Функціоналістський та конфліктологічний підходи 9 страница

Сучасне уявлення про класи

Поняття "клас", як і раніше, входить до концептуального каталогу соціології. За його допомогою намагаються осмислити зміни в структурах економіки і суспільства. У розвинених країнах відбувся поділ власності і контролю за нею. Перебіг соціального життя дедалі частіше регулюється формальними організаціями

(багатонаціональними компаніями, політичними партіями). Складається нова структура економіки з незнаними досі заняттями та професіями. Світ, здається, остаточно визнав неминучість нерівності та відсутність переконливих і привабливих альтернатив їй. Ці зміни настільки радикальні, що соціологи говорять про "новий середній клас", "новий робітничий клас", "клас менеджерів", "новий правлячий клас". Досягнутий рівень добробуту диктує цінності, політичні настанови і переваги, що надають суспільству більшої згуртованості. Інструментальний колективізм замінив колишню групову неприязнь, однак, на думку деяких соціологів, не відмінив класів та класової ситуації.

Сучасний американський соціолог Ерік Олін Райт зараховує себе до прибічників марксистської традиції і в дослідженні класів сучасного суспільства виходить зі способу виробництва. Останній навіть тепер не є однорідним, поряд з розвиненим капіталістичним виробництвом існує просте товарне і дрібнотоварне виробництво; значною власністю іноді володіють численні акціонери, проте керує нею обмежена кількість менеджерів; на великих та середніх підприємствах, що становлять основу економіки, влада розподілена нерівномірно. Звідси й різні базисні, проміжні, а також суперечливі позиції в економічній структурі суспільства: власники значних, середніх та дрібних капіталів, наймані робітники, менеджери на великих та малих підприємствах, що мають повноваження і відповідальність, керують власністю, але не володіють нею. Три ознаки, вважає Е.О.Райт визначають сьогодні належність до класу — власність та її розміри, кваліфікація і компетентність, відповідальність або участь у прийнятті рішень чи владі.

Англійський соціолог Джон Голдторп пропонує визначати клас, виходячи із заняття. Найістотнішими характеристиками заняття є статус за наймом (роботодавець чи найманий робітник), рівень доходу, ступінь економічної безпеки (ризик втратити роботу або капітал), шанси на економічний успіх, місце в системі влади та контролю за процесом виробництва, міра автономії в роботі, а частково й престиж заняття в суспільстві. З урахуванням названих характеристик кожне заняття належить до одного з 11 класів керівники найвищого рівня в державі та різних галузях економіки; керівники середнього рівня; спеціалісти з вищою освітою; працівники сфери послуг; дрібні власники, що наймають робітників; дрібні власники, які не наймають робітників; фермери; техніки та майстри; кваліфіковані робітники; напівкваліфіковані й некваліфіковані робітники; працівники сільського господарства.

У соціології сьогодні склалися два основних підходи до інтерпретації поняття "клас". Насамперед класи розглядаються як позиції в структурі виробництва та розподілу. Однак частіше до ознак класу зараховують певну культуру, життєвий устрій, порівняно стійкі традиції. В цьому разі (переконані прихильники такого підходу) можна говорити про "соціальний клас", як і годиться в соціологи!"? Тоді міркування соціолога збігаються з уявленнями, що циркулюють у суспільстві про поведінку та ознаками тих чи інших соціальних типів. Відомо, наприклад, що купці гуляли з розмахом, козаки вважалися носіями вільнолюбства, різночинці були нетерпимими.

