Школи правознавства

План

План

План

1. Бог – первісний автор всякого права.

2. Церква як фізичний зв'язок зібраних в одній спільноті.

3. Визначне місце канонічного права в системі права.

4. Вивчення канонічного права в історії юридичної науки.

5. Суб’єкти та об’єкти Канонічного права.

6. Співвідношення канонічного та церковного права.

Первісним автором всякого права є Бог, що створив людину як істоту соціальну, вливаючи в неї ідею права, особ­ливо через природний закон, за допомогою якого кожна лю­дина знає, що має право на жигтя. Ще більше, без поперед­нього природного права, всяке інше право індивідуальне чи державне, або встановлене контрактом, не мало б певного і тривалого фундаменту. Чому і силою якого обов'язку ми мали б підкорятися держаним законам?

Церква Христова, за своїм походженням, метою, засо­бами й умовами свого існування, є відмінна від інших політич­них І громадських людських спільнот. Її заснував Ісус Христос, Бог і людина, дві тисячі ро­ків тому у Палестині Він нерозривно пов'язав себе із Церквою, як тілом, так і духом, і управляє Церквою, як її постійний Голова (Еф. 1.22-23).

Мета життя і діяльності Церкви полягає в тому, щоб вести людей до можливої досконалості, в міру зросту Хрис­тового (Еф. 4.13), і, таким чином, приготувати і допровадити їх, як вибраних синів Божих, до злуки і вічного життя в Бозі. Засоби, які Церква вживає для осягнення своєї мети – це навчання правд віри, поданих у Євангельській Благовісті, і звичаїв, які Церква зберігає в чистоті й поширює. Церкві дана і благодать Св. Духа, якої Вона уділяє своїм членам для їхнього освячення та духовного зросту.

У своїм існуванні, Церква не обмежується ані певним часом, ані певним місцем, рисою, народом чи нацією. Де ли­ше живе людська душа, там може існувати Христова Церква, оскільки вона є, за своїм завданням, місіонерською, перебуває в постійному русі, в пошуках й здобуванні безсмертних людських душ.

Живучи в державі, Церква, як Христове Царство, за своєю природою не від цього світу, не може бути залежною від державної влади. Що більше, відмінно від усіх інших людських спільнот і незалежно від них, живучи своїм окре­мим життям, церковна спільнота має також своє особливе право, сукупність законів, незалежну від будь-якого цивіль­ного державного права.

Церква Христова – це не лише внутрішній, духовний збір, зв'язок людей, але й фізичний зв'язок людей, зібраних в одній спільноті. Тому в ній існує своя конституція, встановле­на її Божественним Засновником, існує внутрішній ієрархіч­но-монархічний лад: «Ти єси Петро, і на тобі збудую мою Церкву».

В Церкві існує твердо встановлений внутрішній лад, необхідний для того, щоб Церква могла бездоганно викону­вати своє призначення. В ній є управління зі своїми священ­ними повноваженнями, в ній є точно визначені обов'язки та відносини між її членами, та відношення до церковної влади. Крім цього Церква, як видима спільнота і організація, не­обхідно вступає у видимі зв'язки з іншими спільнотами, як політичними, так й інших конфесій чи сповідань, а також і поганами. Цей видимий і незалежний правний устрій життя Церкви зібрано саме в Церковному і Канонічному праві.

Церковне право, отже, в об'єктивному значенні – це сукуп­ність всіх норм і законів, якими регулюється життя Церкви й відносини між її членами, як видимої і самостійної спільноти. У суб'єктивному значенні – сукупність різних прав і обов'язків, що відносяться до членів Церкви як таких.

Завданням і обов'язком священнослужителів і душпастирів є точно вивчати ці Церковні права і закони, пізнаючи їхній історичний розвиток, їхню систематичну пов'язаність, вивчати їхню повсякчасну актуальність і спасенний зв'язок з метою Церкви, з основними законами її життя, та практични­ми застосуваннями. Не знаючи добре законів Церховного ка­нонічного права, ми часто є сліпими провідниками на шляху до спасіння, які можуть зробити замішання або й поранити людські душі. До діла Божого треба братися і сповняти його по Божому, в противному випадку відступім від цього діла, залишім його людині підготованій і розположеній до нього.

Канонічне право займає в системі права визначене місце. Яке саме? У своїх відповідях на це питання юристи значно розходяться між собою. Ще у Древньому Римі існувало ділення права на дві гілки: jus publicum (публічне право), і jus privatum (приватне право). В “Дигестах” імператора Юстиніана сказано: “Вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне. Публічне право, яке (відноситься) до положення римської держави, приватне, яке (відноситься) на користь окремих осіб”.

Опираючись на це класичне розділення, багато з правознавців і каноністів чи то пробують віднести церковне право до одного з названих інститутів, чи то саме церковне право розділяють на церковне публічне і церковне приватне право. В Римі релігія цілком ототожнювалась з державними інтересами, тому і jus sacrum (священне право) в “Дигестах” цілком послідовно розглядається як частина публічного, державного права: “Публічне право містить в собі святині (sacra), служіння жреців, положення магістратів”.

