Законодавче регулювання імунітету держави

Про перевагу, яка все більше віддається законодавствами зарубіжних країн принципам обмеженого імунітету, свідчать міжнародні договори й угоди, до числа яких належить, зокрема, Європейська Конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 р., що вступила в силу з 11 червня 1976 р. У даний час Україна не є учасницею цієї конвенції, але відповідно до вимог розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження заходів щодо усунення можливостей подачі до України позовів у закордонні юрис-дикційні органи і підвищення ефективності захисту прав і інтересів України під час розгляду справ у цих органах»3 від 16 вересня 2003 р. № 569-р на МЗС, Мін’юст, Мінфін, Мінекономіки, Мінтранс покладені питання про необхідність розробки проекту Закону про приєднання України до Європейської Конвенції про імунітет держав.

У Конвенції проголошено принцип імунітету іноземної держави (ст. 15) і закріплено винятки, за яких іноземна держава не може посилатися на імунітет перед національним судом іншої держави: у зв’язку з судовими розглядами, пов’язаними з контрактами про наймання на роботу; зобов’язаннями, що виникають з контрактів і підлягають виконанню на території держави суду; пов’язаних з участю держави в компаніях та інших юридичних особах, що розташовані на території держави суду; пов’язаних з виробничою, торговельною та фінансовою діяльністю, яку держава здійснює через своє агентство чи установу; відносно патентів, промислових зразків, товарних знаків, знаків послуг, нерухомості, що перебувають на території держави суду; пов’язаних з майном, право на яке виникло у держави в результаті спадкування; що випливають з відшкодування шкоди або збитків.

Конвенція не поширюється на розгляди стосовно соціального забезпечення, відшкодування ядерного збитку або шкоди, митних зобов’язань, податкових або карних стягнень, розглядів, пов’язаних з управлінням державними морськими суднами.

Відповідно до Конвенції, держава, проти якої було винесене рішення, зобов’язана його виконати. Виняток становлять суворо обмежені випадки:

1) якщо рішення суперечить публічному порядку країни виконання;

2) якщо спір між тими ж сторонами знаходиться у провадженні суду цієї держави і воно порушено першим або у провадженні суду іншого учасника Європейської Конвенції і було там порушене першим;

3) якщо не були дотримані вимоги про вручення судових повісток, представники держави не з’явилися в суд і не була подана апеляція на заочне судове рішення.

Якщо держава не виконує судове рішення, сторона, що домагається його виконання, вправі звернутися в суд держави, проти якої було винесене рішення. Цей суд повинний визначити, чи підлягає виконанню винесене проти цієї держави рішення. При ратифікації або приєднанні до Європейської Конвенції держава-учасниця вказує такі компетентні суди.

Ніякі примусові заходи не застосовуються відносно власності іноземної держави, що перебуває на території держави суду. Такі заходи можуть вживатися тільки за умови, якщо іноземна держава в письмовій формі погодилася на їх застосування. 16 травня 1972 р. був підписаний Протокол до Європейської Конвенції. Відповідно до цього Протоколу (ст. 1), якщо проти держави-учасниці Європейської Конвенції було винесене судове рішення, яке вона не виконує, сторона, на користь якої винесене рішення, вправі звернутися до Європейського Трибуналу з питань імунітету держави.

Зміст імунітету держави, його органів та їхніх посадових осіб розкривається у Віденських конвенціях: Про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.1 (набрала сили для України з 12 липня 1964 р.), Про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.2, Про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.3 (ратифікована Україною 24 липня 1978 р.), Конвенції 1961 і 1963 рр. доповнює Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 р.4 (ратифікована 14 липня 1993 р.).

Генеральна Асамблея ООН у лютому 1946 р. прийняла Конвенцію про привілеї та імунітети ООН, а пізніше, у листопаді 1947 р., — Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ (Україна є стороною цієї Конвенції з 1966 р.). Особливості наділення привілеями та імунітетами цих установ записані в документах про них.

На території України перебувають керівні органи або представництва багатьох міжнародних організацій. Такі організації та їхні органи, відповідно до міжнародних договорів про них, а також міжнародних договорів, укладених Урядом України з цими організаціями, користуються в Україні привілеями та імунітетами. До числа зазначених угод, зокрема, належать: Угода між Кабінетом Міністрів України та Організацією Економічного Співробітництва та Розвитку щодо привілеїв, імунітетів і пільг, наданих Організації від 19 грудня 1997 р. (ратифікована Законом України від 7 липня 1999 р. № 850-XІ); Додатковий протокол про привілеї та імунітети Організації Чорноморського Економічного Співробітництва від 30 квітня 1999 р. (ратифікований Законом України від 6 липня 2000 р. № 1865-ІІІ); Угода про привілеї та імунітети Комісії із захисту Чорного моря від забруднення від 28 квітня 2000 р. (ратифікована Законом України від 15 травня 2003 р. № 799-І); Шостий протокол до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи від 5 березня 1996 р. (ратифікований Законом України від 15 травня 2003 р. № 800-І) та інші.

Особливі умови міждержавних відносин, що виникають у зв’язку з діяльністю поза межами державної території, — у відкритому морі, Антарктиді, космічному просторі — регулюються: Конвенцією Організації Об’єднаних Націй з морського права від 12 грудня 1982 р. (ратифікована Законом України від 3 червня 1999 р. № 728-XІ), Договором про Антарктику від 1 грудня 1959 р. (Україна приєдналася згідно з Постановою Верховної Ради України «Про приєднання України до Договору про Антарктику 1959 року» від 17 вересня 1992 р.), Договором про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла від 27 січня 1967 р., й іншими міжнародними договорами, в яких вирішуються питання, пов’язані з імунітетом держави, його суден, космічних об’єктів і т. ін. (Угода між Урядом України й Урядом Китайської Народної Республіки про співробітництво в дослідженні та використанні космічного простору в мирних цілях від 4 грудня 1995 р.; Рамкова угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Бразилія про співробітництво у використанні космічного простору в мирних цілях від 18 листопада 1999 р.; Договір між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про довгострокове співробітництво щодо використання ракетиносія «Циклон-4» на пусковому центрі Алкантара від 21 жовтня 2003 р.).

Імунітет українських державних морських суден спирається не тільки на міжнародне, а й на внутрішнє право. Стаття 18 Кодексу Торговельного Мореплавання передбачає, що на судна, які перебувають у власності держави, не може бути накладений арешт або звернено стягнення без згоди органу, який здійснює управління державним майном. Ця норма закону повинна поважатися і за кордоном, оскільки правове положення морського судна визначається законом держави, під прапором якого воно ходить.

Дата добавления: 2017-02-01