Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА: СУТЬ, ФУНКЦІЇ, ВИДИ


 

Грошовий обіг неоднозначно впливає на економічний розвиток. При стагнації економіки або гіперінфляції гроші втрачають активну роль, а при економічному зростанні у поєднанні з іншими чинниками вони є важливим інструментом впливу на економічні процеси.

Важливою складовою фінансового механізму є система кредитних відносин.

Кредит– це система економічних відносин, пов’язаних з концентрацією тимчасово вільних грошових коштів і наданням їх в тимчасове користування на умовах поворотності, терміновості і платності. Слід розрізняти поняття «кредит» і «позика». Кредит включає не тільки позику, але і відносини, пов’язані з її оформленням, видачею і погашенням, тоді як позика є тільки конкретною сумою коштів, що надаються в борг.

Необхідність кредиту в ринковій економіці обумовлена самою природою капіталу і закономірностями його кругообороту і обороту в процесі відтворення. Сучасне виробництво постійно потребує залучення позичкових грошових коштів і переливу їх з одних галузей економіки до інших.

Найважливіші джерелапозичкового капіталу:

­ тимчасово вільні грошові кошти підприємств;

­ грошові кошти кредитно-фінансових установ, що є частиною грошових коштів, яка утворилася у вигляді різниці між їх доходами і витратами, обумовленими покриттям витрат, виплатою відсотка за внесками;

­ заощадження спеціалізованих і суспільних організацій (пенсійний фонд, страховий фонд, профспілкові фонди);

­ заощадження населення;

­ кошти центрального банку;

­ фонд коштів, спеціально передбачений в державному бюджеті для довгострокового кредитування, що сформований з доходів державного бюджету.

В ринковій економіці кредит виконує наступні функції:

1. капіталізації вільних грошових доходів – нагромадження позичкового капіталу за рахунок реальних заощаджень фізичних та юридичних осіб;

2. перерозподільчу – за допомогою кредиту відбувається перерозподіл значної частки цінностей в суспільстві, не тільки грошових, але і товарних ресурсів;

3. стимулюючу – позичальник зацікавлений брати позику лише під ті проекти, які ефективні, і зможуть забезпечити йому повернення не тільки самої позики, але і відсотків по ній;

4. економії витрат обігу – основна частина розрахункових і кредитних операцій здійснюється через банки, цим створюються умови для заміни готівки в обороті кредитними операціями у вигляді записів на банківських рахунках, а також відбувається прискорення обігу грошей;

5. прискорення концентрації і централізації капіталу – він активно використовується в конкурентній боротьбі, сприяє процесу поглинання і злиття фірм, виступаючи, таким чином, одним з чинників перетворення індивідуальних підприємств в акціонерні та інші товариства, створення нових фірм, утворення ТНК;



6. кредитного регулювання економіки – це сукупність заходів, здійснюваних державою для зміни обсягу і динаміки кредиту з метою впливу на господарські процеси.

Принципикредитування:

1. Поворотність кредиту витікає з самої суті позичкового капіталу, є об’єктивним процесом і належить до основних властивостей кредиту.

2. Терміновість. Кредити видаються на конкретні терміни, після закінчення яких вони повинні бути повернені.

3. Платність. За отримання грошей в позику (кредит) треба платити позичковий відсоток. Позичковий відсоток – це та частина прибутку, яку позичальник виплачує кредиторові. Він конкретизується в обліковій ставці (відсоток, за яким центральні банки надають кредити комерційним), від якої залежить величина банківського відсотка, або процентної ставки.

4. Цільовий характер кредиту. Банк ніколи не видасть кредит, якщо він не знає, на що гроші будуть витрачені. Банк сам перевірить розрахунки клієнта і упевниться в реальності його очікувань. Крім того, банки ведуть певну структурну політику: заохочують розвиток одних галузей і стримують інші. Тому підприємцям перших галузей легше отримати кредит і на більш пільгових умовах.

5. Матеріальна забезпеченість кредиту. Кредитна операція – це завжди операція, заснована на довірі, оскільки один з двох учасників угоди повинен чекати повернення боргу і вимагати гарантій. Тому розмір кредиту залежить не тільки від мети кредитування, але і від розмірів майна клієнта. Сума кредиту не може перевищувати вартості майна клієнта.

Розрізняють кредити:

- За термінами: короткострокові (до 1-го року); середньострокові (від 1-го року до 6-8 років); довгострокові (понад 6-8 років).

- За видами забезпечення: гарантовані, тобто надані під певну заставу; незабезпечені (бланкові), при видачі яких банк не вимагає ніякого забезпечення.

- За видами позичальників: приватна особа; фірма; інший банк, зокрема іноземний; держава; офіційні органи іноземних держав.

- За напрямом використання: інвестиційний; на операції з цінними паперами; на усунення тимчасових фінансових труднощів, споживчий; експортний та імпортний.

Основні формикредиту:

· Банківський кредит – це кредит, що надається банками та іншими кредитно-фінансовими установами, що мають ліцензію, будь-яким господарюючим суб’єктам в грошовій формі. Він може бути прямим (операція здійснюється безпосередньо між кредитором і позичальником) і непрямим (надання позики позичальникові через посередника).

· Державний кредит – це кредит, що надається державі юридичними і фізичними особами у вигляді купівлі останніми державних цінних паперів. Залежно від позичальника державний кредит буває централізованим і децентралізованим. В першому випадку як позичальник виступає центральний фінансовий орган країни (Міністерство фінансів), в другому – місцеві органи влади.

· Комерційний кредит – це кредит, що надається підприємствами один одному в товарній формі. Знаряддям такого кредиту є вексель, оплачуваний через банк. Векселі можуть бути використані повторно для платежів, поза банком, шляхом передачі їх з рук в руки замість грошей.

