Визначення і регламентація шлюбу у МПП

У сфері МПП регулювання шлюбно-сімейних відносин посідає виняткове місце у зв’язку зі значними розбіжностями внутрішнього матеріального права різних країн. Правові настанови внутрішнього сімейного права характеризуються своєю пов’язаністю з моральними й релігійними уявленнями, економічними, побутовими особливостями, історичним розвитком, соціальним рівнем, національною, етнічною та культурною специфікою, пов’язаністю з основними правовими принципами, які прирівнюють до основ публічного порядку тощо.

У правовій літературі визнається, що у праві різних країн немає однакового визначення поняття «шлюб». У доктрині шлюби умовно класифікують на три види: шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство. Перша концепція означає, що за законодавством встановлюються певні вимоги щодо реєстрації шлюбу, умов його дійсності, можливості відшкодування збитків, що виникли внаслідок розірвання шлюбу, встановлення договірного режиму майна. Друга концепція базується на тому, що основною метою шлюбу є створення сім’ї, народження і виховання дітей, тому шлюб — це особливий статус, який набувається суб’єктом на основі закону і включає певні права і обов’язки, які сторони за власною волею не можуть змінити. Третя концепція характеризується рівністю сторін у шлюбі з відсутністю суворої фіксації прав і обов’язків сторін.

Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлюбу, з відсутністю яких пов’язують його недійсність або заперечність. Такі умови найчастіше в законодавстві і доктрині розділяють на дві групи: матеріальні та формальні. Перші мають ще назви «умови вступу до шлюбу», «суттєві умови». Ними позначають такі позитивні й негативні умови, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує питання про дійсність шлюбу. Ними можуть бути: шлюбний вік, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, згода обох сторін на вступ до шлюбу, різностатевість, відповідний стан здоров’я, відсутність між сторонами родинних зв’язків до певного ступеня, відносин свояцтва, усиновлення, закінчення так званого «жалобного строку», згода батьків або інших осіб на шлюб неповнолітніх, відсутність заборони на вступ до шлюбу і т. ін.

Неоднаковими є умови вступу до шлюбу в різних країнах. У більшості країн шлюбний вік визначається у 18 років, хоча трапляється встановлення і нижчої межі (для жінок зазвичай нижче від чоловіків). Наприклад, у Франції для чоловіків — 18, для жінок — 15 років; в Англії — 16 років за згодою батьків і 18 без неї; у ФРН — 18 років; в Японії — відповідно 18 і 16 років; в Італії — 16 років для чоловіків і 14 для жінок (у виняткових випадках шлюбний вік може бути додатково знижений на два роки відповідно до постанови державного прокурора при суді); в Іспанії — 14 років для чоловіків і 12 років для жінок; у США в різних штатах шлюбний вік може бути від 15 до 21 року для чоловіків і від 14 до 18 років для жінок; у країнах Латинської Америки — 16—18 років для чоловіків і 14—15 років для жінок; для Колумбії та Еквадору — шлюбний вік чоловіків і жінок — відповідно 14 і 12 років; за законодавством Ємену здатність вступу до шлюбу визначається у кожному конкретному випадку окремо, причому якщо юнак досяг 10 років, а дівчина — 9, і заявили про те, що досягли статевої зрілості, — вони мають право вступити до шлюбу. Найчастіше для шлюбів неповнолітніх необхідно отримати згоду осіб, які здійснюють батьківську владу, опіку тощо.

Інша умова — моногамія, що визнається як умова шлюбу в країнах Європи, США, Латинської Америки, Японії і багатьох інших країнах. Мусульманські шлюби залишаються полігамними (найчастіше від двох до чотирьох жінок); у країнах тропічної Африки полігамія не обмежується.

Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується в нормативних актах шлюбно-сімейного права США, Франції, Англії та інших європейських країн. У країнах Азії та Арабського Сходу, Африки вільний союз найчастіше поступається вибору сім’ї нареченого або договору між сім’ями нареченого й нареченої. Так, в Ємені згода нареченого або нареченої не тільки не обов’язкова, а й не вимагається взагалі. Питання згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій конвенції від 10 жовтня 1962 р. «Про згоду на вступ до шлюбу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів», згідно зі ст. 1 якої без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не допускається (у Конвенції взяли участь 49 держав).

Різностатевість сторін до недавнього часу була традиційною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випадки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно до сучасних законодавств, у Швеції, Голландії, Франції та деяких інших країнах одностатеві шлюби є дозволеними.

У деяких країнах за законом є неможливими шлюби з особами, що страждають на венеричне захворювання або ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають заразні чи успадковані захворювання, фізичні недоліки, глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для вступу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження. Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у медичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною дати згоду на вступ до шлюбу.

