Функціоналістський та конфліктологічний підходи 8 страница

Щоправда, британський антрополог Альфред Радкліфф-Браун висловлював стосовно цього зовсім іншу думку. На його думку, "культура є цілісністю остільки, оскільки вона пов'язана з чітко відмежованою соціальною структурою". При цьому під "соціальною структурою" вчений розумів "фактично існуючу мережу соціальних відносин" у суспільстві. У цьому зв'язку він наполягав, що не культура, а "соціальна структура становить фундамент будь-якого соціального життя".

Слід зазначити, що ця думка набула поширення не лише в британській антропології. Вона слугувала висхідною тезою і для так званої структурної соціології, в якій соціальна структура розглядалася як основоположний фактор суспільного життя.

Культурні ж ідеї, символи, цінності тлумачились як вторинні, допоміжні явища, похідні від соціальної структури.

І справді, у складних сучасних суспільствах соціальні та культурні аспекти суспільного життя тісно переплетені та взаємопов'язані. Проте з цього однозначно випливає, що предмет соціології не можна зводити тільки до соціального аспекту. В противному разі поза "кадром" залишаються такі суспільні артефакти, як наука, релігія, технологія, мистецтво, та інші, без яких соціальне життя неможливе. Тому П. Сорокін вважає таку позицію неприйнятною.

На думку соціолога, єдина розбіжність між соціальним і культурним пов'язана з тим фактом, "що термін "соціальний" позначає зосередження на сукупності взаємодіючих людей та їхніх стосунках, тоді як "культурний" означає зосередження на значеннях, цінностях і нормах, а також на їхніх матеріальних носіях...". Водночас неподільна єдність обох аспектів дає підставу П. Сорокіну характеризувати явища суспільного життя як соціо-культурні явища. Отже, процес людської взаємодії постає соціо-культурним явищем завдяки тому, що в ньому беруть участь:

1) мислячі люди як суб'єкти взаємодії; 2) значення, цінності та норми, завдяки яким індивіди взаємодіють, усвідомлюючи їх і обмінюючись ними; 3) дії та матеріальні артефакти як рушії, завдяки яким об'єктивуються й соціалізуються нематеріальні значення, цінності та норми.

Соціокультурна взаємодія як предмет соціології має, на думку П. Сорокіна, три таких аспекти: 1) особа як суб'єкт взаємодії;

2) суспільство як сукупність осіб, які взаємодіють; 3) культура як сукупність значень, цінностей та норм, якою володіють особи, які взаємодіють, та сукупність носіїв, які об'єктивують, соціалізують і розкривають ці значення. Жоден з цих трьох аспектів (особа, суспільство та культура) не може існувати поза іншими. Цей соціокультурний порядок неподільний, і ніхто не може створити спеціальну науку на ґрунті лише одного його аспекту, наприклад соціального, ігноруючи культурні та особистісні аспекти. Отже, соціологія має приділяти увагу всім трьом аспектам соціокультурних явищ, залишаючись, проте, генералізуючою наукою, що розглядає соціокультурну систему як ціле.

Предметна царина соціології виявляється досить широкою, збігаючись на практиці з усією сферою надорганіки, а її завданням є дослідження загальних, специфічно "надорганічних" елементів усіх класів явищ. Цим П. Сорокін, по суті, формулює нову парадигму в соціології. Його підхід до суспільства і культури враховує тенденцію культурантропологів "розчинити" суспільство в культурі та тенденцію соціологів перетворити культуру на один з компонентів соціальної системи. Він намагається поєднати ці дві тенденції. У культурантропологів П. Сорокін позичає поняття "надорганічне" для позначення специфіки людського світу, але соціологізує зміст цього поняття і надає перевагу використанню поняття "соціокультурне". У його моделі культура та суспільство постають двома неподільними аспектами однієї й тієї самої реальності, а не двома різними реальностями, з яких одна може "поглинути" іншу. Відповідно до цього "соціальне" та "культурне" не можуть бути двома онтологічно диференційованими реальностями, а є двома аспектами однієї і тієї самої реальності. Між суспільством і культурою не існує чіткої демаркаційної лінії, стверджує Сорокін. І те й інше інтегровані в одну реальність — соціокультурну, а тому розмежування їх може бути лише аналітичним.

