Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Основні способи та принципи бюджетування


Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Язык – многофункциональная система. Среди его функций выделяются основные (базовые) и частные.

К базовым относятся:

1) коммуникативная – язык рассматривается как важнейшее средство человеческого общения.

Язык как средство общения является общим достоянием. Он может выполнять при этом две социальные функции – интегрирующую (язык используется как язык межнационального или мирового общения) и дифференцирующую (язык рассматривается как средство общения людей одной нации или одной народности).

2) когнитивная (познавательная) – язык выступает орудием мышления, средством познания мира;

3) аккумулятивная (накопительная) – функция языка отражать и сохранять знания.

Коммуникативная, когнитивная и аккумулятивная функции – основные социальные функции языка как важнейшего средства общения. Остальные функции являются дополнительными или второстепенными; они принадлежат не языку в целом, а его вариантам и стилям.

К частным функциям языка относятся:

1) номинативная – способность слова служить средством наименования предметов и явлений (основная для лексики);

2) перцептивная (от лат. воспринимаю чувствами)– способность единиц языка быть воспринятыми (основная для фонетики);

3) сигнификативная (от лат. обозначаю) – способность единиц языка обозначать и различать (например, дам - дом – том).

4) фатическая (контактоустанавливающая) – речь служит своеобразным сигналом о месте человека в коллективе;

5) волюнтативная – язык как средство воздействия;

6) этническая – язык как аккумулятор национального самосознания, традиций, культуры и исторического опыта);

7) дейктическая – указательная функция;

8) эстетическая – функция эстетического воздействия на личность с помощью языка (литература, театр, кино);

9) апеллятивная – функция призыва, побуждения к тем или иным действиями другие.

Иногда выделяют свыше 25 функций языка и функций его единиц.

Язык служит для обозначения элементов действительности, для потребностей мыслительного процесса, и в силу этого является общественно значимой формой познания окружающей человека действительности и самого себя, а также формой хранения знаний о мире.

По поводу характера связи языка и мышления существуют две взаимно исключающие точки зрения. Обе точки зрения имеют авторитетную поддержку людей, искушенных в интеллектуальном труде. Французский математик Ж. Адамар в 1945 году опросил выдающихся физиков, какое место занимает слово в механизме их мышления.

А. Эйнштейн ответил: «Слова, как они пишутся или произносятся, по-видимому, не играют какой-либо роли в моем механизме мышления. В качестве элементов мышления выступают более или менее ясные образы и знаки физических реальностей». Н. Бор думал иначе: «…Никакое настоящее человеческое мышление невозможно без употребления понятий, выраженных на каком-то языке». Н. Винер рассудил компромиссно: он думает и «словесно», и без слов.



Точка зрения «здравого смысла» основывается на том, что язык – это одежда готовой мысли, способ передачи, но не средство формирования ее. «На мысли, дышащие силой, как жемчуг нижутся слова» (М.Ю. Лермонтов). Подкрепляется это мнение следующими соображениями.

v Скорость мышления гораздо выше, чем скорость говорения («Мысль, как молния, пронизала меня»).

v Всем знаком факт затруднения в выражении той или иной мысли («На языке вертится, а сказать не могу»). Поэты назвали эту ситуацию «муками слова». Вспомним А.А. Фета: «Как беден наш язык! – Не передать того ни другу, ни врагу, что буйствует в груди прозрачною волною».

Сторонники «чистого» мышления ссылаются также на пример глухонемых, которые обходятся без языка, а в своем интеллектуальном развитии не только не уступают нормальным людям, но и зачастую превосходят их.

Существуют различные формы мышления (практически-действенное, наглядно-образное, словесно-логическое и др.). У человека, владеющего речью, они основываются на языковой базе. А.А. Потебня в книге «Мысль и язык» писал о том, что творческая мысль живописца, ваятеля и музыканта словом не выразима и совершается без него, но она предполагает достаточную степень развития, которая дается только языком.

