Основні складові господарського комплексу України

Комплексний розвиток продуктивних сил — це заснований на раціо­нальній спеціалізації економічно ефективний тип розвитку продуктивних сил, який характеризується взаємопов'язаністю, пропорційністю, збалансованістю поєднання галузей, виробництв і споживачів в економічному циклі, раціональним ресурсоспоживанням та оптимальною щодо цього територіальною організацією економічної діяльності.

Сучасна регіональна економічна наука виділяє різні види комплексів, при чому останні можуть стосуватись різних складових територіальної соціально-економічної системи. Зокрема, виокремлюються інтегральні природно-ресурсний, соціальний та виробничий комплекси, які загалом відповідають трьом основним складовим територіальної соціально-економічної системи. У кожному з таких інтегральних комплексів можуть бути виділені ієрархічні підкомплекси нижчих системних рангів, як-то мінерально-сировинний чи рекреаційний підкомплекс у природно-ресурсному, культурно-освітній підкомплекс — у соціальному, АПК — у виробничому комплексі.

Інтерес викликає питання про існування територіально-господарського комплексу "мінімального", найнижчого рівня. З різних точок зору такими підкомплексами можуть бути або низові територіальні утворення поселенської мережі (селища, села), або навіть окремі господарства — учасники суспільного виробництва. Враховуючи достатньо високий сучасний рівень розвитку продуктивних сил, у розвинутих країнах невеликі господарства цього низового виробничого рівня насправді можуть мати практично всі ознаки комплексів, оскільки включають в себе елементи виробництва, а також виробничої, соціальної, а з розвитком інформаційно-мережевих технологій — і ринкової інфраструктури.

У конкретно-регіональному вимірі комплексний розвиток продуктивних сил стає основою ефективного функціонування територіальних відтво-рювальних систем економічних районів різних географічних масштабних рангів.

При цьому комплексний розвиток економічного району передбачає різносторонній, пропорційно взаємопов' язаний розвиток усіх галузей господарства, що може забезпечити швидкі темпи зростання його продуктивних сил і високий рівень ефективності виробництва. Комплексний розвиток виробництва можливий при оптимальному розміщенні його щодо сировинних і трудових ресурсів, районів збуту продукції через досягнення максимального зниження витрат на виробництво продукції, що сприятиме економії витрат суспільної праці, зниженню собівартості продукції у виробника. Тобто питання комплексності розвитку економічних районів різних таксономічних рангів є важливим чинником, що формує економічну незалежність України.

Збалансованість розвитку території — це один із аспектів проблеми досягнення комплексності розвитку району, історичний і соціально обумовлений процес як динамічна реакція на зміну економічної ситуації. Мета збалансованого розвитку регіону — це ефективне господарювання із забезпеченням соціальних та екологічно комфортних умов життєдіяльності населення. Пріоритетність природоохоронних заходів і соціологізація виробництва є основними критеріями ефективності розвитку, причому остання повинна постійно підтримуватися всією системою правових і матеріально-фінансових відносин, а коригуватися — згідно з розвитком продуктивних сил. Досягнення збалансованого економічного, соціального і екологічного розвитку регіонів потребує перебудови всієї системи економічних відносин з урахуванням соціально-економічних і природних особливостей економічних районів. Для впровадження цього положення необхідно ввести поняття ефективна віддача районної економіки, що означає доцільне забезпечення потреб територій на основі раціонального господарювання, науково обґрунтованого використання ресурсів і можливостей міжнародної інтеграції господарств. Кінцевим виміром комплексного розвитку економічного району є в будь-якому випадку рівень якості життя його населення.

Комплексний розвиток і раціональна спеціалізація відповідають головній вимозі господарювання — досягненню в інтересах суспільства найвищих результатів при мінімальних витратах. У період розбудови ринкової економіки ідея комплексного (пропорційно-збалансованого) розвитку не втрачає важливості для економіки взагалі та індикативного планування зокрема. Спеціалізація залишається однією з основних засад розвитку району і впливає на формування комплексу його господарства. Очевидно, що в умовах формування ринкового економічного середовища розміщення продуктивних сил здійснюватиметься за тими принципами, що забезпечують |

найбільший економічний і соціальний ефект при мінімумі витрат.

Функціональна структура економічного району будь-якого рангу виявляє себе через поєднання внутрішніх властивостей його частин, компонентів і явищ. Однією з важливих ознак комплексно-пропорційного розвитку території району є пропорційний розвиток видів і галузей діяльності людини.

