Колізійне регулювання деліктних зобов’язань

Глобалізація економік і культур, розширення міжнародних культурних і господарських контактів у приватній сфері, міжнародний туризм і міграція населення, науково-технічний прогрес, світові екологічні катастрофи й інші подібні чинники спонукають до прийняття різних зобов’язань, у тому числі й деліктних у міжнародному приватному праві.

Характеру міжнародно-правових набувають ті делікти у приватній сфері, які так чи інакше пов’язані більш як з одним правопорядком. Зобов’язання із заподіяння шкоди має зв’язок більш як з одним правопорядком, коли:

а) підстава деліктних відносин (протиправна шкода) проявляється у кількох державах;

б) принаймні один із суб’єктів деліктних відносин — іноземець;

в) дія делінквента, що породжує обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду, простирається в іноземну правову сферу;

г) предмет деліктних відносин (у зобов’язальних майнових відносинах) пошкоджується в умовах іноземного правопорядку;

ґ) суб’єктивне право потерпілого і юридичний обов’язок делінквента виникають в одних державах, а реалізуються в інших;

д) права третіх осіб обговорюються за законодавством іноземної держави;

е) право на відшкодування шкоди є похідним від договірних відносин сторін чи від інших преюдиціальних фактів, що обговорюються за іноземним правом (договір страхування, договір найму, угода про звільнення делінквента від обов’язку відшкодувати шкоду і т. ін.);

є) справа про відшкодування шкоди розглядається в іноземному суді;

ж) рішення про відшкодування шкоди виконується в іноземній країні.

Для прикладу можна навести таку ситуацію.

Для того щоб відcвяткувати золоту річницю вступу до шлюбу, шведські громадяни придбали в агента ВАТ «Інтурист» ваучер на двотижневу поїздку до Москви з метою подивитися балет «Лебедине озеро». Їх зустріли, відповідно до умов договору, в аеропорту Шереметьєво, розмістили в готелі «Національ», але коли подружжя звернулося по квитки в бюро обслуговування в готелі, їм запропонували квитки не до Великого театру, а до цирку, пояснивши, що балетна трупа Великого театру вже протягом двох місяців гастролює в Японії. Від квитків подружжя відмовилось і, повернувшись до Швеції, подало позов до агента «Інтурист» про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди.

Позов було задоволено судом у Стокгольмі, а пізніше у порядку регресу відповідні суми були стягнені з ВАТ «Інтурист».

Наведений приклад можна іменувати «простою» колізією, що має звичайний міжнародний характер. Але трапляються і такі випадки, коли про наявність делікту в міжнародному приватному праві можна говорити в разі існування деліктних відносин, які пов’язані з більшою кількістю правопорядків.

Через грубу необережність наземного диспетчера при заході на посадку в аеропорту м. Вашингтона зіштовхнулись у повітрі два літаки: пасажирський «Дуглас» з 55 пасажирами і членами екіпажу на борту і болівійський військовий літак, що робив пробний політ. Зіткнення сталося у повітряному просторі над рікою Потомак. Аеропорт розміщений не в окрузі Колумбія, як місто Вашингтон, а у штаті Віргінія.

Усі особи, що були у пасажирському літаку, загинули. Ніс цього літака упав у ріку Потомак (округ Колумбія), кормова частина — на берег ріки (штат Віргінія). Болівійський літак упав у ріку, льотчик був пораненей, але залишився живий.

Відповідальність за дії диспетчера повинна нести держава (США).

Перед судом постало запитання: право якого штату слід застосовувати?

Складні, з точки зору правового регулювання, бувають випадки, які отримали в науковій літературі назву «транскордонні делікти». Характеризуються вони тим, що дія має місце в одній країні, а наслідки цієї дії проявляються в іншій.

Наприклад, голландське підприємство, що займається вирощуванням квітів, в основному використовує воду, що надходить з ріки Рейн. У результаті забруднення води калієм, що видобувається шахтою в Ельзасі, вирощуваним рослинам заподіювалася шкода. Шахта розміщена в районі Мюльхаузена (Франція).

Власник підприємства подав позов проти шахти в суді м. Роттердама.

Загальновідомо, що право кожної країни має свої особливості, у тому числі при регулюванні деліктних зобов’язань. Навіть визначення поняття «делікт» за різними правовими системами значно відрізняється. Так, за кодексом Наполеону 1804 р., протиправною визнається будь-яка дія, що спричинила шкоду іншому (ст. 1382). Таке формулювання протиправної дії дістало назву «генеральний делікт». У країнах англо-американського права зобов’язальне право для визначення протиправних діянь оперує значною кількістю категорій (torts, negligence, gross negligence, delicts) і встановлює цілу низку самостійних складів цивільних правопорушень. Така система має назву «сингулярні делікти». Законодавства Німеччини та Швейцарії поєднують загальне визначення делікту з описом конкретних правопорушень.