Згодом ця ідея набула всебічного обґрунтування в працях Т. Парсонса, Р. Мертона, Даніела Белла та ін. У концепції Т. Парсонса, в якій центральною теоретичною категорією є соціальна дія, аналітично виокремлюються соціальна система, система культури і система особистості, які трактуються як підсистеми більш загальної системи дії.

У контексті культури дії розглядаються в аспекті їхнього значення чи смислу. Власне культура репрезентує упорядковану систему значень, символів і цінностей, на ґрунті яких може мати місце соціальна інтеракція. Сутність культури, за Т. Парсонсом, визначає три основні моменти: "По-перше, культура передається, вона становить спадщину або соціальну традицію; по-друге, це те, чого навчаються; по-третє, вона є загальноприйнятою. Отже, культура, з одного боку, є продуктом, а з іншого — детермінантою систем людської взаємодії".

У своїх працях Парсонс не раз повертався до визначення взаємовідносин суспільства і культури, соціальної системи і системи культури. Його розробки в цій галузі, безперечно, успадковують традиції американської культурної антропології, ідеї М. Вебера, Е. Дюркгейма, П. Сорокіна, Броніслава Малиновського. Продовжуючи класичну лінію в соціології, Т. Парсонс впевнений, що суспільство не можна зрозуміти і пояснити, відриваючи його від культури.

У сучасній соціології категорія культури належить до фундаментальних. Вона вважається досить важливою для аналізу соціального життя. Водночас саму культуру неможливо зрозуміти та пояснити поза співвіднесеністю її із суспільством. У межах останнього культура реалізує низку найважливіших функцій, без чого сучасне суспільство обійтися не може. До них належать передусім функції:

— ідентифікації — констатація групової належності людини;

— орієнтації — спрямування прагнень людини на ціннісно-смисловий зміст суспільних явищ;

— адаптації — пристосування до суспільного середовища, що змінюється;

— соціалізації — вибір людиною певних соціальних ролей, які дають їй змогу реалізувати свої інтереси;

— інтеграції — забезпечення різноманітним соціальним групам можливості співіснування у межах певного суспільства;

— комунікації — забезпечення взаємодії соціальних груп на ґрунті використання загальноприйнятих символів, алгоритмів, засобів інформації та мови спілкування.

Якщо погодитися, що культура — це спосіб діяльності людини, то суспільство — це поле суспільних відносин, де розгортається і відбувається ця діяльність. За допомогою культури суспільство створює поле для соціальних дій, обумовлює їхні межі, задає характер і способи цих дій. Отже, культура і суспільство не співвідносяться як частина і ціле, сегмент і тотальність. Це два взаємопов'язаних, взаємодоповнюючих аспекти суспільного життя, їхня специфіка полягає в тому, що соціальний аспект відбиває суспільне життя з погляду зразків і способів взаємодії людей, згуртування їх у групи та асоціації, а культурний аспект — з боку цінностей, стандартів і норм, завдяки яким люди взаємодіють і розуміють одне одного.

У сучасній соціології досить помітна тенденція до використання поняття культури у вузькому значенні. Наприклад, Нейл Смелзер у своєму підручнику із загальної соціології визначає культуру як деяку сукупність цінностей, норм і стандартів поведінки. Саме як така культура може виконувати регулятивні функції, керувати вчинками людей, їх стосунками, ставленням до суспільства, природи. Аналогічну позицію займає Ентоні Гідденс. У світлі цієї тенденції культура постає як сукупність взірців, норм і цінностей, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності та взаємодії людей. З цих позицій культура є способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку людського життя, індивідуального та соціального.

