Захворювання, пов’язані із недостатністю гуморальних факторів імунітету

Імуногенетика

Імунітет – це здатність клітини або організму захищатися від живих тіл та речовин, які несуть на собі ознаки чужорідної генетичної інформації (Р.В.Петров, 1988). Розрізняють уроджений і набутий імунітет, фактори неспецифічного і специфічного захисту. Уроджений (природний) імунітет – це видова несприйнятливість до певних біополімерів чи збудників хвороб. Так, людина стійка до багатьох інфекційних хвороб тварин (чуми свиней, паратуберкульозу, ящуру, перипневмонії великої рогатої худоби та ін.). Тварини не хворіють на сифіліс, гонорею, дифтерію, скарлатину. Природний імунітет зумовлений молекулярними особливостями будови і функціонування тканин організму, наприклад тим, що немає комплементарності між рецепторами на мембрані клітин організму й у будь-якого збудника хвороби. Цей імунітет дуже стійкий і успадковується.

В організмі людини є також ряд неспецифічних факторів захисту від інфекції, наприклад, шкірний покрив, слина і сльози, що містять лізоцим, травні соки. Нормальна мікрофлора нашого організму також має бактерицидні властивості проти патогенних мікроорганізмів. Це стафілококи, мікрококи, сарцини, зеленіючі стрептококи, дифтероїди, кислотостійкі бактерії. Наступним рубежем неспецифічного захисту є фагоцити (мікрофаги, макрофаги і гістіоцити). Неспецифічні фактори зумовлюють захист організму в перші дні інфікування від будь-якого хвороботворного мікроорганізма, незалежно від його природи. Крім фагоцитів неспецифічними факторами резистентності є різноманітні гуморальні речовини, що постійно циркулюють у крові та містяться в секретах слизових оболонок. Це комплемент, пропердин, β-лізин, лейкіни, інтерферон, нормальні антитіла.

Якщо збудник хвороби не був знищений неспецифічними факторами імунного захисту, то він з течією лімфи проникає в регіонарні лімфатичні вузли, де і затримується. Тут вступають у боротьбу інші механізми імунітету (так звані специфічні), що виробляються проти певного збудника чи антигену. Це вже набутий імунітет.

Специфічні фактори імунітету виробляються лімфоцитарною системою та пов'язані з нею. Лімфоцити при зустрічі з антигеном набувають здатності виробляти антитіла і виділяти їх у зовнішнє середовище, тобто в кров і тканинні рідини. Антитіла нейтралізують токсини збудника, зв'язують їх, і тим самим сприяють фагоцитозу їх мікро- чи макрофагами. Специфічні і неспецифічні фактори імунітету тісно пов'язані між собою. В інших випадках антитіла не відокремлюються від лімфоцита, а залишаються на ньому. Такий лімфоцит сам сприяє знищенню антигенів чужорідної тканини при трансплантації та вірусів.

Антигенами можуть бути живі чи вбиті мікробні клітини, віруси, екзогенні білки, нуклеопротеїди, а в деяких випадках – і наші власні змінені клітки і тканини, наприклад, після мутації. Подібні антигени у представників неоднорідних груп, називаються гетерогенними, гетерофільними або антигенами Форсмана. Так, існує антигенна подібність між факторами групи крові А в людини і капсульною речовиною пневмокока типу XIV. Є подібність між антигенами тканин людини і збудників сибірки, холерного вібріона, вірусу чуми. При такій спільності антигенів організм людини не виробляє достатньої кількості антитіл проти збудника хвороби, що дає йому можливість безперешкодно розмножуватися в організмі хворого.

