Моральний аспект орієнтації на життя

Поняття Життя існує у формі окремих живих орга-

життя самоцінне нізмів, кожний з яких виникає від подібного до себе, проходить цикл індивідуального роз­витку, виробляє, формує собі подібних і вмирає. Організми, вступа­ючи у стосунки з неживим середовищем і один з одним, утворюють тим самим системи складніші, тобто іншу систему життя на Землі, що проходить шлях розвитку від найпростіших форм до людини. Теза життя самоцінне (природне розгортання думки «світ повсяк­денності єдиний») має широке і вузьке тлумачення.

Широке розуміння поняття життя самоцінне 'полягає в тому, що в основі визначення змісту, суті поняття життя самоцінне лежить теза Фрідріха Ніцше «воля до влади», що означає «дійсну хвалебну пісню всьому сильному, агресивному, живучому, як здоровий колю­чий бур'ян», так би мовити, гімн будяку, чортополоху, де всі куль­турні паростки причетні до моральності. Адже мораль заснована на природі людини і на її найважливіших дійсних інтересах, які б не були її переконання або забобони. Основою моралі є природа людей, їх потреби й інтереси. Бути моральним і сумлінним — в інтересах Усякої людини. Суб'єктом пізнання виступає окремий індивід із влас­тивими йому пізнавальними здібностями, даними від природи або від Бога — почуттями і розумом. Об'єктом пізнання виступає само-^сУЩа природа, а метою пізнання — відкриття універсальних і вічних законів буття.

Природа людини — деяка специфічна її особливість, відмінна від Щщого світу, але обумовлена природно. Природна даність людини

настільки ж незмінна і вічна, як і природа взагалі. Громадське життя складається із взаємодії незалежних і автономних індивідуальнос тей. І кожний з найбільшим жаром шукає своєї особистої користі і за найсправедливіші вважає ті закони, що необхідні для збереження і примноження його надбання. Розуміння людини як істоти суспіль­ної є вже в Арістотеля, Віко і Гердера, але тільки Георг Гегель підняв­ся до усвідомлення суспільно-історичної природи людини. Виділе­на, відмінна своєрідність людини визначається тим, що людина є знаряддя духу і найбільш досконалий організм природи. Сама ж при­рода і природа людини, зокрема,— це духовність. Філософ Фрідрі_х Ніцше ясно усвідомлював розбіжність або неадекватність збігу мети і результатів людської діяльності в історичному процесі і зробив прин­ципові висновки: звеличення бездуховного, позбавленого моралі чисто біологічного, природного буття. Але, оголошуючи саме таке буття єдино реальним, Фрідріх Ніцше по-різному пояснює ту або іншу подію, явище, свідомість людини. Якщо їй не подобаються іде­али, моральні норми, релігійні обряди, людина просто викидає, відсіває факти, що не узгоджуються з концепцією, а потім ствердно вказує на енергетично вольовий залишок, вигукуючи: от оце і є жит­тя! Може, звичайно, і життя, тільки чиє? Напевно, не людське, тому що таке становище у чистому вигляді ніде і ніколи не існувало. Зав­жди у різних народів і культур існували й існують різноманітні емоції: жалість, терпимість, доброта, допомога слабкому, але вони набува­ють різних форм, виникаючи у різних умовах. Звичайно ж, реальне життя людини не можна зводити тільки до проявів криміналу, побу­тового розкладання, морального падіння, до торжества насильства і терору та ін. І не міць, сила, насильство визначають повсякденність, а самоцінність життя.

Вузьке тлумачення поняття життя самоцінне визначає досвід людського існування з пристрастями і духовними злетами, добром і злом, рутиною і святами, вдачами і невдачами. Суть сили людини: воля, мислення, чуттєвість — це її родові, тобто суспільні, діяльні здібності. Нормальна людина в повсякденному житті керується най­важливішими настановами: піклується про хліб насущний, горює за померлим, забуває про вічність душі, захоплено трудиться, не вважа­ючи свій піт розплатою за Адамів гріх, і навіть у молитвах просить про справи життєві — про врожай, здоров'я, про земну почуттєву любов. Життя сприймається як неминучі суперечності, де сама супе­речність не оцінюється негативно. Життя просто є з усіма його супе­речностями і відбиває весь багатоликий, різноманітний спектр буття людини, всю розмаїтість, невичерпність, таємничість. І не останню роль відіграють у реальному житті людини емоції і почуття — вели-

