Національно-етнічна структура суспільства

Однією з характерних рис сучасної структури суспільства є її національно-етнічна спільність. В історії людства перші соціальні спільності людей — кровнородинні об'єднання — рід, плем'я та ін. Перші соціальні спільності прийняли на себе «удари долі», тоб­то вплив багатьох об'єктивних факторів, що постійно супрово­джували людей, повністю залежних від природи, нездатних здобу­ти багато чого з навколишнього світу і в самих собі. Головна мета і найважливіша турбота пращурів зводилась до задоволення найва­жливіших потреб— в їжі, одязі, місці проживання, захисті від стихійних сил природи і від «братів менших» тощо, щоб жити. Первісна людина тісно пов'язана з певною територією, з географі­чним середовищем і поза ними не могла існувати. Людина посту­пово обживала природу, що істотно вплинуло на специфічність характеристик людини, на консолідацію її в різні спільності. Осво­єні людиною регіони багато віків і тисячоліть закладали в людську сутність її генетичну програму, сприяли утворенню спільностей. На відміну від раси, яка є продуктом біологічного розвитку, соціа­льна спільність — рід, плем'я — об'єднувала людей як із спільни­ми біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя, ха­рактер постаті та ін.), так і з продуктом соціальної взаємодії. У процесі повсякденного спілкування формувались спільні уяв­лення, вірування, звичаї, ритуали, що об'єднували, згуртовували людей. Віра в спільного предка, поклоніння певним силам приро­ди відіграли велику роль в житті первісних спільностей. Віра в спільного предка не лише об'єднувала, а й згуртовувала, надавала стійкості і міцності роду, племенам та ставала основою формуван­ня колективної свідомості. Основними факторами стійкості, міц­ності ставали спільність історико-географічного походження, змі­шування родів, племен, спільність природного середовища, звичаїв, традицій тощо. В певному середовищі проживання люди формували свої специфічні риси: методи і способи життєдіяльнос­ті, особливі, що ставали традиціями, способи господарсько - економічної діяльності, обрядові, релігійні норми, правила, звич­ки, риси характеру, культури, мови та ін.

На відміну від раси етнічність, яка сформувалась у процесі взаємодії родів, кланів, племен, могла змінюватись, маючи певні звичаї, вірування, звички, норми, цінності, спільну мову для спі­лкування. Племена уже чіткіше і міцніше пов'язані з певною те­риторією, захищали її, мали внутрішнє формальне об'єднання — спільність. Змішування племен привело до появи нової соціаль­ної спільності — народності, що становила уже вищий ступінь розвитку. Отже, етнічна спільність — історична стійкість лю­дей {родів, кланів, племен), об'єднаних спільністю території і мови. В етнічних спільностях формуються на певних етапах роз­витку і релігія,, матеріальна і духовна культура, побут, звичаї, традиції та ін. Формується і спільна самосвідомість. Етнічна спі­льність, яка склалась у процесі історичного розвитку економіч­них, соціальних, духовних взаємозв'язків людей, виступає як со­ціальний організм, що самовідтворюється переважно шляхом етнічно-однорідних шлюбів, передачі поколінням мови, культу­ри, традицій, етнічної орієнтації та ін. Етнічність не зникає, а ві­дображає культурну спадщину, і кожний ступінь розвитку етніч­них спільностей — це вищий ступінь розвитку культури, яка охоплює велику кількість людей, сприяє їх об'єднанню і стійкос­ті суспільства.

У процесі консолідації народностей на базі розвитку економі­чних, соціальних, політичних та інших зв'язків між ними фор­муються нації, які об'єднують великі маси людей і становлять новий етап у розвитку культури. Нація створює більш високу, власну культуру з чіткими цінностями, системами норм, правил поведінки тощо, створює самостійну державу. Сучасні етнічні спільності, нації відрізняються одна від одної рівнем розвитку, соціальними характеристиками, оцінками, становищем у системі національно-етнічних утворень. Досі в світі ще існує поділ на пе­редові, багаті нації і відсталі етнічні спільності, панівні і пригно­блені та ін. Ще існує каста «недоторканних» в Індії, расова дис­кримінація, апартеїд в Африці, ще відбувається насильне знищення народів — геноцид (режим Пол Пота в Кампучії, зни­щення євреїв у період Другої світової війни та ін.). В сучасних розвинутих країнах проголошуються рівні права всіх націй, на­родностей. Багато уваги приділяється розвитку слаборозвинутих етнічних груп, але приховано ще існує дискримінація, в США, наприклад, це сегрегація, тобто фізичний і соціальний поділ лю­дей за расовим принципом та ін.

3. Соціально-класова та професійно-кваліфікаційна структури

Соціально-класова структура відображає найважливіший зріз соціальної структури класового суспільства: складну картину соціаль­ноїнерівності між суспільними класами, представниками розумової іфізичної праці, соціальними верствами всередині класів. Необхідно підкреслити, що розподіл членів суспільства на класи становить основу соціальної структури. Місце і роль інших соціальних груп (про­фесійних,, етнічних, релігійних і т.д.) може бути зрозумілим тільки з врахуванням того, яке місце члени цих груп займають у класовій структурі суспільства. Отже, належність до того чи іншого класу визначає основні характеристики соціального стану людей.