На даний час встановлено, що лімфоцити утворюються зі стовбурних клітин кісткового мозку. Недиференційовані стовбурові клітини дають початок лімфоїдній та кровотворній системам. Процес трансформації лімфоїдних клітин повно вивчений у тварин, особливо у птахів. У них біля клоаки знаходиться особливий орган – сумка Фабриціуса, в якій стовбурові клітини змінюються і перетворюються у В-лімфоцити (бетацити). У людини сумки Фабриціуса немає. Вважають, що аналогом її є лімфоїдна тканина тонкої кишки, апендикс, мигдалики, пейєрові бляшки. Інша частина стовбурових клітин потрапляє в позагруднинну залозу (тимус), де перетворюється в інший вид лімфоцитів – тимоцити (Т-лімфоцити). Потім бетацити і тимоцити контактують між собою в периферичній крові, набувають нових властивостей. Бетацити в подальшому потрапляють у лімфатичні вузли селезінки, де перетворюються в плазматичні клітини, які продукують антитіла (імуноглобуліни). Т-лімфоцити імуноглобулінів не продукують, вони являють собою клітинний фактор імунітету. Антитіла, які виробляються ними, залишаються на їх поверхні. Цими антитілами тимоцити і реагують з антигенами.

Лімфоцитарна імунна система функціонує разом з макрофагами. Антиген, що потрапив в організм, спочатку захоплюється макрофагом. За допомогою лізосомальних ферментів відбуваються його перебудова і зв'язування з різними компонентами макрофага. Оброблений таким чином антиген здобуває підвищену імуногенність. Макрофаг з антигеном всередині взаємодіє з лімфоцитами та стимулює вироблення імуноглобулінів.

Послідовність включення різних ланок імунітету можна представити у вигляді стимуляції однієї ланки іншою. Так, макрофаг при зустрічі з антигеном виробляє інтерлейкін І, який стимулює розмноження Т-хелперів. Т-хелпер, у свою чергу, продукує інтерлейкін II, який стимулює вироблення Т-кілерів, які разом з В-лімфоцитами (виділяють імуноглобуліни) і системою комплементу знищують антиген або підготовлюють його до фагоцитозу.

Неспецифічні фактори захисту найбільш активні в перші 4 дні після впливу збудника. Вироблення специфічних факторів імунітету розпочинається з 4-7-ї доби і найбільшої активності досягає біля 14-ї доби інфікування.

У даний час виділяють 5 класів імуноглобулінів. Найпростішу будову має імуноглобулін G, який складається з двох важких і двох легких ланцюгів. Інші класи відрізняються кількістю ланцюгів і будовою важких ланцюгів. Імуноглобуліни синтезуються плазмоцитами (похідні В-лімфоцитів). Спочатку синтезується імуноглобулін М, а через 10-15 днів після контакту з антигеном – імуноглобулін G. Він складає основний клас імуноглобулінів і міститься не тільки в крові, але й у тканинній рідині. Він здатний викликати реакції аглютинації, преципітації, зв'язування комплементу. Імуноглобулін А визначається в плазмі (плазматична форма), а в поєднанні з глікопротеїдом секретуєтся плазматичними клітинами верхніх дихальних шляхів і шлунково-кишкового тракту. Він є регулятором кишкової флори, взаємодіє з тканиною гельмінтів. Імуноглобулін Е виявляється при алергічних реакціях. Імуноглобулін D вивчений мало.

Внутрішньоутробно у плода синтезується тільки імуноглобулін М, виявлення якого може бути використане в період новонароджуваності як діагностичний тест для підтвердження внутрішньоутробної інфекції. Імуноглобулін G передається трансплацентарно від матері до плода. Імуноглобуліни функціонують недовго. Період їхнього напіврозпаду 5-6 днів (лише в імуноглобуліну Е – 21 день).

Тимоцити, які не продукують антитіл, беруть участь в інших механізмах захисту, так званих клітинних імунних механізмах; у відторгненні алотрансплантатів, розсмоктуванні пухлин. Пригнічення Т-системи імунітету є однією з головних причин старіння організму і більш частої появи злоякісних пухлин в осіб літнього віку. Клітинний імунітет забезпечує процес одужання від вірусних і грибкових інфекцій.

Розрізняють 3 типи тимоцитів: Т-кілери (убивці), Т-хелпери (помічники) та Т-супресори (гальмують продукцію імуноглобулінів бетацитами). У тимусі виробляються специфічні гуморальні фактори (наприклад, тимозин), які викликають диференціацію клітин кісткового мозку. Таким чином, Т-лімфоцити виконують функцію диригента імунологічного клітинного оркестру.