· Споживчий кредит – це кредит надається банками, спеціалізованими фінансово-кредитними установами і торговими підприємствами приватним особам для оплати товарів тривалого користування. Споживчий кредит виступає в формі комерційного кредиту у разі продажу товарів з відстроченням платежу через роздрібні магазини, або в формі банківського кредиту у разі надання позики банком на споживчі цілі. Відсоток за кредит – найнижчий в порівнянні зі всіма іншими формами кредиту, якщо він надається через різні магазини. Якщо ж через банки, то найвищий, оскільки, по суті, стає кредитом на оборотні фонди або на реалізацію продукції. Максимальний термін надання споживчого кредиту становить зазвичай не більше трьох років.

· Лізинговий кредит – це відносини між юридично самостійними особами з приводу передачі в оренду засобів праці, а також фінансування, придбання рухомого і нерухомого майна на певний термін. Лізинг є формою майнового (товарного) кредиту. Об’єктом лізингу може виступати будь-яке рухоме (машини, устаткування, транспортні засоби тощо) і нерухоме (будівлі, споруди, комунікації тощо) майно, що відноситься до основних фондів і є предметом купівлі-продажу.

· Іпотечний кредит (іпотека від грець. hypotheke – застава) – це кредит, що надається під заставу нерухомого майна банками або спеціалізованими фінансово-кредитними установами для придбання або будівництва житла, або купівлі землі.

· Поновлюваний кредит – це кредит, при якому впродовж фіксованого терміну і в межах максимальної суми кредиту позичальник може використати весь кредит (або його частку), повернути його, використати його повторно тощо. Такий кредит використовує близько 80% корпорацій США.

· Міжнародний кредит є тимчасовою передачею товарних або грошових (валютних) ресурсів одних країн для використання іншими країнами з метою прискорення їх соціально-економічного розвитку.

З усіх розглянутих форм кредитування найбільш перспективним з погляду задоволення потреб ринкової економіки є банківське кредитування.

Кредитні відносини реалізуються через організовану певним чином банківську систему і небанківських фінансово-кредитних інститутів.

Банківська система– це сукупність банківських установ, які працюють на основі встановлених економічних і правових принципів.

Банки– це кредитно-фінансові установи, які накопичують тимчасово вільні грошові капітали і заощадження населення і надають їх на основі кредиту своїм клієнтам, а також обслуговують грошовий обіг. Вони виникають в умовах розвиненого товарного виробництва і є фінансовими посередниками в економічних зв’язках між суб’єктами господарської діяльності. Широке розповсюдження банків пов’язане з розвитком ринкових відносин в Західній Європі.

Основні функціїбанків:

1. Прийом і зберігання депозитів вкладника (депозити– гроші або цінні папери, які вносяться до банку для зберігання).

2. Видача коштів з рахунків і здійснення грошових розрахунків і платежів.

3. Надання кредитів в межах вільних залишків акумульованих грошових коштів вкладників.

4. Випуск кредитних засобів обігу і обслуговування операцій з цінними паперами.

5. Регулювання грошового обігу.

6. Надання економічної і фінансової інформації.

Економічна роль банків в життєдіяльності суспільства полягає в тому, що вони:

­ сприяють підвищенню ефективності виробництва (надаючи позики і, виконуючи інші фінансові послуги, що істотно знімає напруженість, яка виникає на різних стадіях кругообороту і обороту фондів);

­ здійснюють перерозподіл засобів між галузями, за допомогою процентної ставки за кредит та інші послуги залежно від умов, що склалися в суспільному виробництві, – перевиробництво або недовироблення в тій або іншій галузі економіки;

­ забезпечують прискорення обігу грошей, оскільки в будь-який час при необхідності можуть приймати внески і видавати грошові кошти;

­ зменшують витрати обігу, оскільки операції суб’єктів господарської діяльності концентруються у відносно невеликій кількості грошово-фінансових центрах.

Проте, не дивлячись на певну спільність функцій, що виконуються банками, ним властива деяка різноманітність.

Відповідно до функцій і характеру операцій, що виконуються, можна виділити наступні типи банків:

· Центральні емісійні.

· Комерційні (депозитні).

· Спеціалізовані.

Центральні емісійні банки є центром кредитної системи, оскільки здійснюють керівництво і контроль над функціонуванням та розвитком всієї банківської системи країни, від імені держави здійснюють право емісії грошових знаків, а також кредитують решту банків.

Комерційні банки надають кредити суб’єктам господарської діяльності (за рахунок залучених коштів). Вони також займаються фондовими, комісійними та валютними операціями, здійснюють розрахунки між клієнтами. Комерційні банки є основою кредитної системи. Сучасні банки організовані, як правило, в формі акціонерного підприємства.

Комерційні банки можуть бути універсальними і спеціалізованими. Універсальні банки виконують всі банківські операції (за деякими оцінками від 100 до 300 видів) для своїх клієнтів.

Спеціалізовані банки здійснюють переважно певні види фінансово-кредитних операцій або обслуговують певну галузь, сферу господарювання.

Види спеціалізованих банків:

· Інвестиційні банки – здійснюють фінансування і довгострокове кредитування капіталовкладень, утворюючи, таким чином, ринкові інвестиції.

· Іпотечні банки – надають позики під заставу нерухомості.

· Експортно-імпортні банки надають кредити для здійснення зовнішньої торгівлі і ведуть розрахунки з іноземними партнерами тощо.

Універсальні банки, що мають право поєднувати комерційну та інвестиційну діяльність, є стійкішими, ніж спеціалізовані, оскільки мають можливість використовувати повною мірою переваги широкої диверсифікації своїх операцій.

До спеціальних кредитно-фінансових інститутіввідносять ощадні установи, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні, лізингові компанії, ломбарди тощо. Ощадніустанови представлені взаємно-ощадними банками, позичково-ощадними асоціаціями і кредитними союзами. Взаємно-ощадні банки залучають дрібні внески на термін. Акумульовані кошти в основному використовуються для надання позик під заставу житлових будинків, купівлю державних цінних паперів, муніципальних облігацій. Позичково-ощадні асоціації залучають кошти шляхом відкриття ощадних рахунків і використовують їх для надання цільових кредитів під заставу нерухомості, купівлі цінних паперів.