Слід мати на увазі те, що питання про класи є найбільш дискус­ійним. Існують різні концепції класів. У вітчизняній соціології до недавнього часу переважав марксистсько-ленінський підхід до визначення класів. Вихідним для аналізу класів вважалось поняття «клас», яке дав В.І.Ленін в праці «Великий почин»: «Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а значить, за способами одержання і розміром тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні».

Виходячи із вище наведеного визначення можна виділити такі ознаки класів:

- відношення до власності (володіє, не володіє);

- роль у суспільному розподілу праці, тобто класи відрізняються в залежності від тих функцій, які вони виконують (наприклад, люди фізичної або розумової праці);

- способи отримання і розміри доходів (зарплата, прибуток, мало, багато).

Таким чином, марксистсько-ленінський підхід передбачає в якості основного критерій розподілу суспільства на класи економічний критерій.

В сучасній західній соціології існує три основні підходи до виділення класів:

1) на основі самооцінки, самовіднесення людей до тієї чи іншої групи;

2) на основі зовнішньої оцінки статусу різних соціальних груп;

3) на основі об'єктивних критеріїв (економічних, політичних і інших).

Інструментом для такого визначення класів стала теорія соціальної стратифікації її авторами є американські соціологи Т.Парсонс, Р.Мертон, К.Девіс, У.Мур, які вважали, що соціальну стратифікацію спричинив розподіл функцій у суспільстві. Отже, соціальна стратифікація (від латинського слова strata - прошарок) - це розподіл суспільства на вищий, середній та нижчий класи. Виділяють три види стратифікації: економічну, політичну, професійну.

Економічна стратифікація - це наявність у суспільстві груп з різним рівнем доходу, наявність багатих, заможних і бідних.

Політична стратифікація означає диференціацію людей по групам в залежності від їхньої можливості суттєво впливати на хід політичних процесів в державі і світі. Наприклад, президент США, чи конгресмен (зарплата яких 200 і 175 тис. доларів на рік) за своїми доходами значно поступаються таким як Білл Гейтс. Але ж, звичайно і президент і конгресмен цієї країни складають вищий прошарок суспільства, вищий клас або, як прийнято говорити в англомовних країнах establishment.

Професійна стратифікація передбачає, що різні професії відрізняються соціальним престижем та можливостями особистісного розвитку. Визначні актори, художники, музиканти, вчені, письменники також входять до вищого класу. Необхідно зауважити, що класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки - на основі вичленування у науковому аналізі реально існуючих класів, верств, інших соціальних груп може бути збудована «об'ємна» а не одноманітна модель соціальної структури, що має міцну емпіричну соціологічну базу. В останні роки у світовій соціологічній літературі поняття «класи» посідає таке ж визначне місце, як і поняття «страти», й обидва вони використовуються як в національних, так і в міжнародних порівняльних дослідженнях.

У деяких трактуваннях соціальної стратифікації наявні й егалітаристські (зрівняльні) тенденції. Вони особливо помітні у концепціях «середнього» чи «нового середнього класу», який трактується як більшість населення, що має власність і достатні можливості для за­можного життя; він працьовитий, наполегливий у досягненні мети, вміє розпорядитись доступними благами й цінує надані суспільством мож­ливості для соціальної мобільності. Зростання чисельності «середнього класу» фактично означає ліквідацію протистояння багатства і бідності. Ідея «середнього класу» є альтернативою попередньому поділу, відображає зрівняльні тенденції у соціологічних поглядах. За даними соціологічних досліджень у нашому суспільстві наприкінці ХХ ст. стратифікаційні процеси відрізнялися трьома тенденціями.

Перша. С початку 90-х років рівень освіти, компетентність, досвід перестали забезпечувати статусну стабільність та безпеку більшості громадян України. Наслідком цієї тенденції стало те, що як засвідчили соціологічні дослідження на середину 90-х років тільки 2,1 процента населення України могло жити ні в чому собі не відмовля­ючи і ще 21,4 проценти в тій чи іншій мірі були задоволені тими доходами, які вони мали. В той же час 70,3 процентів респондентів вказували на невдоволення своїм соціальним становищем.

Друга тенденція - досить швидке формування прошарку індивідів, що досягають успіху, процвітають навіть за умови економічної кризи. Це носії соціально-економічної компетентності. їм відомі правила, за якими ведеться розподіл та обмін обмежених ресурсів. Прошарок неоднорідний за статусом, сферами зайнятості, професіями індивідів, джерелами їхніх доходів, тощо. Його спеціальна ознака - матеріальна забезпеченість і здатність задовольнити різноманітні потреби. Сюди саме і належать ті 2,1 проценти, що живуть ні в чому собі не відмовляючи.

Третя тенденція являє собою вкрай повільне зростання спільноти приватних та колективних власників засобів виробництва. В цілому можна сказати, що сьогодні в Україні відбувається розшарування не за професійною ознакою, а в межах кожного фаху за ознакою здатності й спроможності використовувати наявні можливості для підвищення статусу. Найбільш компетентні й активні працівники міняють професію, знаходять додаткову роботу, намагаються не припустити зниження рівня життя. Інші сподіваються на допомогу, захист, культивуючи патерналістські настрої і очікування. В результаті склалася ситуація, яку характеризують наявність невеликого прошарку «верхів», величезної маси «низів» між якими розташований тонкий прошарок тих, кому вдається підтримувати стабільність статусу (своєрідний ембріон «середнього класу»). Таке становище таїть в собі дві небезпеки. По-перше, це небезпека соціальної напруги, яка закономірно виникає в бінарній структурі. По-друге, первісне накопичення капіталу при спотворених ринкових відносинах (які маємо) може створити умови для відповідного зростання і самовідтворення «вищого класу». Специфіка його зростання і самовідтворення зумовлюється нинішнім характером накопичення капіталу. Це переважно, торговельні угоди, валютні операції, активність сумнівної якості (з точки зору закону). Подібна діяльність забезпечує сотні процентів прибутку. Ніякі вклади у виробництво не дають такого ефекту. Ось чому «нові багатії» мало або зовсім не зв'язані зі сферою виробництва.

