Відносини батьків і дітей і їх регламентація у МПП

Для МПП важливе значення в аспекті відносин між батьками й дітьми має два питання: походження дітей і надання їм матеріального забезпечення.

Незважаючи на важливу роль міжнародних організацій і розроблених ними міжнародних документів щодо прав дитини, в деяких державах діють різні закони щодо дітей, народжених у шлюбі й поза ним.

За правом більшості країн для вирівнювання статусів дітей, народжених у шлюбі й поза ним, існують інститути визнання, узаконення, а також судового чи адміністративного визнання батьківства. Визнання дитини може бути здійснене шляхом добровільної заяви батька чи матері дитини посадовій особі, що провадить запис актів громадянського стану, шляхом нотаріального заповіту чи в особливому нотаріальному акті (Франція, Німеччина, Швейцарія, деякі штати США). Узаконення дитини може мати місце при укладанні шлюбу між її батьками (Франція, Англія, Швейцарія). Узаконення позашлюбної дитини в Німеччині може бути здійснене шляхом постанови органу державної влади у випадках, коли шлюб між батьками неможливий (у разі смерті, перебуванні у шлюбі з третьою особою за умови заяви батька, згоди дитини й матері, а також дружини батька, якщо він одружений). Судове відшукання батьківства може мати місце у більшості країн на основі медичної експертизи, добровільного аліментування, визнання батьківства та інших обставин.

Визнані й узаконені діти, а також діти, чиє походження визначено у судовому порядку, прирівнюються за своїм статусом до дітей, народжених у шлюбі, стосовно прав на ім’я, виховання, утримання (Бразилія, Аргентина). Однак законодавства деяких країн містять обмеження щодо спадкування такими дітьми нерухомості, майна, яке переходить разом з почесними титулами чи званнями.

Для вирішення протиріч між іноземними правопоряд-ками, які неоднаково регламентують відносини між батьками й дітьми, у внутрішньому праві багатьох країн, а також у міжнародних документах містяться відповідні колізійні норми. Останні відрізняються своєю багатоварі-антністю за предметом регулювання й за колізійними прив’язками, що фіксуються для тих чи інших відносин між батьками й дітьми. Внутрішні законодавства досить рідко обмежуються встановленням однієї чи двох колізійних норм для регулювання відносин між батьками і дітьми. Прикладами можуть бути законодавства Латвії, В’єтнаму, що санкціонують застосування тільки свого закону для вказаних відносин, Венесуели, що прив’язує такі відносини до місця проживання дитини, Угорщини, що визначає закон дитини або угорське право, якщо воно є більш сприятливим, Іспанії, що закріплює прив’язку до особистого закону дитини чи місцезнаходження дитини.

Законодавства більшості країн у сфері відносин між батьками й дітьми містять колізійні норми, які за предметом регулювання є такими:

1) колізійні норми щодо шлюбного походження з прив’язками до особистого закону подружжя (Греція), а якщо він не збігається, — особистого закону, найбільш сприятливого для дитини (Австрія); для матері — закону її громадянства, для батька — закону його громадянства, або до закону загального місця проживання чи закону суду (Буркіна-Фасо), місцеперебування дитини (Німеччина); національності дитини (Італія, Польща); закону доміциля чи громадянства дитини або одного з батьків (Канада, Швейцарія, Естонія); особистого закону одного з батьків (Португалія); громадянства чоловіка (Таїланд, Південна Корея); громадянства відповідача або дитини, їх місце проживання (Туніс), закону наслідків шлюбу (Туреччина); особистого закону матері або дитини (Франція); громадянства дитини (Чехія);

2) колізійні норми щодо визнання дитини з прив’язками до закону громадянства дитини (Буркіна-Фасо); національного закону дитини або того з батьків, хто визнає дитину (Італія); особистого закону дитини (Румунія); громадянства того, хто визнає дитину (Югославія, Південна Корея); громадянства того, хто визнає дитину, і громадянства дитини (Японія);

