Види зобов’язань

До найдавніших видів зобов’язань належить nexum, тобто відношення, яке опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного боржника кредитору щодо його обов’язку відробити борг.

З часом з’явилися інші види зобов’язань, які можна класифікувати за різними юридичними критеріями.

Основним був розподіл зобов’язань залежно від характеру їх визнання правовою системою та характеру правових засобів захисту управомоченою особою своїх прав із зобов’язання. За цим критерієм вирізнялися цивільні (civiles), преторські (honorariae) та натуральні (naturales) зобов’язання. Цивільними вважалися зобов’язання, що були узаконені правом (Законом ХІІ таблиць та наступними законами). У цих зобов’язаннях головним був обов’язок боржника (oportere). У разі порушення цих зобов’язань кредитор мав право на позовний захист своїх прав, вимагаючи від боржника виконання свого обов’язку (oportere). Отже, виконання цивільних зобов’язань забезпечувалося державним примусом. Саме цивільні зобов’язання вважалися повноцінними зобов’язаннями у римському праві. Преторські зобов’язання з’явилися як такі, що не були визнані цивільним правом (ius civile), а отже й позбавлені позовного захисту. Захист цих зобов’язань надався претором, що однак не призводило до їх легалізації. Особливе місце в цій класифікації займали натуральні зобов’язання, які не користувалися захистом ні позовним, ні преторським, ні іншими засобами захисту, але мали юридичне значення, тобто вважалися такими, що існують. Виконання боржником свого обов’язку за натуральним зобов’язанням завжди вважалося належним виконанням. При цьому не мало значення з яких причин боржник здійснив виконання: за доброю совістю або у зв’язку із незнанням про відсутність у кредитора права на позов. Як приклад натурального зобов’язання у літературі вказується грошова позика, що здійснена підвладним сином без згоди домовладики (pater familias)[181].

В окремих випадках натуральні зобов’язання набували певного юридичного значення, зокрема, за певних умов воно могло бути підставою новації (novatio); його можна було пред’явити до заліку (compensatio); його виконання могло забезпечуватися порукою або заставою.

До натуральних зобов’язань відносилися: 1) зобов’язання рабів, що виникали не з правопорушень (ex delicto); 2) зобов’язання між pater familias та підвладними йому особами, а також взаємні зобов’язання осіб, які перебувають під однією владою; 3) зобов’язання осіб, що перебувають під опікою, та зобов’язання осіб, оголошених марнотратниками, укладені без участі опікуна чи піклувальника; 4) зобов’язання позики підвладних дітей; 5) зобов’язання, в яких втрата права позову викликана спливом позовної давності тощо[182].

Залежно від предмету зобов’язання вони розрізняли подільні (obligatio dividue) та неподільні (obligatio individue) зобов’язання. Предмет подільних зобов’язань може бути поділений без завдання шкоди його цінності. Такі зобов’язання виникали, наприклад, з приводу грошей або речей, визначених родовими ознаками (genera). Благо, що було предметом неподільного зобов’язання, не можна поділити на частки, а отже таке зобов’язання не підлягало виконанню частинами (per partes). Прикладами неподільних зобов’язань є ті, що спрямовані на передачу індивідуально визначеної речі (species), сервітуту (servitutis). Неподільним є зобов’язання побудувати будинок, викопати рів (D. 45.1.72.pr.). Практичне значення цієї класифікації полягає в тому, що при множинності осіб в неподільному зобов’язанні боржники або кредитори вважаються солідарними. Подільні зобов’язання зі множинністю осіб, як правило, є частковими.

Особливу категорію складали альтернативні зобов’язання. Альтернативним називається зобов’язання, в якому боржник зобов’язаний вчинити одно з двох (або декількох) дій[183]. Отже, існує альтернатива, право вибору одного з двох (декількох) предметів виконання зобов’язання. Наприклад, в заповіті альтернативне зобов’язання для спадкоємця може встановлюватися шляхом розпорядження: “Нехай мій спадкоємець, за власним вибором, дасть Тіцію раба Стиха або Памфіла” (D. 30.84.9). У цьому прикладі передачі підлягає тільки один з рабів, в результаті чого зобов’язання припиняється. Сторона, яка мала право вибору варіанта предмету виконання, визначалася в договорі, заповіті, іншому правочині. Якщо ж такої вказівки не було, то це право належало зобов’язаній особі (боржнику).

Схожим з альтернативним є факультативне зобов’язання (facultas solutionis). Однак, за цим зобов’язанням боржнику надавалося не право вибору, а право заміни предмета виконання. Така заміна дозволялася тільки у разі неможливості надання основного предмету зобов’язання.

Дата добавления: 2017-02-01