Відсутність між сторонами певної ступені родинних зв’язків є обов’язковою умовою за законодавствами Швеції, Англії, США, ФРН, Франції, Болгарії. Найчастіше забороняються шлюби між родичами по прямій висхідній і низхідній лініях, між братами і сестрами, племінниками і тітками, племінницями і дядьками, двоюрідними братами і сестрами; свояцтво є перешкодою для вступу до шлюбу у Франції, Англії, деяких штатах США, країнах індуського права, країнах Латинської Америки. Забороняються шлюби між усиновителями й усиновленими, їх родичами і свояками, між опікунами та підопічними (Перу, Бразилія). Хоча в Швейцарії, Франції, ФРН шлюб припиняє відносини з усиновлення, а в деяких країнах є можливим отримання дозволу на шлюб між усиновленим і усиновителем.

«Жалобний строк» встановлюється для запобігання проблемам, пов’язаним із встановленням батьківства, коли жінка не може впродовж законодавчо-встановленого строку вийти заміж вдруге після смерті чоловіка (Японія). Аналогічно встановлюється строк після розлучення, який дорівнює 300 дням у Франції і Швейцарії та 302 дням у ФРН.

У Франції, Англії та Італії шлюби неповнолітніх (до 21 року) можливі лише за згодою батьків або інших установлених у законодавстві осіб.

Заборона шлюбу може бути пов’язана з релігійними нормами (обітниця ченця), а також з етично-правовими нормами, за якими не можуть побратися особи, винні у перелюбстві (Німеччина), або дружина (чоловік) жертви й особа, яка вчинила вбивство або замах на вбивство (Бразилія, Аргентина). У мусульманських країнах не дозволяються шлюби з «невірними», а громадяни Іспанії не можуть брати шлюб з розлученими іноземцями, причому навіть у тому разі, якщо за своїм національним правом такий іноземець має правошлюбну здатність.

Друга група умов, що дістала назву формальних, або «умов форми», означає вимоги до форми шлюбу. У правовій літературі всі країни за ознакою форми шлюбу розподіляються на такі, що дозволяють тільки цивільну форму реєстрації шлюбу (Франція, ФРН, Японія, більшість штатів США); країни, які дозволяють лише церковну форму укладання шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран, Греція, Португалія); країни, в яких визнаються і породжують юридичні наслідки як церковна, так і цивільна форми шлюбу за вибором осіб, що вступають до шлюбу (Англія, Бразилія, Швеція, Норвегія, Данія); такі країни, в яких визнаються юридично не оформлені шлюби чи «шлюби за загальним правом», «за звичаєм і загальною думкою» чи інші неформальні шлюби (деякі штати США).

Проте і серед зазначених форм шлюбу є значні розбіжності у процедурі їх укладання. Так, у ФРН і Швеції обов’язковою є присутність повнолітніх свідків (від двох до шести); у Франції, Італії та ФРН обов’язковим є публічне повідомлення про майбутній шлюб (за кілька днів у церкві або на видному місці будинку муніципалітету, у місцевих друкованих засобах масової інформації) з метою заявлення про можливі перешкоди вступу до шлюбу третіми особами, які у разі незгоди наречених розглядаються в суді. В Англії і США шлюб можливий тільки після отримання спеціального дозволу (ліцензії), що має строковий характер, і стає недійсним після спливу строку, на який був виданий (від 1 місяця до 1 року). У більшості країн присутність осіб, що вступають до шлюбу, обов’язкова, однак в деяких країнах можливий шлюб за дорученням через представника (Іспанія, Бразилія, Еквадор, Аргентина, Мексика) або за письмовим волевиявленням без наречених (така форма шлюбу з’явилась у воєнні часи в деяких штатах США в основному стосовно військовослужбовців).

Для визнання шлюбами не оформлених юридично стосунків за правом деяких країн необхідно, наприклад, наявність спільного проживання протягом певного строку, сприйняття даних осіб сусідами й друзями як подружжя, здійснення певних обрядів тощо.

Наведені й багато інших прикладів розбіжностей матеріального права різних країн, а також реєстрація так званих «іноземних» шлюбів (іноземне походження однієї чи обох сторін, що вступають до шлюбу) і реєстрація шлюбів за кордоном породжують необхідність узгодження законодавчих позицій в їх регулюванні.

Специфіка внутрішнього шлюбно-сімейного права позначається на практичній неможливості його уніфікації на матеріальному рівні у сфері шлюбно-сімейних відносин на сучасному етапі. Тому особливого значення набуває колізійне регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного права.