лушність і благородство, нгжність і вірність, самопожертва і тер-мість, складаючи мозаїку буття. Якщо в релігії Добро і Зло — абсо-тні розірвані, немов полюси, де на одному зосереджується вся исли'ма і немислима досконалість, уся повнота буття, а на іншому ' _олюСі — пітьма і морок, смерть, то повсякденне людське життя — ухливе, пульсуюче, постійно мінливе начало тощо. І вже якщо лю­бити життя, то любити його разом із усім неминучим Злом, із усіма падошами, удачами і невдачами, шкодувати, прощати і прагнути збільшувати, нагромаджувати Добро і доброту, великодушність і бла­городство, ніжність і вірність.

Самоцінність життя людини не передбачає вивищення власної особистості, втечу від ближніх. Відомий французький філософ-гу-маніст, лікар і теолог Альберт Швейцер в основу філософських по­глядів поклав не знання про світ, а сам факт життя, вважаючи, що «схиляння перед життям» повинно стати загальним принципом, роз­глядає принцип схиляння перед життям як своєрідний фільтр проти негативних наслідків цивілізації, вбачаючи в ньому перспективу мо­рального вдосконалювання людства. Однак реальний шлях до здійснення гуманістичних ідеалів полягав для Альберта Швейцера не в соціальних перетвореннях, а в особистих зусиллях окремих людей, спрямованих на вдосконалювання природи людини. Оптимістичний погляд на майбутнє людства в Альберта Швейцера поєднувався з етич­ним тлумаченням образу Христа, проповіддю благоговіння, шаноб­ливості до життя, глибокої поваги до існування будь-якого одухотво­реного створіння. Займаючи перехідну позицію між філософією життя ніцшеанського толку і сучасним екзистенціалізмом, іспанський філо­соф Хосе Ортега-і-Гассет відзначає, що життя — це космічний альт­руїзм. Життя існує лише як постійне переміщення від життєвого і? до іншого. Поняття життя самоцінне орієнтує людину на послідовне, іноді терпляче переживання різних етапів життя і різних його проявів. Якщо ж людина втратила сенс життя, то шукає інше і знаходить, тому що важливим, основним змістом є саме життя: можливість бачити сонце, небо і землю, слухати гомін лісу, щебет птахів і плюскіт води, дарувати радість іншій людині і радіти самому. Тоді кожний прожитий День сприймається як великий дарунок, щастя, радість. Гостре пере­живання самоцінності життя яскраво відобразив поет Андрій Возне-сенський: «Увечері, вночі, вдень і зранку дякую, що не помер учора!» Це радість буття, творчості, любові до всього живого.

Смерть абсолютна Спираючися на ідеї східної патристики, гре-

ко-римської філософії, видатний український

просвітитель Іван Вишенський у поясненні світу повсякденності

виходив з того, що світ — творіння Бога, який є вічним, невичерп-

ним Розумом, абсолютною Істиною. Світ і людина, життя і рух — у_Се це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, всього буття. Бог — ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, доскона­лості. Людина повинна прагнути до Бога, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Іван Вишенський, захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, утверджував її гідність, начала в ній добра справедливості, радості, братерства. Шлях, ідучи яким можна на­вчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою, за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння, Іван Вишенський вбачав в освіті людини.

Проблема людини, піднесення її моральних і духовних начал — центральна у творчості українського філософа Іона Копистенського. Вся природа створена Богом для людини. Однак пізнання природи зовнішнього світу ще недостатньо, якщо людина не пізнала своєї суті і своїх потреб. Тільки пізнаючи саму себе, людина починає розу­міти, що є одночасно тілесна і духовна істота, є тілесна і духовна суть. Виникає дилема: чому віддати перевагу — тілесному світу, з яким пов'язане тіло, чи душі, розуму, безсмертному духу, які складають внутрішню істоту людини. Іон Копистенський рекомендує обрати Душу, Розум, безсмертя духу, тому, що тільки в Розумі людина ба­чить і пізнає саму себе і Бога, єдність з яким дає вище блаженство.

