Небанківські фінансові інституції

Небанківські фінансові інституції теж є фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні. У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

• функціонують у тому самому секторі грошового ринку що й банки, — у секторі опосередкованого фінансування;

• формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зо­бов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як фінансовий інструмент;

• розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні ви­моги до інших економічних суб'єктів;

• діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмі­рами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надхо­дження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпе­чують трансформацію руху грошового капіталу на ринку — трансформацію ризикову, строкову, обсягову і просторову.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансових інституцій істотно відрізняється від банківської:

• вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські. Якщо законодавство окремих країн і дозволяє вико­нувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи піз­но останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням цього є доля амери­канських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років хоч і виконували традиційно банківські депозитні операції, з правово­го погляду вважалися небанківськими фінансовими посередни­ками. Розпочате у 1980 р. дерегулювання банківської діяльності в США привело до розширення операцій цих інституцій і підпо­рядкування їх ФРС у всьому, що стосується створення чекових депозитів. Сьогодні в американській літературі їх стали відноси­ти до категорії банківських посередників;

• вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування. Тому законо­давство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;

• вона є більш спеціалізованою.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансових ін­ституцій має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто пе­реданими їм коштами власники не можуть так вільно скориста­тися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим до­вший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розмі­щення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на дого­вірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Розглянемо в загальних рисах механізм посередницького функ­ціонування основних небанківських фінансових інституцій.

Страхові компанії – цефінансові посередники, що спеціалі­зуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у фо­рмуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними осо­бами спеціальних грошових фондів, яких здійснюється виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економіч­них суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи зві­льнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джере­лом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, на­копичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання несприятливих подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринко­вими економіками успішно розвивається, створюючи банкам по­тужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхуван­ня життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витра­ти, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні стра­хових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розмі­щення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точ­но визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщу­вати в довгострокові, найбільш дохідні активи — облігації та ак­ції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо.

Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків стра­хують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інве­стувати в довгострокові облігації чи акції.

Страхові компанії у розвинутих країнах мобілізують величезні фінансові ресурси і є одним з головних постачальників довгострокових капіталів на грошовому ринку. Крім довгострокових цінних паперів, вони можуть вкладати свої ресурси в іпотечні по­зики, в довгострокові позики під заставу нерухомості тощо. У цьо­му проявляється їх посередницька місія на ринку.

Страховий бізнес в Україні спочатку розвивався досить інтен­сивно. Кількість страхових компаній у середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Проте страхові ком­панії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна ін­фляція, слабкість банківської системи, нерозвинутість ринку цін­них паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи. Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кі­лькість їх стрімко скорочується. Але це явище тимчасове. Страховим посередникам немає альтернативи на грошовому ринку, якщо банкам не буде дозволена страхова діяльність.

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові посередники, котрі на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізи­чних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функ ціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат у часі і відповідно роз­містити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними мо­жуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. У цьому проявляється їх посередницька роль на ринку.

Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фо­нди, як правило, створюються з ініціативи центральних і місце­вих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нараху­вань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення кош­тів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, з ініціати­ви певних фірм, страхових компаній, банків тощо для виплат пе­нсій та допомог своїм працівникам. Кошти їх формуються за ра­хунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структу­ри, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням банками, іншими фінансовими інституціями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні па­пери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають мож­ливість контролювати самі фірми-засновники.

Ломбарди – фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від їх­ньої діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус уго­ди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізу­ються на здаванні в оренду фірмам для використання у виробни­чій діяльності предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо). Вартість оренди поступово сплачується протягом визначеного строку (5—10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківсь­ких позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників. В Украї­ні лізинг розвинутий слабо, проте має гарні перспективи в умо­вах економічного зростання, особливо в сільському господарстві, малому та середньому бізнесі.

Факторингові компанії (фактори) – фінансові посередни­ки, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату
по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, який продає свої вимоги. Фак­торингові компанії звичайно створюються при банках і широко
користуються позичками цих банків для здійснення своїх опе­рацій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.

В Україні факторинговий бізнес почав активно розвиватися в 1990 — 1992 рр. Спочатку банки надавали факторингові послуги, а потім було створено кілька самостійних компаній. Проте з по­глибленням платіжної кризи цей бізнес став надзвичайно ризикованим і був згорнутий. У перспективі можливе його відродження.

Інвестиційні фонди (банки, компанії) – це фінансові посе­редники, що спеціалізуються на управлінні довгостроковими ві­льними грошовими коштами. Вони спочатку акумулюють гро­шові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпо­рацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами — акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім висо­ким рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну ком­панію. Наприклад, у США їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження іс­нують у ФРН та в інших країнах.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінни­ми паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Витрати фондів визначаються виплатами доходів за влас­ними цінними паперами і змінами їх курсових різниць.

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінан­совими структурами, що відчутно конкурують з великими банка­ми, страховими компаніями. Розвиток їх безпосередньо пов'яза­ний з розвитком середнього класу в країні, зі зростанням його заощаджень та інвестиційних уподобань. Якраз через указані фон­ди цей клас може зручно і вигідно реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди хоч і розвиваються досить інтенсивно, ще не відіграють відчутної ролі на грошовому рин­ку. Для їх розвитку немає достатніх передумов:

• немає того середнього класу, який формує масового дрібно­го інвестора, готового віддати свої заощадження в управління ін­вестиційним фондам;

• самі інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високодохід­ні активи у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку.