Таку класифікацію права сприйняли і деякі християнські каноністи, не тільки західні, але й вітчизняні. Професор Н. Суворов писав: “У церковному праві немає необхідності розрізняти публічне і приватне право, тому що все взагалі церковне право носить публічний характер”. Проте його точку зору не поділяють інші визначні каноністи: єпископ Никодим (Мілаш), професор А. Павлов.

Зрощення канонічного права з державним законодавством, яке склалося в Константинівську епоху, являє собою лише історичний феномен, який має і свій початок, що не співпадає з народженням Церкви, і свій тепер вже очевидний кінець. А головне, у цій битві, у візантійських “Номоканонах”, завжди можна відділити канони від законів. Церква – не державна установа. Християнська віра призначена для всіх, незалежно від національності і державної приналежності. Вселенська Церква не замикається державними кордонами. Тому універсальне церковне законодавство не може бути частиною державного законодавства, завжди національно або по меншій мірі територіально обмеженого.

Державне, публічне право будь-якого народу являється продуктом його історії і тому терпить зміни в залежності від перемін в житті народу. Навпаки, Церква виводить своє право з Божественного Одкровення, даного людям назавжди, внаслідок чого першооснова церковного права, його ядро, залишається незмінним на всі часи, як незмінні догмати віри. Церковне право цілком самобутнє по відношенню до права будь-якого державного або політичного утворення.

Інакше стоїть справа із зовнішнім церковним правом, т.т. тими нормами, якими регулюються відносини Церкви як одного із суспільних союзів з іншими суспільними утвореннями, перш за все з державою. В даній сфері помісна Церква цілком залежить від волі державної влади, яка здійснює свої суверенні повноваження на території цієї Церкви.

Щоб правильно судити про відносини між Церквою і державою, а значить, і між церковним і державним правом, не можна залишати поза увагою принципову різницю між внутрішнім і зовнішнім церковним правом. Останнє, безумовно, входить у сферу державного права. Держава може розглядати Церкву як публічну корпорацію і навіть признавати за церковними правилами статус держаних законів, вона може признавати її всього лише як приватне суспільство або встановлювати будь-які інші норми для її існування, може, нарешті, подібно Римській імперії, оголосити її поза законом; але внутрішньоцерковне законодавство по самій природі своїй в усіх цих випадках залишається цілком самобутнім і суверенним.

Деякі з каноністів, головним чином католицькі автори, всіляко підкреслюючи незалежність і самостійність Церкви по відношенню до державної влади, включають взаємовідносини між державою і Церквою в область міжнародного права. За такою позицією, очевидно, приховується уявлення про Церкву як про своєрідне державне утворення, при цьому забувається та обставина, що Церква являється все-таки Царством не від світу цього, іноприродним політичним союзам, які переслідують цілком інші цілі, ніж держава, а тому і не мають підстав для укладання з державою конкордатів і договорів, які опосередковують міжнародні відносини. Неслушні тому й ті системи, в котрих церковне право, нарівні з державним і міжнародним, включається в публічне право як його особлива галузь.

Немає серйозних підстав відносити канонічне право і до області приватного права. Головний аргумент на захист цієї точки зору той, що релігія – справа совісті, а не державної повинності, відповідно, справа приватна. Вірно, з християнської точки зору не може бути примусу до релігійної віри. З цього зовсім не витікає, що Церква є справа приватна. Церква, звичайно, являє собою приватне суспільство по відношенню до держави, яке не визнає за ним статус публічної корпорації, Церква – приватне суспільство і у відношенні до тих осіб, які до неї не належать, але для своїх членів, а це саме головне, Церква зовсім не приватне суспільство, а організм, який володіє граничною універсальністю.

На цій підставі приходиться відкинути і концепцію тих юристів, хто, в залежності від того, відокремлена чи не відокремлена Церква від держави, розглядає її право як публічне в першому випадку і як приватне – в другому. Історик права Марецолл у своїх “Інституціях римського права” (1875р.) писав: “Кожна людина по своїм віруванням входить у склад тієї чи іншої релігійної спільноти. Звідси виникають більш чи менш своєрідні релігійні відносини. Відносини ці співпадають цілком зі всіма іншими відносинами у державі, саме там, де існує цілком національна релігія. Так, у римлян, jus sacrum віднесений до jus romanum publicum. Де ж немає такого ототожнення інтересів держави з інтересами релігії, саме в новітніх державах, відношення віруючих до їх релігійної спільноти, Церкви, утворюють особливе право – церковне. Церковне право, поскільки мова йде про відношення Церкви до держави, входить, правда, у склад державного права. Але так як воно зачіпає й інтереси окремих осіб і видозмінює їх, то воно відноситься і до приватного права. Все ж інше в церковному праві лежить на межі між приватним і публічним правом”.

Міркування автора правильні, але вся справа в тому, що, як дотепно зауважив А.С.Павлов, “щось, “що лежить на межі між приватним і публічним правом”, яке існує в державах, і містить в церковному праві суттєвий елемент, який проникає всю його систему і дає йому характер, відмінний від будь-якого іншого права”.

