Методи регулювання відносин у міжнародному приватному праві 1 страница

3.1. Колізійний [3] метод і колізійні норми

Правовий метод регулювання – це сукупність узгоджених між собою способів впливу на певну групу відносин. Для міжнародного приватного права характерним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї галузі. Крім нього для врегулювання правовідносин з участю іноземного елементу застосовують ще два юридико-технічні методи: колізійний і матеріально-правовий. Колізійний метод є необхідним для врегулювання цивільно-правових відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права.

Специфічність суспільних відносин, які потребують врегулювання у міжнародному приватному праві, зумовила специфіку методів цього реботе сейчас не помн/ю короче новий интерлюд класний много онлайне людейгулювання. Особливим, передусім, є колізійний метод. Він упродовж довгого часу вважався корінним методом міжнародного приватного права. Але процес уніфікації норм матеріального характеру в міжнародних договорах привів до необхідності визнання другого методу регулювання в міжнародному приватному праві – матеріально-правового.

За літературними даними, матеріально-правові норми дістали визнання після 50-х років минулого століття як засоби реалізації матеріально-правового методу¹. Таким чином, методи регулювання у міжнародному приватному праві є особливими, такими, що мають свою специфіку.

Первісно міжнародне приватне право розвивалося переважно як колізійне право. Саме колізійний метод зумовив виникнення цієї правової галузі. Характерною рисою колізійного методу є те, що він, не регламентуючи відношення по суті, визначає, право якої держави має бути застосоване для врегулювання правовідносин з участю іноземного елементу.

Міжнародне приватне право, беручи свій розвиток з колізійного права, пройшло тривалий шлях. Воно виникло в епоху раннього середньовіччя через потребу врегульовувати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, в договорах, укладених з греками 911 року князем Олегом, 944 року — князем Ігорем, в інших джерелах.

Значно пізніше, з кінця середніх віків, почала формуватися практика і доктрина про колізії статутів (місцевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово розвинулася його назва — міжнародне приватне право.

Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приватного права були італійці Бартол (1314—1357) і Бальд (1327—1400), які коментували тексти римського права. Цей коментар в основному стосувався контрактів, деліктів і заповітів.

Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про «автономію волі» сторін, за яким останні могли застосовувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500—1566, Франція); твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертрен д’Аржантре, 1519—1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу «ввічливості», які полягали в тому, що іноземні закони діють завдяки «міжнародній ввічливості» (Ульріх Губер та деякі інші вчені Голландії XVII ст.).

У ХІХ ст. зазначені теорії були підтримані у США (Джозеф Сторі). У «коментарях конфліктного права» останнім було вжито термін «міжнародне приватне право», який і донині породжує заперечення. Термін «міжнародне» не відображає характеристики форм цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, поміжштатний характер. Але інші назви — «конфліктне право», «колізійне право» — у правових системах США та інших країн повністю не охоплюють предмета цієї галузі.

Зважаючи на те, що й досі не запропоновано назви, яка б найбільшою мірою відповідала змісту цієї галузі права, доводиться користуватися умовним терміном «міжнародне приватне право» як таким, що регулює цивілістичні відносини з іноземним елементом.

Після того, як визначилася назва галузі — міжнародне приватне право, значні внески у розвиток його доктрини зробили вчені Англії, Німеччини, Франції, Голландії, Росії, України, Болгарії, Угорщини, Чехії і Словаччини.

В Україні міжнародне приватне право покликане розв’язувати колізії, що виникають між правовими системами різних держав. Таким чином, колізія у міжнародному приватному праві — це така правова ситуація, в якій приватноправові відносини через наявність в них іноземного елементу підпадають під чинність двох і більше національних правових систем. Тобто в ситуаціях, коли приватноправові відносини характеризуються проявом юридичного зв’язку з двома чи кількома правопорядками, кожний з яких може бути застосованим для врегулювання даних суспільних відносин. Причому у приписах відповідних систем права можуть міститися такі значні розбіжності, що юридичні наслідки застосування того чи іншого правопорядку можуть виявитися протилежними.

