Інгібітори моноаміноксидази.

МАО локалізована переважно інтранейронально, у мітохондріях і частково у везикулах. Існують дві форми МАО-А і В; перша (форма А) дезамінує серотонін і норадреналін, друга (форма В) – метаболізує β-фенілетиламін. Можна вважати, що МАО метаболізує серотонін і початково окиснює норадреналін і дофамін, які в подальшому метилюються КОМТ (катехолметилтрансферазою).

Інгібітори МАО впливають одночасно на дві її форми, до того ж вони не володіють тканинною специфічністю: інгібують МАО не тільки мозку, а й інших органів, зокрема, печінки.

Селегілін. Цей препарат є селективним і незворотним інгібітором МАО-В у мозку, відповідальної, головним чином, за руйнування дофаміну. Селегілін пригнічує метаболізм дофаміну, виключаючи підвищення його концентрації в нейронах. Препарат швидко та повністю абсорбується з травного тракту. проникає через гематоенцефалічний бар’єр. Метаболізується, здебільшого, у печінці. Для селегіліну характерний значний ефект першого проходження. Біодоступність препарату збільшується при одночасному прийманні з їжею.

Застосовують препарат при хворобі Паркінсона, симптоматичному паркінсонізмі.

Початкова добова доза для дорослих зазвичай становить 5 – 10 мг селегіліну гідрохлориду у вигляді монотерапії або комбінованого лікування з леводопою та периферійним інгібітором декарбоксилази. Максимальна підтримуюча доза становить 10 мг на добу.

При лікуванні селегіліном можливі ксеростомія (сухість у роті), запаморочення та порушення сну; тимчасове транзиторне збільшення активності печінкових ензимів – АлАТ і АсАТ, що минають після припинення лікування. Зрідка виникають аритмія, брадикардія, атріовентрикулярна блокада.

Препарат протипоказаний при пептичній виразці шлунка або дванадцятипалої кишки, екстрапірамідних порушеннях, вагітності та лактації.

Форма випуску: таблетки по 5 мг № 30, № 100.

9.7.6. Інгібітори фосфодіестерази. Інгібітори фосфодіестерази (ФДЕ) поділяють на групи в залежності від їх біохімічних властивостей.

Перші інгібують ФДЕ типу III, основна кількість якої в організмі знаходиться в серцевому м’язі. Інгібування даного ензиму призводить до збільшення концентрації цамф, вхід іонів кальцію в клітину через кальцієві канали зростає, що збільшує інотропний потенціал міокарду. Крім позитивної інотропної дії, інгібітори ФДЕ-III викликають системну та легеневу вазодилятацію, що теж обумовлено підвищенням концентрації цамф. Отже, інгібітори ФДЕ-III чинять комплексну гемодинамічну дію: позитивний інотропний ефект поєднується з розширенням судин. Необхідно відзначити, що подібний специфічний вплив на гемодинамику (який супроводжується підвищенням серцевого викиду, зниженням тиску заклинювання в легеневих капілярах і зменшенням системного судинного опору), не викликає помітного зростання ЧСС і майже не збільшує споживання кисню в міокарді. Порівняно недавно інгібітори ФДЕ-III почали успішно застосовувати у хворих із комбінованою недостатністю обох шлуночків, дисфункцією правого шлуночка та в пацієнтів (як дорослих, так і дітей) у ранньому післяопераційному періоді після шунтування.

Друга група препаратів належить до бронхолітиків, оскільки інгібування ФДЕ спричинює нагромадження у слизовій оболонці бронхів цАМФ, що призводить до усунення бронхіальної обструкції. Більш аргументованою в сучасних умовах є точка зору, що теофілін блокує аденозинові рецептори й усуває, таким чином, бронхозвужувальний вплив аденозину. Бронхолітики – інгібітори ФДЕ поділяють на препарати короткої дії (теофілін, еуфилін) і тривалої дії (ретафіл, амінофілін-ретард). Препарати короткої дії застосовують, в основному, для купування нападів ядухи та, меншою мірою, для їх попередження. Найефективнішим є введення еуфіліну в/в по 10 мл 2,4 % розчину 1 – 3 рази на добу. Теофілін застосовують перорально, ректально. Еуфілін перорально засвоюється погано, крім того, він викликає диспептичні розлади та володіє ульцерогенним впливом. Препарати пролонгованої дії застосовують для попередження нападів бронхіальної астми, при хронічному обструктивному бронхіті. Рекомендоване поступове підвищення дози: 1 – 3 дні лікування – 400 мг/добу; 4 – 6 дні – 600 мг/добу; 7 – 9 дні – 800 мг/добу.