Кредитні союзи кооперативи, організовані групою приватних осіб, профспілками, регіональними організаціями тощо. Їх капітал формується шляхом продажу особливого роду акцій, за якими виплачується відсоток. Залучені кошти використовуються для надання короткострокових споживчих і індивідуальних позик своїм членам. Крім того, в багатьох країнах кредитні союзи здійснюють різноманітні функції фінансового обслуговування своїх членів.

Не дивлячись на те, що перший кредитний кооператив був створений в Україні (1865 р. в Гадячі Полтавської обл., в США і Канаді перші українські кредитні кооперативи – в 1939 р.), кредитний рух в Україні почав відроджуватися тільки в 1992 р. В м. Маріуполі знаходиться 6 кредитних союзів (1999 р.). В Україні створена Національна асоціація кредитних союзів, яка об’єднує 938 кредитні спілки (1.01.2007 г.). До 2002 р. діяльність кредитних союзів значною мірою обмежувалася через відсутність закону, який розглядався в першому читанні ще в 1992 р. В даний час діяльність кредитних союзів регулюється Законом України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 р. № 2908-ІІІ[1].

Згідно з чинним законодавством в Україні, кредитна спілка – група людей, які об’єднуються з метою спільного використання грошових заощаджень, тобто вона має статус громадської організації, що об’єднує фізичних осіб. Основною функцією кредитної спілки є взаємне кредитування його членів, тобто надання позик за відносно низьким відсотком.

Діяльність кредитних спілок не спрямована на отримання прибутку, отримані доходи не відчужуються на користь засновників. Управління кредитною спілкою здійснюється на демократичних засадах з рівними правами членів незалежно від розміру внеску та регулярною ротацією складу правління.

Головна мета кредитних спілок є забезпечення фінансового та соціального захисту своїх членів, підвищення їх статусу в суспільстві. Значна частина роботи, навіть в значних за обсягом діяльності кредитних спілок, виконується на громадських засадах, що забезпечує можливість досягти своєї мети з мінімальними витратами.

Світовим досвідом відпрацьовано багато форм державної підтримки кредитного руху. В деяких країнах, зокрема в Італії, її гарантованість закріплена в конституції. Основною формою державного сприяння є надання податкових пільг. Це виправдано, перш за все, тим, що доходи кредитного союзу є практично тим самим доходом громадян, який вже піддавався оподаткуванню. В більшості країн, де працюють кредитні спілки, вони не оподатковуються. Менш поширеною формою є пряма субвенція з держбюджету. Найчастіше вона використовується в зв’язку з обов’язковим страхуванням внесків громадян, що також є формою державної гарантії для покриття збитків при банкрутстві. Іноді держава утворює спеціальні фонди для надання допомоги в організації кредитної кооперації, а також прискорення створення робочих місць.

Там, де існує державна підтримка, необхідний і механізм державного контролю. Його здійснюють спеціальні органи, або ради, які існують при міністерствах, – праці, фінансів тощо. В їх веденні знаходяться питання розробки основних нормативних документів, які регламентують діяльність спілок, затверджують форми звітності та їх порядок. В регіонах відділення або представники ухвалюють безпосередньо рішення щодо реєстрації або припинення діяльності спілки в разі порушення законодавства або неплатоспроможності.

Основні проблеми розвитку кредитного руху в Україні пов’язані з труднощами першого етапу відновлення цього руху: нагромадженням практичного досвіду їх створення і роботи, вдосконаленням законодавчої і нормативної бази, організаційним оформленням руху та опрацюванням його державного регулювання та підтримки, налагодженням робочих відносин з міжнародними організаціями і відповідними структурами в інших країнах. Головною проблемою є відсутність достатньої нормативної бази щодо фінансових аспектів діяльності кредитних спілок.

Стурбованість викликає певна тенденція використовувати кредитну спілку як інструмент для формування грошових ресурсів, операцій різними комерційними фінансовими установами (банками, інвестиційними фондами, фінансовими групами). Такі дії можуть призвести до дискредитації кредитного руху в Україні, як серед населення, так і в органах влади.

Найважливішими з небанківських кредитних установ є страхові компанії. Їх грошові кошти формуються за рахунок внесків за страхування життя, майна; виплат на медичне страхування тощо. Вони використовують їх для купівлі цінних паперів корпорацій, державних облігацій, тим самим, надаючи довгострокові кредити.

Пенсійні фонди акумулюють кошти, призначені для пенсійного забезпечення, які відраховуються підприємцями і найнятими робітниками. Надлишок накопичених коштів над пенсійними виплатами вкладається в державні облігації та акції надійних компаній. Інвестиції пенсійних фондів, як правило, довготривалі, оскільки гроші в них нагромаджуються десятиліттями.

Інвестиційні компанії (фонди) спеціалізуються на залученні вільних грошових коштів шляхом випуску власних акцій (частіше – невеликого номіналу). Зібрані кошти використовуються для купівлі цінних паперів інших компаній, державних облігацій. Доходи, отримані на них, розподіляються між акціонерами. Інвестори охоче купують зобов’язання інвестиційних фондів, оскільки завдяки диверсифікації (вкладенню коштів в цінні папери різних компаній) знижується небезпека втрати заощаджень із-за банкрутства окремої фірми; забезпечується висока прибутковість вкладень. Інвестиційні компанії бувають відкритого і закритого типу. Перші випускають зазвичай великий фіксований пакет акцій, які отримують інвестори і не можуть бути повернені назад. Особливість інвестиційних компаній відкритого типу в тому, що їх акції можна повернути в будь-який час. Найбільшого розповсюдження отримали компанії другого типу.

Лізинговими називаються всі компанії, які надають в довгострокову оренду технічні засоби: складне устаткування, судна, літаки тощо.

Таким чином, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути функціонують в відносно вузьких сферах ринку позичкового капіталу, виконують невелику кількість операцій і доповнюють діяльність комерційних банків.

Сучасні банки тісно взаємодіють не тільки з приватним бізнесом, але і з державою. Вони активно приймають участь у фінансуванні державних витрат, покривають дефіцит державного бюджету, розміщують урядові цінні папери на ринку і купують їх за свій рахунок.