Стратифікація сучасного суспільства на «вищий-середній-нижчий» класи - процес закономірний. Появу багатих людей не варто розглядати як відступ у соціальному розвитку. Треба лише створити умови для того, щоб їхні гроші були чесно зароблені. Крім цього потрібне ще й моральне переродження значної частини суспільства з ним, щоб забезпечити формування продуктивно, орієнтованого підприємця. Для цього необхідною є нова етична установка. Мова іде про етику продуктивного використання капіталу про моральне значення економічного розрахунку. Потрібна нова структура мотивації в середині якої праця стане священним обов'язком. Тільки таким чином сформується прошарок власників, які сколотивши капітал, пустять його в ріст, тобто вкладуть у виробництво. Споживацький же капітал, накопичення якого йде в основному заради власних потреб, ще Макс Вебер назвав «хижацьким», авантюрним. Тільки поява продуктивного капіталу дасть можливість підвищити матеріальний рівень життя в суспільстві, закладе основи для виникнення і росту «середнього» класу, який, в свою чергу, буде гарантом стабільності в суспільстві. При цьому «середній» клас має складати більшість населення держави. Він повинен володіти власністю або достатніми засобами для життя, бути позбавленим турбот про хліб щоденний. Його інтереси об'єктивно збігаються з інтересами всього суспіль­ства. Як показує практика політичного життя країн Заходу «середній клас» там виконує своєрідну роль буфера, що знімає соціальну напругу від зіткнення інтересів полярних класів. За деякими даними, у нашому суспільстві наприкінці XX ст. «середній клас» становив лише 15 процентів, в той час як в США - більше 80 процентів населення.

Отже, коли використати метафору, можна сказати, що соціально-класова структура сучасного українського суспільства - це аморфна маса, в якій, по-перше, відсутні чіткі соціальні страти і соціаль­на само ідентифікація. А це означає, що у більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідом­лені соціальні інтереси і соціальний статус. По-друге, поряд з мало чисельним «середнім» класом швидко зростає в умовах різкого погіршення життя люмпенізований-прошарок. В цілому для українського суспільства є характерною передусім глибока соціальна дезінтеграція. Цим пояснюється слабкість інтересів, а значить, і соціальної волі тих нечисленних верств, які орієнтуються на економічну та політичну модернізацію.

Соціально-класова структура переплітається з професійно-кваліфікаційною. Професійна структура - це сукупність професійних груп та відносин між ними, які існують у суспільстві. В основі даної структури знаходиться розподіл праці на окремі види професій, що вимагають спеціальних знань і трудових навичок.

Кваліфікаційна структура вказує на ступінь оволодіння працівниками своєю професією. Сучасна науково-технічна революція суттєво впливає на професійно-кваліфікаційну структуру суспільства. Ще на її першому етапі, в 50—60-і роки XX ст. економіка розвинутих країн почала звільнятись від працівників некваліфікованої, шаблонної праці. Наприклад, в США в багатьох галузях промисловості частка некваліфікованих робітників знизилась до 2-3%. Щось подібне спостерігається і в сільському господарстві. Так, чисельність сільськогосподарських робітників тут скоротилась з 1960 по 1986 роки в 1,8 раз, - з 1,6 млн. до 0,9 млн. Треба сказати, що цілеспрямоване формування творчого потенціалу трудових ресурсів у більшості промислово розвинутих країн стало складовою частиною державної політики. Так, в Японії в 1962 р. була висунута урядова програма «формування людини», яка була покладена в основу економічного та соціального розвитку країни на перспективи. Суть її полягає в нівелюванні рівня освіти по галузях і професіях за рахунок підтягування «мало освічених» галузей і професій до передових.

Помітне зближення рівня освіти між різними професіями та кваліфікаційними групами відбулося в США. В 1985 р. середня освітня підготовка всіх зайнятих в економіці складала тут 13.9 роки. Тривалість освіти фермерів досягла 13 років. Кадри спеціалістів у народному господарстві комплектуються виключно за рахунок працівників з вищою освітою та вченим ступенем. Однією з ключових передумов інтелектуалізації трудової діяльності у народному господарстві та важливим фактором інтенсифікації економіки стало додержання принципу більш високої плати за більш кваліфіковаковану творчу працю. Провідні кадри народного господарства — адміністративний персонал, спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою, робітники високої кваліфікації, отримують і більш високу винагороду. Так, на кінці 80-х років XX ст. середня щотижня зарплата в США становила: адміністративно-управлінського, персоналу - 511 доларів, спеціалістів - 500 доларів, висококваліфікова них робітників - 408 доларів, в той же час у працівників торгівлі та адміністративно-допоміжного персоналу вона дорівнювала відповід­но 351 та 300 доларів, у робітників середньої і низької кваліфікації -293 та 263 доларів, робітників, зайнятих в сільському і лісному гос­подарстві - 217 доларів.