За таких умов повинні діяти правові регулятори для вирішення вказаних протиріч. Ними виступають насамперед колізійні норми у сфері деліктних зобов’язань. Вони, як і будь-які інші колізійні норми міжнародного приватного права, мають двочленну структуру: обсяг і прив’язку. Обсяг колізійної норми деліктного права — це вказівка на деліктні відносини, що регулюються даною нормою. Прикладом таких вказівок можуть бути: «Права і обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди» — ст. 1289 ЦК Вірменії; «Обов’язок відшкодування шкоди» — ст. 42 Закону Грузії про міжнародне приватне право; «Позадоговірні зобов’язання про відшкодування шкоди» — § 48 Федерального закону Австрії 1978 р. про міжнародне приватне право; «Претензії з недозволеної дії» — ст. 40 Ввідного закону 1896 р. до Німецького цивільного уло-ження; «Відносини з правопорушення» — ст. 26 Цивільного кодексу Греції 1940 р.; «Позови із заподіяння шкоди» — ст. 129 Федерального закону Швейцарії 1987 р. Про міжнародне приватне право тощо.

Така різноманітність у визначенні обсягів колізійних норм, що регулюють деліктні зобов’язання, спричинена тим, що кола питань, які регулюються статутом деліктного зобов’язання в різних країнах значно розрізняються. Проте найчастіше статутом деліктного зобов’язання, що стосується підстав такого зобов’язання, його обсягу, характеру відшкодування шкоди, межі деліктної відповідальності, розміру відшкодування і т. ін. На законодавчому ж рівні чітке встановлення обсягу статуту деліктних відносин1 зустрічається вкрай рідко. Позитивним прикладом цього може бути ст. 107 Закону Румунії 1992 р. № 105 щодо регулювання відносин міжнародного приватного права, яка фіксує вісім аспектів деліктного статуту. Це питання деліктної право- і дієздатності; умов і обсягу відповідальності; підстав обмеження відповідальності чи звільнення від неї і розподілу відповідальності між тим, хто заподіяв шкоду, і потерпілим; відповідальності довірителя за дії довіреної особи; характеру збитків, які можуть бути відшкодовані; способів і розміру відшкодування; допустимості поступки права на відшкодування; осіб, які мають право на відшкодування понесених збитків.

Прив’язки колізійних норм деліктного права безпосередньо вказують на право певної країни, за яким слід вирішувати спірні питання деліктного зобов’язання у сфері міжнародного приватного права.

У сфері деліктних зобов’язань міжнародного приватного права основною, найбільш поширеною прив’язкою, що наближається до звичаєвої, має довгу історію практичного застосування і повсюдного закріплення як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародних угод, є прив’язка до закону місця вчинення делікту (lex loci delicti commissii).

Ця прив’язка відображає інтереси держави й потреби цивільного обігу в застосуванні деліктних норм законодавства країни, де мав місце делікт. Зобов’язання із заподіяння шкоди заглиблені у той правопорядок, в надрах якого вони виникли. І так само, як весь правопорядок у цілому, деліктні відносини несуть на собі відбиток економічного й суспільного устрою, що затвердився в даній державі. Відсил-ка до закону місця здійснення правопорушення відображає внутрішні, спонтанні зв’язки, що об’єднують зобов’язальні відносини з місцевим правовим устроєм. Усвідомлена необхідність у застосуванні legis loci delicti commissi виникає тоді, коли делікт не просто оточений чужорідною для нього правовою сферою, а органічно з нею пов’язаний1.

Без будь-яких застережень прив’язка lex loci delicti commissii на сьогоднішній день застосовується у законодавствах таких країн, як Мадагаскар, Куба, Іспанія, Греція, Чехія, Франція, а за кодексом Бустаманте в ряді латиноамериканських країн (Аргентині, Болівії, Бразилії, Колумбії, Коста-Риці, Кубі, Домініканській Республіці, Еквадорі тощо) в основному шляхом прямого закріплення її у законодавстві. Наприклад, у ст. 26 Цивільного кодексу Греції 1940 року записано: «Відносини з правопорушення визначаються законодавством держави, на території якої правопорушення було вчинено». Винятком у цьому контексті є лише Франція: абз. 1 ст. 3 Кодексу Наполеона зазначає, що «закони благоустрою і безпеки обов’язкові для всіх, хто проживає на території (Франції)». Через розширювальне тлумачення цього положення доктриною і практикою робиться висновок про те, що деліктні правовідносини регулюються за місцем їх виникнення.