Мышление и язык между собой гибко связаны, они соотносительны, ноне тождественны.

Наиболее перспективной является концепция замечательного психолога Л.С. Выготского: «Мысль не выражается, но совершается в слове».

Отвечая на вопрос, всё ли в мышлении связано с языком, исследователи приходят к выводу, что хотя в познавательном мышлении участие языка и обязательно, мысль – или отдельный её элемент – может быть словесно и не выражена, может оставаться в имплицитной (специально не выраженной) форме. Поскольку нет абсолютно чистого мышления, возможны и развернутые, и сокращенные (эллиптические) способы передачи одного и того же содержания. Не случайно, что письменный текст часто сопровождается рисунками, графиками, чертежами, формулами, а устный текст – жестами и мимикой.

«Таинственно и чудесно происхождение языка, окруженное другими тайнами и чудесами» - заметил немецкий ученый Я. Гримм в специальной работе «О происхождении языка».

Проблема глоттогенеза (происхождение языка) включает в себя вопросы: когда возник язык, почему возникает, каким он был на самом раннем этапе своей жизни и многие другие. Ответить на эти вопросы – дело невероятной сложности, ибо нет способа вернуться в предысторию человечества.

«…Чем глубже тут копнешь, тем дальше проберешься, чем ниже спустишься в преисподнюю прошлого, тем больше убеждаешься, что первоосновы рода человеческого, его истории, его цивилизации совершенно недостижимы, что они снова и снова уходят от нашего лота в бездонную даль, в какие бы головокружительные глубины времени мы ни погружали его». Это слова немецкого писателя Томаса Манна, в начале романа «Иосиф и его братья», размышляющего о первоистоках человеческого языка.

Теорий происхождения языка немало. Среди них есть взаимоисключающие: язык дан человеку свыше и человек сам изобрел свою речь. Лишенное крайностей мнение высказывалось Я. Гримом: «Я показал, что человеческий язык столь же мало может быть божественным даром, как и прирожденным свойством; врожденный язык превратил бы людей в животных, язык, ниспосланный свыше, предполагал бы в них богов. Не остаётся ничего иного, как считать, что он должен быть человеческим, в своём происхождении и развитии абсолютно свободно усвоенным нами, он не может быть ничем иным, как нашей историей, нашим наследием».

Столь же категоричен и А.А. Потебня: «Прежде всего должны быть устранены взаимно противоположные мнения о сознательном изобретении слова людьми и о непосредственном создании его Богом».

У каждого народа есть миф о возникновении языка. О начале человеческого Слова говорит и Библия. В научной литературе по проблеме происхождения языка существуют несколько теорий, которые принято делить на индивидуалистические и социальные.

К индивидуалистическим относят:

1) звукоподражательную теорию – первые слова человеческой речи появились в результате подражания человека звукам природы, ибо человек живет не в мире безмолвия, а среди шумов. Вслушаемся в слова гром, шест, жужжать и др. и легко объясним их связь с явлениями окружающего мира. Язык в этом случае кажется своеобразным даром природы, получаемым каждым индивидом.

2) междометная теория – настаивает на эмоциональном происхождении языка. Слова – это звуковая реакция человека на те или иные ощущения. Естественно, первыми словами были междометия, ведь мы и сейчас активно их используем. Эта теория преувеличивает роль междометий, отрывает язык от мышления (ведь эмоция относится к сфере бессознательного), не учитывает деятельности человека. Американский лингвист Э. Сепир замечает: «Междометия составляют весьма небольшую и функционально незначительную долю языковой лексики… Они в лучшем случае не что иное, как декоративная кайма пышной и замысловатой ткани языка».

К социальным теориям относят:

1) теорию общественного договора – суть сводится к тому, что пары охотников на какой-то стадии своего существования осознали необходимость более тесной коммуникации, и в результате договора был сформирован язык. В теории учитывается такое явление , как коллектив людей, однако в ней много уязвимых моментов. Первый из них – признание того, что мышление существовало до языка и вне языка. Второй – люди смогли договориться о создании языка, такового еще не имея. Сторонниками этой теории являлись французские просветители П. Мопертюи, Э. Кондильяк, Ж.-Ж. Руссо, шотландский философ А. Смит.