Система банків сучасного зразка з’явилася ще в XV столітті в Генуї. У 1694 р. був заснований Банк Англії, який став емісійним центром країни в 1844 р. і відповідно першим в світі центральним банком.

В перші десятиліття ХХ століття в західних країнах переважно існувала трьох-, чотирьохрівнева структура банківських систем. Таку ж структуру мала і дореволюційна Росія. До складу банківської системи входили:

§ центральний банк – I рівень;

§ система комерційних і земельних банків – II рівень;

§ страхові компанії – III рівень;

§ спеціалізовані інститути – IV рівень.

Відповідно до розвитку торгово-грошових відносин, обумовлених швидким розвитком продуктивних сил в результаті активного використання новітніх досягнень науки і техніки, банківська система набула досконалішу структуру і перетворилася на дворівневу. Таким чином, в даний час практично у всіх країнах з розвиненою ринковою економікою банківська система має два рівні:

· Центральний банк.

· Мережа комерційних банків, а в окремих країнах і спеціалізовані інститути.

Одночасно відбуваються і деякі зміни в самій структурі банківських систем. Зокрема, відбувається спеціалізація банків, з одного боку, і універсалізація – з іншого.

В країнах СНД дворівнева банківська система почала формуватися з 1991 р.. Вона є банківською системою перехідного періоду, що відрізняється нестабільністю та структурними перетвореннями. Як найважливіший елемент інфраструктури ринкової економіки, що формується, вона спрямована на становлення та обслуговування ринкових відносин, а також на досягнення стійкості грошової системи держави.

В Україні з утворенням Національного банку України (НБУ) у вересні 1991 р. почався процес формування дворівневої структури банківської системи, представленої, з одного боку, НБУ, з іншої – мережею комерційних банків і банківських інститутів. Законодавчою базою організації діяльності банківської системи є Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-III.

Виникнення центральних банків історично обумовлене об’єктивним процесом централізації банківської емісії в руках найбільших і надійних комерційних банків. В сучасних умовах центральний банк є одним з найважливіших інструментів механізму державного регулювання економіки і поєднує в тій чи іншій мірі функції банку і органу державного управління. Він утворює резервну банківську систему. Суть якої полягає в постійній підтримці певного рівня загального фонду валютно-фінансових коштів необхідних для внутрішньої і зовнішньоекономічної діяльності.

Відомі різні моделі побудови центральних банків. Виходячи з форми власності, центральні банки можуть бути організовані як:

­ акціонерні (США);

­ змішані, що є акціонерними товариствами, частина капіталу яких належить державі (Швейцарія, Бельгія, Японія);

­ державні, капітал яких на 100% належить державі (Англія, Франція, Україна, Росія).

Незалежно від форми власності центральні банки володіють повною юридичною і економічною самостійністю і проводять грошово-кредитну політику самостійно, виходячи з інтересів національної економіки. Це викликано тим, що законодавча і виконавча влада схильні до так званого політичного циклу, пов’язаного з механізмом виборчої кампанії та ухваленням популістських рішень. Центральний банк в багатьох країнах підпорядковується безпосередньо парламенту, хоча ступінь його незалежності в різних країнах різний. Дослідження показують, що чим більша незалежність центрального банку, тим нижча інфляція в даній країні. Саме тому все більше країн вводять новий статус своїх центральних банків, який гарантує їм незалежність. В 1997 р., наприклад, таке рішення ухвалене лейбористським урядом Великобританії, де 50 років Банк Англії підпорядковувався Казначейству (Міністерству фінансів).

На практиці незалежність центрального банку реалізується п’ятьма принципами:

1. Програма грошової політики приймається тільки органами центрального банку – правлінням або спеціально створеною Радою грошової політики (Франція, Польща) залежно від внутрішньої структури банку. Центральний банк, зазвичай, зобов’язаний доводити грошову програму до уваги уряду і парламенту, проте виключно з інформаційною метою.

2. Всі рішення, які стосуються обсягів кредитної емісії, процентних ставок та поточного валютного курсу приймаються тільки органами банку.

3. Керівництво банку призначається на певний термін, (як правило, не менше п’яти років) без можливості дострокового звільнення (за винятком чітко визначених законом ситуацій, таких, як тривала хвороба або кримінальний злочин, доведений судом). В разі колегіального органу управління (наприклад, Рада грошової політики в Польщі), він обов’язково повинен бути частиною системи управління центральним банком, а не працювати поза ним, як наглядова рада.

4. До членів керівних органів центрального банку, тобто голови, членів правління і Ради грошової політики (якщо вона існує) пред’являються високі професійні вимоги, а також і вимога політичного нейтралітету. Не можна суміщати посаду в центральному банку з будь-якою іншою державною, партійною або профспілковою діяльністю. Неприпустимим є делегування членів уряду, урядовців, депутатів парламенту тощо до колективних органів управління центральним банком.

5. Центральний банк не може бути засобом застави, як і сам не має права надавати кредити уряду і купувати державні цінні папери на первинному ринку.

Позитивним прикладом незалежності центрального банку з багаторічною репутацією є Федеральний банк Германії, завдяки якому німецька марка стала однією з найбільш стабільних валют світу. Європейський Центральний банк має ще більші гарантії незалежності (це записано в Маастріхтській угоді). Відмінну репутацію та фінансові результати мають також Федеральна резервна система США і Банк Швейцарії, а серед країн з перехідною економікою – центральні банки Молдавії, Македонії.

Дуже специфічна система першого рівня в США, яка отримала назву Федеральної резервної системи (ФРС). ФРС США – це сукупність 12 регіональних резервних банків, з яких банк Нью-Йорка вважається головним. Загальне керівництво здійснює Рада керівників з представників цих резервних банків.

В Україні функції резервної системи виконує Національний банк України (НБУ), в Німеччині – Бундесбанк, в Росії – Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії). В основі функціонування резервної системи знаходиться принцип жорсткої грошової політики: чим менше грошей в обігу, тим краще для суспільства.

Основні завдання резервної системи:

1. Захист і забезпечення стійкості національної грошової одиниці.