Отже, належати до класу означає отримати доступ до певного обсягу матеріальних і соціальних благ, володіти конкретним обсягом влади і відповідальності, розпоряджаючись людьми і різноманітними ресурсами, бути носієм специфічних сподівань та домагань, а в більш широкому розумінні — й культури: поводити себе стосовно інших людей або подій згідно із ситуацією, набутими поняттями та уявленнями. Інституціоналізована приватна власність та зміцнілий ринок є конче необхідними передумовами існування класів як елементів економічної структури. Виходячи із соціологічної традиції, що склалася, ми не можемо говорити про існування класів в Україні: і приватна власність, і ринок є більше гаслами і метою, ніж реальністю, а звичаї та зразки поведінки переважної більшості населення формувалися далеко не за ринкових умов.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Бане

Соціальні групи

Ніхто не спроможний створити клас — він є витвором складного комплексу історичних умов, життєдіяльності суспільства, його різноманітних сфер та рівнів, але аж ніяк не окремих індивідів. Без сумніву, кожен з нас належить чи належатиме до того чи іншого класу або верстви (це слово в соціології, особливо західній, є синонімом класу), відтворюючи його в повсякденній діяльності: працюючи, отримуючи винагороду, наслідуючи певні зразки і стандарти поведінки й споживання. Проте все наше життя минає в малих групах, до яких ми належимо за фактом свого народження (наприклад сім'я), обставинами життєвої долі (клас у середній школі, навчальна група в університеті чи інституті, колектив, де ми працюємо, — бригада, лабораторія, відділ) або яким віддаємо перевагу (коло друзів та знайомих).

Досягнення особистісно значущих цілей, прийнятного рівня добробуту, поваги інших та самоповаги — все це неможливе без взаємодії з тими, хто поряд з нами, без опори на них, без надання їм допомоги у відповідь. Соціальна група має місце там, де е усталена мережа контактів між індивідами. До того ж не має значення, з якого конкретного приводу встановлюються контакти: реалізація піднесених ідеалів, пошук засобів до життя, корисні інтереси, злочинний задум чи взаємна симпатія. Важливим є те, що об'єднання індивідів виступає як цілісний суб'єкт і саме так сприймається сторонніми. Соціальне життя, без сумніву, відтворюється і підтримується діями саме таких спільнот (або груп).

Отже, індивіди мають потребу в групах, оскільки задоволення значної частини життєво важливих потреб можливе лише у взаємодії з іншими. В сучасному світі є дуже мало справ і цілей, які виконуються чи досягаються власними зусиллями. Людина чи не одвічно несамодостатня, маючи потребу в інших та жадаючи їх.

Належність до групи вимагає певних обмежень, наприклад свободи поведінки, індивідуальних прав, а також взяття додаткових зобов'язань, дотримання групових вимог і норм. Баланс здобутків і втрат від участі у групі в різних ситуаціях різний. До того ж кожен з нас одночасно належить до кількох груп. Вихід з групи, розрив з нею може бути наслідком як нереалізованості сподівань і домагань, так і суб'єктивного неприйняття розпоряджень та норм, джерелом яких є група.

Так само коли йдеться про групу, як і про суспільство в цілому, соціологи розрізняють її культуру та структуру. Культуру становлять групові цінності, норми, стандарти поведінки, санкції, що більшою чи меншою мірою можуть відрізнятися від домінуючих соціальних або загальнолюдських. Рідко яка група записує, формалізує правила, що регулюють її внутрішнє життя. Якщо це відбувається, то ми маємо статут армії чи монастиря, кодекси поведінки або честі (клятва Гіппократа), вимоги внутрішнього розпорядку тощо. Проте у більшості випадків ці правила латентні (приховані), непомітні сторонньому спостерігачеві. Можливий варіант, коли писані й неписані правила мирно співіснують, маючи окремі сфери застосування і реалізації: одні — для інших та напоказ, інші — для себе та внутрішнього вжитку. Проте діючі члени групи з ними обізнані, відрізняють дозволене від осудливого, нормативне від того, що виходить за межі.

Літературознавець Лідія Гінзбург сказала про це з вичерпною точністю: "Індивід дуже точно відділяє словесну фікцію від етичних реальностей, від умов, що йому запропоновані, якщо він хоче залишатися діючим членом даного середовища. У старій армії, наприклад, офіцер твердо знав, що *'не перелюбствуй" — то церковна фразеологія, а ось шахраювати в карти справді не можна: це громадянська смерть".