2) теория трудовых выкриков – язык человека сложился в результате совместных трудовых усилий коллективов как средство координации и облегчения производственных операций. Уязвимые стороны теории – язык представлен как эмоциональное средство, которое возникает и развивается автономно и параллельно труду.

В отечественном языкознании многие десятилетия господствовало марксистское понимание генезиса человека и его языка. Исходный тезис этой концепции сформулирован следующим образом: «Язык так же древен, как и сознание <…> Подобно сознанию, язык возникает лишь из потребности, из настоятельной необходимости общения с другими людьми». Ф. Энгельс в работе «Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека» попытался ответить на главный вопрос глоттогенеза – откуда взялась у людей самая потребность общаться. Главное, полагает Ф. Энгельс, - это труд: «…Объяснение возникновения языка из процесса труда и вместе с трудом является единственно правильным…».

В труде складывается общество, возникает язык, качественно преобразуется мышление и формируется человек в полном смысле этого слова. Заслуга Ф. Энгельса в том, что он увидел и показал необходимую взаимосвязь важнейших элементов: труд – речь – мышление - человек – общество.

Однако, марксистская теория происхождения человека и его языка не принята мировым научным сообществом, ибо ей противоречат многие факты:

1) установлено, что прямохождение не связано с изготовлением орудий;

2) биологи установили, что все животные обладают достаточно сложной генетической программой использования орудий. И человек в этом отношении не исключение. Его, полагают ученые, создал не труд, а естественный отбор. Отрыв человека от остальных животных биологи связывают с речью, но объяснить, как возник язык, они не могут. Ясно одно: язык неразрывно связан с развитым интеллектом, но что предопределяет интеллект – ответить на это чрезвычайно трудно. Одно из возможных объяснений: у кроманьонца было уже столько знаний и навыков, что их нельзя было просто показать, а нужно было рассказать. Для членораздельной речи нужны были особая организация мозга и способность к логическому мышлению.

Язык человека, как и его мышление, - явление биолого-социальное, следовательно, необходимо искать биологические и социальные условия становления языка. К биологическим предпосылкам становления языка относят:

ü прямохождение, расширяющее горизонт человека, приводящее к особому укладу внутренних органов и т.д.;

ü потребление мяса.

Социальные предпосылки рождения языка кроются в сложной иерархии первобытного стада, в изготовлении орудий, в разделении труда и т.д.

Есть убедительные аргументы в пользу гипотезы о том, что основной коммуникативной системой в арсенале нашего предка была пантомима – действенное изображение реального события.

1) пантомима занимает промежуточное положение между первой и второй сигнальной системами;

2) человекообразные обезьяны успешно обучаются языку жестов;

3) драматическое искусство, в основе которого лежит пантомима, является самым древним видом искусства.

Таким образом, жесты, телодвижения, двигательная символика стали первичным слоем духовной культуры, на котором и складывается специфически человеческое общение, начало мышления, сознания и трудовой деятельности.

Пантомима-сообщение сопровождалось рефлекторным «озвучиванием», звуки закреплялись за вычленяемыми элементами пантомимы и способствовали редукции пантомимы. Постепенно звук стал основным смыслоразличительным средством и превратился в самостоятельный коммуникативный знак. Предполагают, что первые звуковые комплексы («слова») рождающегося языка были по своей природе мотивированными.

В современной науке господствует мнение, что homo sapiens и его язык возникли в одном месте (теория моногенеза). Возникнув, человек постепенно расселяется по всей Земле, приобретая те или иные расовые и этнические признаки. Некогда единый язык стал дробиться. Возникают кровнородственные объединения людей – племена – и соответственно племенные языки.