2. Проведення єдиної державної політики в сфері кредиту, грошового обігу, розрахунків і валютних відносин.

3. Захист інтересів кредиторів і вкладників банків.

4. Сприяння розвитку економіки, національного ринку та його інтеграції в світову економіку.

Функціїрезервної системи:

­ емісія грошей та організація їх обігу;

­ акумуляція і зберігання обов’язкових резервів інших банків та кредитних установ, золотовалютних резервів країни;

­ надання кредитів комерційним банкам (в розвиненій ринковій економіці існує переважно в періоди фінансових труднощів);

­ виконання кредитних і розрахункових операцій для уряду;

­ обслуговування державного боргу країни;

­ організація розрахунків між банками;

­ проведення операцій на ринку цінних паперів;

­ видача комерційним банкам ліцензій на здійснення банківських операцій в іноземній валюті;

­ здійснення контролю над діяльністю комерційних банків;

­ інші функції.

Безготівкові розрахунки, засновані на заліку взаємних вимог і зобов’язань, тобто кліринг,є важливою функцією центральних банків. В ряді країн центральний банк здійснює операції з загальнонаціонального клірингу, виступаючи посередником між комерційними банками, розташованими в різних районах країни.

Винятковою функцією центрального банку є грошово-кредитне регулювання.

Кредитно-грошове регулювання –це сукупність форм, методів та важелів державного впливу на кредитно-грошову сферу.

Основні напрямкитакого регулювання:

­ управління державним боргом;

­ регулювання банківської ліквідності;

­ регулювання обсягів кредитних операцій, грошової емісії, ризику і ліквідності.

Регулювання банківської ліквідностіздійснюється таким чином. Центральні банки розвинених країн світу, по-перше, регламентують співвідношення між резервними активами і депозитами, між позиками і депозитами тощо. По-друге, наприклад, банки Англії зобов’язані вносити частину акумульованих коштів на спеціальний рахунок в центральний банк. З цього рахунку вони отримують відсоток, який дорівнює середній ставці за казначейськими векселями на останніх торгах. Банки також зобов’язані вносити на спеціальний рахунок центрального банку спеціальні депозити в разі, коли приріст відсотків по внесках перевищує встановлену центральним банком норму. За цих умов розширення кредиту комерційних банків залежить від нарощування банківських пасивів, але повинно перевищувати суму такого приросту в 5 разів і більше. З підвищенням резервної норми центральним банком банківські обороти зменшуються, а з її зменшенням зростають. По-третє, за допомогою купівлі-продажу цінних паперів або ж шляхом надання банкам кредитів.

Другий напрям кредитно-грошового регулювання – управління державним боргом. Воно здійснюється шляхом купівлі-продажу державних зобов’язань з метою стабілізації їх цін, зміни ціни облігацій та умов їх продажу. Державний борг погашається за рахунок викупу державних цінних паперів за бюджетні кошти.

Третій напрям кредитно-грошового регулювання – регулювання обсягів кредитних операцій та грошової емісії. За сприятливої економічної кон’юнктури проводиться політика обмеження обсягу кредитів і скорочення грошової емісії – політика кредитної рестрикції (від лат. restrictio – обмеження), тобто всебічна заборона і обмеження кредиту. В умовах дестабілізації економічної кон’юнктури центральний банк проводить політику із збільшення банківських позик та грошової емісії – політика кредитної експансії(від лат. expansio – розширення), тобто стимулювання всіх комерційних структур на отримання кредитів.

Не дивлячись на спільність функцій, центральні банки різних країн ставлять перед собою певну специфічну мету. Так, Бундесбанк Німеччини підтримує основні напрями економічної політики уряду, зокрема, забезпечувати високий рівень зайнятості, постійні темпи економічного зростання. Центральні банки Англії і Японії своєю головною метою проголосили сприяння добробуту народу. Національний банк України зобов’язаний підтримувати платоспроможний попит населення та розвиток пріоритетних галузей виробництва, сприяти створенню цивілізованого фінансового і валютного ринків. Діяльність НБУ регулюється Законом України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р. № 679-XIV.

До складу Національного банку Українивходять:

· Державна Скарбниця України. Її функція – зберігання резервних фондів національних грошових знаків, нагромадження золотого запасу, коштовностей і валютних запасів.

· Валютна біржа (Українська міжбанківська валютна біржа – УМВБ);

· Експортно-імпортний банк, через який встановлюються прямі кореспондентські зв’язки з іноземними банками;

· Розгалужена мережа управлінь, регіональних відділень, розрахунково-касових центрів, які становлять основу резервної системи.

Основними інструментами і методами реалізації грошово-кредитної політикицентрального банку (НБУ) є:

­ зміна дисконтної (обліковою) ставки відсотка;

­ визначення норми обов’язкових резервів, які зобов’язані зберігати кредитні установи в центральному банку (страховий фонд захисту інтересів вкладників);

­ операції на відкритому ринку, тобто регулювання грошового обігу шляхом купівлі-продажу цінних паперів на вторинному фондовому ринку;

­ валютне регулювання;

­ зміна грошової маси шляхом емісії грошей тощо.

Найважливішим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання облікової ставки. Облікова ставка– це ставка відсотка, за якою центральний банк кредитує комерційні банки або скуповує або враховує їх цінні папери. Центральний банк своєю обліковою ставкою визначає нижню межу ставки банківського відсотка (вона, як правило, на 0,5-2 пункти нижче поточних ставок комерційних банків). Комерційним банкам необхідно розраховуватися і з центральним банком (за обліковою ставкою), і з вкладниками (фізичними і юридичними особами). Банки надають клієнтам кредит під відсоток, куди входять облікова ставка, відсоток вкладникам банку і відсоток, що забезпечує банку власний прибуток. Центральний банк, міняючи вгору-вниз облікову ставку, прямо впливає на величину кредитної ставки банків.

