Студопедия

КАТЕГОРИИ:



Мы поможем в написании ваших работ!

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Мы поможем в написании ваших работ!

Джерела виникнення кормчих книг


План

План

План

План

План

План

1. Основні джерела Церковного права.

2. Матеріальні та формальні джерела.

3. Божественна Воля Засновника Церкви як першоджерело Канонічного права.

4. Церква як матеріальне джерело Канонічного права.

5. Святе Письмо – основне джерело засад та устрою Церковного управління.

6. Священне і Церковне Передання.

 

Заведено розрізняти матеріальні і формальні джерела права. Під матеріальними джерелами розуміються особи та інститути, що створюють правові норми. Отже, матеріальним джерелом Церковного права були: по-перше Божественна Воля Засновника і Голови Церкви, висловлена безпосередньо через Нього самбго, або посередньо через Його найближчих учнів і послідовників. По-друге воля Церкви, яку висловлювала і ратифікувала ієрархічна влада чи оргдни Церкви, утворені Христом, або саме церковне життя і практика. По-третє це була воля цивільної влади, яка в дечому визначала зовнішнє життя Церкви в державі.

Першоджерелом церковного права є Божественна воля Засновника Церкви. Вона діяла в Церкві при її створенні – їй Церква буде підкорятися “по всі дні до кінця віку” (Мф. 28, 20).

Божественне одкровення містить у собі повноту істини про Бога і людину. Догмати віри і моральні заповіді – головне в Одкровенні. Але воно містить у собі також і вчення Спасителя про устрій Церкви, про способи підтримки церковного миру й благочиння, про засоби відновлення зневаженого церковного порядку. Ця сторона у вченні Христа носить правовий характер.

Правові заповіді Спасителя і постанови, видані боговдохновенними апостолами (про єпископів і дияконів – Вірне слово; коли хто єпископства бажає, доброго діла бажає... 1 Тим. З, 1–13, про відношення до державної влади –Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі противиться Божому повелінню... Рим. 13, 1–7), що містяться у Священному Писанні, а також ті заповіді, що, хоча і не ввійшли до Писання, але зберігалися в Церкві споконвічно, як Одкровенна істина, як Священне Передання, складають, за загальноприйнятою в каноністів термінологією, Божественне право (jus divinum).



Таким чином, сфера Божественного права не обмежується правовими нормами, що містяться у Священних книгах. Правила, які Церква отримали від апостолів, навіть якщо вони передані їй не письмово, а усно, хоча згодом і вони теж могли бути зафіксовані письмово (у творах Мужів апостольських, Отців Церкви, у постановах Соборів), будучи частиною Священного Передання, також складають Божественне право.

Деякі каноністи обмежують сферу Божественного права тими нормами, що мають абсолютно незмінний характер. При такій точці зору не всі правові заповіді, включені в Писання, наділяються авторитетом Божественного права. А. С. Павлов відзначав: «Який же критерій потрібно прийняти для безпомилкового судження про те, що з правил церковно-суспільного життя, які містяться у Св. Писанні, належить до jus divinum і що не належить? Таким критерієм може служити тільки ясно виражене усвідомлення Вселенської Церкви, що відоме правило чи постанова має своїм джерелом Божественну волю, а не є тільки припис, викликаний винятково обставинами Церкви провідної”.

Як приклад він наводить правило апостола Павла: "...єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік...” (1 Тим. 3, 2), – і співставляє його з обов'язковою за чинним церковним правом безшлюбністю єпископа. На тій підставі, що ця заповідь апостола не залишилася діючою нормою в усі віки церковної історії і походженням своїм зобов'язана обставинам “Церкви провідної”, вона виводиться А. С. Павловим за межі Божественного права.

Однак, як уявляється, не включати до Божественного права ті заповіді, що, хоча і мають своїм джерелом Божественну волю, але не носять абсолютно незмінного характеру, а викликані скороминучими обставинами часу, було б насильством над логікою. Питання про змінюваність правових норм варто відокремити від питання про їхнє джерело.

Незмінність норми не можна вважати неодмінним критерієм її належності до Божественного права. З одного боку, воля Божа виражається і в піклуванні про наші тимчасові потреби, а з іншого боку – змінюваність правил апостольського, а отже, Божественного походження (оскільки писання апостолів мають для нас авторитет цілком надійної, автентичної скарбниці Божественних заповідей) не тотожна їхній відміні.

Задумаємося над змістом наведеного професором А. Павловим правила про одношлюбність єпископів. Який намір законодавця, що встановлює цю норму? Він, безумовно, полягає не у вимозі, щоб єпископ був неодмінно одруженим, а в забороні йому другошлюбності. Тому усталена в Церкві згодом безшлюбність єпископата ні в якому разі не порушує, а лише доповнює апостольську заповідь, вводить нову, більш жорстку умову, якій повинен відповідати кандидат у єпископи, залишаючи недоторканою заборону, що йде від Апостольського Писання, другошлюбності єпископам.

Норми Божественного права не становлять у своїй сукупності законодавчого кодексу, який би визначав весь лад і порядок церковного життя. Вони є першоосновою, вищим початком і критерієм законодавства самої Церкви.

Другим матеріальним джерелом церковного права є сама Церква.Першоджерело церковного права в цьому вузькому значенні теж, звичайно, Божественна воля – тому правочинні лише ті правила і норми, видані церковною владою, які не тільки не суперечать Божественній волі, але й прямо випливають із неї. З цього принципу стає очевидною умовність межі, що відокремлює Божественне право від церковного права у вузькому значенні, яке окремі каноністи називають людським правом Церкви.

Церква – Боголюдський організм; і це двоприроднє начало Церкви виявляється в усіх сферах її буття, у тому числі і в церковній правотворчості. Правила Вселенських Соборів висловлені Отцями не без сприяння Святого Духа. Більш того, авторитет усякого законодавчого розпорядження єпископа, дія якого поширюється лише на одну єпархію, зрештою бере початок у благословенні Божому, що сприяло людській волі законодавця.



Церква – це Божественний заклад, у якому Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обоження. Церква Христова – це Царство не від світу цього (Ін.18, 36), у той же час це – Царство, видимо явлене у цьому світі. З людського боку вона являє собою “суспільство людей, з’єднаних православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами”.

В самому Священному Писанні слово “церква” вживається і для вказівки на її неземну природу: дім Божий, “який є Церква Бога живого, стовп і утвердження істини” (1 Тим.3, 15), Тіло Христове,”яке є Церква” (Кол.1, 24-25), - і для того, щоб позначити її як людське суспільство: говорячи про те, що брата, який згрішив, потрібно спочатку викрити наодинці, а якщо не послухає, то перед свідками, Господь додав: “Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар” (Мф.18, 17).

Поняття “церква” веде походження від двох грецьких слів, які вказують на обидві ці – Божественну і людську – сторони в природі Церкви. Слов’янськими та германськими мовами (“црква” – сербською, Kirche – німецькою, church – англійською) слово “церква” бере початок від грецького словосполучення (Дім Господній), а по-латині і в мовах романських (ecclesia, l’eglise, chiesa) походить від грецького слова, яке означає суспільне, або народне, зібрання.

Як Тіло Христове Церква безкінечно переважає все земне і ніяким земним законам не підлягає, але як людське суспільство вона підпорядковується загальним умовам земного порядку: вступає у ті чи інші відносини з державами, іншими суспільними утвореннями. Вже одна ця обставина вводить її в область права. Проте область права стосується не тільки вказаних відносин Церкви. Вона охоплює і внутрішньоцерковне життя, устрій Церкви, взаємовідносини між церковними спільнотами та інститутами, а також між окремими членами Церкви.