Дипіридамол (курантил). 2,6-Біс-(біс-(β-оксиетил)-аміно)-4,8-ди-N-піперидино-піримідо-(5,4-d)-піримідин. Жовтий кристалічний порошок. Погано розчиняється в воді. Препарат підвищує вміст цАМФ і цГМФ у тромбоцитах, володіє судинорозширювальним і антиагрегантним впливом.

Як показали дослідження, за ефективністю зниження частоти розвитку ішемічних транзиторних атак, інсультів і летальності при цереброваскулярній патології курантил близький до аспірину; при спільному їх застосуванні результативність лікування підвищується. При стенозуючому атеросклерозі коронарних артерій і наявності значної кількості колатералей, курантил може викликати розвиток „синдрому обкрадання”.

Побічні ефекти: головний біль, запаморочення, нудота, дискомфорт і біль в епігастральній ділянці, висипання на шкірі.

Протипоказане призначення курантилу при підвищеній чутливості до препарату, гострому коронарному синдромі, інфаркті міокарда.

Курантил призначають усередину по 75 мг 3 – 4 рази на добу. При доброму сприйнятті препарату добову дозу збільшують до 400 мг.

Форма випуску: таблетки по 0,025 г, 0,075 г № 10 – 50 у контурних чарункових упаковках; № 50 у банках; розчин для ін’єкцій 0,5 % по 2 мл в ампулах № 10.

Пентоксифілін. 3,7-Диметил-1-(5-оксогексил)-ксантин. Білий кристалічний порошок, розчинний у воді. За хімічною структурою близький до теофіліну та теоброміну.

Поліпшує мікроциркуляцію та реологічні властивості крові: зменшує агрегацію тромбоцитів і призводить до їх дезагрегації, підвищує еластичність еритроцитів, знижує в’язкість крові; чинить судинорозширювальний вплив і поліпшує постачання тканин киснем. Препарат швидко всмоктується; пік концентрації в плазмі крові відзначають через 2 – 4 год після приймання всередину; виділяється, здебільшого, нирками у вигляді нетоксичних метаболітів.

Застосовують при порушеннях периферійного (ендартерит, хвороба Рейно тощо) і мозкового (атеросклеротичні порушення, ішемічні стани, після перенесеного інфаркту тощо) кровообігу, судинної патології очей, діабетичній нефроангіопатії й інших діабетичних ангіопатіях, функціональних порушеннях слуху. Ефективний при ІХС, що поєднана з мікроангіопатією атеросклеротичного чи діабетичного походження. Однак препарат не володіє вираженою антиангіальною активністю.

Призначають всередину, внутрішньовенно та внутрішньоартеріально. Усередину приймають, починаючи з 0,2 г (2 драже) 3 рази на день після їжі, не розжовуючи. Після досягнення терапевтичного ефекту (зазвичай через 1 – 2 тижні) дозу зменшують до 0,1 г 3 рази на день. Курс лікування 2 – 3 тижні і більше. При необхідності (гострі порушення периферійного чи мозкового кровообігу – ішемічний інсульт) вводять внутрішньовенно чи внутрішньоартеріально. Внутрішньовенно вводять 1 ампулу (5 мл 2 % розчину) препарату в 250 – 500 мл ізотонічного розчину натрію хлориду чи в 5 % розчині глюкози впродовж 90 – 180 хв. Добова доза може бути в подальшому збільшена. Внутрішньоартеріально вводять спочатку 0,1 г препарату в 20 – 50 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, у наступні дні – по 0,2 – 0,3 г (у 30 – 50 мл розчинника). Швидкість введення – 0,1 г впродовж 10 хв. При прийомі усередину можливі диспептичні явища, нудота, запаморочення, почервоніння обличчя; при парентеральном введенні – зниження артеріального тиску.

Протипоказання: гострий інфаркт міокарда, масивні кровотечі, тяжкий атеросклероз коронарних судин і судин головного мозку, вагітність. При атеросклерозі мозку препарат не можна вводити в сонну артерію. При одночасному застосуванні антидіабетичних і антигіпертензивних препаратів дозу пентоксифіліну необхідно зменшити.

Форма випуску: таблетки (драже) по 0,1 г в упакуванні по 20 та 60 штук; розчин для ін’єкцій 2 % по 5 мл в ампулах в упакуванні по 10 штук. Випускають пролонговані лікарські форми пентоксифіліну: Агапурин ретард (таблетки по 400 мг пентоксифіліну); Ацупентат 400; Кінетал 400; Пенгокс 400; Трентал 400; а також Агапурин 600 ретард, Ралофекг 300 Н. Приймають пролонговані форми 1 раз на день.

Теофілін. 1,3-Диметилксантин. Алкалоїд, що міститься в листі чаю та в каві. Білий кристалічний порошок. Мало розчинний у холодній воді, добре – у гарячій.