Резерви– це внески комерційних банків до центрального банку, розмір яких встановлюється пропорційно банківським активам. Система банківських резервів є надійним способом захисту стійкості банківської системи і способом розширення її можливостей з кредитування клієнтів, заснованого на централізації частини грошових коштів банків в спеціальних фондах, якими розпоряджається центральний банк. При цьому кожна грошова одиниця банківських резервів стає забезпеченням декількох грошових одиниць, які видають банки у вигляді кредитів і поступають на рахунки позичальників.

В Україні в період з кінця 1991 р. по першу половину 1994 р., коли стрімко зростав рівень інфляції з 240% в 1991 р., 2100% – в 1992 р., до 10256% в 1993 р. інструменти грошової політики не діяли, оскільки НБУ не міг впливати на стан грошового ринку в зв’язку з відсутністю умов використання класичних інструментів регулювання грошового ринку. Ситуація визначалася надмірно великими обсягами кредитних емісій, які здійснювалися згідно Постанов Верховної Ради України. в 1992 р. кредитна емісія (за оборотом) становила суму в 1 трлн. купоно-карбованців, яка була спрямована на забезпечення заліків взаємозаборгованості і поповнення оборотних коштів підприємств. В 1993 р. обсяги кредитної емісії зросли ще в 30 разів в порівнянні з 1992 р. і становили 30 трлн. купоно-карбованців. 70% цієї емісії було спрямовано на фінансування підприємств агропромислового комплексу.

Емісійні кредити в той період надавалися за пільговими процентними ставками які були значно нижчі за рівень інфляції (облікова ставка адміністративно була підвищена в 1992 р. з 80% до 100%, в 1993 р. – до 240%), що гальмувало використання НБУ такого інструменту регулювання як процентна ставка. Таким чином, в період гіперінфляції рівень встановленої облікової ставки відносно рівня інфляції був значно нижчий, в наслідок цього вартість національної валюти планомірно підривалася.

Як інструмент регулювання грошового ринку процентна політика Національного банку України почала здійснюватися фактично з 1994 р., коли номінальний рівень облікової ставки змінювався відповідно до коливань інфляції в 5 разів – від 140% до 300% річних. В 1995 р. такі відхилення зменшилися з +6 до –8, а в 1996 р. в середньому до ±3-х процентних пунктів, що свідчило про забезпечення нормальної ринкової вартості національної валюти на внутрішньому ринку і створенні адекватних загальноекономічних умов здійснення кредитної діяльності комерційних банків і суб’єктів господарювання.

В умовах значних кредитних емісій перших трьох років існування незалежної держави надмірна ліквідність банків перетворилася на загрозу вибухового зростання грошової маси і дестабілізації стану грошово-кредитного ринку. В таких економічних умовах такий інструмент регулювання, як обов’язкове регулювання коштів комерційних банків, фактично не міг діяти. Тільки в 1994 р. вдалося задіяти цей механізм, коли рівень обов’язкового резервування було поступово підвищено з 10% до 15%. На початку 1997 р. загальна норма обов’язкового резервування була знижена з 15% до 11%, що свідчило про стабілізацію грошово-кредитного ринку і додаткове стимулювання кредитної активності комерційних банків.

З кінця 1995 р. почалася практика обов’язкового резервування валютних депозитів.

Надання кредитів комерційним банкам для підтримки їх поточної ліквідності до 1994 р. відбувалися переважно опосередковано через надання за рішенням законодавчих і виконавчих органів централізованих цільових кредитів безпосереднім клієнтам (підприємствам і організаціям). Ці кредити переважно потрапляли неплатоспроможним клієнтам, які підтримувалися державою, і в більшості випадків не поверталися. В свою чергу це ускладнювало стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.

Така практика була припинена в 1994 р. з впровадженням кредитних аукціонів і з відмовою в 1995 р. кредитування Національним банком України суб’єктів господарювання. Крім того, було припинено виділення ресурсів комерційним банкам для кредитування на пільгових умовах.

З 1996 р. істотно розповсюдилося використання в Україні, таких важливих в світовій практиці інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, як ломбардне кредитуваннякомерційних банків під заставу державних цінних паперів. Можливість впровадження таких інструментів виникла після створення ринку державних цінних паперів в 1995 р.

Поступово державні цінні папери зайняли одне з провідних місць в регулюванні грошово-кредитного ринку. Завдяки цьому фінансування дефіциту державного бюджету в 1997 р. вперше за роки існування держави було здійснено на безінфляційній основі – за рахунок подальшого розвитку ринку цінних паперів і залучення зовнішніх фінансових джерел.

В 1997 р. були зроблені перші кроки на шляху введення в дію механізмів формування фонду страхування депозитів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов’язкового придбання облігацій комерційними банками.

Особливе місце центральних банків в кредитній системі виявляється в тому, що вони не ставлять собі за мету отримання максимального прибутку і не конкурують в сфері бізнесу з комерційними банками. Вони, як правило, не обслуговують населення, підприємства. Ці функції виконують комерційні банки.

Функції комерційних банківдуже різноманітні, фінансисти налічують більше 800 видів операцій комерційних банків. Зазвичай виділяють чотири групи банківських операцій:

· пасивні операції;

· активні операції;

· банківські послуги;

· власні операції банків.

Перші дві групи операцій найбільш поширені, на них припадає основна частина банківського прибутку. В розвинених країнах з ринковою економікою останніми роками значно зріс обсяг банківських послуг. Вони поступово стають другим за важливістю джерелом доходів банків. Тому розмежування банківських операцій має певну умовність. Власні операції банків відіграють як і раніше підлеглу роль.

Пасивні операції– операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси. Це утворення власних коштів і прийом депозитів (внесків) на рахунки клієнтів. При цьому власні кошти (капітал) банків зазвичай становлять не більше 1/10 його загальних активів. Для країн ОЕСР відповідно з Базельською угодою частка власних коштів банку в загальних активах повинна бути не нижче 9,2%. Головні ресурси банку утворюють кошти, залучені на внески. Всі внески в банк поділяються на депозити (будь-який внесок, окрім ощадного) і ощадний внесок (накопичення грошових заощаджень). В зв’язку з цим розрізняють:

­ Поточні внески – внески (депозити) до запитання – за якими кошти можуть бути затребувані в будь-який час. За внесках до запитання виплачується досить низький відсоток. В деяких країнах нарахування відсотків за внесками до запитання взагалі заборонено. Депозити до запитання призначені в першу чергу для здійснення поточних розрахунків.