Згідно з теорією комплексного розвитку, за своєю функцією вони поділяються на: головні; базові; супутні; додаткові; місцеві; обслуговуючі.

Головні галузі або види діяльності формують функціональний профіль району, можуть визначати його контур і межі.

Базові галузі або види діяльності постачають сировину і паливо головним та іншим видам діяльності, окремі з яких можуть набирати значення головних.

Супутні галузі визначають побічні гілки головних виробництв, базуючись на переробці та використанні сировини та відходів виробництва. Саме вони є важливими для комплексності регіону.

Додаткові види діяльності або виробництва не пов'язані з головними, але при певній економічній ситуації можуть посісти їх місце.

Місцеві виробництва чи види діяльності задовольняють потреби і населення, активно впливають на рівень його життя і можуть бути опосередковано пов'язані з іншими галузями чи залежати від галузей спеціалізації регіону.

Обслуговуючі галузі виконують важливі функції щодо постачання електроенергії, тепла, води, будівельних матеріалів, виконання ремонтних робіт, перевезення, послуг науки, культури, охорони здоров'я. Ці галузі, як правило, належать до виробничої та соціальної інфраструктури і посилюють можливості комплексного розвитку регіону.

Галузі, в яких коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на одного жителя перевищує одиницю і продукція яких значною мірою вивозиться за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону.

Комплексний розвиток передбачає розмежування сфер і інструментів економічного механізму держави як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях. Власне, держава повинна формувати певні конкретні параметри економічної поведінки господарюючих суб'єктів, сприяти комплексному розвитку регіону та всього господарства. Засобом регулювання є створення правової бази щодо дотримання економічної політики.

Політика комплексного розвитку регіону втілюється в життя на основі стратегічної концепції соціально-економічного розвитку держави. Вона повинна бути довгостроковою, послідовною і постійно впроваджуваною. Важливо наголосити на тому, що саме держава має розробити стратегію комплексного соціально-економічного розвитку. Важливим є дотримання системності у визначенні пріоритетів і напрямів комплексного розвитку господарства, правильність методів реалізації поставлених цілей і власне цілей, а також співвідношення між цілями досягнення комплексного розвитку і тими інструментами, за допомогою яких вони досягатимуться.

Для ефективного господарювання кожен район повинен створювати свій, економічно виправданий, найбільш повний комплекс галузей господарства, що дасть змогу з максимальним ефектом використовувати природні та трудові ресурси району, скорочувати нераціональні перевезення. Ступінь комплексного економічного району залежить від багатьох факторів, а саме від рівня розвитку продуктивних сил і можливостей — трудових ресурсів, природних багатств, грунтово-кліматичних умов, від успіхів науково-технічного прогресу, стану і наявності транспортних засобів тощо, а також від застосовуваних організаційно-економічних механізмів розвитку регіональної економіки.

Господарський комплекс України складається з таких основних підрозділів суспільного виробництва як виробничий комплекс, виробнича, соціальна та ринкова інфраструктури, а також інституціональна інфраструктура.

Виробничий комплекс як складова частина національної економіки являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатись як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари та послуги, а також беруть участь в їх обміні, розподілі та споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. У регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах й переважну частку послуг. Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними та виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура справляє помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.

Виробничий комплекс характеризується структурою матеріального виробництва, тобто співвідношенням між його галузями, яке відображає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці у сфері виробництва товарів. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальними, відтворювальними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва.

Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і деяких виробничих послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство). Його обслуговує виробнича інфраструктура (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва);

Інші галузі, пов'язані з товарним виробництвом (торгівля, побутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність галузей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово-комунальне господарство, громадський транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення, освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво) належать до соціальної інфраструктури країни.

Окремо виділяються за функціональними ознаками інституціональна (державна організаційно-управлінська) інфраструктура — це органи управління, судової влади, внутрішніх справ і оборони, а також ринкова інфраструктура — як сукупність галузей, що обслуговують ринкові відносини і об'єднують заклади кредитування, фінансування і страхування підприємств і населення. Теорію й практику функціонування цих галузей вивчають відповідно наука державного управління, юриспруденція та наука про фінанси.

За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на добувну й обробну промисловість і аграрно-промисловий комплекс.

Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість — найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й предметів споживання. Промисловість є основною трудопоглинаючою галуззю товарного виробництва. її розвитку загалом зобов'язаний розвиток інших галузей господарства. За характером виробництва і предметів праці промисловість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють сировину й матеріали, включає в себе більшість виробництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається сировиною. Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами — паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним та хімічним.