Творець і Глава Церкви дав їй Свій закон: правило віри і правило життя по вірі, т. т. догмати віри і моральний закон, а разом з тим Він дав і закон, яким встановлюються відносини між окремими частинами її живого організму. Свої основні закони Церква отримала від самого Христа, інші закони вона видавала сама, владою, яку Він вручив їй. Норми і правила, що регулюють як внутрішнє життя Церкви, в її спільнотно-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими суспільними спілками, релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами Церква оберігає свій Богозданний лад.

 

І третім джерелом матеріальним є верховна державна влада(щодо зовнішнього становища Церкви в державі).

 

Джерелами другого роду (формальні), тобто ті, що виражають в собі законодавчу волю, служать:

а) священне Писання і священне Передання,

б) пам'ятки церковного законодавства і церковний звичай;

в) державні закони, пов'язані з Церкви.

 

СВЯТЕ ПИСЬМО

 

Головним і основним джерелом для визначення основних засад церковного устрою та управління повинно служити св. Письмо Нового Заповіту.

У св. Писанні головним чином містяться істини віри (догмати) і моральності. Самі по собі вони не становлять церковного права або юридичних постанов; але вони служать підставою церковного законодавства, вдягаються через нього в юридичну форму, і в цьому сенсі відносяться до джерел церковного права.

Авторитет старозавітних і новозавітних книг у Християнській Церкві не однаковий. “...Закон був вихователем, який вів нас до Христа...” (Гал. З, 24), “маючи тінь майбутніх благ, а не сам образ речей” (Євр. 10, 1), виявлений у Христі. Що, за словом апостола, “скасовує перше, щоб настановити друге” (Євр. 10, 9), Проте Господь говорив про Старий Завіт: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здіснити ” (Мф. 5, 17).

За відомим висловом блаженного Августина, “Новий Завіт ховається у Старому, Старий відкривається в Новому”. Ідея Царства Божого в Старому Завіті дана в обіцянні, у прообразах, а в Новому вона явлена в постаті та вченні Христа, у житті Церкви, у житіях святих.

У Старому Завіті правові приписи, що стосуються не тільки Храму і богослужіння, але і громадського життя народу, сімейних і майнових відношень, займають винятково важливе місце.

Ці приписи за повнотою і всебічністю своєю, за детальним регламентуванням усіляких казусів носять характер юридичних кодексів: “Не будеш засівати свого виноградни им насінням, щоб не зробити заклятим усе насіння… Не будеш орати волом і ослом разом. Не одягнеш одежі з двійного матеріялу, – з вовни й льону разом” (Втор. 22, 9–11). Недарма П’ятикнижжя Мойсеєве отримало назву “Тора” – закон.

Значна частина старозавітних приписів втратила силу. У Церкві Христовій безумовно скасований старозавітний левірат. На Апостольському Соборі, описаному в “Діяннях”, у зв'язку з різнодумством перших християн про обов'язковість Мойсеєвого Закону для новонавернених із язичників прийнята була постанова написати браттям із язичників: “Бо вгодно Святому Духові і нам не покладати на вас більше ніякого тягаря, крім цього необхідного: утримуватися від ідоложертовного і крові, і удавленини, і блуду, і не робити іншим того, чого собі не бажаєте...” (Діян. 15, 28–29). Таким чином, у Новому Завіті зберегли силу моральні приписи Мойсеєвого Закону, очищені від тих елементів, котрі були доречні до пришестя Христа, але втратили всякий сенс після виконання сподівань Ізраїля.

Всю свою обов'язкову силу для християн зберегло й Десятислів’я Мойсея. Суть цих заповідей Господь у бесіді з законником виклав так: “Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є перша й найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе; на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки” (Мф. 22, 37-40).

Професор Н. Суворов відзначав: “Окремі інститути юридичного старозавітного порядку то були зразком і основою для християнського порядку життя, як, наприклад, старозавітний інститут священства для християнської церковної ієрархії, то прямо визнавалися обов'язковими для християн, як, наприклад, десятина..., заборона стягувати відсотки (у Старому Завіті, додамо, обмежене лише одноплемінниками: “Чужому позичиш на відсоток, а братові своєму не позичиш на відсоток” (Втор. 23, 20), накладати подвійне покарання за той самий злочин, вимога свідчень двох або трьох свідків для встановлення істини на суді”. Цілковиту чинність зберегла і старозавітна заборона кровозмісних шлюбів.

У канонах часто зустрічаються посилання на старозавітні тексти. У 21-му правилі св. Василія цитується пророк Єремія (3, 1) і Книга Приповістей (18, 23): “Якщо чоловік, живучи із дружиною, і потім не задовольняючись шлюбом, впаде в блуд, такого вважаємо блудником, і надовго залишаємо його під епітимією. Проте не маємо правила піддавати його провині перелюбу, якщо гріх вчинений із вільною від шлюбу. Бо сказано: перелюбниця осквернюючись опоганиться, і до чоловіка свого не повернеться. Також: той, хто тримає перелюбницю, божевільний і нечестивий”.

На ці ж місця з Єремії і Приповістей посилаються і Отці Трульського Собору в 87-му правилі. У 16-му правилі 7 Вселенського Собору цитується Книга Премудрості Ісуса сина Сираха: “Збулося на них написане: мерзенність грішникам благочестя” (Сирах. 1, 25), то якщо знайдуться якісь, що насміхаються над тими, хто носисть просте і скромне вбрання, епітимією нехай виправляються”.

За словами єпископа Никодима (Мілаша), “приписи (старозавітного) законодавства зберігають свою силу у Христовій Церкві настільки, наскільки вона надала їм цю силу, керуючись принципом, викладеному у висновках… Апостольського Собору”.

Інша справа з Новим Завітом. Заповіді Христові, як пряме висловлення Божественної волі, загальнообов'язкові для Церкви, вони є наріжним каменем її вчення та життя.

Деякі з цих заповідей стосуються устрою Церкви і взаємовідношень між її членами, а також церковних таїнств. Господь встановив Таїнство Хрещення: “Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа”. (Мф. 28, 19), – і Таїнство Євхаристії: “І взявши хліб і дякуючи, розломив і подав їм, кажучи: це є Тіло Моє...” (Лк. 22, 19). Спасителем встановлене і Таїнство Покаяння: Господь вручив апостолам і в особах їх священству владу розрішати гріхи: “...що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі, і що розв´яжете на землі, те буде розв´язане на небі” (Мф. 18, 18).

Посилаючи сімдесят учнів “на жниво Своє”, Господь надав їм право отримувати утримання від пасомих: “В тому домі залишайтесь, їжте, і пийте те, що в них є, бо трудящий вартий нагороди за труди свої...” (Лк. 10, 7).

У Євангелії міститься і вчення Ісуса Христа про шлюб: “Тому залишить чоловік батька свого і матір і з´єднається з жінкою своєю, і будуть двоє однією плоттю. Тож вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог з´єднав, того чоловік нехай не розлучає... Хто розведеться з жінкою своєю не з вини перелюбу та візьме шлюб з другою, той перелюбствує; і хто жениться на розведеній, той перелюбствує ” (Мф. 19, 5-6, 9).

Господь доручив Церкві і право суду над братами, що згрішили: “Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого; якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного чи двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилось кожне слово; якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар” (Мф 18, 15–17).

Спаситель залишив Своїм учням мудру заповідь про ставлення до державної влади: “Віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мф. 22, 21).

У новозавітних священних Книгах є правила і розпорядження Апостолів, що стосуються церковного устрою, службовці розкриття божественних правил Спасителя і пристосуванню їх до потреб сучасного апостолам суспільства.