Колізійний принцип lex loci delicti commissii походить, на думку Рабеля, від кримінального підходу, згідно з яким кожний деліктний акт слід визначати відповідно до законодавства країни, на території якої він був здійснений. Згідно з американською правовою доктриною, вказана прив’язка має концептуальну основу в доктрині благонабутих прав, яка означає, що право на відшкодування за іноземним деліктом завдячує своїй появі й існуванню праву тієї юрисдикції, де мала місце шкода. Принцип lex loci delicti commissii підтримувався в законодавстві та доктрині багатьох країн (хоча lex loci delicti commissii мав альтернативу (lex fori) ще у працях Бартола і Савіньї)1 і залишався єдино-застосовуваним приблизно до 60-х років, хоча критичні зауваження щодо нього мали місце ще в 30-х роках ХХ ст., особливо в американській доктрині. Так, нові шляхи регулювання колізій в американській доктрині запропонував Девід Ф. Каверс у своїй роботі «Критика проблеми вибору закону» (1933 р.). Пізніше вони були трансформовані Бреі-нердом Кюррі в теорію «аналізу інтересів» («Interest analysis»), які він виклав у роботі «Зауваження, методи й цілі в колізійному праві» (1959 р.).

Роботи Б. Кюррі не мали значного впливу на американське колізійне право до рішення 1963 року апеляційного суду Нью-Йорка у справі Babcock v. Jackson, що стала поворотним моментом в історії колізійного права і практики застосування колізійної прив’язки до lex loci delicti commissii. Суть справи така:

У п’ятницю 16 вересня 1960 р. міс Джорджіа Бебкок як гість зі своїми друзями, подружжям Джексонів (усі — мешканці Рочестера, штату Нью-Йорк), рушили з міста машиною містера Джексона на уїкенд до Канади. Через кілька годин, уже на території Канади, в провінції Онтаріо, м-р Джексон, очевидно, втратив контроль над машиною; вона з’їхала з дороги і врізалась у кам’яну стіну, що примикала до неї. Міс Бебкок дістала серйозні каліцтва. Повернувшись до свого штату, вона подала позов проти Вільяма Джексона, звинувативши його в необережності при керуванні автомобілем.

На час інциденту в провінції Онтаріо чинним був закон, який передбачав, що власник автомобіля не несе відповідальності за шкоду, що заподіяна здоров’ю осіб, які знаходяться у машині, якщо тільки не йдеться про ділові поїздки чи перевезення пасажирів за плату (Highway Traffic Act R.S.O. 1960, c.172, s. 105 (2)). Відповідач позов не визнав, спираючись на закон місця події.

Апеляційний суд штату Нью-Йорк п’ятьма голосами проти двох вирішив застосувати право не провінції Онтаріо, тобто lex loci delicti, а штату Нью-Йорк. Суд обґрунтував своє рішення тим, що «зв’язок» цієї справи з правом штату Нью-Йорк незрівнянно більш тісний, ніж з правом провінції Онтаріо, і «інтерес» штату Нью-Йорк значно більший: потерпілий і делінквент — його мешканці, машина зареєстрована, застрахована і, якщо не використовується, то стоїть у гаражі в штаті Нью-Йорк, подорож розпочалась і повинна була закінчитися саме тут. Єдиний зв’язок з Онтаріо — те, що подія по чистій випадковості мала місце в цій провінції.

Позиція законодавчих органів штату Нью-Йорк до проблеми відшкодування збитків, які вчинені тому, хто приїхав з іншого штату (guest), у результаті необережності водія, однозначна — шкода, понесена в такій ситуації, має бути відшкодована. Більше того, кілька разів законодавчі органи штату Нью-Йорк відмовлялися приймати закон, що обмежував права потерпілого. Аргументи, наведені в рішенні суду, завершуються запитанням: чому ж суди штату Нью-Йорк повинні відмовлятися від такої позиції лише через те, що інцидент, який зачіпає інтереси мешканців цього штату, стався за його межами?

Суд також висловив впевненість, що у законодавця провінції Онтаріо не було наміру позбавити права на відшкодування мешканця штату Нью-Йорк, який постраждав через свого земляка. Метою цього закону було відвернення можливості пред’явлення шахрайських вимог пасажирів до водіїв і страхових компаній провінції.

Далі суд зазначив, що хоча оцінка поведінки відповідача (тобто, правомірна вона чи ні) може залежати від законів тієї території, якою проїздить автомобіль, права і обов’язки водія і пасажирів стосовно одне до одного не повинні змінюватись залежно від пересування машини. На практиці інколи застосовуються закони, аналогічні закону провінції Онтаріо, але ніколи раніше питання не стояло так, як у даному випадку, і сліпе слідування закону без урахування його мети й інших факторів може призвести до несправедливого результату. Суд зробив висновок, що він не вбачає причин підкоряти всі питання, що виникають з деліктних вимог, одному правопорядку.