Основні поняття і терміни розділу

Акультурація — процес взаємного впливу культур, коли у процесі міжкультурних контактів засвоюються технології, взірці, цінності чужої культури, які своєю чергою змінюються та пристосовуються до нових вимог.

Антропологія культурна — галузь суспільствознавства, яка зосереджує увагу на вивченні взірців життя як примітивних, до-письменних, так і сучасних людських суспільств. Намагається відповісти на запитання стосовно сутності культури, впливу її на людську особистість, на зразки адаптації людини до навколишнього середовища, впливу культури на біологічну еволюцію тощо. Широко використовує для цього дані археології, етнографії, соціології, культурології, психології, лінгвістики та інших наук.

Артефакт — об'єкт, створений у результаті діяльності людей.

Взірець — культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та його оточення, щоб поводитися відповідно до очікувань і не потрапити в конфлікт з іншими членами групи (Я. Щепанський). Найчастіше повторюваний спосіб поведінки в певних ситуаціях.

Декультурація — втрата основної (сутнісної) частини рідної (вітчизняної) культури.

Етноцентризм — практика оцінювання інших культур з огляду цінності власної культури, що ґрунтується на впевненості у перевагах її над будь-якими іншими культурами.

Інкультурація — процес опанування (вивчення) культури певною спільнотою чи суспільством.

Контркультура — субкультура, цінності та норми якої суперечать цінностям і нормам домінуючої культури.

Культура — 1) все, створене людством у минулому, сучасному і що буде зроблено в майбутньому в духовній, соціальній і матеріальній сферах (антропологічне розуміння); 2) специфічна, генетично не успадковувана сукупність способів, форм і орієнтацій діяльності людей, їхньої взаємодії між собою і з середовищем існування, які продукуються для підтримання структур і процесів суспільного життя (загальносоціологічне розуміння); 3) властива певній групі чи спільноті система колективно прийнятих цінностей, взірців і норм поведінки, діяльності та спілкування (вузькосоціологічне розуміння).

Культура елітарна — сукупність артефактів, що належать до класичних взірців мистецтва, музики, літератури та споживаються переважно культурною елітою суспільства.

Культура масова — сукупність артефактів (художніх, музичних, візуальних та ін.), які стандартизуються, тиражуються та розповсюджуються в суспільстві за допомогою засобів масової комунікації (телебачення, радіо, преси, кіно).

Культура національна — сукупність самобутніх досягнень певного народу, в яких втілюються його історичні символи, цінності й традиції.

Норми — правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей (Н. Смелзер).

Ритуал — взірець поведінки стосовно сакрального та надприродного*

Символ — образ, поняття, дія чи предмет, що замінює інший образ, поняття, дію або предмет і відображає його смисл.

Субкультура — система цінностей і норм, що відрізняє культуру певної групи від цінностей та норм домінуючої культури.

Цінності — переконання, що поділяються колективом стосовно цілей, до яких люди повинні прагнути, та основних засобів досягнення їх (термінальні та інструментальні цінності).

Цивілізація — 1) світові цивілізації — етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним й економічним способом виробництва, устроєм політичних і суспільних відносин, рівнем розвитку духовного відтворення; 2) локальні цивілізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов'язаних загальною долею, що відображають так чи інакше ритм суспільного прогресу (Ю.В. Яковець).

Рекомендована література

Витаньи И. Общество, культура, социология. — М.: Прогресе, 1984. — 287 с.

Войтович CO. Світ соціальних відносин в українській культурі: історико-соціологічне дослідження. — К.: Ін-т соціології HAH України, 1994. — 145 с.

Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.

Культурне відродження в Україні. — Львів: Астериск, 1993. — 221 с.

Лісовий В. "Культура" та "цивілізація": Концептуально-семантичний аналіз // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 1. — С. 19—44.

Маркарян Э. С. Теория культуры и современная наука. — M.: Мысль, 1983. — 284 с.