На думку українського філософа Григорія Сковороди, Бога як усемогутньої духовної суті, що стоїть над Всесвітом, природою і лю­диною, не існує. Бог є істинна природа в природі, живий у живому, людина в людині, закон, глас сущого. Дотримуючись положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, обумовленої невиди­мою натурою Бога, Григорій Сковорода разом з тим відстоював ідею вічності, безмежності і несумісності матеріального та духовного світів.

Поняття смерть абсолютна грунтовно розглядається францу­зьким філософом, представником атеїстичного екзистенціалізму Альбером Камю. Центральна тема філософії Альбера Камю — пи­тання про сенс людського існування. У праці «Міф про Сізіфа» Аль­бер Камю заявляє, що «найважливіше філософське питання полягає втому, чи варте життя того, щоб жити». Розглядаючи індивіда, вклю­ченого в бюрократизовану структуру сучасного суспільства, аналізу­ючи суперечності духовного життя інтелігента, позбавленого всіля­ких ілюзій стосовно сенсу власного існування, Альбер Камю доходить висновку, що існування людини абсурдне, і робить категорію абсур­ду вихідним принципом своєї філософії. Створений у грецькій міфо-

... ₀браз Сізіфа, на думку Альбера Камю, уособлює безглуздість

^Л° ського життя: на покару за свою підступність Сізіф має вічно

^Л1°кочувати на гору камінь, який, досягти вершини гори, відразу

^Б ову скочується вниз. Не витримуючи безглуздості, людина бунтує,

³ агне стихійно знайти вихід зі свого сізіфового становища, абсурд-

ості і безглуздості життя, позбавленого Бога, необмеженості, інди-

' ального безсмертя. Альбер Камю жагуче бажає і вищих див, і

агробного буття, бо ніщо не святе. Адже все єдине: і плин почуттів,

які минають, і миттєвостей, і заміна подвигів злочинами, і боротьба

благородства з підлістю.

Ідея єдності і тісного взаємозв'язку між смертністю й амораль­ністю, що пролунала ще в стародавні часи з уст багатьох видатних філософів, стала основою для різкого обвинувачення в аморальності абсолютно всіх, хто визнає земне життя єдиним і скінчимим. Ми-ротворення, жертовність, любов властиві всім — і віруючим, і не віруючим у Бога людям. Неминучість відходу з життя, тобто смерті людини, робить її повсякденне життя не абсурдним, а наповненим змістом, високовідповідальним. «Зобов'язуюче значення смерті — це значення всіх життєвих цінностей, перед якими і за дотримання яких відповідальні всі люди. Перспектива смерті робить особливо гострим переживання добра і зла, тоді як безсмертя ніби врівнова­жує їх. Прагнення повнокровно жити досвідченим людським жит­тям — не омана, а істина».

Психолог Карл Юнг (1875—1961) стверджував, що в кожній люди­ні «сидить ще хтось, з ким вона говорить уві сні, хто може наставити на шлях істинний і підказати вихід зі скрутного становища». Деякі вчені пояснюють віру в ангелів потребою знайти зміст у потойбічних явищах. У міфології Індії ангели — небесні захисники людини, у перській міфології — феї, що навчали мешканців раю екзотичним насолодам. Стародавні греки називали їх хорами (богині пір року), древні германці — валькіріями, українці — посланцями Всевишньо­го. Посланці небес відомі в Ассирії і Месопотамії. Існування посланців небес визнається християнством, іудейством, ісламом. Християни і мусульмани бачать в ангелах чисто духовне начало. Асо­ціації, пов'язані з ангелами, навіяні переважно текстами Євангелія. Але в Біблії згадувалися й інші небожителі — аж ніяк не з ангельсь­кими характерами. Так, владні посланці Ієгови — небесні месники знищили Содом і Гомору. Люцифер — один із наймогутніших ан­гелів, якого називали «прекрасним сином ранкової зорі», імовірно, ^амУ, що Бог створив його зі сходом сонця і тільки потім — на шос-ии день — Адама й Єву. Коли ж архангел Михайло представив Ада-^а іншим ангелам, рекомендуючи його, як повелів Господь, Люци-

фер відмовив першій людині в честі і був вигнаний з раю на землю Щоб помститися Люцифер переконав Єву вкусити забороненог плоду. У сучасних умовах більшість людей, які вірять в ангелів, у* не вважають їх посланцями Бога.