На основі рішення, винесеного в цій справі, в колізійному деліктному праві було обґрунтовано необхідність функціонування альтернативи для домінуючої жорсткої колізійної прив’язки — lex loci delicti commissii. Такою альтернативою з допомогою описаного рішення фактично стали два нові для деліктного права колізійні підходи — теорія «найбільш тісного зв’язку» і теорія «аналізу інтересу». Крім того, з допомогою доктринального дослідження Д. Каверса було запропоновано ще один колізійний підхід — урахування результату. Фактично всі вказані колізійні начала знайшли своє втілення у даному рішенні, а пізніше — в законодавстві і практиці багатьох країн.

Так, принцип lex loci delicti commissii поступився своїм пріоритетом найбільш тісному зв’язку у США 1972 р. в Restatement II. Основне положення, визначене в § 145 зазначеного акта, означає, що права і обов’язки сторін відносно делікту визначаються за внутрішнім законодавством країни, яка має найбільш тісний зв’язок з подією і сторонами. Для визначення останнього необхідно враховувати принципи Restatement II, а також такі обставини, як місце настання шкоди, місце вчинення шкоди, доміциль, місце проживання, громадянство, місце інкорпорації, місце здійснення комерційної діяльності сторін, місце, де склалися відносини між сторонами.

У законодавствах таких країнах, як Австрія, Ліхтенштейн, Туреччина, Великобританія, Німеччина, штат Луїзіана (США), також містяться норми, що підкоряють деліктні відносини або закону найбільш тісного зв’язку, або принципу lex loci delicti commissii. Так, ч. 1 ст. 25 Закону Туреччини 1982 р. № 2675 про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес встановлює, що «зобов’язання, які виникають з неправомірних дій, підкоряються законодавству місця, де неправомірні дії було здійснено», а ч. 3 цієї статті визначає, що «у випадку, якщо зобов’язання, які виникли з неправомірних дій, мають більш тісний зв’язок з іншою країною, може бути застосоване законодавство цієї країни».

Теорія «аналізу інтересу» була запроваджена, зокрема, у практиці і законодавстві штату Луїзіана. Так, Цивільний кодекс 1825 р. у ст. 3542 встановлює загальне правило, згідно з яким будь-яке питання у деліктних зобов’язаннях регулюється законодавством штату, устремлінням якого була б нанесена більш серйозна шкода, якби його законодавство не було застосоване до цього питання. Цей штат визначається оцінюванням сили й доцільності устремлінь залучених штатів, що мають відношення до справи у світлі: (1) контактів кожного штату, що мають відношення до справи зі сторонами і подіями, які породжують суперечку, включаючи місце дії і шкоди, доміциль, звичайне місцеперебування чи місце комерційного обзаведення сторін, а також штат, в якому відносини між сторонами, за їх наявності, були зосереджені, і (2) законодавство штату, устремлінням якого була б нанесена найбільш серйозна шкода, якби його законодавство не було застосоване до цього питання; устремлінь і потреб міжштатних і міжнародних систем, включаючи устремління на підтримку законних очікувань сторін і мінімізацію негативних наслідків, які можуть мати місце при підкоренні сторони законодавству більш як одного штату; устремлінь запобігати неправомірну поведінку і виправляти наслідки шкідливих дій. Таким чином, на основі оцінки та «зважування» інтересів різних країн щодо застосування їх права по відношенню до деліктних відносин з іноземними характеристиками і буде встановлено статут деліктного зобов’язання. При цьому враховуються зацікавленість держав у застосуванні їх права, значення і сфера застосування внутрішніх норм, ступінь порушення певного правопорядку тощо.

Запропонований американською колізійною доктриною підхід урахування «результату» також знайшов своє втілення у законодавстві і практиці деяких країн. Він ґрунтується на тому, що в разі виникнення деліктних відносин слід застосовувати право тієї країни, згідно з яким потерпілий отримає максимальне відшкодування шкоди. Проявом цього положення стали законодавчі норми, в яких право вибору законодавства у деліктних відносинах належить суду на основі врахування інтересів потерпілого.