У цілому соціолог переконаний, що будь-яка досить стійка взаємодія індивідів спирається на певну культуру — латентну, приховану від непосвячених чи подану прилюдно. І зовсім не обов'язково, щоб схвальне в суспільстві розцінювалось так само у групі. її культура може бути навіть у всьому протилежною домінуючій у суспільстві, викликом їй, "контркультурою".

Група може, звичайно, являти собою аморфне, недиференційоване утворення. Однак частіше вона все-таки певним чином організована і має структуру. Прийнято розрізняти формальну і неформальну структури групи. Перша засновується на наказах, розпорядженнях, як у разі призначення керівника та його заступників у трудових колективах, або через вибори, тобто демократичне делегування повноважень. У результаті в групі конкретно розподіляються влада, права і відповідальність. Той, хто має найбільшу владу в групі (про владу див. § 3 цього розділу), тобто здатність впливати на поведінку її членів, є лідером групи. Неформальна структура групи складається негласно, шляхом стихійного розподілу владних повноважень і засобів впливу. Законність (легітимність) лідерства утверджується мовчазною згодою та добровільним підпорядкуванням, вона спирається на силу, енергію, волю підтримувати групові стандарти претендента на лідерство.

Авторитет і повагу, якими користується член групи, називають статусом, а функції, які він виконує, — роллю (обидва поняття розглядаються в § 2 цього розділу). У деякому розумінні спільні дії — праця чи безтурботний відпочинок — мають бути розіграні. Праця вимагає різноманітних якостей: організаторських, виконавських, творчих тощо, які звичайно розподілені між різними людьми. Реалізація таких якостей, закріплення їх за конкретними індивідами перетворюють їх на роль. У групі завжди відомо, хто допоможе словом і ділом, хто справедливо розсудить, хто розвеселить, а хто є джерелом напруженості та неспокою.

Різноманітність статусів і ролей, поєднання і взаємодоповнення їх — це і є структура групи. Вона дає змогу групі усвідомлювати й артикулювати власні цілі й інтереси, досягати та реалізовувати їх, приймати рішення і більш-менш ефективно реагувати на вимоги зовнішнього середовища, протистояти їм, чинити тиск на інші групи тощо. Структура є деяким гарантом виживання у взаємодії — не завжди дружелюбній — з іншими групами та суспільством у цілому, а для індивідів запорукою задоволення потреб в емоційних контактах і перевагах.

Міра автономності чи, точніше, незалежності групи визначається дефіцитними або стратегічними ресурсами, які є в її розпорядженні і використовуючи які група намагається досягти своїх цілей, захистити чи підвищити свій статус у суспільстві. Це сировина і матеріали, престиж, цінності, що визнаються групою, кваліфікація та специфічні особливості її членів, можливості впливу на законодавчу та виконавчу владу, ступінь і міра солідарності групи, готовність до колективних дій. Сила групи тим більша, чим більше вона здатна збурити нормальний перебіг соціальних та економічних процесів, демонструючи чималі шанси відстояти власні інтереси. Окремі професійні групи, наприклад шахтарі, енергетики, водії громадського транспорту, мають можливості чинити силовий тиск. Проте значна частина індивідів, що не володіють відповідними ресурсами, вдається до голодування як крайнього засобу, тобто ставить під загрозу власне життя.

Нині належність до групи — це не тільки необхідність, якої не уникнути, а й внутрішня потреба пошуку оптимального поєднання самотності й колективного життя. Справді, багато цінностей та благ, яких ми потребуємо, стають доступними лише за умови взаємодії з іншими людьми, а часом і спільного виступу на захист своїх прав. Але йдучи на подібну взаємодію, ми свідомо поступаємося частиною своєї суверенності, визнаємо над собою ще одну (групову) владу і повинні рахуватися з можливістю, що за деяких, наприклад екстремальних, обставин група вимагатиме конкретних проявів лояльності, підпорядкованості її владі аж до відмови від власної індивідуальності.