Таким чином, внутрішнє церковне право не можна віднести ні до приватного, ні до публічного права. А. Павлов писав: “Поки систематика різноманітних відділів права не підведена до безперечних філософських початків, до тих пір ми вправі залишатися при погляді середньовічних цивілістів і каноністів, які, маючи на увазі різницю джерел і предметів приватного і публічного права, з однієї сторони, і канонічного – з іншої, не знаходили іншого, вищого начала для ділення системи права і відповідно з цим розділяли все право в останній інстанції на jus civile (право громадянське, т.т. мирське, світське взагалі) і jus canonicum (право канонічне, церковне)”.

Додати до цього можна лише наступне: і самі блискучі успіхи юридичної систематики не можуть похитнути класифікацію права, яка склалася в середньовіччя – розділення його на громадянське і церковне. Г. Пухта цілком резонно відмічав, що римляни “розглядали “священне право” (jus sacrum) лише як частину “публічного права” (jus publicum), це цілком відповідало їх релігії. Навпаки, право Християнської Церкви являє собою третю гілку права, нарівні з приватним і публічним (суспільним правом)”. Аналогічної точки зору притримувався й учитель Г. Пухти Ф. Савіньї.

В залежності від того, чи йде мова про право, яке регулює внутрішнє життя Церкви чи її відносини з іншими суспільними і політичними утвореннями, перш за все, державою, відрізняють внутрішнє (internum) і зовнішнє (externum) церковне право.

Канонічне право розділяють також на писане (scriptum), коли відомі закони були видані, затверджені і письмово викладені компетентною законодавчою владою, і звичайне, або неписане (nonscriptum, per consuetudinem), якщо воно зберігалось в Церкві шляхом передання і звичаю. Нарешті, існує загальне (commune) і приватне (particulare) церковне право. Перше припускає основні закони, обов’язкові для Вселенської Церкви, друге ж містить в собі законодавчі акти, діючі в окремих помісних Церквах.

ТЕМА 3. ЗАГАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАВА

Навчальна мета: розкрити поняття права та моралі та подати загальний поділ права.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання: 1. 5хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 10хв.

6. 5хв.

7. 10хв.

8. 10хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

1. Право природнє та позитивне.

2. Побутове право і мораль.

3. Поняття та співвідношення побутового права і моралі.

4. Природне право як право ідеальне і право моральне.

5. Поняття та особливості позитивного права.

6. Загальний поділ права. Походження права.

7. Основні поняття про Церкву і Церковне Право.

8. Вічні закони.

Право загально поділяють на:

1) Природне – встановлене самим Творцем Природи та людини, і як таке з неї випливає;

2) Позитивне – встановлене свобідною волею Бога або людини. Воно може бути Божим, коли походить безпо­середню від Бога, або людським, якщо походить від людей. Право людське ще поділяється на право цивільне, чи дер­жавне, та канонічне, або церковне, в залежності від того, хто виступає його автором: влада Цивільна чи церковна.

Природне право, тобто мається на увазі сукупність правил, які випливають з самої природи буття людини і відображають загальнолюдські уявлення про принципи, на яких мають базуватися взаємовідносини між людьми, а тому є вічними та незмінними, як сама природа.

Ідея правди, справедливості притаманна духовним уявленням людства на протязі всього його існування. Для багатьох народів ще на рівні міфологічних уявлень про право воно сприймалося, як втілення божественної або природної ідеї справедливості.

Є різні підходи до визначення природничого права, його походження. Так, представники метафізичної, або містичної течії у філософії права твердять, що всяка етика, як уявлення про добро і зло, про справедливе і несправедливе, має свою основу у вірі у світовий моральний порядок або у вірі у Найвищу Силу, у Творця. Тому ідея правди, справедливості є величиною постійною, незмінною, а отже, існують закони вічного добра, правди, справедливості. Ідеалістичний напрямок у філософії права, визнаючи об'єктивність буття ідей, підкреслює, що, незважаючи на постійні зміни, що відбуваються у світі матеріальних явищ, існують вічні непохитні закони природи, до яких належить й ідея справедливості. І, власне, прогрес людського суспільства обумовлений пізнанням і втіленням цих ідей справедливості. З цього, власне, постає вимога обов'язковості визнавати кожну людину самоціллю, а всіх людей рівноцінними один одному. І власне ідея природничого права є втіленням об'єктивної ідеї справедливості. Тобто, природниче право не є сукупністю норм формального права, а сукупністю моральних і, водночас, правових вимог. Основані на ідеї справедливості вимоги природного права не можуть не узгоджуватися з вимогами моралі, а це дає підставу визначати природниче право, як право моральне, і, у той же час, як право ідеальне, що стоїть над державою й поза нею, тоді як право позитивне твориться державою і не існує поза нею. Визнання існування природного права має не тільки теоретичне, але й практичне значення, бо коли є можливим наближення права до ідеї справедливості, то це може статися лише остільки, оскільки над позитивним правом стоїть вище право – моральне, або природне право, яке й служить для позитивного права одночасно основою, критерієм й ідеалом.

"Позитивне право – це сукупність раціональних, стабільних, відповідною владою санкціонованих норм людської поведінки у засягу соціальної справедливості".