Так, напр., ми бачимо в цих книгах установи в Церкві ступенів єпископа, пресветри і диякона (1 Тимофія. 3 гол.; Тит. 1:5), і правила введення їх в сан (2 Тимофія. 1:6; 5:22; Діян. 6:6); правила про забезпечення змісту службовців Церкви (1 Кор. 9:7-14), про суд єпископа над пресвітерами (1 Тимофія. 5:19), про відлучення від Церкви недостойних членів її (1 Коринф. 5:3-5), про порядок у церковних зборах (1 Кор. 14:26-40). про розлучення (1 Кор. 7:10-17), про вторинний шлюбі (1 Кор. 7:30; 1 Тимофія. 5:14), про дозвіл взаємних суперечок і позовів між християнами (1 Кор. 6:1-7) . Нарешті, у св. Письмі зазначено керівний приклад для церковної влади в діях Апостолів, як перших її ієрархів, у відносинах їх до пастви, і т.п. Так, показаний приклад, яким способом повинні вирішуватися найважливіші церковні питання (Дії Гол. 15), приклад пастирської турботи про паству (Дії 20:18-21, 31-35), звернення пастирів з пасомих (І Сол. 2:3 12; ІІ Кор. 6:3-6) і друг.

Але і зазначені в Новозавітних священних книгах церковні правила і встановлення, чи всі повинні бути незмінними і залишатися недоторканними для церковного законодавства? Що нерозривно пов'язане з сутністю Церкви і її вченням, що відноситься до її істотним цілей і засобів, що представляє собою загальні, основні правила її устрою і життя, то завжди залишається в ній незмінним, як незмінні в ній істини віри і моральні правила. Але видиме положення Церкви в його деталях схильна до змін відповідно різним обставинам місця і часу. Тому не можуть залишатися вічно незмінними такі церковні встановлення, зазначені у св. Писанні, які складаються тільки в застосуванні основних засад церковного благоустрою до зовнішнього положенню Церкви, і мають значення тільки приватне.

Так, наприклад, припис Апостола про суд перед язичниками (1 Кор. 6:1-6), або про покриту голову у жінок (1 Кор. 11:5-10), або про збори пожертвувань для Церкви (16:1-2), очевидно все це, мало відношення до обставин, серед яких знаходилася первісна Церква, або до звичаїв народу; отже, вони не можуть бути прийняті, як правила обов'язкові для християн усіх місць і часів. Зі зміною зовнішніх умов церковного життя змінені або замінені правила Апостолів, напр., Про публічне викритті тих, хто грішить (1 Тимофія. 5:20), про порядки в церковних зборах (1 Кор. 14:26-31), про те, щоб єпископ був чоловіком єдиної дружини (1 Тимофія. 3:2), про служіння в Церкві вдів або дияконіс (1 Тимофія. 5:9-14), про вечері любові (1. Коринф. 2:20-22).

Що саме в церковних постановах, зазначених у Писанні, має бути безумовно обов'язково і незмінно, це може бути визначене тільки самою Церквою, як вірної берегинею божественних істин.

 

СВЯЩЕННЕ ТА ЦЕРКОВНЕ ПЕРЕДАННЯ

 

Не всі правила церковного устрою і порядку, дані І. Христом і Апостолами, укладені в апостольських писаннях; багато з них, навіть більша їх частина, передані Апостолами усно, введені в Церкву особистими їх розпорядженнями (1 Кор. 11:34), Інша, чого вони не встигли влаштувати безпосередньо, доручили докінчити своїм найближчим учням (Тит. 1:5).

У “Діяннях” говориться про повсюдне поставлення священиків: “Рукоположивши ж їм пресвітерів для кожної церкви, вони помолились з постом і передали їх Господеві...” (Діян. 14, 23), Про те ж пише апостол Павло в посланні до Тита: “Для того я залишив тебе на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував” (Тит. 1, 5).

У посланні до Тита, а ще більш докладніше в 1-му посланні до Тимофія апостол говорить про якості, якими повинен володіти кандидат священства: “...Єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік, тверезий, невинний, благочинний, (чесний), гостинний, здібний навчати, не п'яниця, не забіяка, (не сварливий), не користолюбний, а тихий, миролюбний, не сріблолюбний, такий, що добре править домом своїм, дітей держить у слухняності: з усякою чесністю; бо хто не вміє управляти власним домом, чи буде той піклуватися про Церкву Божу? Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не підпав суду з дияволом. Належить йому також мати добре свідчення від зовнішніх, щоб не впасти у нарікання і тенета диявольські” (1 Тим. З, 2–7).

У Посланні до Євреїв апостол наставляє вірних коритися пастирям: “Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як зобов'язані дати звіт; щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисно” (Євр. 13, 17).

Апостол Павло наказує церковній громаді самій утримувати пастирів: “Хіба не знаєте, що священнослужителі живляться від святилища? що ті, які служать жертовнику, беруть долю від жертовника? Так і Господь звелів тим, які проповідують Євангеліє, жити від благовіствування” (1 Кор. 9, 13–14).

Євангельське вчення про шлюб і сім´ю розкривається в Апостольських Писаннях всебічно: “Жінки, слухайте чоловіків своїх, як личить у Господі. Чоловіки, любіть своїх жінок і не будьте до них суворі. Діти, будьте слухняні батькам (вашим) у всьому, бо це благоугодне Господеві. Батьки, не роздратовуйте дітей ваших, щоб вони не падали духом” (Кол. 3, 18–21). І в апостола Петра читаємо: “Також і ви, жінки, будьте покірні своїм чоловікам, щоб ті з них, які хоч і не підкоряються слову, життям своїх жінок без слова приєднувалися, коли побачать ваше чисте, богобоязливе життя” (1 Пет. 3, 1-2).

У словах апостола Якова про помазання хворих єлеєм Церква вбачає встановлення таїнства Єлеосвячення: “Чи хто з вас занедужає, нехай покличе пресвітерів Церкви і нехай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім'я Господнє. І молитва віри зцілить недужого і підведе його Господь; і, якщо він гріхи вчинив, простяться йому” (Як. 5, 14–15).

В Апостольських Писаннях говориться і про те, як варто поводитися із братами, що грішать: “А тих, хто грішить, викривай перед усіма, щоб і інші страх мали” (1 Тим. 5, 20); “Заповідаємо ж вам, браття, ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, віддалятися від усякого брата, який поводиться безчинно, а не за переданням, яке прийняли від нас” (2 Фес. 3, 6).

У 1-му посланні до Тимофія апостол Павло дає вказівки, як чинити суд над кліриком у випадку скарги на нього: “Звинувачення на пресвітера приймай не інакше, як при двох чи трьох свідках” (1 Тим. 5, 19).

В Апостольських Посланнях детально розкривається євангельське вчення про відношення християн до державної влади: “Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, – вчить апостол Павло, – бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, але для злих. Чи хочеш не боятися власті? Роби добро, і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він не даремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісті. Для цього ви і податки платите, бо вони, Божі слуги, цим самим постійно зайняті. Отже, віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому оброк – оброк; кому страх – страх; кому честь – честь” (Рим. 13, 1-7).

У 1-му посланні апостола Павла до Корінфян знаходимо норму відношень християн до іновірців: “Я писав вам у посланні – не знатися з блудниками; проте, не взагалі з блудниками світу цього, або лихварями, або хижаками, або ідолослужителями, бо інакше ви мусили б вийти із світу цього... Бо що мені судити і зовнішніх? Хіба не внутрішніх ви судите? А зовнішніх судить Бог” (1 Кор. 5, 9-10, 12-13).

Апостол Павло в одному місці наводить різницю між тими заповідями, котрі він говорить від імені самого Бога, і своїми власними порадами: “А одруженим заповідаю не я, а Господь: жінці з чоловіком не розлучатися, – якщо ж розлучиться, то нехай буде безшлюбна, або помириться з чоловіком своїм, – і чоловікові не залишати своєї жінки. Іншим же я кажу, а не Господь: коли якийсь брат має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її; і жінка, яка має чоловіка невіруючого, і він згодний жити з нею, не повинна залишати його” (1 Кор. 7, 10–13). Але і поради апостольські Церква приймає як заповіді; у цьому вона керується словами самого апостола. Говорячи про те, що дружина після смерті чоловіка вільна вийти заміж удруге, апостол Павло додає: “Але вона блаженніше є, коли залишиться так, за моєю порадою; а думаю, що і я маю Духа Божого” (І Кор. 7, 40).