< Попередня ЗМІСТ

Категорії населення

Жити в спільнотах і суспільствах означає бути носієм багатьох ознак. Частина з них усвідомлюється, і кожен з нас без особливих вагань відповість на запитання: "Хто я?". Належність до класу, соціально-професійної групи, кола друзів зумовлюється відповідною ринковою ситуацією, заняттям (професією), способом життя, цінностями і нормами, пристрастями та симпатіями, які ми культивуємо в собі. Крім того, "Я" — чоловік чи жінка конкретної національності, певного віку та віросповідання, з певною освітою й сімейним станом. Можна визначити себе за антропологічними даними: зростом, масою, кольором очей та волосся.

Ми часто говоримо або чуємо, що кожна людина індивідуальна й неповторна. Проте маються на увазі, очевидно, не названі вище або подібні до них ознаки, адже яку ознаку не візьми, завжди знайдеться ще безліч її носіїв. "Всі чоловіки" і "всі жінки", "всі індивіди високого зросту" і "всі низькорослі", "всі брюнети" і "всі руді", "молодь" і "особи пенсійного віку" — такі сукупності, однорідні за певною ознакою, в соціології називають категоріями населення. До деяких з них ми зараховуємо себе самі, до інших нас відносять соціологи, що намагаються з'ясувати, чи має конкретна ознака суспільну значущість.

Для категорій непридатні ті уявлення про культуру і структуру, що були доречними при розгляді групи. Немає специфічної культури "низькорослих" або "рудих" як системи дозволеного та забороненого. Ось коли всі руді об'єднаються у "Спілку рудих", а всі любителі морозива в "Партію шанувальників морозива", тоді з'явиться можливість говорити про структуру цих організацій та підпорядкування всіх, хто належить до них, єдиним вимогам та нормам, тобто про культуру. Проте ця обставина не виключає того, що ті чи інші ознаки мають певне соціальне значення. Справді, багато які з них позитивно пов'язані (корелюють) з цінностями, настановами, орієнтаціями, домаганнями та сподіваннями, оцінками й мотивами.

Чоловіки й жінки по-різному сприймають та інтерпретують довколишній світ. Вони мають неоднакові можливості для досягнення успіху в житті. Отже, стать є ознакою, що соціально диференціює людей. Не збігаються інтереси та домагання індивідів різного віку, а це дає підстави для висновку, що й у віці "закодована" соціальна інформація. Відмінні потреби формуються в тих, хто перебуває чи не перебуває у шлюбі, має чи не має дітей тощо. Іншими словами, якщо ми знаємо окремі соціально-демографічні характеристики, то можемо ставити їм у відповідність вербальну, а іноді й реальну поведінку їхніх носіїв. Реакції індивідів можуть певною мірою повторюватись, тому їх можна передбачити. До того ж такі реакції досить стійкі у часі. Вони відомі не тільки соціологам, а й громадянам, а також політикам та державним діячам. Різні соціальні інститути й організації періодично виявляють турботу про інтереси молоді, вимагають захистити пенсіонерів, забезпечити права жінок чи національних меншин. Мабуть, саме про соціально-демографічні категорії населення найчастіше говорять соціологи. Ці категорії стають також об'єктом соціального захисту в державі.

І все ж твердження соціолога про кореляцію між конкретною ознакою та поведінкою індивідів мають бути досить обережними. Те, що він може собі дозволити, найбільше нагадує таке: "...носій такої-то ознаки (називається ознака) з такою-то ймовірністю (вказується) покаже такі-то реакції (перелічуються) в конкретній ситуації (зображується)". Обережність зумовлена двома моментами. По-перше, не виключено, що джерелом вирішального впливу є інший, не врахований соціологом фактор. Переконатися в цьому, до речі, нелегко, оскільки необхідні додаткові експерименти, ретельний аналіз зібраної інформації. По-друге, соціальна значущість багатьох ознак ще не з'ясована, а ситуації, в яких розкривається їхня здатність диференціювати, ще, можливо, не потрапили в поле зору соціолога.