­ Термінові внески – внески, за якими вилучення коштів можливе тільки після закінчення певного терміну. Вони бувають двох видів: власне термінові внески і внески з попереднім повідомленням про зняття коштів. Якщо сума, спочатку вкладена як терміновий внесок, не вилучається власником у встановлений день, то надалі він може розпоряджатися нею так, як і поточним рахунком. Термінові внески займають проміжне положення між поточними і ощадними внесками.

В сучасних умовах відбувається зближення між внесками різних видів, оскільки виплата відсотка проводиться за різними видами внесків, а також передбачається можливість переказу коштів з термінового депозиту на поточний за повідомленням з боку клієнта.

До пасивних операцій відносяться також отримання банком кредитів, емісія облігацій іпотечних (заставних листів) і банківських тощо, в цілому вони охоплюють більше 100 видів операцій.

Активні операції банків– це операції, пов’язані з ефективним і прибутковим розміщенням наявних ресурсів у розпорядженні банку. До таких операцій відносяться: пряме кредитування, банківські інвестиції, факторинг, лізинг та інші операції. Основними видами активних операцій є: кредитні (обліково-позичкові), інвестиційні або фондові (операції з цінними паперами), валютні і посередницькі операції. Розглянемо докладніше ці операції.

Пряме кредитування – це кредитні операції з надання банками грошових позик на умовах поворотності, платності, терміновості. За термінами погашення позики поділяються на: до запитання (онкольні), короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного року до п’яти років), довгострокові (понад п’ять років).

Банківські інвестиції або фондові операції банків – це операції банків з цінними паперами.

Серед сучасних активних банківських операцій особливо виділяються операції лізингу і факторингу.

Лізинг (від англ. lease – оренда – майнове наймання) – довгострокова оренда будівель, споруд виробничого призначення, транспортних засобів. Найбільш поширені оперативний і фінансовий лізинг.

При оперативному лізингу банк сам купує устаткування для здачі його в оренду, забезпечує його ремонт, організацію його обслуговування. В цьому випадку банк не завжди може отримати прибуток. Термін укладення угоди – 1-3 місяці.

Частіше застосовується фінансовий лізинг, при якому орендар сам визначає, яке устаткування йому необхідне, забезпечує його постачання, монтаж устаткування. Банк тільки оплачує операцію. При цьому банк зацікавлений в устаткуванні в тому розумінні, що воно принесе йому доход у вигляді плати за користування. Орендна плата покриває закупівельну ціну, відсоток, витрати лізингової фірми (податки на нерухомість, страхування). Угода укладається на термін понад 1 рік. За цей період відбувається повне або майже повне амортизаційне списання устаткування.

В укладанні лізингового контракту зацікавлені: лізингова фірма (зацікавлені в укладанні життєздатної угоди фінансування), постачальник (забезпечується гнучка форма фінансування свого постачання і відсутній фінансовий ризик), орендар (від можливостей, що є у нього, отримує доход).

Переваги лізингу:

­ надає можливість суб’єктові господарської діяльності підтримувати устаткування на сучасному рівні без великих одноразових капіталовкладень (але достатніх для лізингових платежів);

­ дозволяє раціональніше розподілити фінансові кошти, завчасно спланувати лізингову плату на триваліший термін – залежно від сезону, часу продажів товарів тощо;

­ звільняє клієнта і банк від ризику зміни відсотка, оскільки лізингові угоди в основному здійснюються за твердими процентними ставками впродовж всього терміну їх дії.

Після завершення терміну контракту щодо лізингу устаткування, яке орендувалося, можна його купити за принципом залишкової вартості.

Світовий досвід свідчить про зростаючу популярність і життєздатність лізингу. Так, в 1992 р. в Німеччині налічувалося близько 700 лізингових компаній, економічний ефект, від купленої вартості тільки машин і устаткування, зданих в оренду, становив 71 млрд. марок.

Закон України «Про лізинг» був прийнятий 16 грудня 1997 р., проте перша в Україні лізингова компанія «ОМЕТА ЛІЗІНГ» була створена в липні 1993 р. На сьогоднішній день велика частина українських лізингових компаній об’єднана у Всеукраїнську асоціацію лізингу «Укрлізинг».

У формуванні вітчизняного лізингового ринку ми відстаємо навіть від Росії і Білорусії на 2-3 роки. Правда, використовуючи їх досвід, ми, маємо можливість, не повторювати їх помилки. Україні необхідно також організувати тісну співпрацю з Європейською асоціацією лізингових компаній і здійснити заходи на урядовому рівні з приєднання до Оттавської конвенції 1988 року про міжнародний фінансовий лізинг.

Найважливіше завдання для суб’єктів лізингової діяльності в даний час полягає в створенні потреби в лізингових послугах, тобто сформувати в Україні стабільний попит і пропозицію лізингу.

Факторинг – це придбання права вимоги на постачання товарів і послуг з подальшим отриманням платежів з них або передача права на стягнення боргів. При цьому мова йде, як правило, про короткострокові вимоги за товарними операціями. В операції факторингу зазвичай бере участь три особи: фактор (банк, що купує вимогу), первинний кредитор (клієнт) і боржник, який отримує від клієнта товари з відстроченням платежу. Тим чином продавець товару отримує гроші від банку відразу, а банк – від покупця його товару – після закінчення відстрочення платежу. За факторинговими операціями банк стягує плату, яка складається з: комісії за послуги з обслуговування боргу в розмірі 1-2% загальної суми куплених банком рахунків; позичкового відсотка, нарахований на виданий клієнтові аванс.

До посередництва факторингових компаній (банка) звертаються переважно продавці споживчих товарів і нескладного промислового устаткування.

