Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі

Суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови у межах населеного пункту).

Емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення).

Окремі види особистих сервітутів.

Сервітут (право обмеженого користування чужим майном).

Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі.

6. Заставне право.

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так поряд з правом власності (proprietas) - найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника - виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором з власником, заповітом, законом або з інших підстав.

В уявленнях давньоримських юристів, більшість з яких у загальних рисах не втратили істинності і актуальності до сьогодення, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної “тріади” правомочностей у сукупності, так і окремих з них.

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом встановлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, коли суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому випадку у нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов: здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; встановлення цього права не суперечило закону; встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб. Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації, мали кінцевим наслідком втрату цього права.

Особливості прав на чужі речі були обумовлені наступним. По-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складали правомочності, які мали речовий характер і стосувались безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював стосовно них належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на чужі речі складали зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські юристи визнавали відносини, у яких набувачу прав на чужі речі протистояли зобов’язані особи, коло яких є необмеженим. Обов’язок всіх цих осіб, включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в утриманні від дій, які могли б перешкодити суб’єкту права на чужу річ здійснювати належні йому правомочності. По-третє, відповідне право на чужі речі характеризувалось обмеженістю за змістом, а тому і обсяг правомочностей, які мала управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди був значно вужчий і визначався або власником майна або положеннями закону. По-четверте, права на чужі речі мали похідний по відношенню до права власності характер. Вони встановлювались тільки стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб.

Задоволення інтересів управомоченої особи у сфері реалізації правомочностей по володінню і користуванню чужим майном потенційно могло здійснюватись кількома шляхами. Зокрема, за рахунок встановлення відносних, зобов’язальних відносин, що виникали між власником і набувачем прав на чуже майно на підставі відповідного договору про передачу майна у користування. Крім того, права на чуже майно могли набуватись і здійснюватись особою у межах абсолютних, речових відносин. Встановлення прав на чужі речі у межах останніх мало певні переваги у порівнянні з їх виникненням на підставі договору, предметом якого було право користування майном, належним іншій особі. Встановлення прав на чужі речі у межах абсолютних відносин характеризувалося більшою стабільністю і, як правило, не обмежувалось у часі. У Давньому Римі не заперечувалось право власника речі на одностороннє розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його умов правокористувачем. Це могло створювати небажані перепони на шляху безперешкодного здійснення прав та законних інтересів особи, що користувалась чужою річчю на договірних засадах. Нарешті, у випадках порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснювали право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами зобов’язального характеру (actio in personam), а можливість застосування речово-правових (actio in rem) виключалась[160]. Таким чином, у повній і належній мірі забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх виникнення і здійснення у межах змісту речових, а не зобов’язальних відносин.

Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, встановлених законом. Ці права полягали у безпосередньому пануванні над річчю і були необмеженими у часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі, їх поновлення забезпечувалось речово-правовими засобами захисту. Останній носив абсолютний характер і визначався формулою “захист проти всіх і кожного”, оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно сформувались у римському приватному праві і термінологічно визначили окремі положення сучасного цивільного права. Зокрема, володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій закріплені у положеннях актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК України) і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін не зазнали.

2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)

Сервітут (лат. servitutis – підпорядкований) – це право користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації певного земельної ділянки або на користь певної особи [161].Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними у стародавньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність певних корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо) і неможливість (за наявності потреби) їх використання власником сусідньої ділянки, обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сервітутних прав з правами власника земельної ділянки, вони мали характер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспільства в цілому.

Виходячи із загального призначення права на чужі речі, сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком особам – її власнику і іншому управомоченому суб’єкту. Останній набував право здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості відносно неї її власника. Управомочена особа могла набути сервітутне право у разі виникнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за рахунок здійснення обмеженого вилучення корисних властивостей, притаманних речам, які належать іншим особам.

Відомі римському приватному праву сервітути можна класифікувати наступним чином. За підставами їх виникнення – законні, договірні, заповідальні та преторські. Підстава їх виникнення були відповідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), преторське рішення. В залежності від суб’єкта на користь якого може встановлюватися сервітут вони поділялись на земельні (servitutes praediorum)і особисті (servitutes personarum). Земельний сервітут належав особі, як власнику так званої пануючої земельної ділянки, тобто тієї ділянки, в інтересах використання якої встановлений сервітут[162]. Земельний сервітут належав не особі, а ділянці (D. 8.3.20.3). отже, у разі зміни власника земельної ділянки, на користь якої встановлено сервітут, останній переходив до нового власника разом з правом власності на земельну ділянку. Особистий сервітут встановлювався на користь конкретно визначеної особи.

Встановлення сервітуту могло відбуватися перш за все на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до середини І ст. до н.е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio)[163].

Сервітутні права могли припинятись у наступних випадках. По-перше, на підставі поєднання у одній особі власника обтяженого сервітутом майна і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у випадку відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закінчення строку, на який від був встановлений або припинення обставини, яка слугувала підставою для виникнення сервітуту. По-четверте, за умови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п’яте, у випадку смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Існували і інші підстави припинення сервітутних прав.

Земельні сервітути (servitutes praediorum).Предметом земельного сервітуту могли бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі і споруди. Земельні сервітутні права встановлювались з метою обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Вони, як правило, характеризувались неможливістю задоволення суб’єктом сервітутного права своїх потреб іншим способом, не залежали від його особистості і могли передаватись його правонаступникам.

У свою чергу земельні сервітути, в залежності від їх призначення, також підлягають внутрішній класифікації. Залежно від статусу населеного пункту, у межах якого встановлювався земельний сервітут, вони поділялись на міські (servitutes praediorumurbanorum) та сільські (servitutes praediorum rusticorum). Враховуючи факт встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сервітути могли бути суходільними або водними. До суходільних сервітутів належали: право проходу або проїзду возом через чужу ділянку, право прогону худоби через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об’єкт, у інших узгоджених з власником правомірних діях.

Особистий сервітут (servitutes personarum) носив персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом підстав. Виключенням із загального правила непередаваності особистих сервітутів можна вважати особистий сервітут, якій встановлювався на підставі договору між особою, яка претендувала на його встановлення, та власником (володільцем) речі. У цьому випадку сервітутне право могло переходити до спадкоємців його набувача. Такий договір, як правило, містив положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і міг бути як оплатним, так і безоплатним.

З урахуванням широти потреб, що задовольнялись шляхом встановлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. Приватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував особисті інтереси його набувача (набувачів) і встановлювався на користь однієї або кількох, але завжди персонально визначених осіб. Прикладом приватного сервітуту, що виникав на підставі заповіту, є право користування нерухомим майном, що входить до складу спадщини, відказоодержувачем[164]. Цей сервітут визнавався приватним, оскільки право користування житлом або іншим нерухомим майном, визнавалось таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Публічні сервітути забезпечували права та інтереси невизначеного кола осіб, як правило, були необмеженими у часі і поширювались на правонаступників власника майна, стосовно якого вони встановлювалися.

Дата добавления: 2017-02-01