Нарешті, категорії формуються як результат спільної життєвої ситуації чи навіть долі. Не є винятковими випадки, коли за такими категоріями закріплюються особливі права, привілеї та пільги. Таким чином держава винагороджує особливо шанованих, захищає нездатних потурбуватися про себе, поступається тиску необачно взятих зобов'язань, культивує лояльність до себе (пільги молодим спеціалістам, багатодітним матерям, державні нагороди тощо). Маючи на увазі спільність життєвої долі, ми говоримо про такі категорії, як "учасники Великої Вітчизняної війни", "воїни-інтернаціоналісти", "учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АБО".

Спільність життєвої ситуації, поєднана з офіційно запровадженими пільгами та привілеями, дає ефект спільності цілей та становища в суспільстві. Категорії населення, що виникають на такій основі, як правило, створюють власні організації, що захищають їхні права, маніфестують їхні інтереси в політичному й економічному житті суспільства, згуртовують своїх членів на основі спільних цінностей і цілей. У межах подібних категорій можуть виникати різні соціальні групи, в яких індивіди перебувають у постійному контакті, утворюючи "правління", "президії", відділи тощо, формуючи і культуру, і структуру. Очевидно, ознаки здатні диференціювати в одному відношенні й зовсім не диференціювати — в іншому. Давньогрецький філософ Арістотель зауважив, що різниця між повільним та швидким істотна у змаганнях, але байдужа в політиці. Основна проблема для соціолога завжди полягає в поясненні, розумінні та інтерпретації ситуації в доречних, адекватних ознаках, що можуть диференціювати: класових, групових, категоріальних. Саме це і є проблемою виявлення соціальної структури подій, ситуацій, процесів, адже структура — це не тільки те, що заздалегідь задане й відоме, її доводиться відшукувати як таємну пружину чи механізм соціального спектаклю, що розгортається на наших очах.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

§ 2. Статус і роль

Статус

Непобутовий характер слова "статус" досить очевидний. У повсякденному спілкуванні ми його практично не вживаємо, що є чи не найкращою ознакою належності слова до мовних структур, які більш глибоко відображають реальність. Про статус говорять юристи, політологи, навіть медики ("імунний статус"). Поняття "статус" і в соціології має цілком визначений зміст.

Слово status - означає "поза борця, що приготувався до бою". Це деяка попередня готовність до дії. Однак уже в І ст. н. е. такий відверто спортивний термін радикально переосмислюється. В риториці — науці красномовності — він використовується для позначення 4 типів запитань, що іменувалися статусами та ставилися під час судового розгляду з метою уточнення сутності справи (чи мав місце вчинок? — статус встановлення; у чому полягав вчинок? — статус визначення; чи справедливим та корисним був вчинок? — статус оцінки; чи законним є звинувачення? — статус відводу. Такі запитання були доречними і під час обговорення більш абстрактних проблем. Певно, тому ми час від часу згадуємо про "риторичні запитання"). Той, хто готувався до юридичної діяльності, повинен був знати, про які саме аспекти справи належить запитувати відповідача для того, щоб розібратися з позовом,.справити позитивне враження на суддів та слухачів і відвести звинувачення.

Етимологічне (поза, позиція як схильність до дії) і термінологічне (статус як сукупність чогось однотипного, в цьому разі — запитань) значення частково збереглися в соціології. Однак частіше тут апелюють до значення, що бере початок від латинського

"положення", "позиція" або "стан": статус — це положення (становище) в суспільстві. Стосовно такого положення або позиції (статусу) можна сформулювати принаймні три ряди тверджень.

По-перше, говорячи про статус, мають на увазі обсяг політичних та юридичних прав, обов'язків, можливостей, зафіксований, як правило, законодавчо, а в окремих випадках — у неписаних нормах і традиціях. Скажімо, в індивідів, що мають громадянство певної країни, і в тих, що не мають його, безумовно різні права й можливості обирати й бути обраними до органів влади, здобути освіту, займати робочі місця та претендувати на винагороду. Коли запитують про статус території, то намагаються з'ясувати її належність до певної держави, ступінь підпорядкованості владі та законам. Виразно відчутний у цьому разі державно-правознавчий акцент обмежує використання таких тверджень для розгляду соціальної структури.