Законодавства більшості країн з МПП при регулюванні колізійних питань шлюбів виходять із наведеного роздвоєння умов вступу до шлюбу, призначаючи для регулювання матеріальних умов вступу до шлюбу одні колізійні критерії, а для формальних умов — інші1. Єдиною перешкодою в цьому є те, що за законодавствами одних держав певні умови належать до форми, а за законодавствами інших держав ці самі умови належать до матеріальних умов вступу до шлюбу.

Загалом колізійні прив’язки шлюбно-сімейного права не можна назвати різноманітними. Відсутність значної кількості колізійних прив’язок у даній сфері пов’язують з витоками правового регулювання шлюбно-сімейних відносин з канонічного права, римської патерналістської концепції верховенства глави сім’ї, превалюючого значення принципу територіальності у класичному міжнародному приватному праві тощо.

Найчастіше здатність осіб до вступу у шлюб і матеріальні умови шлюбу регулюються за допомогою широкого формулювання особистого закону або його різновидів: місця проживання або місцеперебування, громадянства. За висловленням деяких колізіоністів, через те що шлюб пов’язаний з особистими питаннями самовизначення, єдино можливою колізійною прив’язкою може бути прив’язка до особистого закону (що може означати громадянство, доміциль, місце проживання, національність тощо). Саме на її основі регулюються здатність укладати шлюб, матеріально-правові або суттєві питання шлюбу за законодавствами Угорщини, Канади, ОАЕ, Португалії, Румунії і за кодексом Бустаманте. Так, наприклад, ст. 3088 Цивільного кодексу Квебеку 1991 р. передбачає, що в частині його матеріальної дійсності шлюб регулюється правом, яке застосовують до статусу кожного з майбутнього подружжя.

Відповідно до прив’язки громадянства регулюються вказані питання за законодавствами Буркіна-Фасо, Греції, Єгипту, Таїланду, Тунісу, Туреччини, Чехії, Південної Кореї, Японії. Формулювання колізійних норм тут приблизно такі: умови укладання шлюбу регулюються законом громадянства кожної із сторін (ст. 19 Закону Таїланду про конфлікт законів 1938 р.).

За законодавством місця проживання матеріальні умови вступу до шлюбу регулюються у законодавствах Венесуели і Перу, а законодавство Естонії надає перевагу в цьому аспекті законодавству місцеперебування.

Прив’язку до національного закону застосовують Бразилія, Італія, Латвія, Польща. У ст. 27 Закону Італії «Реформа Італійської системи міжнародного приватного права» 1995 р. № 218 указано, що наявність дієздатності для вступу до шлюбу, а також інші умови, дотримання яких необхідне для укладання шлюбу, визначаються згідно з національним законом кожної особи, що вступає до шлюбу на момент його укладання.

Прив’язку до закону суду використовує Ємен.

Прив’язку до закону місця укладання шлюбу для його матеріальних умов застосовують Китай, Уругвай і Україна (ст. 276 Сімейного кодексу України). Така позиція законодавців, хоч і надає певної визначеності і простоти для пра-возастосування, однак впливає на ймовірність невизнання укладених таким чином шлюбів за кордоном («шкутильгаючі шлюби», «хромающие браки» «limping marriages», «mariages boiteux», «matrimonium claudicans»), оскільки до уваги не братимуться матеріальні вимоги вступу до шлюбу за іноземними особистими законами осіб, які вступають до шлюбу. Сувора територіальність, відповідно до якої застосуванню підлягає виключно lex fori, відображає політику законодавця щодо недопустимості іноземного права у власну юрисдикцію, що характерно, як правило, для відособлених правових систем. Жорстке застосування lex fori щодо регулювання укладання шлюбу здатне зашкодити інтересам учасників цих відносин в аспекті невизнання та не реалізації їх прав. Крім того, місце реєстрації шлюбу в ряді випадків обирається випадково, і прив’язувати відносини до права відповідної держави — означає породжувати фіктивний зв’язок відносин і правопорядку.

У деяких законодавствах спостерігається кумуляція колізійних прив’язок. Так, законодавства Грузії і В’єтнаму надають пріоритет особистому закону або своєму власному закону. Аналогічний підхід використовується в Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ст. 26) і у двосторонніх договорах про правову допомогу між Україною та іншими державами. Так, у договорах з Кубою (ст. 21), Грузією (ст. 25), Литвою (ст. 25), Латвією (ст. 24), В’єтнамом (ст. 24), Узбекистаном (ст. 26) записано, що «умови укладання шлюбу визначаються для кожної з осіб, які вступають у шлюб, законодавством Договірної Сторони, громадянином якої вона є. Крім того, відносно перешкод до укладання шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб».