Під позитивним правом розуміємо всю сукупність чинних правових норм певної держави, а також сукупність норм, які регулюють міждержавні відносини. Сам термін позитивне право означає, по-перше, що це норми (правила), встановлені або санкціоновані певним зовнішнім авторитетом і які виконуються під впливом певного зовнішнього впливу, а не з власної волі чи з моральної свідомості конкретної особи. По-друге, позитивізм права полягає у тому, що його норми реально діють і впливають на поведінку людей, тобто вони здійснюють певний позитивний вплив.

Говорячи про відмінність права від інших соціальних норм, можна сформулювати ознаки права, тобто ті істотні характеристики права, що дозволяють стверджувати про його появу і функціонування в суспільстві, про його відмінність від інших соціальних норм.

Це наступні ознаки:

Соціальність. Ця ознака характеризує первинний зміст права, що забезпечує загальносоціальну і класову функції: організацію виробництва, розподіл і перерозподіл виробленого чи продукту, що добувається, нормування індивідуальних витрат праці на суспільні нестатки, панування чи класів соціальних груп у суспільстві, розподіл і закріплення соціальних ролей у суспільстві, посад у державі, організацію і здійснення державної влади, регламентацію товарно-грошових відносин і відносин власності, забезпечення експлуатації і привілеїв, а також інші сфери, зв'язані з організаційно-трудовий і соціальний життям суспільства.

Нормативність. Право виступає як система норм (правил поведінки), характеризуемых логічною структурою, установленням масштабу, міри поводження, що визначають границі, рамки дозволеного, забороненого, запропонованого (позитивне зобов'язання). Ці властивості регулятивної системи (дозволу, заборони, позитивне зобов'язання) зародилися ще в суспільствах економіки, що привласнює, але на етапі становления права здобувають новий зміст, форми вираження, способи забезпечення.

Обов'язковість. Правові норми забезпечуються можливістю державного примуса, тобто наділяються не тільки ідеологічним механізмом (авторитет, справедливість, релігійна підтримка), але і можливістю несприятливих наслідків при їхньому порушенні, що мають характер майнових обмежень, фізичних, моральних страждань.

Формалізм. Правові норми, як правило, фіксуються в письмовому виді в спеціальній формі: закони і їхні збірники, прецеденти і т.д. Формалізм складає особливу цінність права, захищаючи право від довільної зміни, закріплюючи необхідну суспільству стійкість цього регулятора. Формалізм права визначається порядком створення законів, їхніх змін, скасування, що дійсно "працює" на стабілізацію суспільства, на точність застосування, виконання, дотримання і використання правил поведінки.

Процедурність. Право як система норм містить у собі чіткі процедури створення, застосування, захисту. Процедурні правила, процесуальний порядок - характерна ознака права, що визначає його зв'язок з державним апаратом, насамперед зі спеціалізованими органами: судом, поліцією і т.п.

Неперсоніфікованість. Ця ознака підкреслює та якість права, що його норми не мають, як правило, конкретно визначеного, індивідуального, персоніфікованого адресата, а спрямовані невизначеному, абстрактному колу осіб. Якщо яка-небудь конкретна особа виявляється в умовах, передбачених структурою відповідної норми, він і виявляється адресатом норми. З цією ознакою зв'язана і неодноразовість дії норми права, її довжина в часі.

Об'єктивність. Ця ознака характеризує закономірний характер появи права на етапі переходу суспільства до виробляючого економіці, природний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи. Право, таким чином, не дарується якою-небудь зовнішньою силою суспільству, не з'являється по велінню яких-небудь культурних героїв. Воно, також як і держава, одне з умов існування політично організованого суспільства на етапі виробляючої економіки, і також, як держава, має велику соціальну цінність.

Якщо говорити про спільність природного і морального права, то необхідно зазначити, що юридичний закон завжди є моральним, але закон моральний не мусить бути юридичним.

ПОБУТОВЕ ПРАВО І МОРАЛЬ

Побутове право охоплює правні звичаї, які є діючими нормами позитивного права та ним охороняються, як і закони, що в організований спосіб є належними органами влади. Правні або юридичні звичаї цілком входять в поняття права, як неписане право.

Щодо моралі або етики, то під цим поняттям розу­міємо норми поведінки, що також постали як право із суспіль­ства. Тому і норма моральна, як і норма правна є соціальною нормою, тобто нормою, необхідною в суспільстві, та зумов­леною співжиттям людей у суспільному зв'язку.

Таким чином право і мораль об'єднуються в одному ро­довому понятті соціальної норми. В застосуванні до конкрет­ної людини метою моралі є не лише регулювання зовнішних відносин й ініціатив людини, але й дбання про виховання у неї такого внутрішнього настрою, який наказував би людині відрухово та з доброї волі погоджувати свої вчинки й почуття з інтересами цілого суспільства чи із соціальним ідеалом. Первісним завданням моралі є виховання внутрішньої приро­ди людини, людського сумління, яке й має служити психіч­ним побудником, або мотиваційним елементом поведінки та окремих учинків індивіда, щодо інших індивідів чи колективу індивідів.

Сукупність моральних норм, що постають з умов існу­вання та поступу суспільства, які звернені до доброї волі людини як накази суспільного сумління, творять поняття суспільної етики.