Сучасники відомого письменника Миколи Гоголя відзначали, що останні рік-півтора життя його мучив страх смерті. За десять днів до фатального дня Микола Гоголь, перебуваючи у муках душевної кри­зи, спалив рукопис другого тому поеми «Мертві душі» та ряд інщ_Их паперів. «Треба вже вмирати,— сказав після спалення,— я вже гото­вий і помру...». Муки та страждання Миколи Гоголя перед смертю — муки людини, якої не розуміли, яку оточували люди, які вважали щ₀ М икола Гоголь збожеволів і морить себе голодом. Не могли повірити і в те, що дух настільки керує ним, що його розпорядження було достатньо, щоб тіло підкорялося. Лікарі губилися в здогадах про діаг­ноз: говорили, що у Гоголя збуджений кишковик, інші — що він хворий на тиф, треті — називали це нервовою гарячкою, інші не приховували підозри про божевілля. Ранком 21 лютого 1852 року Микола Гоголь помер в ясному розумі і добрій пам'яті. Його похова­ли в Даниловому монастирі. Але потім виявилося: йому довелося померти двічі, і вдруге воістину жахливо — під землею. При перепо-хованні праху Миколи Гоголя виявили, що обшивка труни зсереди­ни вся порвана. Його поховали в стані летаргічного сну. Саме летар­гічного сну і боявся Микола Гоголь усе життя і не раз попереджав про те, щоб його не ховали поспішно.

Цар Іван Грозний відрізнявся надзвичайною жорстокістю. До­сить згадати, як він власноручно побив рідного сина, після чого той помер. Але й самому царю доля приготувала болісну смерть. Все своє життя Іван Грозний страждав маніакальною підозріливістю — відчу­вав страх за своє життя, але жив у розпусті, влаштовував нічні оргії, пиячив. І тому перед смертю Іван Грозний виглядав старезним дідом, хоча йому було лише п'ятдесят три роки. В останній період цар не міг ходити — його носили. Ряд сучасників вважали, що наближені отруї­ли царя. На початку 1584 року в нього почалася незрозуміла і страш­на хвороба: якесь гниття всередині, від нього йшов огидний запах. Цар незабаром помер. Тіло Івана Грозного поховано в Архангельсь­кому соборі, поруч з могилою вбитого сина.

Звичайно ж, мета людини — рух до вічного життя. Сенс смерті й безсмертя, як і шлях досягнення безсмертя — це зворотний бік сенсу життя, без її усвідомлення земне життя перетворюється на сон, У порожню мрію. У суті своїй земне життя є тільки приготуванням до життя вічного, яке не за горами для кожного. Тому і сказано в Єван­гелії: «Будьте готові, бо в яку годину не думаєте, прийде Син Людсь-

- А шоб життя не перетворилося, за словами Михайла Лермон-**! я «на порожній і безглуздий жарт», необхідно завжди пам'ятати ^Т°о смертну годину. Це «не трагедія, а перехід у світ інший, де вже °,в\ть міріади душ, добрих і злих і де кожна нова входить на радість ^Ж\г/ки. Умираюча людина — світило, що заходить, зоря якого вже.-лишить _над і_НШИм світом». Смерть руйнує не тіло, а тлінність його тому вона — не кінець, а початок життя вічного. Людина — частина величезного Всесвіту, його елемент і дійсність, шо живить Всесвіт своїми джерелами енергії, яка пронизує його неви­димими полями і багато в чому є для самої людини незбагненною. Люди і донині не знають головного: звідки з'явилась і прийшла в життя людина і куди піде після смерті: чи стане прахом, чи блукатиме по адових каньйонах, чи блаженствуватиме в райських садах, чи роз­чиниться в Понадсвідомості, яка її породила. Так, мабуть, лише од­ним із шарів багатошарового пирога дійсності є і сам матеріальний астрономічний Всесвіт, і над ним виростає складна ієрархія духовних сил. Але, визнавши, що людина частина Всесвіту, чи варто відмовля­тися від тлінного світу повсякденності, від вогнища, що тут і тепер зігріває бідні смертні людські тіла, від недосконалого людського співжиття, що не завжди є братерським? Чи треба любити світ повсяк­денності, світ життя людини, що вважався тимчасовим житлом, пере­валочним пунктом на шляху астральних мандрівок? Монотеїстичні релігії — християнство, індуїзм, теософії та езотеричні вчення засуд­жують цей світ, закликають людину відвернутися від нього. У реаль­ному житті, реальній історії багато зла, жорстокості і підступності. І в сучасності, і тисячоліття тому страждають безневинні, відсутня спра­ведливість, ллються потоки людської крові. Біблія проголошує, що світ повсякденності не може бути іншим: світ повсякденності грішний, забув Бога і лежить у злі. Коран вторує, що повсякденний світ не істинний, а морок, ілюзія, осереддя марнотних бажань, що тягнуть за собою лише страждання. Для монотеїстичної свідомості цінності бу­денного, повсякденного життя помилкові, брудні, оманливі, як об­ійми диявола, вони — згубний самообман.