В дальнейшем языковом развитии реализовывались две тенденции – дифференциация и интеграция.

Дифференциация – территориальное деление языка, в результате которого возникают родственные языки и диалекты.

Интеграция – исторический процесс, в ходе которого происходит объединение языков и диалектов.

Со временем происходит перегруппировка племен и племенных языков, в результате чего складываются объединения людей не по родству, а по территории – народности. Народность – это историческая общность людей, характеризующаяся общностью территории, культуры и языка. Для народности обязательно наличие письменного языка, чаще всего на чужом языке. В 882 г. новгородец Олег овладел Киевом, и на основе трех племен – полян, кривичей и словен – сложилась Киевская Русь – древнерусская народность со старославянским языком в качестве письменного. В результате татаро-монгольского нашествия древнерусская народность разделилась на русскую, украинскую и белорусскую народности.

Язык народности территориально дифференцируется на говоры, диалекты, наречия.

Говор – наименьшая территориальная разновидность языка, используемая в качестве средства общения жителями одного или нескольких соседних, обычно сельских, населенных пунктов, не имеющих территориально выраженных языковых различий.

Диалект (от греч. dialektos – разговор, говор, наречие) – группа говоров, противопоставленная другой группе.

Наречие – наиболее крупная единица диалектного членения языка, совокупность диалектов, объединенных общими признаками.

С развитием капитализма складываются нации и национальные языки. Нация – большая общность людей, обладающая такими признаками, как общность территории, экономической жизни, психического склада, проявляющегося в общности культуры.

Национальный язык формируется вместе с образованием нации. Он одновременно и условие возникновения и существования нации, и продукт процесса образования нации. Национальный язык - наследник языка народности. Он обладает развитой функциональной системой. Важной ипостасью национального языка является национальный литературный язык, обладающий максимумом функций. В национальный язык также входят диалекты, просторечия и жаргоны. Особым образованием является язык художественной литературы.

Национальный язык возникает:

1) на базе одного диалекта;

2) на основе концентрации диалектов;

3) путём смены диалектов и параллельно их концентрации.

Языки контактируют друг с другом и представляют собой результат многовекового взаимодействия многих языков.

«Каждый народ владеет известным количеством слов, терминов, даже оборотов, которых нет и не может быть ни у какого другого народа. Но как все народы суть члены одного великого семейства – человечества…, то и необходим между народами размен понятий, а следовательно, и слов» (В.Г. Белинский).

«Подобно культурам, языки редко бывают самодостаточными» (Э. Сепир).

Так, а албанском языке в основной словарный фонд входит лишь несколько сотен исконных слов, остальны же – заимствования из господствовавших языков – латинского, романского, греческого, славянских и турецкого. Около 60-70 % словарного фонда английского языка составляют заимствования, поскольку формирование английской цивилизации, по выражению Э. Сепира, характеризуется различными пластами заимствований из античной латыни, средневекового французского, латыни и греческого гуманистов эпохи Возрождения и современного французского.

Контактирование языков связывает с процессами культурного взаимовлияния. Исследование заимствованных слов – интересный комментарий к истории культуры. Анализ происхождения слов языка – убедительное свидетельство того, каково было направление культурного влияния.

Языковые контакты обусловливаются четырьмя основными факторами – экономическим, политическим, религиозным и фактором престижа. Известны следующие типы контактов языков.

1. Одностороннее воздействие, при котором давление оказывает лишь один уровень какого-либо языка, чаще всего наблюдается в тех случаях, когда один из контактирующих языков является языком мёртвым, но широко используется в качестве литературного или культурного языка. Таково, например, влияние латинского, древнегреческого или старославянского языков на русский на лексическом уровне.

2. При обоюдном действии языки взаимодействуют также на уровне лексики. Примером может служить взаимообмен лексемами между английским и французским языками .Отношение русского языка с другими языками народов бывшего СССР полностью укладывается в этот тип контактирования.