Існує, отже, безпосередній зв'язок між правом та ети­кою на ґрунті спільних соціальних коренів та рівнобіжного служіння людству. Але Дуже часто і в багатьох випадках нор­ми права не мають нічого спільного з мораллю. Між ними часто спостерігаються розбіжності, а навіть й гостра супе­речність, як закони про розлучення, про аборти, про гомо­сексуальні подружжя й їм подібні.

Бачимо також, що право і етика взаємно себе не виключають, вони мають те саме походження, ту саму мету і дуже часто ставлять ті самі вимоги до членів суспільства. Право і мораль спрямовані до здійснення тієї ж самої мети і сприяти поступові суспільства і добру індивіда, хоча до здійснення цього прямують відмінними шляхами. З цього власне постає розбіжність між правом і мораллю. Мораль діє І шляхом накладання однобічного обов'язку, якому не відпові­дає у другій особі. Право домагається виконання цього обов'язку: в той час коли право не тільки накладає обов'язок, але одночасно ставить і вимоги, правним нормам надається не лише наказовий, але й атрибутивний характер.

Виконувати накази моралі нас примушує свідомість свого обов'язку, або пресія публічної опінії, але, в загальному, моральний обов'язок виконуємо з доброї волі.

До виконання правних норм, нас примушують крім сві­домості приписаного правом обов'язку, також і санкції, тобто зовнішні засоби, незалежні від нашої волі, як примус через судові органи, або й загроза, до яких покривджена або управ- нена особа може звернутися.

Друга відмінність права від моралі полягає в тому, що право є правилом зовнішнім, воно регулює виключно зовнішню активність людини не втручаючись у внутрішню, тобто настрій, почуття тощо. Навпаки мораль - це сукупність правил внутрішних, які лише в реальному плані регулюють зов­нішню поведінку внаслідок психічних відчувань. В загальному, закон права судить вчинки, а мораль бере до розгляду вчинки, й внутрішні настрої, навіть якщо з тими настроями не пов'язано жодного вчинку.

Третя важлива відмінність права від моралі і моральних норм полягає в тому, що право має свою точну визначеність та певний, часто навіть суворий формалізм правних обов'язків, чого немає в морально-етичних законах. Право накладає обов'язок на одного з індивідів у відношенні до іншого. Цього немає в етиці, де обов'язок лишається зовнішньо добровіль­ним. У праві, обов'язок є конечним до виконання. Тому треба, щоб правний обов'язок було сформульовано якнайточніше. Натомість, не надаються до правного оформлення моральні норми такі, як любов до ближнього, самопожертва, милосердя і т. ін.

Представники метафізичної та містичної течій у фі­лософії стверджують, що всяка етика, як уява про добро і зло, про справедливе і несправедливе, побудована на вірі в світо­вий моральний порядок, або у вірі в Найвищу Істоту, в Твор­ця Природи, тобто Бога. Моральні норми цього вчення явля­ються як накази згори, переказані у Божих Заповідях, у Св. Письмі та Св. Переданні.

Тому моральні норми, на погляд цієї течії, являються як щось постійне, незмінне. Слідом за тим існують закони вічно­го добра, вічної правди, виявлені в тих нормах. Проти цього твердження виступають представники позитивістичної філософії та еволюціонізму, спираючись на теорію розвитку моралі; констатують різноманітність, мінли­вість та часто цілковиту суперечність етичних норм різних народів в різні часи. Позитивісти стверджують, що мораль є виключно витвором звичайної еволюції, продуктом послі­довного і невпинного розвитку людського роду. Звідси вони роблять висновок, що в царині моралі взагалі не існують вільні й незмінні закони правди і добра, а лише моральні уяви і поняття, що невпинно міняються відбиваючи в собі той чи інший рівень культури певного суспільства.

Третя течія, відносно природного права як основи пра­ва морального, це науково-філософський ідеалізм, який роз­винувся наприкінці ХIХ – поч.. XX ст. Представники цієї течії намагаються примирити розбіжності провідних думок двох попередньо згаданих філософських концепцій. Звідси виникає філософія права ідеалістичного напрямку. Цей напрямок визнає об'єктивне буття ідей, а в процесі існування світу вбачає здійснення цих ідей як вічних Божих законів. Цілий світ перебуває в процесі безперервного розвитку і змін. Все рухається, все міняється. Але все це не виключає непо­хитних законів Творця Всесвіту і таких вічних законів, які визначають його розвиток, скеровують течію явищ, але самі знаходяться поза рухом, поза розвитком і не підлягають змі­нам. До вічних законів – ідей, за якими апріорно визнається об'єктивне буття, належать, як вчать ідеалісти, ідеї вічного добра, правди, істини та справедливості.

Ці ідеї становлять необхідну передумову та основу моралі. Раз винайдені та чітко сформульовані моральні норми від первісної вимоги «Не вбивай» до найвищої вимоги «Люби ближнього свого, як себе самого» лишаються незмінними на завжди, як завершення морально-етичної вимоги для людини.

Про вічні закони, вписані в серця людей божественним актом Творця, говорили вже Сократ, Платон, Арістотель. Про "ius naturale, як про право ідеальне, говорив Ціцерон і римські правники. Ідея природного права проходить в серед­ні віки і завершується створенням структури теорії природ­ного права. Однак ідеалісти нової доби відкидають думку про можливість та необхідність створення кодексу правних норм, яких було б виведено із розуму, та які могли б заступити позитивне право, тобто кодекс, що містив би в собі право обов'язкове для всіх народів і для всіх часів.