Препаратзбільшує нагромадження в тканинах цАМФ, що зменшує скорочувальну активність гладкої мускулатури. Теофілін розширює бронхи, кровоносні судини мозку, шкіри та нирок. Зменшує легеневий судинний опір, знижує тиск у малому колі кровообігу. Чинить спазмолітичний вплив на периферійні вени, збільшує нирковий кровотік, володіє помірно вираженим діуретичним ефектом. Пригнічує агрегацію тромбоцитів, стимулює дихальний центр, підвищує частоту та силу серцевих скорочень.

Показаннями для його застосування є бронхіальна астма (для попередження нападів і систематичного лікування), симптоматичне лікування бронхоспазму різної етіології (у тому числі, при хронічних обструктивних захворюваннях легенів, хронічному бронхіті, емфіземі легенів), легенева гіпертензія, розлади дихання по типу Чейн-Стокса, нічне апное, мігрень, порушення мозкового кровообігу.

Дозування встановлюють індивідуально. Початкова доза становить в середньому 400 мг/добу. За умови доброго сприйняття дозу можна збільшувати приблизно на 25 % від початкової кожні 2 – 3 дні до досягнення оптимального терапевтичного ефекту. Максимальні добові дози, які можна застосовувати без контролю концентрації теофіліну в плазмі крові, для дітей у віці 1 – 9 років – 24 мг/кг, 9 – 12 років – 20 мг/кг, 12 – 16 років – 18 мг/кг, для пацієнтів віком від 16 років – 13мг/кг або 900 мг/добу. Якщо при застосуванні препарату в зазначених дозах з’являються симптоми токсичного впливу чи виникає необхідність подальшого збільшення дози (внаслідок недостатнього терапевтичного ефекту), рекомендується контролювати концентрацію теофіліну в плазмі крові. Кратність приймання залежить від лікарської форми.

Побічна дія: подразнення слизової оболонки шлунка, біль у епігастральній ділянці, нудота, блювання та діарея, занепокоєння, безсоння, головний біль, тремор, дратівливість, серцебиття, аритмії, зниження артеріального тиску, серцева недостатність, збільшення частоти нападів стенокардії, посилення діурезу. Побічні ефекти зменшуються при зниженні дози препарату.

Протипоказання: вік до 3 років, підвищена чутливість до препарату, епілепсія, підвищена судомна готовність, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки. Препарат не рекомендують застосовувати при вираженій і злоякісній артеріальній гіпертонії, вираженій артеріальній гіпотонії, розповсюдженому атеросклерозі судин.

Форма випуску: таблетки по 250 мг № 20.

9.7.7. Інгібітори карбоангідрази як діуретичні засоби. Діуретики збільшують виведення з організму сечі, зменшують вміст рідини в інтерстиціальній тканині та серозних порожнинах.

Діакарб. 2-Ацетиламіно-1,3,3-тіадіазол-5-сульфамід. Білий кристалічний порошок, погано розчинний у воді та спирті.

Діакарб пригнічує активність карбоангідрази – ензиму, що бере участь у процесі гідратації та дегідратації вугільної кислоти. Діуретичний ефект виявляють переважно в проксимальних канальцах: зменшується утворення вугільної кислоти, порушується реабсорбція іонів бікарбонату й іонів натрію епітелієм канальців; зменшується лужний резерв крові. Одночасно відбувається збільшення виділення іонів калію з сечею.

Препарат найефективніший при набряках, обумовлених легенево-серцевою недостатністю, коли необхідно знизити підвищений у крові вміст вуглекислоти та бікарбонатів.

Діакарб призначають для лікування різних форм первинної та вторинної глаукоми. Зниження внутрішньоочного тиску обумовлено пригніченням карбоангідрази війчастого тіла, зменшенням секреції камерної вологи та поліпшенням її відтоку.

Пригнічуючи карбоангідразу й в інших тканинах, препарат знижує секрецію цереброспінальної рідини в шлуночках головного мозку, що використовують у лікуванні повільно прогресуючої гідроцефалії в дітей; призначають для лікування епілепсії.

Препарат призначають усередину по 0,125 – 0,25 г один раз на день курсами впродовж 2 – 4 діб з перервами в кілька днів (в якості сечогінних). При глаукомі – в тих самих дозах 1 – 2 рази на день або через день; після 5 днів приймання необхідна перерва на 2 – 3 дні. При тривалому призначенні варто вводити гідрокарбонат натрію.

Діакарб малотоксичний, добре переноситься. Але в окремих випадках з’являється сонливість, порушення орієнтування, парестезії. Препарат протипоказаний при схильності до ацидозу, при гострих захворюваннях печінки та нирок, посиленому виведенні іонів натрію та калію, при діабеті та хворобі Аддісона. Не слід призначати діакарб у перші 3 місяці вагітності.

Форма випуску: порошки та таблетки по 0,25 г.

Дата добавления: 2017-02-01