3. При преобразовательном воздействии один язык воздействует сразу на несколько ярусов другого языка. Например, персидский литературный язык фарси преобразовался в результате длительного и широкого воздействия на него со стороны арабского языка.

4. Если в результате контактов затронуто несколько ярусов взаимодействующих языков, то говорят о скрещивании языков.

5. Когда на основе взаимодействия из двух и более языков возникает новый язык – это слияние.

Наиболее благоприятным условием контактирования является билингвизм – владение индивидуумом двумя языковыми системами.

Таким образом, проблема контактов языков и языковых заимствований должна рассматриваться в контексте развития культур и цивилизационных процессов.

Мысль о том, что язык постоянно изменяется, не требует особых доказательств. Достаточно сравнить язык Пушкина с языком современной художественной литературы, чтобы увидеть различия, обусловленные эволюцией лексической и грамматической сторон языка.

Самое важное для языка – расширение его общественных функций, так как от них зависти его судьба.

Среди социальных факторов можно выделить две группы: языковые и экстралингвистические. К социальным факторам языкового характера относится влияние одного языка на другой как результат международных контактов и взаимодействие литературного языка с диалектами. Экстралингвистические факторы довольно многообразны: это и объективные (экономические), и субъективные (языковая политика), а также изменение самого субъекта общения, то есть носителей языка и др.

Экстралингвистические факторы, предопределяющие темпы языковых изменений, разнообразны:

ü история народа;

ü изменение круга носителей;

ü создание новой государственности;

ü уровень культуры;

ü развитие науки;

ü распространение просвещения;

ü процесс урбанизации, миграции;

ü иноязычное влияние;

ü национальный характер носителей языка;

ü географическое размещение.

Замечены внутренние закономерности изменения языка:

ü фонетические законы;

ü морфологические процессы (например, изменение места ударения или сокращение числа склонений или падежей);

Темпы языкового развития ускоряются или замедляются под влиянием внутренних законов, действие которых обусловливается, в свою очередь, действием социальных факторов.

«Язык всегда сопутствует быту и в нем развивается: быт вперед – язык вперед, быт стоит – язык топчется на месте» (Вяч. Шишков). Достаточно семье изолироваться от общества на несколько десятилетий, как ее речь становится весьма отлмичной от речи общества. Яркий пример – история семьи Лыковых, описанная в серии газетных публикаций В. Пескова «Таежный тупик».

 

Одним з найважливіших завдань системи оперативного управління проектом є розробка, аналіз і контроль бюджетів.

Бюджет є центральним моментом усього процесу планування і управління проектом. Він допомагає планувати діяльність і стежити за виконанням робіт і одержанням прибутку від проекту.

Бюджет – це фінансовий план, який охоплює всі сторони діяльності організації, що дозволяє зіставляти всі понесені витрати й отримані результати у фінансових термінах на майбутній період часу в цілому і за окремими підперіодами. Відповідно бюджетування – це, з одного боку, процес складання, коректування, контролю й оцінки виконання

фінансових планів і кошторисів, а з іншого, – управлінська технологія, призначена для вироблення і підвищення фінансової обґрунтованості управлінських рішень.

Складання бюджету має наступні цілі:

• розробка концепції ведення бізнесу:

=> планування фінансово_господарської діяльності підприємства на певний період;

=> оптимізація затрат і прибутку підприємства;

=> координація – узгодження діяльності різних підрозділів підприємства;

• комунікація – доведення планів до відома керівників різних рівнів;

• мотивація керівників на місцях на досягнення цілей організації;

• контроль і оцінка ефективності роботи керівників на місцях шляхом порівняння фактичних витрат з нормативом;

• виявлення потреби у грошових ресурсах і оптимізація фінансових потоків.

Зазвичай бюджети складають на рік, на квартал, на місяць. На багатьох підприємствах складають так звані “ковзні” бюджети: бюджет, складений на досить тривалий період часу (на рік), коректується в процесі виконання (наприклад, щомісяця); так, у грудні складається план на 12 міс. (з січня по грудень), у січні – на наступні 12 міс. (з лютого поточного року по лютий наступного) і т.д. Це дозволяє більш точно враховувати зміну умов, у яких працює підприємство.

