. Існували рухомі речі, що пересувалися самостійно (раби, тварини) та ті, що не могли пересуватися самостійно, тобто всі інші рухомі речі (D. 18.1.34.2; D. 18.1.6. pr.). Нерухомими римське право вважало речі, що не могли бути переміщені без заподіяння шкоди їх економічному призначенню. Нерухомістю вважалася земля, все, що пов’язане із землею (будівлі, споруди, насадження тощо). Юридичне значення цієї класифікації досить важливе, зокрема у римському праві існувало правило, що знаходиться на землі належало її власнику, незалежно від того, кому належали інші складові частини.

Здобула поширення з часів римського права класифікація речей на родові (genera) та індивідуальні (species). Родовим речам були притаманні спільні риси даної групи речей, такі речі мали один спільний род і не мали в обороті індивідуальності. Їх мінова вартість визначалася за кількістю, вагою, мірою, об’ємом тощо. Такі речі «своїм родом здійснюють своє призначення»[123]. Родовим речам протиставлялися речі індивідуальні, тобто такі, що є унікальними, а наявні в них ознаки притаманні лише цим речам (раб на ім’я Люцій). Юридичне значення цієї класифікації перш за все відображено у правилі — genera non pereunt, що означає: род ніколи не гине. У випадку загибелі родової речі вона може бути замінена річчю такого ж роду чи виду, тобто є такою що ніколи не зазнає юридичної загибелі. У випадку ж загибелі індивідуально визначеної речі, зобов’язана особа не може замінити її, вона може лише відшкодувати завдані збитки. Цій класифікації відповідає і відомий в римському праві поділ речей на замінні і незамінні. Так, до замінних відносилися гроші, інші речі визначені родовими ознаками, тоді як до незамінних — індивідуальні речі.

Римському праву була відома і класифікація речей на споживні і неспоживні. Критерієм поділу слід визнати об’єктивні функціональні якості речей (зокрема, паливо, продукти харчування): споживні речі припиняють своє існування в процесі споживання, тоді як неспоживні речі розраховані на тривале багаторазове використання і експлуатацію (раби, робоча худоба). Причому цей критерій не пов’язаний із поділом речей на індивідуальні та родові. Існують споживні індивідуальні речі, водночас і родова річ може бути неспоживною[124].

Наступною класифікацією є поділ речей на подільні (res divisibiles) і неподільні (res indivisibiles). Подільними були речі, які допускалося поділити на складові частини без зменшення їх майнової цінності та нанесення шкоди їх економічному призначення. До подільних речей у більшості випадків відносилися земельні ділянки. Неподільні речі при поділі на частини втрачали функції єдиного цілого (наприклад, сідло).

За функціональною єдністю виділялися речи прості (одиничні), складні та збірні. До першої групи відносилися речі, які визначаються “одним духом” (D. 41.3.30 pr.), тобто елементи яких не мають самостійної сутності, як-то: раб, колода, каміння. Складні речі існують як функціонально визначені одиниці, що об’єднують у собі декілька самостійних речей[125]. Збірні речі складаються з елементів, що наділені власною індивідуальністю, але сприймаються як складові частини цілого, наприклад отара овець яка виступає єдиним об’єктом речових і зобов’язальних прав тощо.

Римськими юристам було притаманне виділяти також плоди і доходи речі. До плодів відносилися всі блага, які виникали в ході експлуатації речі, будучи похідними від неї (наприклад, врожай дерев). Від плодів відрізнялися інші блага, тобто корисні результати, отримані не безпосередньо від речі, а в результаті циркуляції її в обороті, вчиненні правочинів з нею, за участю третіх осіб (D. 50.16.121.), так, проценти з грошей не входять в плоди. Доходи розглядалися в Римі як плоди цивільні, отримані безпосередньо від використання речі, наприклад, при здачі речі в найм.

Результатом поступових узагальнень римських юристів щодо речей стало опрацювання ними вчення про майно, під яким розуміли об’єднану спільним господарським призначенням сукупність речей, прав вимоги та боргів особи. Причому до складу майна входили тілесні та безтілесні речі, раби, незалежно від способу їх набуття. Ознаки самостійного майнового комплексу мав у римському праві рабський пекулій.

Виділялися у римському праві і інші види речей.

Дата добавления: 2017-02-01