Такі країни, як Німеччина, Швейцарія, передбачають кумулятивну дію прив’язок до закону громадянства або свого власного закону. Прив’язки до місця проживання і місця укладання шлюбу зі зверненням до публічного порядку штату, чиє право застосовується, передбачені за законодавством штату Луїзіана (США).

Формальні умови вступу до шлюбу найчастіше регулює прив’язка lex loci celebrationis. Це пов’язано з тим, що шлюб реєструється за участі державних органів, і в цьому сенсі відносини, які пов’язані з процедурою його реєстрації і форми — адміністративні, а тому виходячи із суб’єктного складу ці відносини можуть регулюватись тільки законодавством країни місця реєстрації шлюбу. Прив’язка lex loci celebrationis передбачена законодавствами Буркіна-Фасо, Угорщини, Китаю, Куби, Нідерландів, Перу, Португалії, Румунії, Таїланду, Туреччини, Уругваю, Чехії, Естонії, Південної Кореї. Так, за законодавством останньої, форма шлюбу регулюється законом місця, де шлюб укладено (ст. 15 Закону Кореї 1962 р. про колізію законів). Форма укладання шлюбу визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб, у зазначених статтях договорів про правову допомогу і у Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.

У багатьох законодавствах прив’язка lex loci celebrationis поєднується з особистим законом (Австрія, Німеччина, Італія, Латвія, Ліхтенштейн, ОАЕ, Польща). Наприклад, § 16 Федерального закону Австрії 1978 р. про міжнародне приватне право передбачає, що форма укладання шлюбу всередині країни [Австрії] визначається відповідно до місцевих настанов про форму. Форма укладання шлюбу за кордоном визначається відповідно до особистого закону кожного, хто вступає до шлюбу; достатньо, однак, виконання настанов про форму місця укладання шлюбу. Прив’язка lex loci celebrationis діє кумулятивно із законом громадянства у Греції, Тунісі, Японії. З місцевим правом lex loci celebrationis поєднується у Швейцарії та за Кодексом Бустаманте. Відповідно до законодавства Франції, необхідно дотримуватися форми у місці укладання шлюбу, а також вимог французького права щодо публікації про шлюб, і деяких інших настанов (ст. 170 Цивільного кодексу Франції 1804 р.). Прив’язка lex loci celebrationis поєднується у колізійній нормі Канади з доміцилем і громадянством, а в Італії — з національним законом чи місцеперебуванням подружжя на момент реєстрації шлюбу.

У деяких країнах (Бразилії, Угорщині, Португалії, Румунії, Туреччині, Франції, Естонії, Буркіна-Фасо), за Кодексом Бустаманте можливими є так звані консульські, абодипломатичні шлюби. Реєстрацію і визнання «консульських» шлюбів у правовій літературі інколи називають звичаєм міжнародного приватного права. Україна також традиційно дотримується визнання консульських шлюбів між громадянами України, що проживають за межами України (ст. 277 Сімейного кодексу України). Ця позиція послідовно прослідковується у нормах Консульського статуту України (ст. 29: «Консул провадить укладання шлюбу… відповідно до законодавства України»), консульських конвенціях, укладених між урядом колишнього СРСР, а також Україною з іншими державами. Згідно з цими конвенціями, до консульських функцій належить, зокрема, функція реєстрування шлюбів, якщо обидві особи, котрі одружуються, є громадянами репрезентованої держави (Консульські конвенції з США, Японією, Францією, Швецією, Польщею, Сомалі, Норвегією, Румунією, Монголією, Єменом, Румунією, КНР, Російською Федерацією, В’єтнамом). Інші Консульські конвенції ставлять реєстрацію консульських шлюбів у залежність від законодавства акредитуючої держави (Консульські конвенції з Фінляндією, Кубою, Угорщиною, КНДР, Литвою, Молдовою, Болгарією, Грузією, Азербайджаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Туреччиною).

Питанням реєстрації і визнання шлюбів присвячена Гаазька конвенція від 14 березня 1978 р. «Про укладання і визнання дійсності шлюбів», відповідно до ст. 2 якої формальні вимоги щодо шлюбу повинні відповідати законодавству місця укладання шлюбу. Відповідно до суттєвих умов діє принцип lex loci celebrationis кумулятивно із законом громадянства чи місцем проживання однієї із сторін. Стаття 9 Конвенції фіксує обов’язковість визнання законно укладених шлюбів (а також консульських) в інших державах.

Дата добавления: 2017-02-01