Крім того, для цілей врахування інтересів потерпілого в деяких законодавствах встановлюється можливість його автономії волі, яка означає, що потерпілий може у законодавчо-визначених межах самостійно здійснити вибір права для відшкодування шкоди, яка йому завдана. Можливість автономії волі потерпілого встановлена за законодавствами Венесуели, Німеччини, Італії, Тунісу, Естонії. Так, Закон Італії «Реформа італійської системи міжнародного приватного права» 1995 р. № 218 у ст. 62 встановлює, що відповідальність із заподіяння шкоди регулюється правом країни, на території якої настала шкода. Однак потерпілий може вимагати застосування права країни, на території якої мала місце дія, що спричинила заподіяння шкоди. Наведений приклад можна іменувати односторонньою автономією волі. Проте у законодавстві деяких країн встановлюється протилежна ситуація, коли право вибору законодавства для регулювання деліктних зобов’язань з іноземними характеристиками належить не лише потерпілому, а й тій особі, яка заподіяла шкоду. Таку ситуацію можна іменувати двосторонньою автономією волі у деліктних зобов’язаннях. Вона існує за законодавствами Вірменії, Грузії, Австрії, Швейцарії. Так, відповідно до ст. 132 Федерального закону Швейцарії 1987 р. про міжнародне приватне право, сторони можуть у будь-який час після настання наслідків, що спричинили заподіяння шкоди, домовитися про застосування права суду.

З наведених та інших норм різних законодавств, які дозволяють автономію волі, випливає, що остання може бути тільки обмеженою. Це означає, що суб’єкт автономії волі вправі її здійснити у межах закону суду, закону, де настали наслідки шкідливої дії, чи їх результат. Однак є і такі країни, які у своїх законодавствах нічим не обмежують автономію волі у деліктних відносинах, що пов’язані більш ніж з одним правопорядком (Вірменія, Грузія, Австрія).

Таким чином, певне значення для перегляду єдино можливої прив’язки lex loci delicti commissii в європейських та інших країнах альтернативні варіанти відшукання відповідного права все ж таки отримали.

Так, у ряді країн традиційна прив’язка до lex loci delicti commissii застосовується поруч із законом суду (lex fori). Остання проголошувалася керівною навіть таким адептом концепції відшукання права, притаманного даним правовідносинам, як Ф. К. Савіньї, який вважав закони, що належать до деліктів, примусовими та суворо позитивними на тій підставі, що позови з деліктів завжди носять елемент покарання. Використання прив’язки до закону cуду пояснюється, очевидно, міркуваннями публічного порядку і тим, що національні законодавства прагнуть ширше використовувати свою юрисдикцію над власними громадянами через встановлення імперативних норм колізійного права. Найчастіше такі імперативні норми стосуються деліктних вимог, які передбачені за іноземним правом, але невідомі або перевищують можливі вимоги за національним правом. Прикладом цього може бути ч. 3 ст. 1129 Цивільного кодексу Білорусі 1998 р., де встановлено, що іноземне право не застосовується, якщо дія чи інша обставина, що постала підставою для вимоги про відшкодування шкоди за законодавством Республіки Білорусь не є протиправною. Аналогічні норми містяться у законодавствах Казахстану, Киргизії, Узбекистану, Єгипту, КНР, ОАЕ, Таїланду, Південної Кореї, Японії.

Ситуація, коли за іноземним законом діяння визнається протиправним, а за законом суду — ні, отримала в літературі назву «негативні колізії» (на відміну від позитивних, коли діяння визнається протиправним за обома законодавствами). Найчастіше негативні колізії деліктних зобов’язань вирішуються на користь lex forі.

Колізійна прив’язка lex fori з кінця ХІХ ст. застосовувалася судами Великої Британії. Однак із запровадженням 1995 р. Закону «Про міжнародне приватне право» ситуація змінилась. За ст. 11 цього Закону, основним правилом у цій сфері є принцип lex loci delicti commissii. У разі, якщо складові цієї події відбулися в різних місцевостях, то діятимуть прив’язки до місця, де особа зазнала шкоди у разі заподіяння особистої шкоди; місця, де знаходилось майно, у разі заподіяння останньому шкоди; в інших випадках — за правом місця, де відбулась основна частина цих дій. Якщо ж стане очевидним більш тісний зв’язок обставин справи із законодавством іншої країни — застосованим буде останній.

Прив’язка до національного закону діє тільки в Ємені.

Досить часто у деліктному праві різних країн встановлюється прив’язка до законодавства країни громадянства сторін деліктних відносин. Очевидно, це зумовлено доцільністю застосування права спільного громадянства, що не здатне спричинити заперечень з боку суб’єктів відносин, які виникають із заподіяння шкоди. З іншого боку, право спільного громадянства сторін делікту, якщо воно не збігається з правом місця його вчинення, власне не опосередковує ті відносини, що виникають з делікту. Суперечність між можливими прив’язками до закону спільного громадянства сторін делікту і місця його вчинення є найбільш гострою, коли за першою прив’язкою певні дії визнаються деліктом, а за другою — ні. Напевне, через такі міркування прив’язка до закону громадянства сторін делікту визнається не всіма країнами, хоча її закріплення спостерігається на законодавчому рівні таких країн, як: Білорусь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, В’єтнам, Італія, Монголія, Польща, Португалія. Аналогічно діє прив’язка до спільного місця звичайного перебування сторін делікту або місця їх спільного проживання за законодавствами та практикою Грузії, Угорщини, Німеччини, Канади, Португалії, Тунісу, Швейцарії.