Існують такі важливі етапи розробки бюджетів:

• повідомлення основних напрямків розвитку підприємства особам, відповідальним за розробку бюджетів (у розробці бюджетів повинні братии участь керівники відповідних підрозділів, а також інші економічні служби підприємства);

• розробка першого варіанту бюджетів;

• координація й аналіз першого варіанту бюджетів, внесення коректив;

• затвердження бюджетів керівництвом підприємства;

• наступний аналіз і коректування бюджетів відповідно до умов, що змінилися.

Бюджетування – це, з одного боку, процес складання фінансових планів і кошторисів, а з іншого боку – управлінська технологія, призначена для вироблення і підвищення фінансової обґрунтованості прийнятих управлінських рішень.

Основним об’єктом бюджетування є бізнес. Не підприємство або фірма, а саме бізнес як вид чи сфера господарської діяльності. Об’єктом фінансового планування можуть бути як виробництво, так і збут продукції одного або декількох видів, відособлені територіально чи технологічно за сегментами ринку. В одній компанії одночасно може існувати кілька видів бізнесу, взаємозалежних один від одного, які переплітаються технологічно, організаційно, фінансово, тобто може реалізовуватися одночасно декілька проектів. Бюджетування дозволяє управляти фінансами як окремого бізнесу, так і підприємства в цілому, визначаючи набір видів бізнесу, терміни і напрямки реструктуризації і т.п.

Зважаючи на те, що кожен інвестиційний проект можна розглядати як окремий вид бізнесу або сферу діяльності, основним об’єктом бюджетування є інвестиційний проект. Бюджетування – це, в першу чергу, технологія фінансового планування, обліку і контролю за доходами та витратами, генерованими інвестиційним проектом, яка дає можливість аналізувати прогнозовані та одержані фінансові показники.

В умовах ринку саме бюджетування стає основою планування найважливішої функції управління. Однак справа не тільки в цьому.

Якщо саме по собі планування бізнесу необхідно для того, щоб чітко уявляти, де, коли, що і для кого підприємство або фірма буде робити і продавати продукцію чи надавати послуги, щоб розуміти, які ресурси й у якому обсязі для цього знадобляться, то бюджетування як основа планування – це максимально точне вираження всіх планованих

показників і ресурсів у фінансових термінах.

Процес бюджетування повинен бути стандартизований за допомогою бюджетних форм, інструкцій і процедур.

Загальне призначення бюджетування

У загальному вигляді призначення бюджетування полягає в тому, що це основа:

• планування і прийняття управлінських рішень суб’єкта господарювання;

• оцінювання всіх аспектів фінансової спроможності суб’єкта господарювання;

• зміцнення фінансової дисципліни і підпорядкування інтересів окремих структурних підрозділів інтересам суб’єкта господарювання в цілому і власникам його капіталу.

При цьому для кожного суб’єкта господарювання може бути своє призначення бюджетування в залежності як від об’єкта фінансового планування, так і від системи фінансових і нефінансових цілей. Тому, говорячи про призначення бюджетування, необхідно пам’ятати, що в кожному суб’єкті господарювання як управлінська технологія воно може переслідувати свою власну мету і використовувати свої власні засоби, свій власний інструментарій.

Насамперед, бюджети (фінансові плани) розробляються для суб’єктів господарювання в цілому і для окремих структурних підрозділів з метою прогнозування фінансових результатів, установлення цільових показників фінансової ефективності і рентабельності, лімітів найбільш важливих (критичних) витрат, обґрунтування фінансової спроможності окремих видів бізнесу, якими займається даний суб’єкт господарювання, або реалізованих ним інвестиційних проектів.

