Невиконання або неналежне виконання зобов’язання – це порушення умов договору або вимог, що пред’являються до належного виконання зобов’язання.

Наслідки невиконання зобов’язання

За загальним правилом, у разі невиконання (неналежного виконання) зобов’язання боржник несе відповідальність перед кредитором. З джерел римського права вбачається, що у певні історичні періоди відповідальність боржника була різною. Так, у найдавніші часи вона мала особистий характер, тобто у разі невиконання боржником обов’язку до нього застосовувалися міри впливу, спрямовані безпосередньо на його особистість (продаж у рабство, позбавлення життя тощо). При цьому ці міри застосовувалися самим кредитором. Особистий характер відповідальності боржника за невиконання зобов’язання, як правило, не відповідав інтересам кредитора, оскільки останній залишався без задоволення своїх вимог. Отже, з часом форми відповідальності пом’якшувалися і боржник став відповідати за порушення зобов’язання своїм майном. Майнова відповідальність боржника за невиконання зобов’язання була встановлена ще законом Петелія в ІV ст. до н.е. Однак й після прийняття цього закону кредитор міг затримати боржника у разі порушення ним зобов’язання.

У класичний та післякласичний період майнова відповідальність практично витіснила особисту.

Римські юристи визначали, що боржник має відповідати за невиконання (неналежне виконання) зобов’язання лише у разі, якщо таким порушенням було заподіяно шкоду кредитору. Сучасне цивільне право України встановлює, що відшкодуванню підлягає як майнова, так й немайнова (моральна) шкода. Дослідження джерел римського права не дає можливості однозначно відповісти на питання – чи підлягала відшкодуванню немайнова шкода за часів існування Римської імперії. Що ж стосується майнової шкоди, то її наявність була обов’язковою умовою відповідальності як за порушення умов договору, так й за інші правопорушення (делікти).

Майнова шкода могла полягати у знищенні або пошкодженні майна, тобто позбавленні кредитора того, що вже було у нього наявним. Така шкода називалися римськими юристами позитивною. Крім того, відшкодуванню підлягала й упущена вигода, тобто такий вид майнової шкоди, який полягав у неотриманні кредитором того, що він міг би отримати у разі належного виконання зобов’язання або іншого нормального розвитку відносин.

При визначенні розміру шкоди, яка підлягала відшкодуванню, здебільшого виходили із вартості речі (предмету зобов’язання) за даних конкретних обставин, а не з її ринкової ціни. І.Б. Новицький наводить такий приклад визначення розміру відшкодування: у разі вбивства раба, який входив до трупи рабів-акторів, на розмір відшкодування впливає той факт, що вартість інших рабів зменшилася у зв’язку з порушенням ансамблю[200]. Однак, на розмір відшкодування не впливали такі суб’єктивні фактори як особлива цінність речі для її конкретного власника. Так, вартість вбитого раба, який був позашлюбним сином його власника, вимірювалася лише такою ціною, яку цей раб мав для будь-якого іншого власника.

У римському праві відшкодуванню підлягали тільки прямі збитки, тобто ті, що знаходилися у безпосередній близькості до невиконання зобов’язання. Більш віддаленні – непрямі збитки не відшкодовувалися.

Історичний розвиток інституту відповідальності за невиконання зобов’язання завершився закріпленням другої обов’язкової умови відповідальності – вини (culpa) боржника.

Вина у римському праві – це недодержання особою тієї поведінки, яка вимагається правом. Якщо все зроблено, як необхідно зробити достатньо обачливій людині, вини немає (D. 19.2.25.7).

Вина у широкому розумінні цього слова розподілялася на дві форми: умисел (dolus) і необережність (culpa).

Умисел (dolus) має місце, якщо боржник передбачає наслідки своєї дії або бездіяльності та бажає їх настання. Відповідальність за умисне невиконання зобов’язання наставала завжди. Це положення носило імперативний характер, тобто не могло змінюватися за домовленістю сторін. Отже, якщо продавець відчужує раба, що є предметом застави, то, хоча б і було застереження про звільнення його від відповідальності, він буде відповідати за те, що діяв з умислом.

Необережність (culpa), або вина у вузькому розумінні цього слова, має місце, коли боржник не передбачає, але повинен був передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності. Необережність (culpa), в свою чергу, поділялася на грубу (culpa lata) і легку (culpa levis) необережність.

При грубій необережності особа не виявляє тієї міри турботливості, яку можна вимагати від будь-кого[201]. Легка необережність була наявною у разі, якщо особа не проявила тієї міри турботливості, яка притаманна дбайливому, доброму господарю.

У римському праві існували два критерії (меріла) визначення ступеня турботливості боржника при виконанні ним зобов’язання: абстрактний, якій був вироблений римськими юристами при визначені типу дбайливого, турботливого господаря; конкретний, якій ґрунтувався на мірі турботливості, яку особа проявляє у своїх власних справах.

Крім цього, римське право знало таке поняття як охорона речі (custodia). Якщо договором або законом на особу покладається обов’язок по охороні речі (custodia), вона повинна проявити особливо ретельний вид турботливості. Вважається, що відповідальність за(custodia) виходить за межі вини. Наприклад, кравець, якій приймає тканину для шиття плаття, відповідає за її схоронність навіть, якщо втрата цього матеріалу відбулася без його вини. Отже, охорону речі (custodia) можна вважати більш суворим видом відповідальності, а саме – відповідальністю незалежно від наявності вини правопорушника.

Хоча відповідальність і була загальним наслідком невиконання (неналежного виконання) зобов’язання, за певних обставин правопорушник міг бути звільнений від неї. Підставами звільнення від відповідальності римські юристи вважали випадок (casus) і непереборну силу (vis major).

Випадок (casus) – це спеціальний правовий термін, якій вказує на те, що загибель, пошкодження речі або інша неможливість виконання зобов’язання сталися без вини боржника. За загальним правилом за випадок ніхто не відповідає.

У разі відповідальності за custodia боржник не звільнявся від відповідальності за відсутності його вини. У цьому разі межею відповідальності була непереборна сила (vis major).

Непереборна сила (vis major) – це невідворотна подія, якій неможливо протистояти. Як непереборна сила розглядалися стихійні явища: землетрус, аварія корабля, повінь, напад розбійників).

Непереборна сила звільняла боржника від відповідальності, якщо їй не передувала винна поведінка боржника. Наприклад, не звільняється від відповідальності особа у разі, якщо ураганом знесена покрівля її будинку, чим заподіяна шкода будинку сусіда, якщо буде встановлено, що покрівельні роботи здійснені недобросовісно.

Дата добавления: 2017-02-01