Для колізійного регулювання деліктних зобов’язань велике значення має проблема кваліфікації місця делікту: що саме слід розуміти під «місцем» вчинення делікту? Місце, де здійснюється неправомірна дія чи настає її результат?

Вважається, що першою судовою справою, яка поставила ці запитання, була справа, що стала хрестоматійною, — «Kansas—Oklahoma».

Ферма позивача розміщувалась на кордоні штатів Канзас і Оклахома і була повністю розташована на території Оклахоми. Паровоз відповідача знаходився на канзаській стороні, і іскри від нього підпалили жилий будинок на фермі.

Суд (американський) вирішив, що правопорушення було здійснене в Оклахомі. Пануюча французька доктрина місцем здійснення делікту об’явила б Канзас. Німецький верховний суд вирішив би, що делікт було здійснено в обох штатах і що позивач може посилатися на будь-яку з двох правових систем.

Іншою, не менш цікавою ілюстрацією колізій у законодавстві і доктрині може бути таке.

Принцесу Кароліну, старшу дочку князя Рейнера і його дружини – американської кінозірки Грейс Келлі, постійно переслідували «папарацці» (за її словами, вони буквально ні на хвилину не залишали її у спокої), знімаючи її з великої відстані для різних бульварних журналів. Так, за завданням ілюстрованого журналу, що видається в Гамбурзі, який розповсюджується також і у Франції, і у Монако, вони зробили кілька знімків принцеси під час купання в басейні приватної вілли на італійському курорті Сан Ремо. В іншому випадку фотографи зняли її під час бесіди з кіноактором В. Ліндоном в саду одного з ресторанів Франції і на вулиці.

Кароліна пред’явила позови в німецьких судах. Її адвокати посилалися на порушення прав особи, втручання у приватне життя і вимагали відшкодування нанесеної шкоди. Зокрема, вони посилались на ст. 38 Ввідного закону до НЦУ, відповідно до якого на підставі здійсненої за кордоном недо-зволеної дії німцю можуть бути пред’явлені вимоги в обсязі не більшому, ніж це передбачають німецькі закони.

У відношенні вказаних знімків, за виключенням зроблених на вулиці, суд у Гамбурзі визнав правомірність вимог принцеси. Щодо питань застосування права у випадку порушення особистих немайнових прав, суддя у цих рішеннях виходив з принципу застосування права країни-місця здійснення дії.

Як може суд вирішити питання про право, що має бути застосованим? Якщо виходити з принципу місця заподіяння шкоди, то тоді необхідно встановити місце, де була заподіяна шкода (Італія, Франція, Німеччина). Саме фотографування в Італії чи Франції німецька судова практика розглядає як підготовчу дію. При відповіді на запитання про визначення місця здійснення дії в оглядах судової практики зверталась увага на те, що позови були пред’явлені у зв’язку з публікацією знімків, тому місцем заподіяння шкоди (місцем здійснення недозволених дій) слід вважати Німеччину, де були здійснені лише дії підготовчого характеру. Інші автори розглядають як місце заподіяння шкоди країну (чи країни), де розповсюджувались журнали (Німеччина, Франція, Монако і т. ін.).

Як видається, для місця визначення делікту є три докт-ринальні напрямки, які, однак, не позбавлені певних вад: місце вчинення дій, від яких настає шкода (прив’язка не є точною через можливість дій більш як в одній країні); місце настання шкоди (прив’яка не враховує ряд питань: настання наслідків більш як в одній країні, неможливість локалізації моральної шкоди тощо); місце, яке обере потерпілий (прив’язка надає надмірну привілейованість потерпілому).

У законодавстві деяких країн визначенню місця вчинення делікту присвячується окрема норма, що оперує прив’язкою до закону дії (Австрія, Угорщина, Єгипет, Канада, Велика Британія), до закону наслідків (Венесуела, Італія) чи до закону суду (Китай).