Бюджети повинні дати керівникам підприємства (компанії) можливість провести порівняльний аналіз фінансової ефективності роботи різних структурних підрозділів, визначити найкращі для подальшого розвитку сфери господарської діяльності, напрями структурної перебудови діяльності компанії (згортання одних і розвитку інших видів бізнесу) і т.п..

Бюджети є основою для прийняття рішень про рівні фінансування різних проектів з внутрішніх (за рахунок реінвестування прибутку) і зовнішніх (кредитів, інвестицій) джерел. Бюджети покликані забезпечувати постійний контроль за фінансовим станом компанії, постачати її керівників усією необхідною інформацією, що дозволяє робити висновки про правильність рішень, прийнятих керівниками структурних підрозділів, розробляти заходи щодо оперативного і стратегічного коректування їхньої діяльності.

Однією з головних функцій бюджетування є прогнозування (фінансового стану, ресурсів, доходів і витрат). Саме цим бюджетування і корисне для прийняття управлінських рішень.

Роль системи бюджетування полягає в тому, щоб представити усю фінансову інформацію, показати рух коштів, фінансових ресурсів, рахунків і активів підприємства в максимально зручній формі для будь-якого, навіть не дуже обізнаного в тонкостях бухгалтерського обліку менеджера, представити відповідні показники господарської діяльності в найбільш прийнятному для прийняття ефективних управлінських рішень вигляді.

Поставки товару чи надання послуги споживачу, який хоче їх купити, не обов’язково супроводжується їх оплатою. От коли споживач цілком оплатить постачання (у західних країнах на це звичайно іде до 30 днів і більше), тоді відвантажена продукція перетвориться у виручку від реалізації, а поставки в натуральній формі стануть коштами. Проблема не в тому, чому це відбувається. Від директорів українських підприємств, особливо тих, котрі мають найбільші фінансові труднощі, постійно доводиться чути, що їхня продукція дуже потрібна споживачам, але от грошей у споживачів немає (затримки в оплаті є і на, так званому, цивілізованому Заході). Залишимо осторонь питання про те, наскільки дійсно потрібна така продукція (як правило, на те, що дійсно дуже потрібно,

гроші чи їхні адекватні замінники завжди знаходяться). Важливо зрозуміти, що відображення всіх перипетій руху коштів підприємства власне і є одним з головних завдань при розробці ефективної системи бюджетування і фінансового планування.

Система бюджетів дозволяє завчасно оцінювати наслідки поточного стану справ на підприємстві або фірмі та реалізовуваної стратегії для фінансового самопочуття цього підприємства чи фірми (шляхом розрахунку й аналізу фінансових коефіцієнтів або застосування інших інструментів фінансового аналізу). Таким чином, бюджетування дозволяє заздалегідь оцінювати фінансове благополучча окремих видів бізнесу і продуктів, забезпечуючи фінансову стійкість усього суб’єкта господарювання.

Для визначення будь_яких заходів для підвищення конкурентноздатності (будь то поліпшення якості чи зростання рівня продуктивності праці) необхідне формування системи координат, у якій можна буде відслідковувати зміни, які відбуваються. Бюджетування допомагає установити ліміти витрат ресурсів і нормативи рентабельності або ефективності за окремими видами товарів і послуг, видами бізнесу і структурними підрозділами підприємства(фірми). Перевищення встановлених лімітів – сигнал небезпеки, привід розібратися в стані справ на конкретній ділянці і визначити шляхи вирішення виявлених проблем. Усі показники якості і продуктивності праці, моніторинг процесів, їхні підвищення так чи інакше пов’язані з системою бюджетів.

Бюджетування – основа фінансової дисципліни на підприємстві, насамперед, підвищення відповідальності керівників різних рівнів управління за фінансові результати, досягнуті очолюваними ними структурними підрозділами.

В умовах глобального дефіциту інвестиційних ресурсів (грошей не вистачає не тільки в Україні, але, як показала азіатсько_тихоокеанська фінансова криза кінця 1997 – початку 1998 р., і в усьому світі) не менш важливо визначити, куди потрібно вкладати гроші в першу чергу.