Потреба застосування колізійного методу може виникати як у випадку неідентичності законодавства різних правових систем з одного і того самого питання, так і у випадку їх схожості. Для винесення рішення на основі законодавства певної держави суд повинен, насамперед, зробити вибір між законодавством цих держав, тобто звернутися до колізійної норми. Колізійний метод застосовується також у разі відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм з певного питання.

Цей метод покликаний вирішувати проблеми, що виникають у міжнародному приватному праві. Це здійснюється різними способами. Наприклад, через застосування уніфікованих матеріально-правових норм міжнародних договорів чи звичаїв; «переборення» колізії, тобто тимчасове її подолання стосовно конкретних випадків правозастосовчої діяльності, яка може виявлятися в офіційному чи неофіційному тлумаченні права. Але найчастіше для вирішення колізійної проблеми застосовують саме колізійні норми, тобто норми права (національного чи міжнародного), що визначають законодавство тієї правової системи, яку необхідно застосувати до певних відносин. Тому метод, з допомогою якого врегульовуються колізії через застосування колізійних норм, і дістав назву «колізійний».

Вирішення питання про те, яку правову систему обрати, коли системи кількох держав колізують одна з одною, в багатьох випадках являє собою доволі складне завдання. При його вирішенні нерідко виникає необхідність враховувати потреби міжнародної співпраці, розвитку господарських зв’язків між державами та інтереси сторін-учасників відносин.

Для міжнародного приватного права мають значення не будь-які колізії, а тільки такі, що виникають між іноземними системами (міжнародні колізії). Внутрішні колізії, наприклад такі, що виникають в одній правовій системі між різними її правовими формами чи галузями, не входять до сфери міжнародного приватного права.

3.2. Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми

Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно не врегульовує правовідносини з участю іноземного елементу. Її існування має сенс за умови використання матеріально-правової норми, тобто такої, що по суті регулює відносини у міжнародному приватному праві.

Наявність і використання таких норм і визначає матеріально-правовий метод регулювання зазначених відносин. Він полягає саме в тому, що відносини регулюються безпосередньо юридичними нормами.

До матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві відносять: 1) уніфіковані норми міжнародних договорів; 2) норми національного законодавства, які регулюють відносини з участю іноземного елементу; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судову практику (в державах, де вона визнається формою права).

Матеріально-правові норми міжнародних угод є уніфікованими правилами, створеними кількома суб’єктами права для безпосереднього врегулювання відносин, що часто виникають у практиці міжнародного приватного права. Міжнародні угоди можуть повністю або частково містити такі норми.

Здебільшого матеріально-правовий метод застосовується при укладенні угод з питань авторського права, регулювання праці, відшкодування шкоди, зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. Його використано, наприклад, у Бернській конвенції з охорони літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р., Брюссельській конвенції про відповідальність операторів ядерних суден (1962 р.), Віденській конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.).

Норми національного законодавства, що регулюють правовідносини з участю іноземного елементу, можуть міститися в конституціях держав та інших законодавчих актах.

У багатьох державах приймаються нормативно-правові акти, присвячені питанням зовнішньоекономічної діяльності, скажімо законодавство з питань іноземного інвестування.

Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародних угод у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й права та обов’язки суб’єктів цієї держави за кордоном. Внутрішні за походженням, цивільно-правові або господарсько-правові за змістом ці норми є матеріально-правовими нормами міжнародного приватного права.

Використання матеріально-правового методу має переваги перед колізійним. По-перше, цей метод створює значно більшу визначеність для учасників відносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовому регулюванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє усуненню прогалин, які утворюються при використанні виключно матеріально-правових норм. Поєднання цих методів дозволяє враховувати конкретні умови виникнення й реалізації прав та обов’язків суб’єктів відносин.

