Поняття та загальна характеристика зобов’язання

Припинення зобов’язання.

Наслідки невиконання зобов’язання.

Забезпечення виконання зобов’язання.

Виконання зобов’язання.

Підстави виникнення зобов’язання.

Види зобов’язань.

Сторони у зобов’язанні.

Поняття та загальна характеристика зобов’язання.

5. Зміст зобов’язання.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. в джерелах римського права з’явився термін obligatio, яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання (obligatio) являє собою правові окови, які примушують нас щось виконати згідно з законом нашої держави (І. 3. 13. pr.). Відомий римський юрист Павло вказував, що сутність зобов’язання полягає не у тому, щоб зробити нашим якій-небудь предмет, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав (D. 44. 7. 3). Отже, римські юристи робили акцент на визначені таких рис зобов’язання як скутість та зв’язаність. Іншими словами, якщо казати образно, то до виникнення зобов’язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж в зобов’язання, вона, як би надівала на себе окови, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою.

У найдавніші часи слова “окови” і “зв’язаність” щодо зобов’язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, накладалися колодки чи окови вагою не менше 15 фунтів. Боржник, якій не сплатив своєчасно борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом, окови із фізичних перетворилися в юридичні: зв’язаність стала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобов’язанням[173]. Поняття зобов’язання набуло більш чіткого визначення та практично незмінним застосовується у сучасному цивільному праві.

Зобов’язання – це правовідношення, за яким одна особа (особи) – кредитор має право вимагати від іншої особи (осіб) – боржника вчинити яку-небудь дію або утримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, з обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки як підпорядкованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівним у праві, партнерстві та у судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що у ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов’язальні права[174]. Як вже зазначалось, римське право представляло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аctio in personam) позови[175]. Речовий позов (actio in rem) надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед невизначеною особою. Особистий позов (аctio in personam) по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, не заважаючи на те, що в джерелах римського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж такі існував у римському праві.

Основана відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права – завжди річ, зобов’язального права – дії, право вимоги здійснювати певні дії[176].

Речове праве, і перш за все право власності, визначається як панування особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби безпосередньо впливаючи на річ. Характерною же особливістю прав, що виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта – саме того, хто виявляється по відношенню до нього зобов’язаним[177].

Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися у порядку спадкування та припиняється, як правило, за волею носія цього права. Право, що виникає із зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має тимчасовий характер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його виконання зобов’язаним суб’єктом.

Речове право підлягає захисту від його порушень з боку будь-якого, заздалегідь невизначеного суб’єкта, тобто користується абсолютним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учасниками) зобов’язального відношення. Отже, захист зобов’язального права має відносний характер.

Дата добавления: 2017-02-01