Виділення та диференціювання стовбурових клітин знаходиться під впливом інших ендокринних залоз. Наприклад, при гіпокортицизмі їх виділення підсилюється, а при гіперкортицизмі – пригнічується.

У клінічній практиці трапляються різні порушення як у системі неспецифічного, так і специфічного імунологічного захисту. Ці порушення бувають набутими (наприклад, після рентгенівського опромінення, вірусної інфекції – СНІДу, після застосування імунодепресантів, при недостатності вітаміну С, фізичному виснаженні тощо) і уродженими.

Іонізуюча радіація і рентгенівське опромінення впливають на кістковий мозок, гальмують утворення стовбурових клітин. Імунодепресанти пригнічують реплікацію та транскрипцію. При авітамінозі С порушується кровотворення і знижується імуногенез.

В останні роки велику небезпеку становить синдром набутого імунного дефіциту (СНІД). Вірус СНІДу (клітинного лейкозу НТL) приєднується до хромосоми Т-хелпера і змушує клітину виробляти не інтерлейкін II, а розчинний білок, який блокує подальші етапи імуногенезу. Організм хворого стає беззахисним проти мікробної флори, навіть нехвороботворної, а також схильним до розвитку пухлинних захворювань.

Уроджені порушення можуть стосуватися як В- і Т-систем, так і стовбурових клітин.

Агаммаглобулінемія Брутона. У хворих відсутні імуноглобуліни всіх класів. У лімфоїдних тканинах не виявляються плазматичні клітини. Тимус не змінений. У периферичній крові кількість лімфоцитів нормальна. Відсутня лімфоїдна тканина, пов'язана з травним трактом. У дітей спостерігаються рецидивні захворювання, зумовлені піогенними бактеріями, а до вірусних інфекцій вони стійкі. Захворювання виявляється у віці 5-12 місяців, коли виснажується запас материнських імуноглобулінів, отриманих трансплацентарно. Це рідкісне рецесивне захворювання, зчеплене зі статтю. Хворіють хлопчики. Аналогічний стан отримано в курей після видалення сумки Фабриціуса.

Дисгаммаглобулінемії. Це ізольований дефіцит одного з класів імуноглобулінів (М, G, А). Хвороба характеризується подібною клінічною картиною з агаммаглобулінемією Брутона, але трапляється набагато рідше. Між собою їх можна диференціювати на підставі електрофоретичного й імуногенетичного дослідження білків крові.

Ідіопатична гіпогаммаглобулінемія Барандуна. Захворювання проявля­ється в більш пізньому віці хронічними запальними легеневими і шкірними захворюваннями та спленомегалією, але в ранньому віці у хворих підвищена схильність до гноячкових захворювань. Захворювання не пов’язано зі статтю.

Синдром Віскотта–Олдріча. Це тяжке захворювання, яке проявляється у хлопчиків з перших днів народження петехіальною пурпурою, алергічними дерматитами, меленою, які незабаром ускладнюються множинними абсцесами, отитом, пневмонією. Такі діти звичайно гинуть від септичних ускладнень у перші десять років життя. У хворих знижений вміст імуноглобуліну М при підвищенні загальної кількості імуноглобулінів, має місце тромбоцитопенія. Передбачається, що при цьому синдромі порушено розпізнання та переробка антигену. Це рецесивне, зчеплене зі статтю захворювання.

Синдром Луї–Бар (атаксія–телеангіектазія). Це факоматоз, при якому спостерігаються ангіектазії в ділянці обличчя і мозочка, що проявляється пору­шенням функцій мозочка. Одночасно з ангіектазіями у хворих відзначається імунодефіцитний стан через дефект як В-, так і Т-системи лімфоцитів, особливо дефіцит G- і А-імуноглобулінів і лімфопенія. Успадковується автосомно-рецесивно.

Дата добавления: 2017-02-01