Кожна з заснованих апостолами Церков ретельно зберігала і передавала по-наступним поколінням своїх членів не одні тільки писання Апостолів, але і все те, що вона чула від них, що в ній було засновано ними особисто (апостольські перекази). Шляхом взаємних постійних зносин між Церквами, навіть віддаленими один від одного, ці апостольські перекази поширювалися, ставали загальновідомими. Найближчі до апостолів їх приймачі, продовжуючи відбудовувати Церква, розвивали апостольські постанови відповідно до потреб ввірених їм християнських спільнот. Це розвиток і застосування апостольського передання також зміцнювалося в церковному житті (переказ церковне, батьківське).

Таким чином апостольське і церковний переказ служили в перші століття християнства головним, після священного Писання, підставою і джерелом церковного права.

"Якщо будь-яке правило (говорить Тертуліан, церковний письменник II - го століття) не визначено Письмом, проте всюди дотримується, значить воно затверджено звичаєм, заснованим на переказі. Якщо ж хто скаже, що і в переказі потрібно яке-небудь письменне свідоцтво, то ми зі свого боку вкажемо на багато встановлення, які зберігаються без всякого писання, авторитетом одного тільки перекази і силою звичаю. " Вказавши потім на деякі обряди і церковні звичаї, Тертуліан продовжує: "якщо б хтось захотів шукати письмовий закон на ці та багато інших встановлення, то не знайшов би його. Тут має свою силу переказ, як підставу, - звичай, як твердження, - віра, як його охорона "(Decoronamilit. c.3). Св. Василій Великий приписує переказами таку важливість, що якщо б ми наважилися заперечити його, якось непомітно пошкодили б Євангелію в головних положеннях, і навіть більше того, - від апостольської проповіді залишили б одне порожнє ім'я (див. в простр. Катех. У розділі про св. переказі).

Тому, якщо стосовно питань віри і церковного устрою було недостатньо точно прямої вказівки в свящ. Писанні, то зверталися до переказами.

"Всі охочі бачити істину (говорить св. Іриней II-го століття) можуть у будь-якій Церкви дізнатися переказ Апостолів, відкрите для всього світу. Якби виникла суперечка про який-небудь важливому питанні, то не слід було звернутися до найдавніших Церквам, в яких зверталися Апостоли, і від них отримати те, що є достовірного і ясного щодо цього питання "(проти єресей кн. III глави 3 - 4).

Як видно з наведеного свідоцтва, найвірнішим ознакою істинності пре-видання та його авторитетності вважалися поширеність цього переказу і згідне визнання його різними Церквами, особливо тими, які були засновані самими апостолами (римської, антіохійської, єрусалимської та ін.)

Визнаючи за переказами особливу важливість, Церква в наступні часи, коли стала розвиватися її власна законодавча діяльність, захищала своїми законами цілісність і чистоту переказів і ставила їх в основу своїх законоположень.

Так, наприклад, Вселенські та Помісні Собори багато свої правила засновують на давніх переказах, "ідучи за стародавніми правилами апостольського благоустрою та слідуючи порядку апостольського і вітцівсько передання" (Трулянський Собор, пр. 13, 29), підтверджуємо: "не переступати правил вітцівських (ІІІ Всел. 8), та дотримуватися їх в Церкві бо вони прийняті від божественних Писань та апостольських переказів "(Гангр. 21); а хто переступатиме їх, хай такого піддають відлученню від Церкви (7-й Всел. 7).

За допомогою церковного законодавства апостольські та церковні перекази прийняли форму писаного закону і таким чином для чинного церковного права мають значення історичне.

 

 

ТЕМА 6. ЗАКОНОДАВСТВО ЦЕРКВИ

Навчальна мета:розгляд Вселенських та Помісних Соборів, як органів Церковної законодавчої влади.

 

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література:згідно списку рекомендованої літератури.

 

1. Вселенські собори.

2. Поняття, цілі проведення та значення Соборів в Канонічному праві.

3. Завдання Трулянського собору у творенні церковного законодавства.

4. Апостольські правила як джерело Церковного права.

5. Звичай як вид канонічного права.

6. Звичаєве право.

 

Церква з перших століть влаштувала своє життя ще й власним законодавством на підставах, покладених І. Христом і Його апостолами, по дарованим їй від Ісуса Христа повноважень. Органом її законодавчої влади є Собори – вселенські та помісні. Ці Собори – орган вселенського єпископата, носія вищої церковної влади. Вселенські Собори, за вченням Церкви, непогрішні. Їхня непогрішність випливає з догмата про непогрішність Церкви.Міланським едиктом розпочинається нова епоха в історії Християнства – епоха симфонічних гармонійних відношень між Церквою та державою, епоха Вселенських Соборів, на яких, по благодаті Святого Духа, Отцями були сформульовані непогрішні визначення догматів і видані канони. Цими канонами Церква керується у своєму житті і понині.

Архимандрит Юстин (Попович) писав: “Святі канони – це святі догмати віри, що застосовуються в діяльному житті християнина, вони спонукують членів Церкви до втілення в повсякденному житті святих догматів – сонцебачних небесних істин, які присутні в земному світі завдяки Боголюдському тілу Церкви Христової”.

Крім надзвичайних Вселенських Соборів, у період історії, що рзглядається, регулярно скликалися помісні Собори. Дисциплінарні постанови 10 помісних Соборів були сприйняті Вселенською Церквою й одержали силу канонів. Загальцерковне визнання отримали і правила Св. Отців.

У першому тисячоріччі, коли ще була повна єдність Церкви Христової, відбулося сім Вселенських Соборів. Май­же всі вони відбулися на Сході між роками 325—787 та встановили ряд канонів. Їхній порядок такий:

1. Нікейський І Собор (325 p.). Був скликаний за імператора Костянтина Великого проти лжевчення Олександрійського священика Арія, що відкидав Божество ІІ-ї особи Пресвятої Трійці, а вчив, що Ісус є тільки вище творіння. У Соборі брало участь 318 єпископів, серед яких був св. Миколай.

Постанови: святкувати Пасху у перший недільний день після першого весняного повного місяця, одружене священство, а головне прийняти 7 членів Символу Віри. Першим називається цей Нікейський Собор серед Вселенських. Хоча і раніше були різні Собори помісні, але оскільки він є першим із Вселенських, то і поставлений раніше інших, що були раніше його.

2. Царгородський І Собор (381 p.). Був скликаний за імператора Теодосія Великого проти колишнього Аріанського Єпископа Македонія, що відкидав Божество Св. Духа, а називав Його сотвореною силою, що служить Богові на подобу ангелів. У Соборі брало участь 150 єпископів.

Відкинули єресь, додали ще 5 членів до Символу Віри (про Св. Духа, Церкву, таїнства, воскресіння з мертвих та вічне життя). Отже остаточно уклали Нікейсько-Царгородський Символ Віри.

3. Ефезький Собор (431 p.). Був скликаний проти єресі Константинопільського єпископа Несторія, який говорив що Пречиста Діва Марія породила людину з якою Бог поєднався морально та перебував у ній наче у храмі, тим самим назвав Марію Христородицею. У Соборі брало участь 200 єпископів.

Засудили єресь Несторія та постановили визнавати в Ісусі з’єднання двох природ (Божої та людської) з моменту втілення та визнавати Христа досконалим Богом та досконалою Людиною, а Діву Марію – Богородицею.