По-друге, "становище в суспільстві" може бути відображене у термінах різних соціальних координат чи, як прийнято називати їх у соціології, вимірів: рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження (національність), місце в структурі влади. За статус може прийматися положення на шкалі тієї чи іншої ознаки. Оскільки дохід буває принаймні високим, середнім та низьким, то мати відповідний статус означає бути добре, посередньо чи низькооплачуваним робітником. Так само й з освітою. Випускник вищого закладу освіти має вищий освітній статус, ніж власник атестату про закінчення середньої школи. Статус директора підприємства вищий за статус начальника цеху. У такому разі статус — це положення на шкалі (ранг), що вказує на більшу чи меншу міру прояву певної ознаки.

Крім того, статус досить часто інтерпретується як деяка міра узгодженості подібних вимірів. В ідеальному випадку рівень доходу, наприклад, пропорційний рівню освіти і позитивно корелює з місцем у структурі влади. Узгодженість статусних характеристик приводить до кристалізації статусу, його усталеності. Проте досить часто високий рівень освіти поєднується з низьким доходом, що стає для індивідів, носіїв неузгоджених статусних характеристик, джерелом невдоволеності, стурбованості, а іноді й непевності в собі, розчарування в суспільстві та його можливостях забезпечити справедливість. Отже, статус можна зобразити за допомогою низки ознак, а також з урахуванням конкретної міри поєднання та узгодження їх. Маючи на увазі ці ознаки і характеристики, в соціології іноді говорять про об'єктивний статус.

По-третє, статус у соціології трактується як визнання й оцінка з боку інших індивідів чи певних формальних інстанцій. Згідно з традицією, яку започаткував М. Вебер, статус визначається як позитивна чи негативна оцінка честі й слави (престиж) груп, індивідів або позицій. Статус — це певний ранг, приписуваний індивідами або громадською думкою. У групі чи колективі найвищий статус має індивід, якого найбільше цінують та поважають; найнижчий — той, кому не вдалося встановити контакти з колегами, кого всі уникають. Оскільки джерелом оцінки, нерідко емоційної та персональної, є конкретні суб'єкти, це дає підстави називати статус "суб'єктивним".

Престиж або повага та визнання є явищами соціально-психологічними, що безпосередньо пов'язані з усталеним стереотипним сприйняттям індивідів та груп, їхнього місця й значення в суспільстві. Так, ієрархії престижу професій не зазнають відчутних змін протягом десятиліть і залишаються схожими в усіх економічно розвинених країнах. Французьке слово prestige (чарівність, зачарування) досить точно передає соціально-психологічний механізм оцінювання: приписувати високий престиж означає перебувати під владою зачарування, бути зачарованим предметом оцінки. Престиж — це оцінка з боку інших. Ніхто не в змозі приписати собі авторитет — він має виходити від сторонніх осіб, стверджуватися зовнішніми суб'єктами сприйняття. Тільки тоді індивіди та групи можуть насолоджуватися престижем, експлуатувати престиж, домагатися престижу, змагатися за престиж. Справді, індивіди та групи очікують не тільки на матеріальну винагороду, а й на повагу та визнання, що відповідають їхнім компетентності, відповідальності, заслугам.

Про статус у всіх перелічених значеннях можна говорити стосовно різних суб'єктів: індивідів, спільнот, співтовариств, позицій, інститутів. їхні статуси, очевидно, не збігаються, проте не є суворо розмежованими. На індивіда, наприклад, неминуче падає тінь статусу спільноти, до якої він належить, а також організації, де він працює. Саме ці суб'єкти певною мірою — залежно від типу суспільного устрою — наділяють індивіда статусними характеристиками, приписують йому статус.

У соціології прийнято відрізняти "приписуваний статус" від "досяжного статусу". Стосовно першого мається на увазі сукупність характеристик, що зумовлені обставинами та перебувають поза контролем окремого індивіда: ми не вибираємо стать, національність, вік чи статус батьків (соціальне походження).