Бюджетування допомагає вибрати найбільш перспективні сфери вкладення інвестицій.__ Дотепер на більшості наших підприємств діє так називаний “котловий” принцип обліку витрат. За відсутності бюджетування, наприклад, неможливо, по_перше, розділити високорентабельні, низькорентабельні і нерентабельні види бізнесу, а, по_друге, вирішити, які з низькорентабельних видів бізнесу варто все_таки розвивати і далі по тієї простої причині, що вони приносять основну масу прибутку.

Крім того, бюджетування дозволяє зробити підприємство (фірму), що називається, “прозорою”, а тому більш привабливою для інвесторів.

Бюджетування дозволяє визначити непрацюючі, неефективні активи, які потрібно швидше продати або від яких потрібно позбутися іншим способом. І в числі таких активів далеко не завжди виявляється тільки, так звана, соціальна сфера. Спадщина старої системи господарювання така, що багато виробничих процесів, технології, устаткування,

будинки і споруди, без яких господарська діяльність у минулому булла неможлива, сьогодні є головним фактором неконкурентноздатності, наприклад інструментальні цехи більшості машинобудівних заводів.

Тому бюджетування є основою осмисленої реструктуризації підприємства, оптимізації його структури капіталу (активів). У промислово розвинутих країнах підхід до управління фінансами базується на простому принципі: всі фінансово_ефективні, а простіше кажучи, найбільш прибуткові види бізнесу керівники підприємства прагнуть тримати, що називається, “у себе під рукою”, “на короткому фінансовому повідку”. У самостійне плавання на хвилях бурхливої ринкової економіки відпускають свідомо збиткові бізнеси: “випливуть” (за рахунок внутрішньої реорганізації, скорочення витрат та ін.) – добре, “потонуть” – основному підприємству одним головним болем менше. В Україні, як правило, усе робиться навпаки. Найбільш перспективні види бізнесу виділяють у самостійні структури (дочірні компанії, афільовані структури) на власний баланс. Робиться це, природно, з найблагороднішою метою: звільнити прибутковий бізнес від “вантажу” зобов’язань (перш за все перед держбюджетом) материнського підприємства. У результаті для останнього впевнено “моститься дорога в пекло”, оскільки послідовно відрізаються найбільш ефективні фінансові потоки.

Проблема тут ще й у тому, що життєздатність новонароджених структур без усієї тієї інфраструктури, що залишається в головного підприємства й у підсумку “топить” його, надзвичайно проблематична.

З’ясувати ж істинну ціну того чи іншого бізнесу можна тільки за допомогою повноцінного бюджетування, що допоможе правильно розподілити усі види витрат (включаючи загальнозаводські або загальноорганізаційні) за видами господарської діяльності [5 с. 26–29].

Правильно поставлене, повноцінне бюджетування дозволить також вирішити проблеми оптимізації фінансових потоків, збалансованості джерел надходження коштів і їхнього використання, визначити обсяги і форми, умови і терміни зовнішнього фінансування і багато інших управлінських задач.

Таким чином, призначення бюджетування має як загальні аспекти для будь'якої компанії, будь'якої сфери бізнесу, так і специфічні, у залежності від умов конкретного бізнесу, мети компанії і завдань, що стоять перед її керівниками в галузі управління фінансами. Без розуміння того, для чого, власне, потрібно бюджетування, чого з його допомогою

можна домогтися, ефективність бюджетування як управлінської технології буде невелика. Адже в залежності від цих завдань керівники компанії при впровадженні бюджетів повинні вибрати види бюджетів, технологію їхнього складання, консолідації і затвердження, бюджетні формати, цільові показники і нормативи, організаційні процедури бюджетування і т.п.. На жаль, самі керівники досить часто дуже смутно

уявляють собі, що таке бюджетування і які його можливості.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Разъединяющие формы | Види бюджетів

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 440; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.021 сек.