Прагнучи облагородити сам повсякденний світ життя людини, найбільші світові релігії виступають моральною силою, сприяють поширенню милосердя, терпимості, любові до ближнього, тобто на­магаються вдосконалювати життєву реальність. І все-таки релігія — вторинна. Все, що стосується поцейбічного світу, повинне підпоряд­ковуватися досягненню світу іншого. Позбутися вериг майї, що змушує любити смертні і мінливі речі, тобто врятувати безсмертну душу — от головне. Головне і те, що треба змінитися настільки, аби перестати "Ути людиною. Це і є основний пафос усіх провідних релігій і езотери-

ки. Людина, що дійсно стала на шлях, який веде від людського до божественного, від вульгарної смертності і гріха — до безсмертя і бля женства, нехтуючи згубні радощі і спокуси звичайного життя, свою душу, усе єство звертає до лику Господнього, до потойбічного світу водночас людина приречена в повсякденному житті на муки і сми­ренність. Основними, постійно діючими джерелами грішності повсяк­денного світу, його скверни релігія та езотерика вважають, по-перщ_е земне самозамкнуте людське Я; по-друге, приватні бажання та волю до їх задоволення. Саме наявність Я, усвідомлення людиною своєї особливості, окремості, інакості стосовно інших істот і суттєвостей є коріння онтологічної провини і супутніх їй нещасть. З погляду індуї­зму і буддизму кожен, хто бажає порятунку, повинен зрозуміти, що його Я— лише ілюзія, і тому всі схильності — тлін.

Існує твердження, що земне життя — суцільне страждання, пере­кручене сприйняття повсякденності. У дійсності, в реальному по­всякденному житті людини, поряд зі стражданнями і труднощами, є і безліч радощів: духовних і плотських, миттєвих і тривалих. Світ, у якому живе людина, не можна не любити. Адже світ повсякден­ності —- це батьківщина людини, її життєве середовище. Здатність любити світ і бачити його ясним, яскравим, сяючим поглядом — це такий стан, в якому особа повністю налаштована на реальність поза собою і всередині себе, стан, який людина повністю усвідомить і повністю зрозуміє. Для людини повсякденний світ — зв'язне, гармо­нійне ціле, де немає жорсткого поділу на суб'єкт і об'єкт. Визнання єдності Понадсвідомості і матеріальності веде і до ідеї про не­обхідність збереження людського Я, його індивідуальності, непов­торності. Настанова на єдність буття, на світ як на тотальність знімає жорсткість суперечностей є Світом повсякденності.

Людина — нескінченний Всесвіт, і Всесвіт для людини — не­скінченна нитка життя, спрямована Розумом своїм і Гуманністю у вічність.

Література

Бутенко Н. А. Социальное познание и мир повседневности.— М, 1987. Козлова Н. Социология повседневности. Переоценка ценностей // Обше-

ственньїе науки и современность.— 1992, № 3. Федотова В. Г. Істина і правда повсякденності // Філософська і соціологічна

думка,— 1990, № 3. Философия. Учебник / Общ. ред. В. П. Кохановского.— Ростов-на-Дону,

1997.

• •■

«•••

Дата добавления: 2014-01-04