3) колізійні норми щодо узаконення з прив’язками до закону місця проживання дитини (Перу), громадянства чоловіка (Таїланд), громадянства батька, матері або дитини (Туреччина, Японія);

4) колізійні норми щодо здатності узаконення з прив’язкою до національного закону батька чи матері (Італія); місця проживання того, хто узаконює, і місця проживання того, кого узаконюють (Перу);

5) колізійні норми щодо форми визнання з прив’язками до закону громадянства дитини чи місця здійснення визнання (Буркіна-Фасо); місця визнання або права, що регулює суть визнання (Італія); місця визнання (Швейцарія);

6) наслідки шлюбного походження чи узаконення з прив’язкою до закону звичайного місцеперебування дитини (Ліхтенштейн); місця проживання батьків і дитини (Перу); громадянства батька чи матері (Південна Корея);

7) колізійні норми, що регулюють відносини між батьками й дітьми з прив’язками до закону, що визначає наслідки шлюбу (Румунія), а в разі відсутності шлюбу — закону громадянства дитини (Буркіна-Фасо); закону місцеперебування дитини (Німеччина); закону останнього загального громадянства батьків, права спільного звичайного місцеперебування, закону громадянства дитини (Греція, Португалія, Чехія); національного закону дитини (Італія, Польща, Естонія); закону доміциля (Канада); особистого закону дитини (Румунія); громадянства чоловіка (Таїланд, Південна Корея); громадянства матері для позашлюбних дітей і батька — для дітей, народжених у шлюбі (Туреччина); закон громадянства дитини (Японія);

8) колізійні норми стосовно обов’язків батька щодо вагітної жінки з прив’язками до закону звичайного місця знаходження жінки (Грузія), звичайного місцеперебування (Німеччина, Ліхтенштейн); особистого закону матері (Румунія); громадянства матері (Чехія);

9) суперечки, пов’язані з походженням дитини з прив’язками до права країни, де виникли підстави цього спору чи звичайного місцезнаходження дитини (Грузія, Німеччина); закону громадянства дитини (Буркіна-Фасо, Чехія); особистого закону подружжя (Ліхтенштейн); спільного місця проживання батьків і дитини (Перу); права наслідків шлюбу (Румунія); громадянства чоловіка (Таїланд); lex fori (Швейцарія).

Сучасне внутрішнє право України не містить колізійних норм щодо регулювання відносин батьків і дітей.

Колізійному регулювання відносин батьків і дітей присвячені норми деяких двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною й іншими державами, а також норми Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.

Прив’язки колізійних норм щодо відносин між батьками й дітьми найчастіше стосуються закону спільного проживання, а в разі його відсутності — закону громадянства дитини (крім договору з Кубою, де в цьому випадку застосовується прив’язка до місця проживання дитини); відносини дітей, народжених поза шлюбом, з їх батьками регулюються відповідно до громадянства дітей; встановлення і оспорювання батьківства регулюється законом громадянства дітей (договори з КНДР, Румунією, Грузією, Латвією, Узбекистаном, В’єтнамом, Литвою). Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. підкоряє відносини між батьками і дітьми закону місця проживання дітей, а встановлення чи оспорювання батьківства чи материнства — закону громадянства дитини.

Майнові відносини між батьками й дітьми складають інститут взаємного утримання. У праві багатьох держав закріплюється норма про обов’язок утримання дітей батьками до досягнення ними повноліття.

