Адміністративно-правове регулювання у галузі освіти і науки

Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та нау­кової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує ін­телектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, до якої належать такі закони України: від 23 травня 1991 р. «Про освіту» (в редакції Закону від 23 березня 1996 p.), від 13 травня 1999 р. «Про загальну середню освіту», від 17 січня 2002 р. «Про вищу освіту», від 10 лютого 1998 р. «Про професійно-технічну освіту», від 22 червня 2000 р. «Про позашкільну освіту», від 11 липня 2004 р. «Про дошкільну освіту», від 4 листопада 2001 р. «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації ро­ботодавцю» тощо, Указ Президента України від 7 червня 2000 р. № 773/2000, яким затверджено Положення про Міністерство освіти і науки України.

Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здат­них ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демок­ратичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти.

Система освіти України складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: а) дошкільну освіту; б) загальну середню освіту; в) позашкільну освіту; г) професійно-технічну освіту; ґ) вищу освіту; д) післядипломну освіту; є) аспірантуру, докторантуру; є) самоосвіту.

В Україні встановлюються такі освітні рівні: 1) початкова загальна освіта; 2) базова середня освіта; 3) повна загальна середня освіта; 4) професійно-технічна освіта; 5) базова вища освіта; 6) повна вища освіта.

Встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні: а) кваліфі­кований робітник; б) молодший спеціаліст; в) бакалавр; г) спе­ціаліст, магістр.

Основними принципами освіти в Україні є: а) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що на­даються державою; б) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту; в) гуманізм, демократизм, пріо­ритетність загальнолюдських духовних цінностей; г) органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, тра­диціями; ґ) незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; д) науковий, світський характер освіти; є) інтеграція з наукою і виробництвом; є) взаємозв'язок з освітою інших країн; ж) гнучкість і прогностичність системи освіти; з) єдність і наступність системи освіти; и) безперервність і різноманітність освіти; і) поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

В управлінні освітою держава повинна забезпечувати:

– виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації;

– збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних свя­тинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні;

– виховання людини демократичного світогляду, яка дотри­мується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання;

– формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти;

– підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку;

– створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;

– підтримку дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку;

– стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя;

– розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;

– етичне, естетичне виховання.

Управління освітою має забезпечити: а) додержання законо­давства в галузі освіти; б) створення рівних умов для громадян у здобутті освіти; в) дотримання державних вимог щодо змісту, рівня й обсягу освіти; г) стимулювання творчого пошуку педаго­гів і науковців; г) автономність у діяльності навчально-виховних закладів та наукових установ.

Сучасна система управління сферою освіти розвивається як державно-громадська. Вона має враховувати регіональні особ­ливості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентоспроможності освітніх послуг.

Поєднання освіти і науки є умовою модернізації системи ос­віти. Наука є органічною частиною освіти, базовим елементом і рушійною силою її розвитку. Наукова діяльність навчальних закладів має забезпечувати відповідність змісту освіти сучасним досягненням у галузі науки, техніки і культури.

До державних органів управління освітою та наукою в Україні належать: а) Міністерство освіти і науки України; б) міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади; в) Вища атестаційна комісія України; г) Міністерство освіти Авто­номної Республіки Крим; ґ) місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Міністерство освіти і науки України (далі – Міносвіти України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спря­мовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінос­віти України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Міносвіти України очолює міністр, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністр має своїх заступників, між якими розподіляє обов'язки, визначає ступінь відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетен­ції Міносвіти України, та обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра, а також керівників струк­турних підрозділів Міносвіти України. У складі Міносвіти України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Для присвоєння вчених звань доцента і професора в Міносвіти України утворюється Атестаційна колегія, яку очолює міністр. Основними завданнями Міносвіти України є:

1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності;

2) створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти;

3) забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України;

4) визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти та інших споріднених сферах;

5) сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації;

6) забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему зі збереженням і захистом національних інтересів.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела (економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти.

Основним джерелом фінансування наукових праць є Державний бюджет України, який приймається Верховною Радою України.

Правовою основою державного управління у сфері науки та освіти є закони України: від 13 грудня 1991 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність» (в редакції Закону від 1 грудня 1998 p.), від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроб­лення програм економічного і соціального розвитку України», від 11 липня 2001 р. «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», від 15 листопада 1996 р. «Про космічну діяльність», від 4 липня 2002 р. «Про інноваційну діяльність», від 16 січня 2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», численні укази Президента України тощо.

Значні повноваження з управління зазначеною сферою здійснює Кабінет Міністрів України через Міносвіти України. До завдань Міністерства в зазначеній сфері належать: 1) науково-технічне про­гнозування; 2) розроблення чи методичне управління підготовкою регіональних, галузевих, міжгалузевих науково-технічних програм і їх реєстрація; 3) створення умов для розвитку фундаментальних наукових досліджень; 4) забезпечення формування державної полі­тики, міжнародних зв'язків у сфері науки; 5) соціальний захист науковців і захист інтелектуальної власності.

Значні повноваження з науково-технічного розвитку в Україні здійснює Національна академія наук України, до завдань якої вхо­дять: 1) участь у формуванні державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності, досягнення світового рівня фундаментальних і прикладних досліджень; 2) підготовка наукових оцінок і прогнозувань усіх сфер державного виробництва і суспільного життя; 3) підготовка наукових кадрів; 4) сприяння інтеграції вітчизняного інтелектуального потенціалу у світовий науковий простір.

У системі наукових закладів науки чільне місце посідають га­лузеві і відомчі академії наук: Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук тощо.

Вища атестаційна комісія є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Вона організовує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою з присудження наукових ступенів (кандидат наук, доктор наук), які присуджуються спеціалізованими вченими радами вищих закладів освіти, наукових установ.

Учені звання «старший науковий співробітник», «доцент», «професор» присвоюються на основі рішень вчених рад вищих закладів освіти, наукових установ.

Основними завданнями Вищої атестаційної комісії є: 1) участь у формуванні й реалізації разом з іншими центральними органами виконавчої влади та науковими організаціями державної політики щодо перспектив розвитку науки; 2) управління роботою з атеста­ції наукових кадрів вищої кваліфікації; 3) державний контроль за діяльністю спеціалізованих вчених рад та якістю атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Отже, освіта і наука є важливими сферами соціально-культур­ного будівництва держави, без яких неможливе її існування, побу­дова правової, соціальної держави, цивілізованого суспільства.

Дата добавления: 2014-01-04