Застава – це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановляються речове право заставодержателя на предмет застави.

Неустойка (stipulatio poenae)– це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Порука[196] (adpromissio) – це договір, за яким третя особа (поручитель), в цілях забезпечення виконання зобов’язання, приймає на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Забезпечення виконання зобов’язання

Права та інтереси кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними способами. Так, на боржника покладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо. Однак, ці засоби впливу на недобросовісного боржника не завжди виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без задоволення. Отже, ще в момент виникнення зобов’язання кредитор заінтересований у наданні йому гарантій виконання зобов’язання та можливості спонукати боржника до належного виконання зобов’язання під страхом невигідних для нього наслідків. Під гарантією зобов’язання розуміється будь-який засіб, що надається правом з метою посилити позиції кредитора, шляхом забезпечення його головним чином прямим або непрямим отриманням задоволення за його вимогою[195]. Цієї цілі служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов’язання. Римському праву були відомі наступні способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов’язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припинення основного зобов’язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується у тієї же сумі, що й основний боржник, або у частині цієї суми.

У Римі порука була розповсюдженим способом забезпечення виконання зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римського суспільства. Як правило, порука застосовувалася у випадках, коли основний боржник був нездатний забезпечити виконання зобов’язання власним майном, зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй майном і, як правило, досить заможна. Порука була поширеною у відносинах патронату[197], коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом) поручався його колишній господар (патрон).

Порука здійснювалася у формі стимуляції (stipulatio).

У класичний період у разі невиконання основного зобов’язання боржником кредитор мав право обирати до кого звернутися з вимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був виконати зобов’язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручителя. Кредитор спершу мав вимагати задоволення своїх вимог від основного боржника і тільки у разі відмови останнього – звертатися до поручителя. Поручитель, якій виконав зобов’язання (сплатив борг), одержував право зворотної вимоги (регресу) до основного боржника.

Завдаток (arra) – це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) у момент укладення договору.

У класичну епоху завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто являвся доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завдаток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів, найбільше поширення він мав при укладені договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору завдаток повертався боржнику. Тільки у епоху Юстиніана завдаток набуває свою штрафну функцію[198]. Доля завдатку у разі порушення основного зобов’язання залежала від того яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), то він втрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від договору відмовлявся кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну суму завдатку. У разі нормального розвитку правовідносин (договір виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з боржника платежу.

Зобов'язання про неустойку здійснювалося у формі стимуляції (stipulatio).

У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, якій був неспроможний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечувалося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема, натурального зобов’язання (naturales). Тим самим, у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.

Вважається, що у разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І тільки у певних випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кредитор вправі вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі – предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Римському праву були відомі наступні форми застави: фідуція (fiducia); ручной заклад (pignus); іпотека (hypotheca) [199].

Дата добавления: 2017-02-01