А також Собор заборонив вносити будь які зміни чи доповнення до Символу Віри.

4. Халкедонський Собор (451 p.). Проти ересі монофізитів. Лжевчення архімандрита одного Константинопільського монастиря Євтихія, що заперечував людську природу Ісуса Христа та говорив що людське єство Ісуса було повністю поглинуте Божественним і тому тільки воно існує. У Соборі брало участь 650 єпископів.

Собор постановив, що Ісус за Божеством вічно народжується від Отця, а за людським єством Він народився від Марії та став в усьому подібний до нас крім гріха. Боже та людське з’єдналися в Ньому не злито і незмінно, нероздільно і нерозлучно.

5. Царгородський II Собор (553 p.). Собор скликали з приводу суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Предметом суперечки стали твори ІІІ-х учителів Сирійської Церкви. Твори були засуджені як заразом повторно осудили ересі Несторія та Євтихія. У Соборі брало участь 165 єпископів.

6. Трулянський Собор (691 р ) у Царгороді за імператора Юстині­яна. Цей Собор було скликано після VI Вселенського Со­бору, Царгородського ІІІ, що відбувся 680 року. Проти лжевчення єретиків монотелітів, які хоча і визнавали у Христі дві природи, проте тільки одну волю – Божественну. У Соборі брало участь 170 єпископів.

Було постановлено що у Христі є два єства – Боже та людське, а тому є дві волі, але так, що людська воля не противна а покірна волі Божественній.

Головним завданням Трулянського Собору було онов­лення східно-візантійської церковної дисципліни та устрою церковного благочестя. Називають цей Собор П'ято-шостим Вселенським Собором. Попередні Собори майже виключно були догматичними і розглядали справи віри, а цей додав до них численні канонічні церковні правила. Його рішень не ви­знав тогочасний папа Сергій, бо декотрі з його канонів розбі­галися із звичаями і поглядами Римської Церкви, як наприк­лад заборона посту в суботу, заборона розлучатись з жінками ради свяіценнослужіння, підтвердження юридичної рівно­правності першості царгородського патріярха з римським. Від тоді аж до нині Римська Церква не визнає Трулянського Собору як вселенського, бо на цьому соборі не були присутні офіційні представники Папи Римського, яких не запросили.

7. Нікейський П Собор (787 p.). Скликано за імператора Констянтина Порфірородного та його матері Ірини. Проти іконоборчої єресі що виникла за 60 років до Собору за грецького Імператора Лева Ісаврина, який бажаючи навернути магометан у християнство, вважав за необхідне знищити вшанування ікон.

Собор засудив єресь та постановив ставити у святих храмах, разом із зображенням Хреста, святі ікони, шанувати їх та поклонятися їм, підносячи розум та серце до Бога, Божої Матері та святих, що на них зображені. Також на цьому Соборі встановили свято Православ’я, що його належить вшановувати в Першу неділю Великого Посту.

Вселенські Собори затвердили і дали, як правила, дл всієї Церкви постанови деяких помісних Церков, існуючих період Вселенських Соборів, за винятком небагатьох прав які Вселенські Собори відкинули. Постанови цих соборів праві мають таке саме значення, що й постанови Вселенський Соборів. Такими правилами помісних Церков, ухваленим їхніми соборами були: 25 правил Анкирського Собору (315 p.), 15 правил І Неокесарійського (315 р), 21 правило Гангрського (340 p.), 25 правил І Антіохійського (341 p.), 60 правил Лаодикейського (361 p.), 20 правил II Сардийського (347 р ) та 147 правил Картагенського Собору (421 p.).

Всі ці вищезгадані правила були прийняті Вселенською Церквою на Трулянському Соборі, набуваючи загальної та зобов'язуючої сили, як і 85 Правил Апостолів, правил деяких визначних Отців Церкви, вибраних з їхніх писань, пастирських листів, повчань, постанов. Ці правила Отців Східної Церкви Римська Церква не визнала зобов'язуючими для себе.

Серед пам'яток законодавства Вселенської Церкви ві­домі також і правила-канони апостолів. Хоч їх так називають, однак вони не були укладені самими апостолами. Це просте­жується в самому змісті правил. В них говориться про такі церковні обов'язки і лад, які цілком певно іце не існували за життя апостолів, наприклад, про піддияконів, читців, співців, про скликання єпископського синоду двічі на рік, про єпис­копські області тощо.

Деякі правила не були відомі в Церквах у II й III ст., як 46-е правило, що розв'язує суперечку про єретичне хрещен­ня, яке виникло щойно у III ст., або суперечку про Пасху між малоазійськими та західними Церквами, яка виникла також пізніше.

Тому Трулянський Собор, зваживши велике значення і користь цих правил у Церкві, вирішив назвати їх не лише Переданням, але іменем Апостолів. Збір апостольських правил не був зроблений в одному часі ані однією особою, а посту­пово. З нього приймали деякі правила наступні собори. По­чаток окремих правил зовсім певно сягає апостольських часів, інші доповнюються рішеннями помісних соборів, і тому в них часто зустрічаємо повторення. Ці правила відбивають правне життя Церкви у IV ст.

Початкові збірники правил апостолів нараховують неоднакове їх число. Один збірник подає 50, другий 85 пра­вил. На кінці V ст. римський вчений Діонісій Малий робив тлумачення цих правил з грецького тексту на латинський з манускрипту, який містив лише 50 правил і в тому числі їх прийняла Римська Церква. Східна ж Церква, як вказує Тру­лянський Собор, прийняла манускрипт, що містив 85 правил. У 85-му правилі Східні Церкви приписують збірку цих канонів св. Климентові папі, учню апостолів. Хто властиво уклав цю збірку церковних канонів залишається невідомим. Певно, однак, що не папа Климент, і що цей твір уклало кілька авторів упродовж часу. Правила ці з'явилися між III та IV ст. У Східній Церкві це був практичний довідник церковних законів у душпастирському житті, тому і мав значення чинного і зобов'язуючого церковного закону.

Апостольські Правила мають важливе значення в і сторії джерел церковного права, даючи вірний образ її життя і законів впродовж перших трьох століть. У нашій Кормчій Книзі (І Книга, гл. 2-4) вибрано з апостольських постанов 36 правил, під іменем правил апостола ІІавла, а всі решта приписані іншим апостолам. Для поодиноких Церков sui iuris зобов'язуючу силу церковних законів мають: постанови про­вінційних синодів Церкви, які мають право укладати партику­лярне право своєї Церкви, правила цивільної влади, які нор­мують переважно зовнішнє, організаційне і майнове життя місцевих Церков.

Закони, що їх видає найвища законодавча влада Цер­кви називаються канонами (пряма лінійка, правило). Їх видає у формі кодексу Вселенський Архієрей за постановами Все­ленського Собору. Затвердивши повний їх складу, Церква визнала їх незмінним своїм статутом і забезпечила їх недоторканність своїм законом.

Шостий Вселенський Собор (Трульський) у своєму 2-му правилі каже: "прекрасним і крайнього старання достойним визнав цей св. Собор, щоб відтепер тверді і непорушні перебували нам передані ім'ям св. Апостолів 85 правил," - і потім він перераховує правила Вселенських Соборів, деяких помісних Соборів і св. Отців. Далі, він говорить: "нікому так не буде дозволено вищеозначені правила зміняти чи скасовувати (в буквальному перекладі – підробляти і відкидати), або окрім запропонованих правил приймати інші, з підробленими надписами" та ін. Те ж саме, тільки в загальних виразах, повторив і 7-й Вселенський Собор (в 1 правилі): "божественні правила з насолодою прийнятний і всеціло та непохитно утримуємо постанову цих правил, викладених від св. Апостолів, і від шести Вселенських Соборів і від св. Отців наших».