Моль А. Социодинамика культуры. — М.: Прогресс, 1973. — 406 с.

Политическая культура населения Украины (результаты социологических исследований). — К.: Наук, думка, 1993. — 134 с.

Попович М. Нарис історії культури України. — К.: Артек, 1998. — 728 с.

Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: Политиздат, 1992. — 543 с.

Тайлор Э. Б. Первобытная культура. — М.: Политиздат, 1989. — 573 с.

Яковец Ю. В. История цивилизаций. — М.: ВлаДар, 1995. — 461 с.

Kloskowska A. Sociologia Kultury. — Warszawa: PWN, 1981. — 608 s.

KroeberAX. Istota Kultury. — Warszawa: PWN, 1973. — 693 s.

< Попередня

Розділ 4.СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА

Соціологічне уявлення про структуру

Завпеди було так, що люди жили колективами і групами. Спочатку це були родоплемінні утворення, а згодом інші, разюче відмінні від племені: міста, держави, імперії, спілки, співтовариства (Європейське Співтовариство). І сьогодні ніщо не свідчить про такий розвиток подій, за яким ми всі почали б жити самітниками чи зменшилася б влада над нами об'єднань та спільнот, до яких ми належимо. Навпаки, густота населення зростає, міста, збільшуючись, тіснять села; збільшується кількість контактів між людьми, дедалі більше зв'язків утворюється між ними, породжуючи нові залежності їх один від одного. Справжньою проблемою стає перебування на самоті. Потрібні значні зусилля для того, щоб протистояти тенденціям підпорядкування всього життя людини колективним та масовим формам. Ми маємо всі підстави стверджувати, що історія є не що інше, як перехід від порівняно простих до значно складніших форм організації та контролю спільного життя людей.

Об'єднання в колективи із самого початку не було актом доброї волі, дружелюбності чи взаємної симпатії. Для роду людського в цілому і його окремих представників об'єднання є жорсткою необхідністю. На ранніх етапах історії — це потреба протистояти природним явищам і вижити. Пізніше — це потреба протистояти формам та умовам спільного життя, втіленим у соціальних інститутах і організаціях, системах цінностей та моделях схвальної поведінки, які дещо дозволяють, але набагато більше забороняють, карають та переслідують за порушення обмежень. Тільки спільними зусиллями люди здатні змінити їх, привести у відповідність до своїх нових сподівань та домагань.

На той факт, що еволюція людства має саме таке спрямування, одним з перших звернув увагу німецький філософ і соціолог Фердинанд Тьонніс. У 1887 р. він видав працю "Спільнота і суспільство. Дослідження комунізму та соціалізму як емпіричних форм культури", в якій стверджував, що будь-які роздуми про суспільство з претензією називатися соціологічними виходять з передумови, яка не вимагає подальшого обґрунтування: люди живуть із собі подібними. Такою є емпірично дана форма культури.

За Тьоннісом, спільнота (Gemeinschaft) — це сукупність індивідів, у якій усі знають один одного, постійно зустрічаються, часом є близькими чи далекими родичами.

Ознаки спільноти більш властиві сім'ї. Сімейне спілкування і повсякденне життя родичів значною мірою підпорядковані емоціям, перед якими відступають практичні або доцільні міркування, поведінка перебуває під впливом настрою, пристрастей, потягів. Тут добровільно взяті зобов'язання домінують над розрахунком й ефективністю, а підпорядкованість без користі та сподівань на винагороду ґрунтується на довір'ї й повазі. Утворення, подібні до сім'ї, — це теж спільноти.

У суспільстві (Gesellschaft) життя анонімніше, особисте знайомство не є обов'язковим та, мабуть, і можливим. Уміння знаходити найкращі засоби та найкоротші шляхи до мети, орієнтація на мінімізацію витрат, дотримання усталених правил і норм, лояльність щодо влади за умови чіткого усвідомлення вигідності цього, невпинне піклування про симетричність будь-яких обмінів — ось що заохочується в суспільстві й часто приречене на успіх. Раціональність тут явно домінує над почуттями. Подібними "суспільствами" є сучасне індустріальне суспільство, держава, промислове підприємство, велика установа, політична партія тощо.