Кожний крок працівника у підвищенні освітнього і кваліфікаційного рівня, тим більше в науковому рості завжди зустрічає заохочення і відбивається на заробітній платні. Залежність заробітної платні від освіти та наукової підготовки просліджується в усіх галузях народного господарства. Ця залежність визнана необхідною в цілому світі. Наприклад, середній річний заробіток випускника інженерного коледжу з дипломом бакалавра в кінці 80-х років XX ст. в США становив 26,3 тисячі доларів, магістра - 30,4 тисяч доларів, а доктора філософії - 39,5 тисяч доларів.

Являючи собою фундамент соціальної структури всього суспільства, трудова сфера відображає його головні особливості. Оптимальна структура трудового потенціалу, здатна розв'язувати народногосподарські завдання на рівні сучасних технологій, дозволяє державі посісти гідне місце серед економічно-розвинених країн. Це показує успішний досвід Японії, Південної Кореї, Іспанії та низки інших країн, які за умови відсутності значної ресурсної бази, спираючись переважно на розвиток власного трудового потенціалу, зуміли в історично короткі строки досягнути значного рівня економічного розвитку.

Становлення України як суверенної держави передбачає цілеспрямовану роботу з формування оптимальної структури її трудового потенціалу. Розглядаючи професійно-кваліфікаційний склад зайнятих в Україні як елемент соціально-професійної структури доцільно виокремити в ньому п'ять головних соціально-професійних груп: керівники, спеціалісти, службовці-неспеціалісти, робітники та селяни. Слід зауважити, що приналежність до соціально-професійних груп і верств, визначає не лише професійно-технічну однотипність праці людей, що належать до цих груп і верств, але також спільність багатьох суттєвих рис соціального обличчя працівників: схожість умов характеру, соціальних функцій їх праці, наявність специфіч­них інтересів, своєрідність побуту, культури, суспільної психології та способу життя.

Основним критерієм групування є відмінності в заняттях що до об'єктивної складності зв'язаної з ними праці. Неоднакова складність трудових процесів визначає існування груп і категорій, що розрзняються за характером трудової діяльності, її змістовністю, співвідношенням рутинних і творчих, організаторських та виконавчих функцій. Різна складність занять передбачає різну професійну та загальноосвітню підготовку, а також різну оплату праці, що в кінцевому підсумку визначає відмінності в самому способі життя.

Які ж особливості соціально-професійної структури сучасного українського суспільства? Наведені в таблиці 1 дані свідчать про те, що як у всього зайнятого населення загалом, так і у більшості представлених етнічних спільнот(за винятком євреїв) найчисленнішою є соціально-професійна група робітників. Вона становить понад половину трудоактивного населення країни. Найбільшу частку робітники зафіксовано у поляків (61,36% зайнятих у цій етнічній групі).

Другою за чисельністю є соціально-професійна група спеціалістів, праця котрих передбачає вищу або спеціальну середню освіту. Частка таких працівників у більшості розглядуваних етнічних спільнот становить від 18 до 28 процентів. Максимальна питома вага їх є у євреїв — понад половину всіх зайнятих, найменшою - серед молдаван (приблизно 10%).

Селяни - працівники сільського господарства, зайняті переважно фізичною працею - становлять третю за чисельністю соціально-професійну групу, яка досягає майже 12 процентів. Причому відмінності частки селян у різних етнічних спільнот є дуже значними. Якщо у молдаван майже третина зайнятих - селяни, то серед євреїв селян лише 0,2 проценти.

Соціально-професійна група службовців — неспеціалістів є порівняно невеликою, серед усіх зайнятих вона становить 5,46 процентів. Серед розглядуваних етнічних спільнот розкид значень питомої ваги невеликий, від 3,1 процента у молдаван, до 6,4 процентів у росіян.

І, нарешті, частка керівників-працівників, зайнятих найскладнішим різновидом праці, - є найменшою в соціально-професійному складі всіх зайнятих (менше ніж 5%). При цьому частка керівників - євреїв маже у 5 разів перевищує частку керівників — молдаван і більш ніж у 2 рази цю саму частку в українців.

Відносно кваліфікаційного складу трудоактивного населення України на зламі 80-х і 90-х років можна сказати наступне: як і в першому випадку провідне становище тут посідає єврейська етнічна група. Питома вага працівників, зайнятих управлінською працею, у цій групі є найвищою й майже у 5 разів перевищує аналогічну питому вагу молдаван. Водночас частка працівників, зайнятих некваліфікованою фізичною працею, у євреїв більш ніж у 5 разів менше, ніж у молдаван (див. табл. 2). Найбільша, порівняно з іншими етнічними спільнотами частина всіх працюючих у євреїв зайнята висококваліфікованою розумовою працею, що разом з кваліфікованими спеціалістами, зайнятими на посадах, що потребують середньої спеціальної освіти, становить понад половину трудоактивної частини цієї етнічної групи.

Наведені дані свідчать про професійну присутність єврейської національної меншини в Україні, про високий загальний рівень ква­ліфікації цієї етнічної спільноти, про значні потенційні можливості вирішення трудових завдань на рівні сучасних наукових технологій та складних «ноу хау». Як видно з таблиці 2, серед найменш просунутих кваліфікаційно етнічних спільнот опинилися поляки, болгари й насамперед молдавани. Пропорції кваліфікаційного складу українців знаходяться приблизно на середньому рівні у порівнянні з іншими етнічними спільнотами. Дуже значною на сьогодні залишається частка працівників некваліфікованої фізичної праці - вона становить понад четверть усіх зайнятих українців.