Але такі постанови відносяться до приватних членів Церкви і до окремих її властей, обмежуючи їх свавілля по відношенню до канонів, забороняючи підробку, фальсифікацію або перекручення встановлених Церквою правил, бо в покарання за це визначають ті ж покути, які покладаються за злочини, позначені в спотворенні правил. Що ж стосується самої Церкви, то їй безсумнівно завжди належить право змінювати і скасовувати законним порядком у своїх правилах те, що вона вважатиме за таке, що вимагає змін. Це право нерозривно пов'язане з істотою законодавчої влади, властивою Церкві. У змісті канонів необхідно відрізняти основні правила церковного устрою і дух управління від тих правил, які, очевидно, відносяться до його зовнішнім історичним формам, до тимчасових та місцевих умов церковного життя, - відрізняти загальні правила від приватних, від застосування перших до тимчасові потреби Церкви, що були викликані відомими їй обставинами. Залишаючи в них недоторканними основні церковно-правові норми і приймаючи їх за керуючий початок, Церква видозмінювала або зовсім скасовувала в канонах те, що мало приватний, тимчасовий характер і не відповідало в даний час її потребі, було непридатне до її обставин. Тому значна частина канонів або зовсім втратила свою силу в чинному церковному праві, або змінилася.

Такі, напр., Канони про скликання щорічних обласних Соборів, про обласну системі церковного управління, про порядок призначення єпископів (Ант. 19), про суд над єпископами, пресвітерами та дияконами (Карфаг. 12, 29), про вік призначаються у пресвітери і диякони (Неокес. II; Каро. 22), та ін.

 

ЦЕРКОВНІ ЗВИЧАЇ

 

Писаними законами не охоплюється чинне в Церкві право. Є ще й такий вид церковного права, як звичай. Звичай діє і поза церковною сферою. Юристи визначають звичай як регламентований спосіб дій, обов'язковість якого обгрунтована не на прямому розпорядженні закону, а на загальному переконанні в тому, що він традиційний, правочинний, необхідний.

Право народів додержавної епохи стверджується на звичаї. У цьому значенні говорять про звичаєве право слов'ян чи саліченських франків. Звичаєве право зберігається і там, де вже діє писане державне законодавство, хоча сфера його застосування звужується. Звичаєве право є одним з головних джерел для правотворчості державної влади.

Як і в сфері державного права, у сфері церковного права значення звичаю зменшилося в міру розвитку позитивного законодавства; причому відбувалося не тільки звуження сфери його застосування, але і зниження його авторитетності в ієрархії правових норм. У Древній Церкві звичай ототожнювався із Св. Переданням (або безпосередньо з Апостольським і Священним, або з переданням місцевої Церкви).

Тертулліан, відомий не тільки як богослов, але і як юрист, чиї думки ввійшли до “Дигести”, писав: “Якщо що-небудь не визначене письмово, а тим часом повсюди зберігається, отже, воно затверджено звичаєм, що спирається на Передання. Якщо ж хто-небудь скаже, що і для передання потрібно письмове свідчення, тоді і ми можемо вказати багато постанов, що зберігаються без усякого письма, лише важливістю самого передання і силою звичаю”.

"Церковне передання, затверджене звичаєм і збережене вірою, – відзначає єпископ Никодим, – нарівні з визначеними приписами, становило в первісній Церкві закон, було основою для церковного права і мало значення законодавчих постанов, як за своїм джерелом, так і за загальною повагою, якою воно користувалося. У цьому переконують нас самі тексти канонів, укладачі яких – як на найвищий авторитет – посилаються на древні звичаї”. “Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі…” (6 прав. I Всел.) “Тому що затвердився звичай, і древнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії: тоді нехай має він послідування честі, зі збереженням достоїнства, присвоєного митрополії” (7 прав. I Всел.), “Про тих, що знаходяться при смерті, нехай виконується і нині древній закон і правило, щоб помираючий не позбавлявся останнього й найважливішого напуття” (13 прав. I Всел.).

Позитивна церковна правотворчість витиснула звичай із загальцерковного права. У наш час головним чином доводиться мати справу з місцевими звичаями, що діють або в одній автокефальній Церкві, або в межах однієї єпархії, або навіть тільки в одному монастирі чи парафії. Але і дотепер не на писаному законі, а на звичаї тримається така фундаментальна у праві майже всіх православних Церков норма, як чернецтво єпископів.

Каноністи чітко визначають умови, необхідні для того, щоб звичай мав законну, обов'язкову силу. Для цього необхідно його дотримання в церковній області, що має законодавчу автономію; у помісній Церкві, у єпархії чи хоча б у монастирі, братстві з їхнім статуарним правом. Звичаї ж парафії чи семінарії не можуть мати обов'язкової сили.

Для визнання законності звичаю необхідні його розумність і певна давність. “Звичай без істини, – вчив Св. Кипріян Карфагенський, – є застаріла омана”.

Що стосується давності звичаю, то в 17-му правилі Двократного Собору сказано: “Такого, який рідко буває, не поставляючи в закон Церкви, визначаємо”. Католицькі каноністи називають точний термін давності тієї чи іншої традиції, необхідний для визнання її звичаєм, який має правову силу, – 40 років. Якщо ж звичай не узгоджується із законом, то для визнання його важливості необхідно, щоб він існував з незапам'ятних часів чи хоча б не менше 100 років. Звичай, заборонений законом, відповідно до католицького права, взагалі не має юридичної сили.

У церковному праві таких чітких вказівок на давність звичаю немає, але в 17-му правилі IV Вселенського Собору і 25-му правилі Трульського Собору встановлюється 30-річна давність існування кордонів між єпархіями для визнання їхньої законності. За аналогією з цим правилом можна приблизно говорити про необхідність 30-річної давності для визнання законної сили звичаю.

При рішенні питання про важливість того чи іншого звичаю вирішальне значення має його відповідність писаному церковному закону. Звичай, що не суперечить закону, безумовно правочинний. Наприклад, звичай поставляти в парафіяльні священики переважно одружених людей узгоджується з канонічною забороною шлюбу після хіротонії. Звичай має силу і тоді, коли він стосується справ, не вирішених позитивним законодавством. У римських “Дигестах” сказано, що даний звичай має силу закону в таких справах, щодо яких немає письмового закону. Це положення повторене у візантійських “Базиліках” і у Вальсамона в його тлумаченнях на “Номоканон”.

Що ж стосується звичаю, який суперечить закону, то він може бути визнаним тільки в тому випадку, коли через обставини, що склалися, не застосовується сам закон. Так, всупереч 11-му правилу Сардикійського Собору і 80-му правилу Трульського Собору, миряни, що не брали участь у богослужінні три тижні підряд, не піддаються покаранню. Підставою для незастосування цих правил є принцип ікономії.

Ще один приклад. У древніх церковних законах згадується лише один хресний батько чи мати – однієї статі з охрещуваним. Але склався звичай, щоб у хрещенні брали участь хресний батько і хресна мати. Цей звичай ставить хресного батька і хресну матір у стосунки духовного споріднення, що є перешкодою до шлюбу між цими особами. Така перешкода не передбачена канонами, проте церковною свідомістю вона приймається за правову норму, як звичну річ.

Особливим видом звичаю є судова практика. У випадку прогалини в законодавстві суд може керуватися прецедентами, тобто вироками, винесеними за аналогічними справами, що розглядалися раніше.

Засадно, ніякий звичай не може мати місця в церковно­му праві, якщо він суперечить правдам віри, основним прин­ципам церковного ієрархічного управління, не є оснований на справедливості. В противному випадку такий звичай буде лише старим чи застарілим і помилковим. За поширеністю своєї дії, звичаї буваюггь загальними, якщо вони поширені в цілій Церкві різних країв, чи даного краю, або частковимиІ якщо вони поширені лише в якійсь одній частині Церкви чи краю. Саме ця поширеність, як також і вік надає звичаю більшої чи меншої поваги й авторитету.