Перша форма співжиття — "спільнота" — історично передує "суспільству", яке виникає пізніше, знаменуючи перехід людства до нового етапу розвитку цивілізації. Жити в різноманітних спільнотах і суспільствах, що успадковуються від попередніх поколінь та щойно створюються, — такою є доля людства і кожного з нас зокрема. Отже, соціальну структуру можна визначити як сукупність об'єднань людей, у кожному з яких індивідів може багато що об'єднувати: симпатії, інтереси, потреби, вік, стать, національність, спільність долі або становище в суспільстві. У соціології подібні об'єднання іменують класами (верствами), категоріями, групами, колами (адже ми говоримо "коло друзів і знайомих"), школами (наприклад науковими). Це — елементи соціальної структури, те, що становить власне "структуру". Деякі з них досить стійкі у часі. Стабільно відтворюючись, вони забезпечують наступність і порядок у суспільстві. Вік інших елементів значно коротший. Треті формуються зусиллями та енергією індивідів, іноді виникають і зникають буквально на наших очах. Адже, повторимо, створюючи об'єднання або входячи до вже існуючих, індивіди задовольняють різноманітні потреби та домагання: в матеріальних благах, у повазі й визнанні, в любові та щасті, можливо, насамперед.

Проте соціальна структура — це не тільки елементи, а й те, що поєднує їх, утримує від розпаду, впорядковує і надає структурі конфігурації. Групи і категорії індивідів так чи інакше відчувають потребу одна в одній, залежать одна від одної та взаємно доповнюють одна одну. В такому разі соціологи говорять про функціональну залежність елементів, що утворюють одне ціле — структуру. Різноманітність елементів свідчить про міру диференційованості структури. Чим більше їх, тим складніша структура. Сучасні суспільства є глибоко диференційованими утвореннями з вузькою спеціалізацією функцій і занять.

Водночас соціальні групи наділені та користуються неоднаковими правами, мають різні зобов'язання, різне багатство, славу, престиж, можливість задовольняти сподівання та вимоги членів своєї соціальної групи. Отже, вони не рівні між собою, а структура — це підтримувана та порівняно стійка нерівність, тобто ієрархічне розташування груп одна відносно одної. Вертикальне розшарування суспільства в соціології називають соціальною стратифікацією (від лат. stratum — верства, пласт і facerй — робити), маючи на увазі як структуру нерівностей, що вже склалася, так і процес утворення та легітимації (утвердження законності) нових. Отже, соціальна структура організована функціонально та ієрархічно.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Вы не поверите, как ДЕШЕВЕЕТ техника!

Новейшие фотоаппараты по "приземленным" ценам!...

§ 1. Класи, групи, категорії

Класи

У XVIII ст. поступово формується та утверджується індустріальне суспільство. Головним джерелом багатства І добробуту стає переробна промисловість — індустрія, а основними суб'єктами соціальних та політичних дій — класи.

У логіці та природознавстві поняття клас використовують з метою систематизації, об'єднання однорідних за якою-небудь істотною ознакою явищ у велику групу ("класи" висловлювань, тварин, рослин тощо). Щодо суспільства це поняття досить широко вживається в Англії наприкінці XVIII ст. для позначення "класу бідняків" (lower class). Підприємець і мислитель Роберт Оуен у 1816 р. відокремлює "виробничий клас" (working class) від "бездіяльного (дозвільного) класу" (leisure class). Клод Анрі Сен-Сімон вважав виробничим класом власників капіталу, банкірів, купців, робітників. У XIX ст. європейське суспільство зображується і тлумачиться як класове суспільство. Чи не загальноприйнятим стає уявлення, згідно з яким класи визначають соціальне обличчя суспільства, тенденції та напрями його розвитку. Поняття "клас" стає центральним у світогляді та політичному вченні марксизму.