Для МПП особливо важливого значення набуло питання виплати аліментів на користь неповнолітніх дітей. З метою визначення права для регулювання аліментних зобов’язань у сфері МПП право багатьох країн містить колізійні норми з такими прив’язками: особистого закону дитини (Угорщина), національного закону дитини (Італія), громадянства дитини (Чехія), громадянства чи звичайного місце перебування дитини (Японія); громадянства боржника (Єгипет, Таїланд, Туреччина, Південна Корея), особистого закону боржника (ОАЕ); національного права того, хто вимагає отримання аліментів (Польща); lex fori (Ємен, Латвія). Ряд інших країн пропонують обирати найбільш сприятливий закон для того, хто отримує аліменти з-поміж законів громадянства, місцеперебування кредитора або боржника (Туніс); місцеперебування дитини або боржника (Франція). Деякі країни пропонують кумулятивне застосування законів до-міциля кредитора й боржника (Канада); громадянства, місця проживання сторін, lex fori (Іспанія, Німеччина, Грузія); закону наслідків шлюбу, особистого закону дитини, закону усиновлювача (Румунія). Швейцарія у своєму законодавстві містить бланкетну норму, що відсилає для регулювання аліментних питань до Гаазької конвенції 1973 р.

Україна не містить у своєму законодавстві колізійних норм для регулювання цього питання. Матеріальне регулювання аліментних зобов’язань у сфері МПП є у статтях 77 і 181 Сімейного кодексу, а також у Постанові Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1203, що затвердила Порядок стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про подання правової допомоги.

Аліментні відносини інколи регулюються двосторонніми договорами про правову допомогу між Україною та іншими державами, а також у Конвенцією СНД «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» 1993 р. Прив’язками у даних документах стосовно аліментних зобов’язань є закон країни місця проживання особи, яка порушує клопотання про стягнення аліментів (договори з Польщею, Кубою, Узбекистаном, Латвією).

§ 5. Правовий інститут усиновлення у МПП

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька, вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дитини, а якщо вона їх знайде — повернути дитину їм. У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалася наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т. ін. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон).

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше в європейському законодавстві воно було засобом підтримки ослабленої сім’ї. У сучасних умовах усиновлення має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв’язків), хоча в Єгипті та Сирії християни можуть усинов-лювати за своїми релігійними законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише неповнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різниця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16—21 рік); крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за законодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлювано-го). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). У країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім’єю її походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші країни його не передбачають і т. ін. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Домініканській Республіці усиновити можна лише дитину, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії — 7, Болівії, Японії — 6, Коста-Ріці — 14, Таїті — 16 років.

Предметом регламентації норм МПП є також так зване міжнародне усиновлення, коли сторони належать до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іноземної держави. Міжнародне усиновлення в сучасному світі стало явищем дуже поширеним, особливо після другої світової війни, коли усиновлення стало інтернаціональним процесом. До цього часу національним законодавствам інститут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усиновлення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення стало закінчення війни у Північній Кореї, коли традиційно багатодітна країна була вимушена певним чином розмістити дітей-сиріт, що залишилися без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, звертаючись по допомогу до посередників та перших агенцій з організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60-і роки ХХ ст., із залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися колоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. Зазвичай законодавства країн, що «дебютують» на арені міжнародного усиновлення, є недосконалими, а це породжує порушення прав дітей, норм моралі, міграційного законодавства і т. ін.

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на рівні національного й міжнародного права приймається широке коло нормативних актів, які присвячені колізійному і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлюють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом усиновлюваного або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни, як Португалія і Швейцарія, не дозволяють усиновлення, якщо воно не передбачено законом усиновлення, очевидно для запобігання виникненню «шкутильгаючого» усиновлення. Деякі країни використовують 1—2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Канада), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Польща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламентується статтями 282—287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 р. № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновлювачів, і Наказом Міністерства охорони здоров’я від 4 січня 1997 р. № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. З метою колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив’язку до права України.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною і низкою держав (двосторонні договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи — законом країни його постійного проживання і правом країни громадянства дитини. Конвенція СНД «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» 1993 р. встановлює прив’язку до закону громадянства усиновителя, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні й правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3 грудня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Конвенції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р., Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т. ін.

ГЛАВА 12 Міжнародні трудові відносини

Дата добавления: 2017-02-01