Таблиця 2.

Розглядаючи соціально-професійний статус українців, росіян та євреїв в Україні, ми бачимо, що порядок розміщення цих етнічних спільнот у соціально-професійній та кваліфікаційній ієрархії є таким самим, як в США та Канаді. Наприклад, за даними перепису 1981року питома вага українців з вищою освітою тут становила менше 6%, а питома вага в адміністративно-управлінських структурах і бізнесі 2,97%.

Більш низький порівняно з євреями та росіянами кваліфікацій­ний рівень українців, як болгар та поляків визначається насамперед дією одного з головних «неантагоністичних» протиріч соціалістичного періоду життя нашого суспільства - глибокої соціальної дифе­ренціації міста і села. Спосіб життя молдаван і болгар, що в більшості своїй ще залишаються сільськими жителями, а також спосіб життя з відповідним до нього рівнем освіти українців і поляків, більшість з яких стала жителями міст лише у 60—70-і роки, визначає сьогодні і ще, напевно, тривалий час визначатиме пропорції кваліфікаційного складу цих етичних спільнот.

4. Соціально-етнічна структура суспільства та її особливості в Україні

Аналіз етичної структури суспільства та соціальної структури націй і етичних груп являє собою один із найважливіших напрямків соціології. Предмет цих досліджень в першу чергу зв'язаний з вивченням етнічних структур та їхніх соціальних характеристик, тобто з визначенням зв'язків елементів даної структури з соціально-класовою і етнічною структурою, тому що в основі національних відносин лежать відносини соціальні.

Україна досить тривалий час входила до складу багатонаціональних держав: Російської та Австро-Угорської імперій та Радянського Союзу. Все це зумовило поліетнічний характер складу її населення. Таким чином, етнічно неоднорідний склад населення зумовлює до­сить велику значимість цієї соціальної структури.

Основними елементами її на сучасному етапі суспільного роз­витку є нація, тобто стійкі спільноти, що склалися історично і ви­никли на основі єдності історико-географічного походження, тери­торії, економічного життя, культури, мови, самосвідомості, а також народності. Нагальним питанням розвитку українського суспільства на сьогоднішній день є формування політичної нації на основі консолідації всіх етнічних груп і спільнот. Коли американець, швейцарець чи канадець пишається своєю країною, проявляючи при цьому патріотичні почуття, вони, насамперед, пишаються громадянством своєї країни.

Ніхто з них не пишається американською, швейцарською чи канадською мовою або своєю національно-мовною виключністю. Подібні випадки там засуджуються громадськістю і обмежуються адміністративно. В умовах української дійсності консолідація н,ації відбудеться тоді, коли всі помисли і дії кожного члена суспільства будуть направлені в майбутнє. Не шароварно-хуторський спосіб мислення, що був притаманний минулим століттям, а світогляд людини XXI ст., не самоізоляція, як вважає дехто із сучасних провідників «національної ідеї», а вільне спілкування з народами Європи, в тому числі і з російським народом, збагачення на цій основі національної мови і культури, наповнення їх сучасним змістом наближенням до європейських стандартів, високорозвинута економіка, стануть тими факторами які зумовлюватимуть об'єднання представників різних етнічних груп в стійку соціальну спільноту - націю.

В соціально-політичній літературі поряд із поняттям нації часто можна зустріти термін «національність». За його допомогою, по-перше, прийнято визначати приналежність людини до тієї чи іншої нації народності (наприклад, під час перепису населення) і, по - друге, характеризувати етнокультурні утворення безвідносно до території чи спільності економічного життя (наприклад, євреї, безвідносно до того, де вони проживають, - в Україні, Ізраїлі, США чи у Франції). Стосовно людей інших національностей (тобто виключаючи націю. що дала наймення національну-територіальному утворенню) застосовують терміни «етнонаціональні групи» або «особи некорінної національності», «національні меншини».

Процеси розвитку націй проходять під безпосереднім впливом загальних для країни факторів, таких, як протиріччя в сфері розподільчих відносин, соціально-класової системи, процесів демократизації, урбанізації, культурної та освітньої політики. Найбільш суттєвим чинниками в національному розвитку є рівень соціально-екологічного розвитку корінного етносу та характеру середовища його помешкання. Ці чинники мають тривалу інерційну дію, й навіть з їх зміною вплив етнокультурних традицій продовжує залишатись знач­ним упродовж досить тривалого часу.

Так, зміна рівня соціально-економічного розвитку етносу та середовища його помешкання може далеко не одразу спричинити зміну традиційної для цього етносу галузі господарювання. Це показує досвід визначення етнологами ролі етнічного чинника в галузевому поділі праці в США. Вплив такого фактора, як було встановлено, зв'язаний як правило, не з соціально-економічного нерівністю, а з трудовим досвідом і культурними традиціями. Наприклад, серед німців більш значною, ніж серед інших етнічних груп, є частка фермерського населення, вихідці із Великобританії дали США гірників, греки - кондитерів, тощо.