Законодавства деяких країн встановлюють спеціальні норми відповідальності, які стосуються страхування, трудового права, недоліків товару, конкуренції, ядерної шкоди, відповідальності у відкритому морі, дифамації, відповідальності за дорожньо-транспортні події тощо. Спеціальні норми про колізії відносно страхової відповідальності встановлені у законодавствах Грузії, Канади, Румунії, Тунісу, Швейцарії. Так, за п. 3 ст. 42 Закону Грузії 1998 р. № 1362–ІІс про міжнародне приватне право, потерпілий може пред’явити свої вимоги безпосередньо страхователю відповідальності, якщо це передбачено законодавством країни, що застосовується у відношенні відповідальності за відшкодування шкоди, чи законодавством країни, якому підкоряється договір про страхування. Прив’язка до національного права діє в Канаді (Квебек); до закону договору страхування — в Румунії; до закону шкідливої дії чи до договору страхування — в Тунісі; в Швейцарії законодавчо встановлено можливість вибору юрисдикції у справах про позови до страховщика з-поміж законів місця ділового обзаведення страховщика, місця здійснення протиправної дії чи місця настання шкідливих наслідків.

У багатьох законодавствах встановлено окремі норми, що стосуються регулюванню колізій, пов’язаних із заподіянням шкоди через недоліки товарів. Так, ст. 1118 Цивільного кодексу Казахстану 1999 р. встановлює, що стосовно вимог про відшкодування шкоди, яка виникла у споживача у зв’язку з купівлею товару чи наданням йому послуг, за вибором цього споживача застосовується законодавство країни: 1) місця проживання споживача, 2) місця проживання або місцезнаходження виробника чи особи, що надала послугу, 3) або (країни), де споживач придбав товар чи йому була надана послуга. Аналогічні норми містяться у цивільних кодексах Киргизії та Узбекистану. За законодавством Італії, потерпілий може обрати законодавство країни — місця свого проживання, місцезнаходження органу правління виробника або (країни), де виріб було придбано, якщо тільки виробник не доведе, що виріб було введено в комерційний обіг без його на те згоди. За Цивільним кодексом Квебеку (ст. 3117), споживач, незалежно від обраного сторонами законодавства, має захист імперативними нормами країни свого проживання. Подібне регулювання колізійних питань відповідальності за неякісні товари здійснюється законодавчими актами штату Луїзіана (США), Естонії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Тунісу.

Досить часто країни намагаються встановити колізійні норми для регулювання питань, пов’язаних з конкуренцією (Грузія, Австрія, Швейцарія, Естонія). Відповідно до § 167 Закону Естонії 1994 р. про загальні принципи цивільного кодексу, якщо шкода заподіяна недобросовісною конкуренцією чи будь-яким іншим незаконним обмеженням конкуренції, застосовується законодавство країни, де виникла шкода. Прив’язка до права країни, на ринку якої настали шкідливі наслідки, поєднується з прив’язкою місцезнаходження підприємства за законодавством Швейцарії стосовно вимог, що основані на недобросовісній конкуренції; стосовно ж вимог, які випливають з обмеження конкуренції, застосовується право держави, на ринку якої настали шкідливі наслідки безпосередньо для потерпілого. За законом Австрії та Грузії, вимоги з недобросовісної конкуренції визначаються за правом країни, на ринок якої конкуренція чинить вплив.

Як загальне правило, колізійна прив’язка до місця події, що спричинила ядерну шкоду, встановлюється в законодавстві Швейцарії, що, однак, доповнюється прив’язками до місцезнаходження установки, яке збігається з місцезнаходженням швейцарського суду; для відповідальності за шкоду, заподіяну при транспортуванні ядерної сировини, діє прив’язка до місця події у поєднанні з законом суду за місцем проживання особи, яка здійснювала це транспортування, чи за обраним місцем.

Для відшкодування шкоди, заподіяної за межами суверенних держав на зареєстрованих засобах водного чи повітряного транспорту, також встановлюється окрема колізійна прив’язка lex flagi — закон права держави, під прапором чи іншим розпізнавальним знаком якого транспортний засіб пересувався на момент здійснення правопорушення (Угорщина); для В’єтнаму прив’язкою у цій сфері буде національність повітряного судна чи корабля.

Інколи спеціальні колізійні норми встановлюються для відшкодування шкоди, завданої дифамацією — поширенням ганебних відомостей. За законодавством Швейцарії, потерпілий має можливість здійснити вибір права з-поміж права держави звичайного місця свого перебування, права держави місця ділового обзаведення чи звичайного перебування заподіювача шкоди та права держави настання шкідливих наслідків.

Угорщина, Туніс і Швейцарія у своїх законодавствах встановлюють спеціальну колізійну норму для регулювання вибору права у випадках спричинення шкоди порушенням правил дорожнього руху. Так, Угорщина встановлює колізійну прив’язку місця спричинення шкоди; Туніс — місця події; законодавство Швейцарії має бланкетну норму, яка відсилає вирішення указаних питань до Гаазької конвенції від 4 травня 1971 р. про право, що застосовується до дорожньо-транспортних подій (далі — Конвенція 1971 р.).