Правний звичай твориться суспільством самостійно, без прямого наказу влади, тому звичаєве право – це право неписане.

 

 

ТЕМА 7. ДЕРЖАВНІ ЗАКОНИ ЩОДО ЦЕРКВИ

Навчальна мета:розгляд Канонічних збірників епохи Вселенських Соборів.

 

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література:згідно списку рекомендованої літератури.

 

1. Канонічні збірники епохи Вселенських соборів.

2. «Понтійський» збірник.

3. Хронологічні та систематичні канонічні збірники.

4. «Синопсис» - найдавніший канонічний збірник хронологічного типу.

5. Збірник «Синагога».

6. «Канонічна Синтагма».

 

Для історії права Східних Церков важливе значену має законодавство християнських римських і візантійсь імператорів. Від IV ст., коли християнська Церква уклала перший союз з державою, християнські імператори брали діяльну участь у всіх справах Церкви. Насамперед імператри проголосили християнську віру державною, яка мала заступити поганський культ. Упорядковуючи державне житя згідно з духом і правилами християнської віри, імператори надавали церковним правилам сили державного закону.

З іншого боку імператори видавали від себе, в згоді з церковною владою, різні закони, які стосувалися як зовнішнього буття і ладу, так і внутрішнього порядку Церкви. Церк­ва, зі свого боку, не тільки не відмовлялася від таких послуг з боку держави, але ще часто зверталась до неї про закони, опіку й сприяння (напр. кан. 104., Картаг.). Церква також своїми канонами відгороджувалася і ставила заборону втручанню цивільної влади в суто церковні справи. Прийняті Церквою закони державної влади ставилися поряд з церковними канонами, як джерела церковно права. Такі збірки законів називалися номоканони.

 

КАНОНІЧНІ ЗБІРНИКИ

 

Достаток церковно-канонічного матеріалу викликав необхідність його кодифікації, складання збірників, які б полегшили практичне користування ним. Збірники епохи Вселенських Соборів можна розділити на три типи:

1) канонічні, що містять винятково церковні правила;

2) цивільні, що включають у себе лише державні закони з церковних справ, і, нарешті,

3) змішані збірники, що складаються з тих і інших законоположень – номоканони (від грецьких слів nomoi– закони і kanonen – канони).

Канонічні збірники укладалися як офіційно-церковною владою окремих громад, митрополій, діоцезів, так і приватним порядком. Але і складений приватною особою збірник одержувала широке поширення і сприяв перетворенню правил тієї чи іншої помісної Церкви на джерело загальцерковного права. Пояснювалося це тим, що в основі своєї церковна дисципліна була скрізь однією й тією ж.

Розрізняли канонічні збірники двох типів: хронологічні, до яких включалися правила Соборів і Отців за їхньою хронологічною послідовністю, і систематичні, у яких церковно-правовий матеріал групувався за розділами, рубриками – титулами.

Перший відомий нам хронологічний збірник зв'язаний з Понтійським діоцезом. Це так званий Понтійський збірник. У нього ввійшли правила Анкірського і Кесарійського Соборів, під загальною назвою канонів Анкірського Собору, а також правила Неокесарійського Собору. Усі ці міста – Анкіра, Кесарія і Неокесарія – знаходилися в Понтійському діоцезі, звідси й назва збірника.

Згодом у нього були додатково включені і канони I Нікейського Собору, через свій високий авторитет вони почали вміщатися на першому місці, перед правилами помісних Соборів. Об'єднання Нікейських Канонів із правилами помісних Соборів Понта в одному збірнику сприяло його загальцерковному визнанню. Правила нумерувалися в наступному порядку: 1-й канон Анкірського Собору, який вміщається безпосередньо за останнім, 20-м правилом I Вселенського Собору, вважався 21-м правилом і т д.

Протягом IV і V століть у Понтійський збірник були включені канони Гангрського й Антіохійського Соборів, синопсис – скорочене викладення правил, виданих на Соборах Фрігійської провінції і названих канонами Лаодикійського Собору, і, нарешті, Послання II Вселенського Собору, ще не розділене на канони. Таким чином склався новий, більш великий звід. Цим зводом користалися Отці Халкидонського Собору, багаторазово зачитуючи витяги з нього. IV Вселенський Собор своїм 1-м правилом затвердив загальцерковний авторитет цього кодексу, що одержав назву Халкидонського збірника. В оригіналі збірник до нас не дійшов, але зберігся його латинський переклад, виконаний Діонісієм Малим.

Найдавніший зі збережених канонічних збірників хронологічного типу – це "Синопсис", що відноситься до VI століття. У той час у Візантії стало звичним викладати тексти цивільних законів у скороченні (epitomh). Аналогічній обробці піддалися й тексти канонів. Спочатку до “Синопсису” були включені у скороченому викладенні Апостольські правила і канони трьох перших Вселенських Соборів. Пізніші редакції дійшли до нас або без імені укладача, або з іменами Стефана, єпископа Ефеського, і Симеона Магістра, який жив у ІХ столітті. Зміст збірника в пізніших редакціях був розширений. Ці редакції, як відзначав професор І.С. Бердников, вміщували в собі “коротке викладення правил Апостольських, правил Соборів: I Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського, Константинопольського, Ефеського, Халкидонського, Сардикійського, Карфагенського, Трульського, Василія Великого з трьох послань його до Амфілохія”. Зазначений збірник мав особливе значення для слов'янських церков. З доповненнями і тлумаченнями Аристіна він став основою для “Кормчої книги” св. Сави Сербського.

Хронологічний порядок розміщення правил у канонічних збірниках був незручним для практичного застосування, тому що без предметного покажчика в них важко відшукати правила з того чи іншого питання. Тому вже на початку VI століття на грецькому Сході з'являється перший систематичний збірник церковного права в 60 титулах. Весь матеріал у ньому залежно від змісту розподілений за 60 розділами. Ця компіляція до нашого часу не дійшла, але за її зразком був укладений інший збірник, що зберігся дотепер.

Укладачем даного збірника є пресвітер Іоан, прозваний через свою первісну професію Схоластиком (у його епоху так називали адвокатів). Свій збірник він склав в Антіохії, а згодом, зійшовши на Константинопольський престол (Іоан Схоластик займав його з 565 по 577 рр.), розіслав його по митрополіях і єпископіях і тим самим надав йому офіційного значення. Збірник озаглавлений: “Синагога (звід) Божественних і Священних канонів, розділених на 50 титулів”. На початку зводу, після передмови, вміщений перелік джерел: 85 Апостольських правил, канони перших чотирьох Вселенських і шести Помісних Соборів (Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського і Сардикійського (у грецькій редакції), а також два Канонічних послання Василія Великого, розділених на 68 правил. У самій “Синагозі” поділ матеріалу на 50 титулів відповідало поділу “Дигест” на 50 книг.

Звід Іоана Схоластика був досить поширеним не тільки на Сході, але й на Заході. Папа Миколай I посилався на нього в посланні Патріарху Фотію, доводячи, що грекам повинні бути відомі правила Сардикійського Собору, оскільки вони включені в “Синагогу” Схоластика. Збірник перекладався слов'янською та сірійською мовами.

Після Іоана Схоластика, але до Трульського Собору 691 р., імовірно, наприкінці VI чи на початку VII сторіччя, у Константинополі з'явився новий збірник канонів “Канонічна Синтагма”, поділена на дві частини. Сучасний бельгійський учений Е. Хонігман висловив гіпотезу, що укладачем “Синтагми” був Константинопольський Патріарх Євтихій, котрий розпочав роботу над збірником в Амасії, де він знаходився в зісланні за Патріарха Іоана Схоластика, і продовжив її вже в Константинополі, коли займав Патріаршу кафедру (577–582 рр.). У столиці його головним помічником у роботі над компіляцією став колишній сакеларій (ризничий) Іоана Схоластика св. Іоан Посник, що замінив Євтихія на Патріаршому Престолі.