В Україні до недавнього часу таких досліджень не проводили, але є дані про етнічний склад галузей народного господарства, що склався на початку 90-х XX століття, які дають уявлення про питому вагу етнічних спільнот у всьому зайнятому населенні України. Факти свідчать що титульний етнос, який становить 71,8% усіх зайнятих, переважає лише у сільському та лісовому господарстві (відповідно 84,3% і 89,6%), проте в науці та науковому обслуговуванні, управлінні, побутовому та інформаційному обслуговуванні питома вага українців є пониженою (відповідно 59,14%, 64,85%, 66,00%, та 64,40%). Аналогічні пропорції у тих самих галузях є характерними й для білоруської етнічної групи. Але у цьому випадку є деякі відмінності: в управлінні частка білорусів перевищує (1,48%), в той час як в науці відповідає їх питомій вазі в усьому зайнятому населенні - 1,04%. З інших багато чисельних народів України найбільшу специфіку мають, пропорції галузевого розподілу у євреїв, які відзначаються підвищеною часткою зайнятих у науці (3,79%), побутовому обслуговуванні (3,62%), культурі та мистецтві (1,43%), в інформаційному обслуговуванні (2,91%), будівництві - (1,26%) при загальній питомій вазі зайнятих у цій етнічній групі - 1,00%. Частка ж працюючих у сільському господарстві є дуже незначною (0,05%). У цих галузевих перевагах відбивається урбанізований спосіб єврейської етнічної гру­пи, який характеризує значна динамічність соціальної адаптації.

Пропорції галузевого розподілу кожної з етнічних спільнот України найповніше віддзеркалюють етнокультурні трудові традиції народів, їхнє історичне минуле, а також сучасний рівень соціально-економічного розвитку.

Поряд із дослідженнями соціальних характеристик етнічних спільнот важливе місце в етносоціології займає аналіз її основних національних компонентів, тобто самих націй і національностей, а урахуванням дії міжнаціонального спілкування. Характер останнього є важливим показником «форми співіснування людей». Соціальні наслідки міжнаціонального спілкування проявляються в таких важливих процесах, як розвиток двомовності, динаміка міжнаціональних шлюбів, міграційні процеси.

Мовні проблеми України перебувають в центрі уваги громадськості починаючи з моменту проголошення незалежності. Ініціативи уряду з розширення сфери функціонування української мови захисники системи двомовності розцінюють як насильницьку дерусифікацію та обмеження прав нацменшинств. «Національно свідомі», навпаки, говорять про порушення законів, перш за все, «Про мови в Українській РСР». Слід зауважити, що мовне питання досить складне і не таке просте для вирішення як декому вважається. Справа в тім, що більш ніж 50 процентів, а точніше 51 процент населення країни відносить себе до російськомовних. Це жителі великих промислових і культурних центрів таких, як Харків, Дніпропетровс Запоріжжя, Одеса, Донецьк, Луганськ, Крим і південні області України - Херсонська і Миколаївська. В той же час україномовними є представники тих регіонів, де переважає сільське населення. Якщо ж взяти всіх, хто відносить себе до російськомовних, то 2/3 з них - етнічні українці. За даними соціологічних опитувань переважна більшість громадян України - 78 процентів виступають за підвищення статусу російської мови і збереження системи двомовності.

Безумовно, мовна політика держави повинна будуватись таким чином, щоб сприяти розвитку і розповсюдженню мови корінного етносу. Але така політика має проводитись обережно, поступово, несиловими методами.

Важливим соціальним процесом, що змінює обличчя етнічної структури українського суспільства і є одним з головних показників розвитку етнічних процесів саме в останній час стали так звані змішані (міжнаціональні) шлюби. Поява та збільшення кількості таких шлюбів переводить міжетнічні відносини в більш тісну сферу сімейних відносин. В ряді випадків розповсюдження етнічно зміша­них шлюбів свідчить про розгорнутЬсоціальні процеси консолідації етнічних груп і спільнот.

Асиміляційні процеси, що змінюють обличчя етнічної структури населення, визначаються багато в чому саме розповсюдженням зміша­них шлюбів. Такі шлюби ведуть до зламу попереднього етнічного побуту одного із членів подружжя, як правило, в етнічно змішаних сім'ях один із членів подружжя переходить на мову іншого (представника корінного етносу).

Деякі соціологи на Заході намагаються довести нежиттєздатність, нестійкість міжнаціональних шлюбів, говорять про їхню непов­ноцінність у порівнянні з однорідними шлюбами. Але ці доводи спростовуються самим фактом зростання питомої ваги міжнаціональних шлюбів в багатьох країнах світу. При цьому всупереч твердженням західних соціологів, дані свідчать, що змішані шлюби нерідко бувають більш стійкі, ніж шлюби однорідні. За даними переписів населен­ня питома вага змішаних шлюбів в Україні від загального числа в процентах серед міського населення в 1959 р. складала 25%, в 1970 р. - 30%, в той час як сільській місцевості відповідно 5% і 10%. В такому крупному економічному, науковому і культурному центрі як Харків в середині 90-х років XX ст. майже кожний другий шлюб (45%) був міжнаціональним.