Особливе місце посідає промислове виробництво товарів із сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають:

промисловий (агропромисловий) район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.);

промисловий (агропромисловий) вузол — зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час. В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли;

агропромисловий кущ — специфічна локальна форма організації аграрно-промислового виробництва, яка характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;

промисловий (агропромисловий) центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які складають спеціалізовану містоутворюючу галузь;

промисловий (агропромисловий) пункт — поселення разом із промисловим підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством).

У структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У суспільному виробництві виробнича інфраструктура забезпечує економічно ефективний, швидкий і якісний прискорений процес обігу та споживання. Характеризучи виробничу інфраструктуру насамперед слід підкреслити постійно зростаючу роль науково-інформаційної галузі виробництва, яка розглядається як специфічна складова інвестиційно-будівельної інфраструктури. Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва та інші центри економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та освітою (Київський, Львівський та Одеський регіони, Східний економічний район, Придніпров'я, Донбас тощо). Територіальне поєднання освіти, науки, наукомістких виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів є технополіси — цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються фінансово-кредитні заклади, науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади та наукомісткі промислові підприємства, що взаємодіють поміж собою. Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, тобто сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів.

До виробничої інфраструктури входить також будівельний комплекс — це сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-пошукових організацій, які забезпечують будівництво. До складу будівельного комплексу включені такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей.

У промисловість будівельних матеріалів входять виробництво стінових матеріалів, цементна промисловість, видобуток і первісна обробка мінерально-будівельних матеріалів, склоробна промисловість, виробництво облицювальних, оздоблювальних матеріалів і санітарно-технічних виробів. Розміщення промисловості будівельних матеріалів визначається переважно обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами та наявністю сировинного фактору. В останньому випадку розрізняють галузі переважно сировинної орієнтації — первинну обробку природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового каменю та ін.), виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін., а також галузі з орієнтацією здебільшого на споживача, якими є виробництво бетону, залізобетонних виробів і конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних виробів та ін. Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь.

Виробництво будівельних конструкцій і деталей включає в себе підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій, які тяжіють до великих промислових центрів і вузлів, населених пунктів зі значним обсягом житлового і цивільного будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Криворізьке, Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі), а також виробництво будівельної цегли, розміщення якої орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слов'янськ, Бахмут тощо.

Галузь капітального будівництва України характеризується тривалим виробничим циклом, нерухомими територіально закріпленими об'єктами, які зводяться (промислові будинки, житлові будинки, електростанції, трубопроводи тощо), а також високою залежністю виробництва від природно-географічних умов. У процесі галузевої спеціалізації виділились окремі види будівництва — промислове, комунікаційне, житлове, водогосподарське, військове та ін. Найважливішими факторами, за якими обираються райони і пункти будівництва є сировинний, трудовий, паливно-енергетичний, водний, кліматичний, фактор рельєфу та сейсмічності тощо.

Особливий сектор економіки — соціальний комплекс держави як сукупність галузей виробництва та видів діяльності, що забезпечують безпосередньо потреби головною продуктивної сили — людини, а в регіональному вимірі — всього населення даної території. Соціальний комплекс складається з двох досить відмінних один від одного секторів господарства — соціально-інфраструктурних галузей та виробництва товарів народного споживання.

Соціальний комплекс характеризується регіонально-орієнтованим типом розвитку, оскільки пов'язаний із забезпеченням потреб людей, місцезнаходження яких об'єктивно прив'язано до певної мережі розселення.

Основними цільовими функціями соціального комплексу є:

• забезпечення життєдіяльності людей, створення умов існування та відтворення робочої сили;

• забезпечення цілісності регіональної соціально-економічної системи;

• забезпечення основних демократичних свободи людини (право на життя, житло, освіту, охорону здоров'я, свободу слова, соціальне забезпечення на випадок втрати працездатності);

• забезпечення певного рівня соціально-економічного розвитку регіону;

• забезпечення продуктивної зайнятості;

• підвищення продуктивності громадської праці;

• зниження витрат сукупного робочого часу;

• забезпечення тривалого періоду працездатності;

• формування освіченого й висококваліфікованого кадрового потенціалу розвитку економіки;

• створення умов щодо оптимізації міграційних потоків населення;

• створення умов збалансованого розвитку сільської та міської мереж розселення.