Інших характеристик ми набуваємо внаслідок здобутих освіти, знань та навичок, професіоналізму. Сучасні суспільства трактуються як суспільства "досяжного статусу", оскільки багато що в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок від покоління до покоління.

Отже, статус індивідів і визначається наперед, і досягається ними як результат власних зусиль. Він не редукується до особи-стісних рис та минулої діяльності повністю, в ньому обов'язково наявне те, що має надіндивідуальну природу, — те, чим наділяють індивіда групи та організації, до яких він належить. Лікар або вчитель користується певною суспільною повагою (престижем) незалежно від того, добре чи погано виконує свої обов'язки, лише внаслідок належності до професійної групи. А от яким він є лікарем або вчителем, залежить від його здібностей і зусиль. І в місті, і в сільській місцевості завжди відомо, у кого варто вчитися і до кого звертатися у разі хвороби: тут основою престижу є компетентне виконання професіональних обов'язків.

Із соціально-політичних устроїв, що віддають перевагу цінності колективізму перед індивідуалізмом як у теорії, так і на практиці, а саме таким є суспільство, в якому ми живемо, статусними характеристиками працівників нерідко наділяє держава та організації. Рівень оплати праці встановлювався централізовано з урахуванням пріоритетів проваджуваної політики ще на початку 90-х років. Такою практикою охоплена нині більша частина зайнятого населення. Квартири можна було "отримувати" від держави чи підприємства, як, зрештою, й деякі інші блага та послуги. Таким чином формувалася залежність індивідів від інститутів та організацій, що ґрунтувалася на приписуванні статусу та маніпулюванні статусними вимірами.

Отже, статус — це позиція в соціальній структурі, що може бути зображена в об'єктивних та суб'єктивних, приписуваних та досяжних характеристиках і оцінена в термінах доходу, влади і престижу.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Статусні групи

Сукупність індивідів, що мають однаковий статус, називається статусною групою. Традицію соціологічної інтерпретації ста-тусних груп започаткував М. Вебер. Поряд з економічним устроєм, тобто способом розподілу матеріальних благ, він виокремлював також соціальний устрій — спосіб розподілу честі й слави (поваги та визнання). Статусні групи утворюються індивідами, що перебувають у подібній статусній ситуації, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж.

Стабільність оцінок престижу забезпечується стилем життя, якого дотримуються індивіди певної статусної групи. Статус визначає, де і в якому будинку жити, коло друзів та знайомих ("своє коло") — тих, з ким пристойно дружити, кого належить запрошувати в гості, які товари купувати і в яких магазинах, чому надавати перевагу у вільний час, як відпочивати й розважатись та багато іншого. Отже, наявній позиції має відповідати стиль життя чи стиль споживання, певний смак та навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя. Іншими словами, статусні групи — це групи певного "стилю життя", що цілеспрямовано культивується.

Вироблення стилю споживання і відповідної поведінки вимагає багаторічного навчання, майже не піддається корекції, часто передається у спадок. Що і як людина повинна робити, як реагувати на ті чи інші ситуації — все це становить своєрідний кодекс честі та моралі, а іноді закріплюється в етикеті, наборі правил, які впорядковують взаємодію індивідів та їхню колективну поведінку.

За М. Вебером, основні риси статусних груп найбільшою мірою властиві станам феодального суспільства. їхнє становище в суспільстві, пільги та привілеї закріплені юридично, спираються на традицію і монопольне, ніким не заперечуване володіння благами, можливостями, ресурсами. У середньовічному Китаї основою статусу було не матеріальне багатство, а кваліфікація державних чиновників, яка вдосконалювалася тривалою гуманітарною освітою, навчанням літературному стилю ведення ділових паперів та каліграфії. Станом було і російське дворянство з його привілеями вільно розпоряджатися землею, карати та милувати кріпаків, повністю їм підвладних, а також обов'язком нести повинність державної служби. До того ж зубожілий дворянин залишався дворянином, злидні, що раптом випадали на його долю, не обмежували його привілеїв. Не обставини життя, а лише воля монарха могла позбавити статусу, який байдужий до економічних факторів.

Дата добавления: 2017-02-01