Отже міжнаціональні шлюби значно частіше зустрічаються серед міського населення. Це пояснюється тим, що розвиток процесу ур­банізації в свій час призвів до міграції представників різних етносів в першу чергу російського в ті регіони де будувалися великі підприє­мства, шахти, відкривалися наукові та вищі навчальні заклади. В ре­зультаті населення великих міст і цілих регіонів формувалось як багатонаціональне. Немаловажне значення для розширення міжнац­іональних шлюбів у містах має автономізація подружніх пар, послаб­лення їхніх зв'язків з кругом родичів, в тому числі з консервативним у питаннях вибору шлюбного партнера старшим поколінням.

Вплив міжнаціональних шлюбів на зміну етнічної структури на­селення особливо проявляється на другому поколінні. Діти від на­ціонально змішаних шлюбів як правило опиняються в нестабільній етнічній ситуації, що зумовлена двомовністю, синкретичною культу­рою і т.ін. В більшості випадків вступ до міжнаціонального шлюбу не відбивається на національній приналежності наречених, але орієнтація дітей в таких сім'ях стає досить ускладненою. Частіше за все діти вибирають в своєму етнічному самовизначенні національність батька або матері. Традиції відносно того, що жінка при вступі в шлюб бере прізвище чоловіка зовсім не дають переваги для вибору дітьми національності батька. Часто діти приймають національність матері, особливо коли вона має більш високий соціальний і соціально-культурний статус, коли сім'я перебуває в корінному етнічному середовищі матері і т.д.

5. Соціально-територіальна структура

Одним із аспектів соціальної структури суспільства є соціально-територіальна структура. Осмислення основних понять, що характеризують соціально-територіальну структуру суспільства стає можливим тільки з урахуванням таких понять, як народ, населення, що є відмичкою для уяснення сутності таких явищ, як урбанізація, поселення, жителі міста чи села і т.д.

Народ - це населення країни. Його складовими є соціальні спільноти, прошарки, групи, що зайняті в різноманітних видах діяльності в системі суспільного поділу праці і які складають єдине соціальне ціле, тому що мають спільну історичну долю, суттєві ознаки подібного способу життя, а також чуття причетності до єдиної історичної спільноти. Необхідність виділення народу як специфічної соціальної спільноти та об'єкта дослідження соціології зумовлене його вирішальною роллю в суспільному виробництві. Під народонаселенням розуміється сукупність людей, які здійснюють свою життєдіяльність в межах певних соціальних спільнот (людства в цілому, окремих країн або регіонів, великих поселень). Структуру, динаміку міграції та процеси відтворення населення вивчає демографія. Зв'язок демографічних і соціальних процесів призводить до того, що кожному історично зумовленому способу виробництва властиві свої, історично зумовлені закони народонаселення.

В процесі історичного розвитку люди розселялись і розселяються на планеті, в країнах і регіонах. На їх розселення впливає багато факторів: кліматичні умови, географічне середовище, природні багатства. Завдяки їм людина закріплюється на якійсь території, організовує свою діяльність, вступає у відносини з іншими людьми, тобто формує життєве середовище. Природно, що в результаті цього об'єктивно виникає просторова форма організації суспільства, його територіальна структура. Основні тенденції розвитку розселення в сучасному суспільстві створені законом концентрації і зростаючого різноманіття діяльності людей. Більш досконалі засоби транспортного зв'язку, передача та збереження інформації, компактні зв'язки і відносини створюють можливості для принципово нової територіальної організації їхньої життєдіяльності. Ця обставина знаменує перехід від старих поселень у вигляді окремих міст і населених пунктів до нових, серед яких крупні об'єднання поселень типу міст - міста-агломерації. Дана обставина зумовлена перш за все потребою суспільного виробництва і концентрації працівників (робочої сили) і соціальних спільнот, про­шарків, що забезпечують не тільки виробничу, а й невиробничу сферу діяльності. Такі поселення надають можливість для збільшення доступу до наукової, технічної і культурної інформації, для вибору роботи будь-якої складності і соціальної значимості, для доступу в навчальні, медичні та культурні заклади.

Соціологи екологічної школи (Р.Парк, Е.Берджес та ін.) вбачали в міських поселеннях природну соціальну лабораторію, в якій застосовуючи емпіричні методи можна вивчати людську природу та зміст суспільного життя. Межею вивчення виступала концентрація уваги на двох напрямках: на створенні генеральної теорії суспільства і на проведенні інтенсивних конкретних досліджень, що дають опис в деталях певних соціальних процесів, які відбуваються в місті. Міська спільнота розглядалась як складна система, що складається із різних соціальних верств, кожна з яких претендує на певну територію. Просторова організація міста уявлялась у вигляді концентрованих зон, кожна з яких належала конкретній соціальній спільноті, або прошарку. Зміна у співвідношенні сил між прошарками та соціальними і пільнотами призводила до чергового переділу міської території.

В сучасних умовах просторовий аналіз міста застосовується для вивчення соціальної сегрегації, тобто відокремлення частини насе­лення, а також різних суспільних верств і етнічних груп в містах Західної Європи і США. В рамках чиказької соціологічної школи створюються передумови для виникнення урбаністичної концепції Луїса Вірта. На думку Вірта, чисельність, густота та неоднорідність населення знаходять своє відображення в особливій міській культурі, яка характеризується: переважанням анонімних ділових, короткотермінових контактів в міжособистісному спілкуванні, зниженням значимості територіальних спільностей; затуханням сусідських зв'язків, зменшенням ролі сім'ї, нестійкістю соціального статусу міського жителя, підвищенням його соціальної мобільності.