Фінансові компанії характерну особливість, що мо­білізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти направляють у позич­ки фізичним та юридичним особам для придбання товарів вироб­ничого чи споживчого призначення. Такі компанії спеціалізують­ся на видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі товарів народного споживання.

Кредити фінансових компаній переважно є короткострокови­ми і невеликими за розмірами. Тому активи їх досить диверсифіковані, що сприяє послабленню кредитних ризиків і захисту інте­ресів їхніх вкладників. Платіжне спрямування кредитів цих компа­ній сприяє прискоренню реалізації товарів та послуг, що позити­вно впливає на економічне зростання. Тому послуги фінансових компаній користуються сталим попитом у країнах з розвиненими ринковими економіками. Там ці компанії активно конкурують із банками, особливо у сфері споживчого кредиту.

В Україні фінансові компанії не набули розвитку з тих же причин, що й інвестиційні фонди.

Кредитні кооперативи (товариства, спілки) – посеред­ники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх фор­муються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спе­ціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. В окремих країнах таким кооперативам до­зволено відкривати для своїх членів ощадні, депозитні та інші спе­ціальні рахунки, кошти на яких теж формують їх ресурсну базу.

Мобілізовані кошти розміщуються передусім у коротко- та середньострокові позички своїм членам — під проценти, нижчі від банківських. Не розміщені в позички кошти товариства мо­жуть зберігати на дохідних депозитах у банках чи інвестувати в короткострокові цінні папери з високою ліквідністю.

В Україні кредитні кооперативи розвинуті слабо. Це поясню­ється відсутністю економічної та правової бази для їх розвитку. Переважна частина населення України перебуває в «пролетаризованому» стані, має мізерні і нестабільні доходи, не може вести самостійної господарської діяльності і тому не може стати суб'єктом кредитних відносин.

Поштовх до прискореного формування кредитної кооперації в Україні може дати розвиток малого і середнього бізнесу, розви­ток приватного та орендного фермерського виробництва, коопе­рації в інших сферах економіки.

Інституції фінансового ринку

Інституції фінансового ринку не залучають коштів від заошадників і не розміщують їх у позичальників, а лише сприяють зведен­ню останніх між собою. Проте і така діяльність має важливе зна­чення для ефективного функціонування ринку: полегшує і приско­рює переміщення коштів від заощадників до позичальників, зни­жує вартість розміщення і залучення коштів, підвищує надійність та ліквідність фінансових інструментів, знижує тим самим інфо­рмаційні витрати.

До таких інституцій належать: інвестиційні банки (компанії), андеррайтерські, брокерські, дилерські компанії, організовані бі­ржі. Подібну діяльність на фінансовому ринку можуть здійсню­вати також комерційні банки, інші фінансові посередники (за наявності відповідного дозволу).

Інвестиційні банки (компанії) допомагаютьфірмам-позичальникам залучити кошти через організацію продажу акцій чи облігацій на первинних ринках включно з порадами щодо вибору найкращого способу залучення — емісії акцій чи боргових зо­бов'язань. Реалізація інвестиційним банком нових випусків цін­них паперів фірми-позичальника може здійснюватись кількома способами, які відрізняються порядком оплати та покриття ризи­ків нереалізації частини випущених документів.

Інвестиційні банки набули широкого розвитку в країнах, де законодавство забороняє комерційним банкам займатися інвес­тиційними операціями (США, Японія). У решті країн розміщення випусків цінних паперів на первинному ринку переважно здійс­нюють комерційні банки та інші фінансові посередники. По цьо­му шляху відбувається розвиток фінансового ринку й України.

Брокери та дилери працюють на вторинному ринку, забезпе­чуючи купівлю-продаж цінних паперів, що сприяє підтриманню ліквідності фінансового ринку. Брокери зводять покупців і про­давців та надають допомогу в оформленні їхніх угод, за що одер­жують плату у вигляді, комісійних. Дилери ж самі купують паке­ти цінних паперів і продають їх за вищою ціною, що забезпечує їм певний прибуток. Великі фірми часто займаються і брокерськими, і дилерськими операціями.

Біржа – це місце, на якому здійснюється за чітко встановле­ними правилами торгівля цінними паперами. Біржа працює на за­садах аукціону: цінні папери продають за найвищою ціною, а ку­пують за найнижчою із запропонованих. Ціна встановлюється в процесі торгів, що забезпечує об'єктивність її формування. Це сприяє зниженню інформаційних витрат для заощадників. Проте послугами бірж можуть скористатися лише великі і відомі фірми-емітенти цінних паперів. Останнім часом швидко розвивається позабіржова торгівля цінними паперами, в якій угоди укладають­ся за допомогою телефону та комп'ютера. Цією торгівлею може скористатися будь-який заощадник чи інвестор і здійснити фі­нансову угоду в межах вимог чинного законодавства.

В Україні теж швидко розвивається позабіржова торгівля.

Дата добавления: 2017-02-01