Трастові (довірчі) операції – це операції банків з управління майном і виконанню інших послуг з доручення і на користь клієнта на правах його довіреної особи. Для приватних осіб це: тимчасове управління майном осіб, позбавлених права здійснювати цю функцію (вдови, неповнолітні); управління майном померлого на користь спадкоємців; управління капіталом з метою отримання найвищого прибутку (вкладення грошей в акції, нерухомість); зберігання цінностей в сейфах; сплата податків, боргів, консультації і рекомендації тощо.

Окрім цього, банк виступає гарантом щодо кредитів, запозичень під цінні папери, може управляти коштами пенсійних фондів.

В процесі своєї діяльності банки можуть виконувати і інші операції, що не суперечать банківському законодавству. Налічується більше 700 видів активних операцій та банківських послуг. Банкам забороняється приймати участь в будь-яких операціях, які можуть призвести до незаконних доходів.

Всі види банківських операцій здійснюються або на кредитній (активні і пасивні) основі, що дозволяє отримувати відсоток; або на комісійній основі (банківські послуги), тобто за рахунок своїх клієнтів і що приносить комісійну винагороду. Деякі операції банк може здійснювати за свій рахунок і отримувати доход: від купівлі-продажу акцій, розміщення цінних паперів.

Таким чином, банківські операції приносять банку банківський прибуток. Він визначається як різниця між сумою відсотків позичальників (активні операції) і сумою відсотків вкладникам (пасивні операції). До доходу банку, окрім банківського прибутку, включаються також прибуток від інвестицій, від біржових операцій та комісійна винагорода (банківські послуги).

Комерційні банки України неофіційно поділяються на дві групи: колишні державні банки (Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрсоцбанк, Ексімбанк) і новоутворені комерційні банки. Майже 4/5 статутних фондів комерційних банків, що діють, було сформовано на кошти державних підприємств. Всі комерційні банки, в т. ч. спеціалізовані, згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність», утворюються на акціонерних або пайових основах (товариств з обмеженою відповідальністю). Їх засновниками можуть бути юридичні та фізичні особи. При цьому частка кожного засновника, акціонера не повинна перевищувати 35% статутного фонду комерційного банку. Правовим документом, який дозволяє комерційну банківську діяльність, є ліцензія Національного банку України. Реєстрація комерційного банку здійснюється в НБУ (в республіканській книзі реєстрації банків) на підставі відповідних документів, які повинні бути представлені разом із заявою на дозвіл займатися даним видом діяльності. В Україні станом на 1.01.2007 г. ліцензію на проведення банківських операцій мали 169 банків, в т. ч. акціонерних – 134 (з них 2 державних), з 100% іноземним капіталом – 13 банків.

Показник розміру статутного фонду для українських банків є одним з основних показників їх розвитку. Згідно чинного законодавства України розмір статутного капіталу повинен складати не менше 1 млн. EUR, статутний капітал банку з 100% іноземним капіталом, – не менше 10 млн. EUR. Проте в 2001 р. в Україні сукупний капітал банків становив всього 4% від ВВП (в країнах Центральної і Західної Європи – 40%), а частка іноземного капіталу в банківському – 13-14%.

Головною якістю комерційного банку є ліквідність, тобто здатність банку в будь-який момент повністю сплатити свої зобов’язання. Гарантіями ліквідності є: частка власного капіталу банку у всіх активах (загальноприйнято, що ця частка не повинна бути менше 4%) і наявність резервів, розмір яких коливається в межах (від 3% до 20%).

Комерційні банки працюють на принципах комерційного розрахунку, тобто їх функціонування передбачає пошук найбільш ефективних операцій, прибутковість, незалежність від органів державної влади при ухваленні рішень щодо поточної банківської діяльності.

Для банку головною є платоспроможність клієнта. В зв’язку з цим аудитори – незалежні ревізори – з відома суб’єктів господарської діяльності проводять перевірки платоспроможності фірм, їх фінансового стану, рентабельності. Тому банк видає кредит компанії тільки в тому випадку, якщо вона надасть балансовий звіт, підписаний офіційним аудитором.

Разом з розвитком універсальних банків в Україні почала формуватися розгалужена система спеціалізованих, кооперативних, іноземних та інших банків. З 1 січня 1992 р. експортно-імпортний банк України отримав повноваження на фінансування і кредитування експортно-імпортних постачань товарів та інших операцій. Перший в Україні іпотечний банк «Іпотечний комерційний акціонерний банк» зареєстрований в НБУ 10 серпня 1993 р. і знаходився в м. Києві[2]. Основними напрямками його діяльності були: кредитування операцій на ринку нерухомості; інвестування коштів на будівництво житла; кредитування реконструкції та технічного переоснащення приватизованих підприємств; інвестиційне кредитування фермерських господарств.

Комерційні банки створюють асоціації, союзи, інші об’єднання для вдосконалення своєї діяльності та захисту своїх інтересів.

Для підтримки вітчизняних товаровиробників, встановлення прийнятних ставок кредитування в Україні створені Асоціація комерційних банків, в 1997г. – Ліга великих банків України. Засновниками Ліги виступили: Український акціонерний комерційний банк «Промінвестбанк України», акціонерний комерційний банк «Україна», акціонерний комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк», державний експортно-імпортний банк України «Укрексімбанк», державний ощадний банк України. Лізі заборонено втручатися в діяльність своїх членів, ухвалювати ними управлінських рішень, а також використовувати і поширювати інформацію про роботу засновників, що може привести до обмеження конкуренції на ринку банківських послуг.

З початку 1998 р. банківська система України перейшла на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку.

Таким чином, в Україні формується розгалужена кредитна система, що дозволяє раціонально організувати грошовий обіг, здійснювати емісію грошей у відповідності з дією законів грошового обігу, активно впливати на економічну ситуацію в країні.

У ринковій економіці для забезпечення платежів і кредитів, прискорення і полегшення розрахунків, а також в якості застави використовуються цінні папери.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ ТА ЙОГО ДЖЕРЕЛА. ПОЗИЧКОВИЙ ВІДСОТОК | ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Дата добавления: 2014-01-03; Просмотров: 1279; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.036 сек.