В останні кілька десятиліть економічна наука оперувала такою загальноприйнятою класифікацією галузей соціального комплексу:

• матеріально-побутові — торгівля, громадське харчування, побутове обслуговування, житлово-комунальне господарство;

• соціально-культурні — охорона здоров'я, освіта, наука, культура,туризм, фізична культура і спорт, рекреаційний комплекс;

• виробництво товарів народного споживання.

Із сучасної точки зору така класифікація носить достатньо формальний характер, оскільки поняття культурна галузь сфери послуг застосовна не тільки до галузей другої групи, але й до торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування і житлово-комунального господарства у зв'язку з об'єктивним існуванням таких категорій як культура харчування, культура споживання, культура обслуговування; аналогічно — культура виробництва, стосовно будь-якого виробництва товарів і послуг. Таким чином, приналежність культури є обов'язкової для будь-якого елемента механізму організації соціального й економічного життя держави і населення. Використання ж терміна "культурна" при позначенні галузей сфери послуг тільки другої групи є дискримінаційним стосовно галузей торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування і житлово-комунального господарства, у діяльності яких відсутність елемента культури є неприпустимим. Тому, достатньо придатним є застосована в останні роки для найменування галузей другої групи назва "соціально-духовна сфера". Іноді до неї (об'єднуючи у сукупність з культурою) включають релігію як особливу, духовну форму існування культурного здобутку народу.

Найбільш адекватною сьогоднішній економічної ситуації є класифікація галузей сфери послуг, яка враховує їхню здатність самостійно функціонувати без фінансового втручання держави. До соціального комплексу належить і виробництво товарів народного споживання. Але в ринкових умовах господарювання ця діяльність не регламентується у загальному випадку державним втручанням. З цієї точки зору, доцільним є розгляд даного сектора економіки як частини виробничого комплексу.

Таким чином, пропонована класифікація галузей сфери послуг буде виглядати в такий спосіб:

• ринкові (автономні) — торгівля, громадське харчування, побутове обслуговування, житлово-комунальне господарство, туризм, доходні об'єкти рекреаційного комплексу;

• неринкові (бюджетні) — охорона здоров'я, освіта, наука, культура, фізична культура і спорт, об'єкти рекреаційного комплексу, що вимагають державного/регіонального (місцевого) фінансового втручання.

Ринкові об'єкти соціальної інфраструктури (підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, комунального господарства) у даний час фінансуються за рахунок самозабезпечення шляхом надання платних послуг споживачам. Виключення можуть складати підприємства, що надають послуги соціально незахищеним прошаркам населення, або безкоштовно по пільгових тарифах з наступною компенсацією витрат з місцевого бюджету. Забезпечення стабільного функціонування цих галузей сьогодні доцільно здійснювати за допомогою розвитку малого бізнесу, середнього і малого підприємництва.

Неринкові об'єкти соціальної інфраструктури (установи охорони здоров'я, освіти, науки, культури, фізичної культури і спорту) фінансуються переважно з місцевих бюджетів, однак можуть надавати і платні послуги споживачам у рамках переліку, затвердженого місцевими органами влади.

Ринок житла і споживчих товарів (послуг), наданих підприємствами торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, взаємодіє з ринком робочої сили безпосередньо, оскільки наявність ринку житла за відсутності інституту прописки, свобода економічної діяльності у підприємств сфери послуг уможливлює працевлаштування незайнятого населення, що, в свою чергу, забезпечує стійкий купівельний попит на споживчі товари/послуги та житло. Так утворюється «ланцюгова реакція» розвитку мережі підприємств сфери послуг, ринку житла, з одного боку, і постійне працевлаштування населення, — з іншого.

Розвиток і розміщення підприємств та організацій соціального комплексу мають низку характерних рис, пов'язаних із тим, що вони обслуговують потреби людини, обмежені природною необхідністю підтримання її життєдіяльності. Тому при їх розміщенні та розвитку повинно виконуватися правило відповідності функціонування закладів соціального комплексу науково обгрунтованим нормам та нормативам їх діяльності.

Концептуальною засадою галузей соціальної сфери має стати максимальна реалізація переваг ринкової економіки. Насамперед це стосується матеріально-побутових галузей, а впровадження ринкових відносин у соціально-культурній сфері має відбуватись за гарантованої підтримки держави, зважаючи на їх провідну роль в обслуговуванні життєво-важливих потреб населення.

Дата добавления: 2014-01-04