§ 4. Система міжнародного приватного права

Міжнародне приватне право поділяється на дві частини: загальну і особливу. Як окрему частину іноді виділяють ще міжнародний цивільний процес.

У загальній частині навчального курсу розглядаються загальнотеоретичні питання, що мають значення для міжнародного приватного права в цілому, а саме: поняття, предмет, систему і зміст цього права, його джерела і форми, методи правового регулювання, вчення про колізійні та матеріально-правові норми; правові режими, загальні положення щодо суб’єктів, низку інших загальних понять і принципів.

Особлива частина містить аналіз питань власності, зобов’язальних відносин. Нею охоплено також спадкові відносини, шлюбно-сімейні, трудові та основи міжнародного цивільного процесу. Складається вона з таких розділів: право власності, зокрема інтелектуальної, спадкове право; загальні положення зобов’язального права; міжнародні перевезення; шлюбно-сімейні відносини; міжнародні трудові відносини; міжнародний цивільний процес; міжнародний комерційний арбітраж.

Система міжнародного приватного права як наука охоплює також основні теоретичні та методологічні особливості галузі, її історичний розвиток, актуальні проблеми і перспективи.

ГЛАВА 2 Форми міжнародного приватного права

§ 1. Поняття форм права

За традицією, в системі науки права взагалі, її окремих галузях і навчальних курсах розглядається поняття «джерела права». Багатозначність і нечіткість цього поняття, а також численність таких джерел з давніх часів викликали критичні зауваження видатних правників. В умовах радянської правової системи по суті єдиним джерелом права визнавалося законодавство.

У літературі того часу зазначалося, що залишається відкритим питання, чи виправдано вважати єдиним джерелом права закон. А звичаєве право — не визнавати, так само як і прецедентне право, на тій підставі, що радянський суд спирається лише на закон. Таким чином, з поля зору випадають елементи права, які можна віднести до історично накопичених цінностей соціальної і правової культур.

Ця традиція зберігається здебільшого й до нашого часу. У підручниках і навчальних посібниках з окремих галузей права саме законодавчі акти визнаються основними джерелами права.

У теоретичних розробках джерела права, як правило, ототожнюються з його формами. Не розмежовують ці поняття і автори деяких підручників з теорії права. Там зазвичай юридичні джерела (форми) або соціально-спеціальні джерела визначаються як офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що походять від держави і надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Подібний підхід висловлений і в підручнику з міжнародного приватного права, виданого минулого року. Під джерелами міжнародного приватного права, читаємо там, в юридичній літературі розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма.

Пояснюється таке тлумачення джерел права, як уже зазначено, давнішньою традицією, за якою основним джерелом права є писане право — нормативні акти. В юридичній літературі дореволюційної Росії превалювала думка, що «саме ці форми об’єктування юридичних норм, які слугували визначенням їх обов’язковості, … звуться джерелами права».

Однак і в ті часи такий підхід до розуміння джерел права породжував заперечення. Так, Л. І. Петражицький на запитання, що таке джерела права, відповідав, що за загальновизнаним розумінням до них належить законне право (чи закони) та звичаєве право. Він вважав, що такі вчення про джерела права не витримують наукової критики й навіть являють собою дивне і ненормальне з елементарно-логічної точки зору явище.

Думка про те, що поняття «джерела права» і «форми права» мають різне значення і не можуть ототожнюватися, висловлювалась і видатним українським правником С. Дністрянським та іншими вченими. Але й досі здебільшого спрацьовує традиція, збережена у радянські часи, за якою «офіційний акт — документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституцією, законами, указами Президента, постановами тощо),— є основним юридичним джерелом права».

Але в деяких інших аналогічних російських виданнях поняття «джерела права» і «форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «джерела права», стверджується в одному з них, тісно взаємопов’язані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організовано і виражено назовні, то «джерело права» — виток формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження.