Класи виникають як результат радикальних соціальних трансформацій. Революції XVU ст. в Англії та XVIII ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політичну рівність різних суспільних груп. Дедалі помітнішу роль у житті цих країн відіграє "третій стан" — буржуазія (або "середній клас"), підприємницька і виробнича верстви міст, що зайняли проміжне становище між "знаттю" та "черню". Стрижнем економічного порядку стає володіння і розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власністю у вигляді капіталу, землі, знарядь та засобів виробництва, знань та умінь. Приватна власність, ринок капіталів, товарів і праці стали гарантом зростаючих можливостей індивідів конструювати власну долю і досягати поставленої мети.

Кардинально змінюються організація праці та спосіб життя значної частини населення. В доіндустріальну епоху землероб міг бути, наприклад, ще й ткачем. З появою фабрик настає ера глибокої спеціалізації, а поділ праці надовго залишається найефективнішим засобом підвищення її продуктивності. Поєднувати землеробство з ремеслом відтепер неможливо, місце проживання і місце праці як правило не збігаються. Більшість працює поза межами дому, а отже, і за межами сім'ї. Праця в численних колективах мануфактур і заводів, життя у швидко зростаючих та погано впорядкованих містах, диференціація на роботодавців і найманих робітників — такі найбільш значущі ознаки індустріального суспільства. Головні діючі особи в ньому (головні соціальні типи) — буржуа, землевласники, пролетарі.

У незавершеному 52-му розділі третього тому "Капіталу" Карл Маркс писав: "Наймані робітники, капіталісти і земельні власники утворюють три великі класи сучасного суспільства, що ґрунтується на капіталістичному способі виробництва. В Англії сучасне суспільство у своїй економічній структурі досягло, безперечно, найбільш широкого, найбільш класичного розвитку. Проте і тут це класове розшарування не виступає ще в чистому вигляді. Навіть і тут середні і перехідні ступені скрізь затемнюють межові лінії (правда, на селі незрівняно менше, ніж у містах)". Отже, за К. Марксом, класи є елементами економічної структури, де володіння власністю та джерела прибутку є ознаками, що власне конституюють класи, а міжкласові кордони досить розмиті, особливо в містах.

Буржуа спочатку — це дрібні власники, що досягають економічного та життєвого успіху наполегливою працею, ощадливістю, розрахунком, чесністю, творчою активністю, особливою житейською мудрістю, а також за допомогою сили, хитрощів, обману — так було в усі часи. І все ж законним шляхом досягнення успіху визнавалася праця. "Першим буржуа" іноді називають американського видавця, дипломата і винахідника Бенджаміна Франкліна (1706—1790) за чітко сформульовані ним етичні принципи поведінки та запровадження їх у власне життя.

В "Автобіографії" він перелічує 13 чеснот, які постійно й методично культивував у собі: помірність у їжі, небагатослівність, порядок, рішучість, ощадливість, любов до праці, щирість, справедливість, невибагливість, охайність, спокій, доброчесність, скромність. Отже, буржуа не тільки володіє, розпоряджається, привласнює, виробляє, а і є носієм певних навичок, стратегій поведінки, певного способу життя і мислення. Саме таке уявлення про класи має право називатися власне соціологічним.

Фрідріх Енгельс у праці "Становище робітничого класу в Англії", користуючись матеріалами преси, статистичними даними та власними спостереженнями, проаналізував формування класу пролетарів. Вже на ранніх етапах становлення капіталістичного суспільства були відмінності в умовах та рівні життя буржуа і робітника. Однак патріархальні відносини між капіталістом і робітником (господар дає роботу й засоби до життя, виявляючи чи не батьківське піклування), схожі погляди на життя та суспільний устрій, спільні цілі існування, спільна релігія об'єднують і згуртовують, прикриваючи відмінності у становищі.