Конвенція 1971 р. вступила в силу для 18 країн, зокрема Австрії, Білорусі, Бельгії, Боснії, Польщі, Хорватії, Чехії, Македонії, Франції та ін. Але вказана Конвенція може бути застосована й тоді, коли обране за її колізійними нормами право буде правом країни, що не бере в ній участі (ст. 11). Сфера дії цієї Конвенції поширюється на встановлення права для застосування до цивільних позадоговірних зобов’язань, що виникають із транспортних інцидентів.

Відповідно до ст. З Конвенції 1971 р., право, що застосовуватиметься, є правом країни, де сталася подія (lex loci delicti commissii). Однак загальне правило доповнюється кількома винятками (ст. 4): якщо у подію був залучений тільки один транспортний засіб і він зареєстрований не в тій державі, де сталася подія, — для визначення відповідальності застосовуватиметься внутрішній закон держави реєстрації транспортного засобу по відношенню до:

1) водія, власника чи іншої особи, під контролем чи інтересом якої був транспортний засіб, незважаючи на їх місце проживання;

2) потерпілого пасажира, чиє постійне місце проживання розміщене не в державі, де сталася подія;

3) потерпілого поза транспортним засобом на місці події, який постійно проживає у державі реєстрації транспортного засобу.

Якщо потерпілих два і більше — закон для застосування буде встановлений для кожного з них окремо.

Якщо два чи більше транспортних засоби залучено до події, то вказані положення застосовуються у разі, якщо всі вони (транспортні засоби) зареєстровані в одній державі.

Якщо одна чи більше осіб поза транспортним засобом (засобами) на місці події залучені до неї і можуть нести відповідальність, то вказані положення застосовуються, якщо всі ці особи постійно проживають за місцем реєстрації транспортного засобу. Те саме застосовуватиметься, якщо ці особи є жертвами події.

Відповідно до ст. 6 Конвенції 1971 р., якщо транспортні засоби не зареєстровані або зареєстровані у кількох державах, застосовуватиметься право держави, де вони звичайно знаходяться. Цей же принцип буде застосовано, якщо ані власник, ані особа, у володінні чи під контролем якої був транспортний засіб, не мають постійного проживання у державі реєстрації транспортного засобу на момент події.

Для визначення відповідальності до уваги повинні бути прийняті норми, що стосуються контролю й безпеки руху, які є чинними на місці під час події (ст. 7 Конвенції 1971 р.).

Очевидно, що такий широкий спектр колізійних прив’язок може сприяти відшуканню права, що притаманне саме даним відносинам.

Обране за Конвенцією 1971 р. законодавство визначатиме: основи та ступінь відповідальності, підстави для звільнення від відповідальності, обмеження відповідальності та її розподілу; існування та види втрат і пошкоджень, що можуть бути компенсовані; види і розмір пошкоджень, питання про те, чи може бути право на відшкодування передане чи успадковане; осіб, які понесли збитки і хто може заявити вимоги за своїм правом; відповідальність принципала за дії його «агентів»; правила давності і позовної давності, включаючи правила про початок періоду давності чи позовної давності та припинення і призупинення цього періоду.

Іншою конвенцією, що встановлює спеціальні норми у царині відповідальності за заподіяння шкоди, є Гаазька конвенція про закон, що застосовується до відповідальності за товар від 2 жовтня 1973 р. (далі — Конвенція 1973 р.). Вона набула сили для десяти країн: Хорватії, Фінляндії, Македонії, Франції, Люксембурга, Нідерландів та ін.

Конвенція 1973 р. визначає закон, який треба застосовувати щодо відповідальності виробника кінцевої продукції чи її компонентів; виробників натуральної продукції; постачальників продукції; інших осіб, включаючи тих, хто здійснює ремонт і володіє складами; агентів і найманих працівників указаних вище осіб (ст. 3).

Колізійними прив’язками за цією Конвенцією є прив’язка до внутрішнього закону держави місця шкоди, якщо ця держава також є місцем постійного проживання особи, що безпосередньо постраждала від шкоди, чи основним місцем роботи особи, яка має нести відповідальність, чи місцем, де продукт було придбано особою, яка безпосередньо постраждала (ст. 4).

Деліктні зобов’язання за Конвенцією 1973 р. включають такі питання: підстава і розмір відповідальності; підстави для звільнення від відповідальності, будь-які обмеження і розподіл відповідальності; види шкоди, за які передбачається відповідальність, форми компенсації та їх розмір; питання про можливість передачі та успадкування права на відшкодування; особи, які можуть заявляти вимоги про відшкодування; відповідальність принципала за дії його «агентів»; обов’язок доказування; питання давності та позовної давності (ст. 8).

Дата добавления: 2017-02-01