Стосовно джерел міжнародного приватного права, в літературі висловлена думка про те, що для них, у зв’язку з їхньою різноманітністю, характерним є, з одного боку, розмежування, а з другого боку, поєднання «форми права» — зовнішнього його вираження (внутрішньодержавного закону, міжнародного договору та ін.) і способу надання державою моделям поведінки юридичної сили.

Розбіжності тут існують, як зауважив свого часу Л. І. Петражицький, на підставі нез’ясування питання про те, що таке право. У наш час, коли і в Конституції України проголошене верховенство права (ст. 8), а не закону, не залишається підстав для їх ототожнення. Право і закон розмежовуються, першість належить праву як нормативному закріпленню справедливості, що базується на природних правах людини, а закон розглядається як форма, що покликана відповідати праву як його змісту.

Такий підхід до цієї проблеми висловили й автори підручника «Загальна теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. А джерела права — це фактори, що зумовлюють виникнення і розвиток юридичних ідей, поглядів, теорій щодо утворення, змісту і функціонування права (передусім система соціально-економічних відносин).

Найпоширенішими формами права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори.

Сьогодні першість серед цих форм належить нормативним правовим актам — офіційним документам, які приймаються компетентними органами правотворчості.

§ 2. Види форм права

У міжнародному приватному праві застосовуються такі форми права, як 1) міжнародні договори, а також 2) правові звичаї (міжнародні та внутрішньодержавні); 3) внутрішнє законодавство (вітчизняне та іноземне); 4) судова й арбітражна практика. Як джерела права розглядають правову доктрину, хоча доктринальні положення не є загальновизнаним джерелом права.

Форми і джерела міжнародного приватного права мають певні особливості, породжені наявністю міжнародних договорів і звичаїв:

1) подвійність форм правового регулювання — існування внутрішньодержавного і міжнародного рівнів регулювання одних і тих самих відносин;

2) у деяких випадках формою міжнародного приватного права може виступати не тільки національне законодавство України (внутрішньодержавне і міжнародне), а й внутрішнє право інших країн.

Скажімо, при розгляді справи про спадкування, вітчизняний суддя може постати перед необхідністю застосування до правовідносин законодавства Польщі чи будь-якої іншої держави. При цьому суд повинен використати не тільки визнані в Україні закони чи підзаконні нормативні акти, правові звичаї, а й судові прецеденти, і навіть доктри-нальні положення.

Специфічним є співвідношення між різними формами права. У більшості галузей права основною формою регулювання виступає внутрішнє законодавство, а міжнародні договори та звичаї застосовуються рідше. У міжнародному приватному праві міжнародно-правове регулювання (договори та звичаї) набувають все більшого застосування. Незалежно від різних теоретичних підходів щодо значення міжнародних договорів, практично в будь-якій сфері правового регулювання поряд з нормами внутрішнього законодавства застосовують також норми міжнародних договорів, які в міжнародному приватному праві превалюють над внутрішнім законодавством.

§ 3. Міжнародні договори

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

При використанні міжнародного договору слід визначитися, чи можна застосовувати цей договір до відносин, які належить врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учасницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може інколи застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави-учасника договору), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна норма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин внаслідок трансформації, тобто перетворення їх на норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України — це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності: а) після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між учасниками; б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію[4]; в) по закінченні певного терміну після обміну ратифікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію; г) у термін, зазначений в самому договорі; ґ) з моменту підписання[5] (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може ще не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

При застосуванні міжнародних договорів слід враховувати також застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) передбачає можливість укладення договорів в усній формі, однак Україна зробила застереження відповідно до статей 12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору в тих випадках, коли принаймні одна із сторін має своє комерційне підприємство в Україні.

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберігають автономне положення у національному праві. У Законі України «Про міжнародні договори України» та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших дер-жав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачення має бути однаковим.