Пролетарі ще перебувають у стані, якому К. Маркс пізніше дасть назву "клас у собі". Причину низьких заробітків робітники могли вбачати, наприклад, у машинах і справді спрямовували свій гнів саме на них. "Класом для себе" пролетаріат стає тоді, коли набуває понять, навичок, цінностей та сподівань, що відповідають його життєвим умовам і дають змогу переконливо пояснювати існуючий порядок. Для того щоб це сталося, на місце попередньої згоди має прийти відчуження: тільки на віддалі, з певної дистанції можна розглядіти особисту й нерідко корисну зацікавленість протилежного класу, а також пояснити власну життєву ситуацію з огляду на задуми й наміри інших.

Відмінності у становищі в економічній системі мають доповнюватися розбіжністю в поглядах на соціальний світ та відмінністю у прийнятих стандартах життя. В марксизмі цьому відповідає теза про взаємозв'язок та взаємозумовленість становища і свідомості (ідеології) класу. Об'єктивні життєві умови та розуміння їхньої специфіки порівняно з умовами життя інших спільнот, визнання обов'язковими до виконання вимог і норм, зумовлених ситуацією, необхідні для нормального перебігу процесу самоіден-тифікації, тобто віднесення себе до певної суспільної групи, а також для ідентифікації інших. Відтоді механізм розпізнавання класу не зазнав кардинальних змін. Ось сучасний приклад.

Під час перепису населення в колишньому СРСР індивідів у облікових картках відносили до однієї з трьох великих категорій: робітники, селяни, службовці. Тому визначити як власне соціальне становище, так і становище інших могла, з огляду на названі категорії, значна частина дорослого населення. Однак у другій половині 80-х років сталося взаємне відчуження тих, хто уособлював державну та партійну владу, від мас. Більшість людей, а до цього — лише інакодумці, раптом з'ясували для себе, що існує верства так званої партійно-державної номенклатури з цілою низкою домагань, навичок, стандартів споживання. Стала очевидною протилежність життєвих умов і відповідних їм понять, що призвело до формування в суспільній свідомості біполярної структури: "вони" і "ми".

Макс Вебер про класи

М. Вебер також визнавав класи елементами економічної структури. Він вважав можливим говорити про класи, якщо виконуються такі три умови: 1) існує сукупність людей, для яких є спільною можливість задовольняти певний обсяг життєвих потреб (мати велосипед, але не машину, володіти будинком, але не мати вілли на березі моря); 2) якщо ці можливості забезпечені певним рівнем винагороди і намаганням підтримувати або підвищувати його; 3) якщо ці можливості є за умов ринку товарів та ринку робочої силнГу

Виконання усіх трьох умов конституює те, що М. Вебер називав класовою ситуацією, — сукупність можливостей забезпечити себе матеріальними і соціальними благами, знаходити застосування знанням, навичкам і особистому досвіду. Тому 'термін "клас" є референтним для сукупності людей, що перебувають у подібній класовій ситуації, базисними категоріями якої є власність та відсутність власності (робітники, підприємці, банкіри, рантьє).

Крім того, індивідів об'єднує у клас економічний інтерес підтримувати або поліпшувати стандарт життя. Тому в класовій ситуації завжди можливі спільні дії, тобто однакові реакції на подібні життєві умови. Залежність між класовою ситуацією і життєвими шансами може бути більш-менш усвідомлена. Якщо зв'язок усвідомлюється, тоді стає зрозумілим, що відмінність у життєвих шансах є наслідком розподілу власності, а також структури конкретного економічного ладу. Обурення проти наявної класової структури в цьому разі ґрунтується на раціональних засадах.

Разом з тим М. Вебер завжди різко заперечував проти наділення класу здатністю володіти свідомістю або культивувати інтереси ("свідомість класу", "інтереси класу" в марксистській інтерпретації). Реально існують тільки індивіди, що перебувають в однаковій ситуації на ринку праці та ринку товарів.

Дата добавления: 2017-02-01