Що більше, ідеалісти вважають, що зміст природного права мусить мінятись в залежності від рівня культури та моральних поглядів суспільства. Природне право, в понятті ідеалістів, - це прообраз, або неосяжний зразок для пози­тивного права. У своїй істоті, природне право – це сукупність вимог, які ставить суспільство, або його окремі верстви до за­конодавців держави.

Деякі представники ідеалізму визначають природне право як внутрішній закон нашого розуму, додаючи, що це право тотожне правді, що воно є виміром законів логіки і не може відходити від правди. Природне право, однак, не може виявлятись у вигляді будь-яких загально зобов'язуючих всіх членів суспільства законодавчих норм.

Природне право не є сукупністю норм формального права, а лише сукупністю моральних та одночасно і правних вимог. Вимоги ці визначають можливий, в певну добу і в певному суспільстві, мінімум зовнішньої свободи для кожного члена суспільства, однак, свободи, обмеженої свободою ін­ших індивідів в такій мірі, в якій цього вимагає добро цілого суспільства. Вимоги природного права, основані на ідеї справедливості, не можуть не узгоджуватися з вимогами мо­ралі, а не дають нам ані підставу визнати це право, як право моральне, та рівночасно як право ідеальне, що стоїть над дер­жавою і поза нею, тоді як право позитивне є лише в державі.

Визнання існування природного права мав нелише теоретичне, але й практичне значення, бо лише завдяки ідеї справедливості, що її дає природне і моральне право, яке стоїть понад позитивним правом, для якого служить основою, критерієм та ідеологією. Природне право, як право ідеальне, має одну мету – запровадити у співвідносини людей засади правди і справедливості.

Це природне явище проявляється у всіх народів не­розривним зв'язком між етикою та вірою в Бога. Моральні за­кони є природні, а природу дав нам Творець. Отже і Творець воліє, щоб ми ці закони зберігали. Лише Творець може бути верховним суддею нашої моральної вартості, бо тільки Він знає все, що діється в нашій душі. Тільки Він може зобов'язу­вати у сумлінні, тільки Він може справедливо оцінити кожний наш учинок. Тому у всіх можливих колізіях, протиріччях з позитивним державним законом мусимо повторити з апостолом Петром: «більше треба слухати Бога, як людей» (Дії 5 29).

Позитивне право – це сукупність раціональних, стабільгшх, відповід­ною владою санкціонованих норм людської поведінки у засягу соціальної справедливості. Право, всупереч опінії деяких вчених, у своїй сутті містить наказ: заборону або дозвіл, або також і кару як санк­цію моральну чи фізичну у випадку переступу норми. Основ­на функція правної норми – це вгіливати на поведінку людей. Тому в ній містяться передусім наказ та санкція, які є конеч­ною вимогою і функцією всіх без винятку правних норм. На­каз же встановлює обов'язок, визначає обрв язкову поведінку людей. Але правні норми творять рівночасно наказ і повноваження, тобто наказ і надання, обов'язки і повноваження. Ха­рактер санкцій розрізняє юридичну норму від норми мораль­но-етичної. Суттєва різниця між нормою етичною й юридич­ною полягає в тому, що норма чисто моральна відноситься до індивіда як такого, а норма юридична роглядає людину і її діло як члена спільноти.

Юридичний закон є завжди законом етичним, але не завжди закон етичний є законом юридичним. Не всі норми, що регулюють людські відносини, є юридичними, а лише ті з них, які відносяться до людської справедливості, встановля­ючи те, що кожному належить. Таким чином природне право вдячності не є юридичним законом, так само як і закони, які відносяться до Бога. Акти, які охоплює право-закон, мусять бути зовнішні, бо de intemis non iudicat praetor. Правний порядок є єдиною характеристикою співжит­тя у спільноті. Правний же порядок – це дотримання правних норм, що є й чинністю права.

Щоб забезпечити чинність права, мусять існувати пев­ні сили, наявність яких давала б членам суспільства переко­нання, що правні норми із об'єктивних наказів перетво­рюються у відповідні конкретні дії, іншими словами, за правними нормами мають стояти якісь сили, які вимагали б від кожного члена суспільства здійснення правних обов'язків, та дотримання правних приписів. Саме тут, головно в цивіль­ному праві, входять санкції, примус, застосування сили у ви­падку нехтування нормою. Закон, в засаді, боронить справед­ливість не партикулярну, а справедливість соціально-легальну, яка дбає про спільне добро.

Тепер можемо вже сформулювати й дефініцію канонічного права Католицької Церкви. Канонічне Право Церкви – це систематична сукупність позитивних законів Бо­жих і церковних, якими Церква регулює спеціфічну соціальну активність своєї спільноти.

ТЕМА 4. КАНОНІЧНЕ ПРАВО ЯК НАУКА

Навчальна мета: показати завдання та метод науки Канонічного права.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання: 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

1. Етимологія слова «канон».

2. Співвідношення Канонічного та Церковного права.