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників

а) двосторонні (про правову допомогу, консульські конвенції, про торгово-економічне співробітництво, про міжнародні перевезення (транспорт), про захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування та ін.);

б) багатосторонні (універсальні — відкриті для всіх держав), наприклад Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.), Конвенція з питань цивільного процесу (1954 р.) та багато інших;

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад угоди країн СНД про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності (1992 р.), і про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах з участю держав СНД (1993 р.) та ін.;

2) за суб’єктом їх укладення

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонас-тупництва;

в) укладені Україною як самостійною державою.

Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Законом України «Про пра-вонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Наша країна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також наступництво прав і обов’язків за міжнародними угодами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні договори укладаються:

Президентом України або за його дорученням — від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням — від імені Уряду України;

міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні договори:

а) політичні, мирні, територіальні й такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, і обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міжнародний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до ведення Кабінету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента чи Кабінету Міністрів України, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України або затверджуються Кабінетом Міністрів у формі постанов.

§ 4. Внутрішнє законодавство

На відміну від деяких іноземних держав, в Україні не існує єдиного кодифікаційного акта в галузі міжнародного приватного права, хоча вже підготовлено кілька проектів такого. Його норми «розкидані» по великій кількості законів і підзаконних нормативних актів. Зокрема, деякі норми містяться в Конституції України. Скажімо, в ст. 25 зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами, а в ст. 26, — що іноземці та особи без громадянства користуються такими самими правами і свободами, як і громадяни України.

Інші нормативні акти внутрішнього законодавства, що містять норми міжнародного приватного права, можна поділити на дві основні групи.

I. Нормативні акти, які повністю присвячені врегулюванню правовідносин з участю іноземного елементу, наприклад:

1) закони України: «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.; «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.; «Про біженців» від 21 червня 2001 р.; «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р.; «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р.; «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р. та ін.;

2) підзаконні нормативні акти: Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 р.; Правила в’їзду іноземців в Україну, виїзду та транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р., та ін.

II. Нормативні акти, в яких лише окремі розділи або статті призначені для врегулювання правовідносин з участю іноземного елементу, наприклад: Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. (статті 22, 24, 25); Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.; Кодекс законів про працю України (статті 8, 9); Сімейний кодекс України. Розділ VІ «Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав і міжнародних договорів в Україні»; Кодекс торгового мореплавства України (статті 5, 6 — застосування іноземного законодавства, статті 13, 14 — колізійні норми).

§ 5. Правові звичаї

Звичаї — це правила, які склалися здавна, систематично застосовуються, але не набули форми закону, підзакон-ного акта чи міжнародного договору.

Правовим називають звичай, застосування якого санкціоноване нормами права. За порушення звичаєвих правил поведінки може наставати юридична відповідальність.

Види звичаїв: 1) міжнародні (головним чином міжнародні торгові звичаї); 2) внутрішньодержавні.

У Господарському процесуальному кодексі України (ст. 4, ч. 5) записано, що в разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. У Законі Україні «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 28, ч. 4) йдеться про те, що «в усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з урахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди». У Кодексі торговельного мореплавства України (ст. 6) зазначено, що сторони при укладенні договору можуть використовувати звичаї торговельного мореплавства, якщо це не суперечить законодавству України.

Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (ст. 9) передбачає, що «сторони пов’язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, та практикою, яку вони встановили у своїх відносинах».

Міжнародні торгові звичаї — це звичаї, що склалися в міжнародній торгівлі і торговельному мореплавстві. Вони є обов’язковими у випадках, коли: 1) норми права безпосередньо відсилають до них; 2) сторони при укладенні договору посилаються на певний звичай.

Міжнародний правовий звичай застосовується у практиці певної держави, якщо вона прямо визнала його в нормативному чи дипломатичному акті. Так, у Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) зазначено, що суб’єкти підприємницької діяльності при складанні тексту договору вправі використовувати відомі міжнародні звичаї, якщо це не заборонено законодавством.

Дата добавления: 2017-02-01