Перша частина “Синтагми” – систематична. У ній весь матеріал розподілений за 14 рубриками – титулами, розділеним на глави. Титули “Синтагми” розташовані у такому порядку: 1) про богослів'я, православну віру, канони і хіротонії (38 глав); 2) про будівництво й освячення церков; про храми, що не мають св. мощів; про св. сосуды; про кліриків, які зводять вівтарі без відома єпископів (3 глави); 3) про молитви, псалмоспіви, читання, приношення і причастя, про одяг і обов'язки нижчих кліриків (22 глави); 4) про оголошених й св. хрещення (17 глав); 5) про тих, хто не відвідує церкви та церковні зібрання, про тих, хто бенкетує в церквах, і агапи (3 глави); 6) про приношення плодів до вівтаря (5 глав); 7) про піст і Чотиридесятницю, про Великдень, П'ятидесятницю, неділю, суботу і про преклоніння колін (5 глав); 8) про церковні області, про переходи єпископів і кліриків, їхні подорожі, обласні собори, про прийняття мандрівників, про представницькі та мирні грамоти; про те, які дії здійснюються негласно, які – гласно і яку шану зобов'язані виявляти один одному клірики (19 глав); 9) про злочини в суді єпископів і кліриків, відлучення, позбавлення сану, покаяння і про те, які гріхи розрішаються покладанням рук (39 глав); 10) про управління церковним майном і про власність єпископа (8 глав); 11) про монастирі і ченців (16 глав); 12) про єретиків, іудеїв і язичників (8 глав); 13) про мирян (40 глав); 14) про справи загальних (7 глав).

Під заголовками титулів і глав наводяться лише номери правил, що стосуються їхньої тематики. Перша частина “Синтагми”, таким чином, являє собою систематичний покажчик правил. Самі ж тексти канонів у хронологічній послідовності вміщені у другій частині. Тому “Синтагма” поєднує в собі переваги обох способів розподілу церковно-правового матеріалу.

Канонічний кодекс Східної Церкви в порівнянні з більш ранніми компіляціями доповнений тут зводом правил Африканської Церкви, перекладеним із латини на грецьку мову, під назвою “Правил Карфагенського Собору 419 р.”, визначенням Константинопольського Собору 397 р. за архиєпископа Нектарія, ще одним – третім посланням Василія Великого, розділеним на 16 правил і вміщеним перед Посланнями, що вже ввійшли до “Синагоги” Іоана Схоластика, а також правилами Дионисія, Петра, Тимофія, Феофіла і Кирила Олександрійських, Григорія Неокесарійського, Григорія Нісського і Геннадія Константинопольського.

“При укладанні своєї “Синтагми”, – відзначав професор А. Павлов, - невідомий автор скористався латинським збірником Дионисія Малого”. Вплив Дионисія Павлов виявляє як у включенні до “Синтагми” правил латинської Африканської Церкви, так і в тому, що за прикладом Дионисієвого збірника папських декреталів у “Синтагмі” вміщені правила грецьких Отців. “Вплив Дионисія на нашого автора позначився і в тому, що, всупереч Схоластику, але за цілковитої згоди з Дионисієм, він відзивається про правила Апостольські ще із сумнівом у їхній справжності”.

Трульський Собор своїм 2-м правилом затвердив як канони Вселенської Церкви весь склад “Синтагми”. У другому правилі канони перераховані в тому порядку, у якому знаходимо їх у переліку, вміщеному на початку “Синтагми”. Правда, у другому правилі згадані також і канони св. Афанасія Великого, Григорія Богослова й Амфілохія Іконійського, а також “Визначення” Карфагенського Собору за св. Кипріяна про перехрещення єретиків. Перерахованих джерел немає в переліку, вміщеному в “Синтагмі”. У пізніші редакції “Синтагми” внесені 102 правила Трульського Собору.

 

 

ТЕМА 8. РИМСЬКО-ВІЗАНТІЙСЬКЕ ПРАВО

Навчальна мета:розгляд збірників цивільних законів якими регламентувалося життя Церкви.

 

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література:згідно списку рекомендованої літератури.

1. «Кодекс» імператора Феодосія.

2. Збірник законів імператора Юстиніана.

3. «Еклога законів».

4. Візантійський збірник «Царські закони».

5. Збірники державних законів із церковних справ.

6. «Номоканони».

 

Крім канонів церковне життя регламентувалося і цивільними законами. Римське цивільне законодавство в ранньовізантійськую епоху піддавалося кодифікації. Складалися законодавчі збірники, до яких входили як законоположення, видані в дохристиянські часи імперії, так і закони імператорів-християн. Ранньовізантійські законодавчі акти видавалися державною мовою імперії – латинською.

У лютому 438 р. був виданий “Кодекс” Феодосія (Codex Theodosianis), який із 1 січня 439 р. введений як обов'язковий звід законів імперії. Всі закони розподілені в “Кодексі” за 16 книгами (libri), позділеними на глави (tituli). Остання, 16-я книга, що складається з 11 титулів, містить закони, що стосуються винятково церковних справ. Окремі закони, пов'язані з життям Церкви, включені до інших книг “Кодексу”.

За св. Юстиніана Великого (527–565 рр.) грунтовному перегляду і новій кодифікації піддалися всі джерела римського права, що існували раніше. У результаті був укладений фундаментальний звід римського права, що одержав назву “Корпус світського права” (Corpus juris civilis).

У цей звід увійшли 4 збірники. Перший із них – “Кодекс постанов” (Codex constitutionum) уперше виданий у 529 р., а в 534 р. переглянутий, доповнений і заново відредагований. Перше видання називають “Древній кодекс” (Codex vetus), а друге – “Перевиданий і виправлений кодекс” (Codex repetitiae praelectionis). У “Кодекс” увійшли імператорські закони: від законів Адріана (117 р.) до останнього закону Юстиніана (534 р.). Збірник поділений на 12 книг, а кожна книга на титули. Церковних справ стосуються перші 13 титулів 1-ої книги.

Другий збірник Юстиніана іменується “Дигести” (Digestae), або “Пандекти” (Pandectae). Він опублікований 16 грудня 533 р. Збірник розділений на 50 книг. У ньому містяться тлумачення юристів язичеської епохи, так званих мудрих (prudentium), на законоположення древнього римського права.

Одночасно з “Дигестами” був опублікований збірник “Інституцій” (Institutiones), поділений на 4 книги. Книги складаються з титулів, а титули з параграфів. “Інституції” є свого роду керівництвом до вивчення правового матеріалу, що міститься в “Кодексі” та “Дигестах”.

Нарешті, четвертий збірник – це “Нові постанови” (Nouvellae constitutiones) або “Новели”, зміст якого складають закони, видані св. Юстиніаном після обнародування “Кодексу”. “Новели” здебільшого написані грецькою мовою і називаються по-грецьки “Nearai diataxeiV”. Перша з новел видана 1 січня 535 р. У новелах зазначені імена посадових осіб, яким вони адресовані як виконавцям закону (найчастіше, префекту преторії – praefectus praetorio). Новели з церковних справ адресовані, як правило, Константинопольському Патріарху, але надсилалися вони й іншим Патріархам. Одержавши новелу, Патріархи поширювали її по митрополіях, відтіля вона надходила до єпископів і далі – у монастирі та приходи. Ці новели були зібрані в одну книгу після кончини Юстиніана. Відомо п'ять різних за своїм складом збірників новел. Причому з них найбільш часто вживався збірник 168 новел.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Школи правознавства | Церковний устав Володимира Великого

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 482; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2021) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.077 сек.