3. Вивчення канонів у Візантії.

5. Завдання науки канонічного права.

6. Метод науки канонічного права.

Систематичне викладення права, яким регламентується життя Церкви, містить предмет науки, яка так і називається: “Церковне право”. Існує, проте, й інша назва нашої дисципліни – канонічне право.

Слово “канон” в буквальному, речовинному розумінні означає інструмент для проведення прямих ліній. Але це слово отримало також позначення “зразка, правила”. Новозавітною мовою воно вживається в розумінні “правила” християнського життя: “Тим, які чинять за цим правилом (мир їм і милість, і Ізраїлю Божому” (Гал.6.16); “, до чого ми досягли, так і повинні міркувати і за цим правилом жити” (Флп. 3,16).

В церковній лексиці слово “канон” стало одним з самих багатозначних. Воно означає і перелік Священних Книг, і список кліриків, і особливий літургійний жанр. Предметом нашої науки являються канони в розумінні дисциплінарних постанов – правил апостольських, соборних, і святоотецьких. В 2-му правилі Трульського Собору сказано: “Прекрасним і крайнього старання достойним признав цей Святий Собор і те, щоб віднині, для зцілення душ і для вилікування страстей, тверді і непорушні перебували прийняті і затверджені Святими і Блаженними Отцями, які були перед нами, а також і нам передані, іменем святих і славних апостолів, 85 правил …Згодою нашою зберігаємо і всі інші священні правила, викладені від Святих і Блаженних Отців наших…”

Канони потрібно відрізняти як від оросів – догматичних визначень Соборів, так і від законів, виданих громадянською владою.

В західній юридичній літературі церковне і канонічне право розглядаються як дві різноманітні дисципліни. Під канонічною мається на увазі наука, яка вивчає канони Древньої Церкви і папські декретали, які увійшли в “Корпус канонічного права” (Corpus juris canonici) – звід, який остаточно склався наприкінці середньовіччя. Правові норми цього зводу торкаються не тільки церковних, але й світських правових відносин, які в середні віки входили в юрисдикцію церкви. Таким чином, канонічне право мовою західної юридичної науки – це право, церковне за походженням, проте не виключно церковне по змісту. Церковним же правом називають науку, предмет якої – правові акти, що регулюють церковне життя, незалежно від їх походження: будь то древні канони, церковні постанови пізнішої епохи або закони, видані світською владою.

Іншими словами, канонічне право (jus canonicum) – все те право, яке пішло від Церкви в епоху Вселенських Соборів на Сході і до кінця середньовіччя на Заході, незалежно від того, торкається воно церковних або громадянських справ. А церковне право (jus ecclesiasticum) – це право, яке торкається Церкви, незалежно від законодавця. По зауваженню німецького вченого Ріхтера, відносини того й іншого права “можна уявити під образом двох кіл, що взаємно перетинаються”.

Якщо на Сході “Церква і входила в область світського, мирського права, - цілком вірно вважає А. Павлов, - то вона ніколи не придавала принципового значення своїй законодавчій діяльності у цій області”. Тому він справедливо ототожнює канонічне і церковне право. За його словами, “якщо ми назвемо наш предмет канонічним правом, то цією назвою вкажемо на володарюючий і визначаючий елемент у церковному праві”.

ВИВЧЕННЯ ЦЕРКОВНОГО ПРАВА В ВІЗАНТІЇ І ГРЕЦІЇ

В древності право вивчалось у вищих школах енциклопедичного характеру: в Афінах, Олександрії, Антіохії, Бейруті, Римі, пізніше у Константинополі. У цих своєрідних університетах, де і після видання Міланського едикту преобладали професори язичники, отримали добру юридичну освіту Тертуліан, святі Василій Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Амвросій Медіоланський. У 534 р. Юстиніан заборонив язичникам вести викладання, частина попередніх шкіл після цього закрилась. Університети залишились лише у Римі, Константинополі і Бейруті. В 634 р. закрилась і Бейрутська школа.

Правознавці Константинопольської школи в епоху Македонської династії приймали участь у виданні законодавчих збірників: “Прохірон”, “Епанагога” і “Василики”. Світське і канонічне право у Візантії в ту епоху не відділяли одне від іншого. Каноністи були одночасно і знавцями цивільного права.

Перша спеціальна юридична школа була відкрита у константинопольському монастирі св. Георгія в XI столітті. Глава її носив титул номофілакса (хранителя законів), і у нього екзаменувались всі кандидати на судові посади. З Константинопольською школою пов’язані праці авторитетних грецьких каноністів: Олексія Аристіна, Іоана Зонари, Феодора Вальсамона і Дмитрія Хоматіна. Аристін і Вальсамон у свій час головували у ній, маючи титули номофілаксів.

Вивчення канонів у Візантії носило переважно практичний, а не теоретичний і дослідницький характер. Складались систематизовані зводи правил і законів, розроблялась предметна класифікація правових норм з виділенням рубрик і підведенням під них різних законодавчих актів. Потім до тексту правил стали приписувати пояснюючі нотатки – схолії, у котрих тлумачились неясні вирази.

Аристін, Зонара і Вальсамон склали численні екзегетичні тлумачення на повний склад канонічного корпусу. Через завоювання Константинополя хрестоносцями юридична школа була переведена у Нікею, а звідти в Ефес; у столицю вона вернулась лише після її звільнення. У XIV столітті у Візантії була складена знаменита “Синтагма” ієромонаха Матфея Властаря і “Шестикнижжя” (“Екзавівлос”) солунського номофілакса Костянтина Арменопула.

Падіння Константинополя поклало кінець успіхам церковного правознавства на грецькому Сході. Лише на зламі XVIII-XIX стт. з’являється новий канонічний збірник з тлумаченнями – “Підаліон” (“Кормча”), складений святим Никодимом Святогорцем і ієромонахом Агапієм. За оригінальним текстом кожного правила в “Підаліоні” йде його викладення новогрецькою мовою і коментарі, які основані на класичних тлумаченнях Аристіна, Зонари і Вальсамона. В багаточисельних примітках обговорюються важкі питання канонічного права. Для священнослужителів являють великий інтерес поміщені тут богослужбові вказівки і пасторологічні поради. Деякі каноністи вважають “Підаліон” самим досконалим і авторитетним зводом православного церковного права.

У 1852-1859 рр. під редакцією Раллі і Потлі в Афінах вийшла 6-томна “Синтагма Божественних і святих Канонів”. В “Синтагму”, поряд з канонічним корпусом, включаючи “Номоканон в 14 титулах”, “Синтагму” Матфея Властаря і тлумачення Аристіна, Зонари і Вальсамона, увійшли також пізніші законодавчі акти Константинопольської Патріархії і закони про Церкву, видані у Грецькому королівстві. З праць грецьких вчених нового часу заслуговують уваги “Керівництво по церковному праву” К. Раллі, монографії Алівізатоса, дослідження Конідаріса по устрою Древньої Церкви, канонічні роботи одного з найбільших богословів ХХ ст. Григорія Папамихаїлу, праці церковного історика і каноніста нашого часу митрополита Сардикійського Максима (Христополуса).

Завдання науки канічного права полягає в побудові системи церковного права. Говорячи словами єпископа Никодима (Мілаша) потрібно “показати походження та розвиток церковного права, вказати, що становить його незмінну основу, щоб за допомогою юридичної логіки та законів історії визначити критерій для рішення про те, наскільки що-небудь існуюче в церковному устрої може, виходячи з місцевих обставин, змінюватися”.

Таким чином, завдання науки церковного права включає в себе: по-перше, відновлення історичного процесу формування чинного права; по-друге, викладення норми права, до основи якого мають бути покладені не абстрактні схеми, що раціоналістично виводяться з апріорних принципів, а та норма, та догма права, яка співпадає з позитивним законодавством Древньої Церкви – Правилами Апостолів, Соборів та Отців; по-третє, викладення чинного нині позитивного права окремих помісних Церков; і нарешті, по-четверте, критичний аналіз існуючого церковного устрою, критерієм для якого є, з одного боку, древні канони, а з іншого – реальні потреби сучасного життя.

Що стосується методу нашої науки, то, як справедливо зазначив професор А. Павлов, “найкращим повинен бути визнаний метод історико-догматичний. Ми маємо сягати витоків кожного церковно-юридичного інституту й потім спостерігати за всіма фазисами його історичного розвитку, постійно та чітко відрізняючи ті місцеві, національні, політичні впливи, під дією яких він досяг справжнього свого вигляду. У цьому генетичному процесі право Церкви постане перед нами неначе живе, у своєму життєвому зростанні, зі своїм власним характером. Спостерігаючи за цим процесом, ми зобов´язані повсякчас мати на увазі зв´язок церковного права із самою сутністю Церкви, з догматичними основами церковно-юридичних інститутів. Ці основи мають слугувати пробою для позитивного права. З погляду цих основ відкривається, що є суттєвим зерном кожного церковно-юридичного інституту і що є лише зовнішньою його оболонкою, яка змінюється з часом і не вимагає постійного та твердого вигляду. Такий метод чітко вкаже нам, що потрібно визнавати у праві Церкви суттєвим і незмінним і що випадковим і несуттєвим, і наскільки далеко можливо йти в церковних перетвореннях, не зачіпаючи сутності Церкви та не хитаючи основ її права”.

Будучи наукою церковною, канонічне право органічно пов´язане із системою богословських дисциплін: із екзегетикою Священного Писання, з еклезіологією, з моральним та пастирським богослів´ям, із літургікою. У своїх історичних та історикознавчих вишукуваннях каноністи спираються на патрологію та церковну історію. Як юридична дисципліна церковне право входить до системи юридичних наук, особливо тісно стикаючитсь із римським правом, із звичайним правом слов´ян, німців та інших християнських народів, з історією публічного та приватного права, а також із нині чинним правом тих держав, у яких є помісні Східні Церкви, і, нарешті, з теорією права. При вивченні церковно-правових джерел неможливо обійтися без допоміжних дисциплін: археології, дипломатики, текстології, палеографії.

ТЕМА 5. ДЖЕРЕЛА КАНОНІЧНОГО ПРАВА

Навчальна мета: показати та оглянути джерела Канонічного права.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання: 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

Дата добавления: 2014-01-04