Типи поселень: місто, селище міського типу, поселення, село відрізняються багатьма ознаками та показниками різнорідної культури, способом життя і т.д. В сучасних умовах місто і село існують як територіальні спільноти людей, що склалися історично. Ці спільноти втілюють велику кількість якісних змін не тільки тих, хто складає їхнє населення, але й самі є результатом тих культурних, виробничих, соціально-виробничих змін, що відбувались і відбуваються під дією і за безпосередньою участю тих, хто в поселеннях проживає, працює і відтворює себе та своє соціальне середовище.

Місто - це історично конкретна, соціально-просторова форма існування суспільства, яка виникла внаслідок відділення ремесла від сільськогосподарського виробництва. Як система розселення людей, місто з моменту свого виникнення протистоїть селу. В МІСТІ сконцентровано населення, яке займається не сільськогосподарським виробництвом. В міру розвитку суспільного виробництва населення міст стає більш різноманітним, різностороннім, що веде до збільшення числа міських жителів.

В кінці 80-х років міське населення України складало біля 65% від загальної кількості, а в середині 90-х років питома вага міських жителів складала вже більше 68%. Місто відіграє ведучу роль у суспільному і соціальному прогресі. У всьому світі зараз спостерігається зростання кількості міського населення. Якщо у 1800 р. в містах проживало 3% населення світу, то на початку 80-х років XX ст. - 41,3%, в середині 90-х років уже більше 56%, а в 2000 р. - більше 60% жителів Землі мешкали в містах. Кількість міст-мільйонерів на початку 90-х років XX ст. складало 270, а до 2000 р. зросла до 400 де проживає 25% мешканців планети.

Міста - це специфічні соціально-територіальні спільноти, вони займають провідне місце в суспільно-політичному житті. Тут сконцентровані наукові і культурні установи, основні центри масової інформації такі, як преса, радіо, телебачення. Крім того, в містах зосереджені значні трудові ресурси, велика кількість засобів виробництва, передові технології. Говорячи про територіально регіональні особливості розташування міст і концентрації міського населення в Україні необхідно зазначити, що переважна більшість із них сконцентрована у Східній та Південній частині країни, в той час як у Західному регіоні великих міст, за винятком Львова немає, і 75% населення там проживає в селах.

Село - це історично конкретна соціально-просторова сфера існування суспільства, що виникла внаслідок суспільного розподілу праці, тобто відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. Село - це місце концентрації населення, зайнятого переважно Сільськогосподарською працею. Для сільської місцевості характерною є переважно невелика густота населення та незначна його кількість. На початку 90-х років XX ст. в селах України проживало більше 18 млн. Жителів (майже 35% всього населення України). Селу притаманний невеликий ступінь різноманіття видів трудової діяльності і дозвілля. В селі переважають гомогенні (однорідні) сім'ї, тут відсутня анонімність спілкування, соціальні ролі формалізовані слабо і всі люди є підконтрольними сільській соціальній спільноті. В житті сільських мешканців велику роль відіграють традиції, звичаї, місцеві Керівники. Ритм сільського життя менш напружений, ніж у місті. Людина тут менше піддається психологічному навантаженню. Норми спілкування між мешканцями простіші. Великою перевагою сільських жителів є органічний зв'язок з природою.

Соціологічні проблеми міста і села є предметом дослідження спеціальних теорій - соціологи міста і соціології села.

Соціологія міста досліджує ґенезу, сутність та загальні закономірності розвитку і функціонування міста як цілісної системи. Дана теорія розробляє проблеми, що відносяться до визначення місця міст у суспільстві та системі розподілу, основних причин появи і факторів, які впливають на розвиток міст. Крім цього соціологія міста займається вивченням соціальної структури міського населення, особливостей міського способу життя та міської культури.

Предметом соціології села є проблеми місця села у суспільстві та системах розселення в різних суспільно-економічних формаціях. Поряд з цим, дана соціологічна теорія досліджує основні фактори, що впливають на соціальні процеси, які відбуваються в селі, соціальну і професійну структуру населення, специфічний сільський спосіб життя, особливості сільської культури та роль масової комунікації у розвитку села.

6. Соціально-демографічна структура

Дуже важливе місце у соціальній структурі суспільства відводиться соціально-демографічним «зрізам», до яких відносяться такі структури населення: статеву, вікову, сімейну та генетичну. Ці структури визначають умови і результати процесу відтворення населення і його формування в окремих регіонах, соціально-демографічні структури виступають статистичними параметрами таких явищ, як народжуваність, смертність, вступ до шлюбу, розрив шлюбних зв'язків, міграційний обмін населення між міською і сільською місцевостями, а також між різними територіями. Кожна із вказаних структур характеризує склад населення за такими ознаками: стать, вік, сімейний стан, місце народження і місце проживання.

Статевовікова структура населення являє собою комбінацію двох «зрізів». Перший - це співвідношення між чоловіками і жінками в населенні якоїсь території (країни, регіону) або в складі колективу, а другий - співвідношення між особами різних вікових категорій. Ці структури іноді трактуються як біологічні. Дійсно, відмінності між чоловіком і жінкою, дитиною чи людиною похилого віку, як окремими індивідами, мають біологічну основу.

Однак, розподіл сукупностей людей за статтю і віком є наслідком вже соціального розвитку. Біологія не здатна пояснити, чому, не дивлячись на те, що хлопчиків народжується більше, ніж дівчаток, в населенні більшості країн світу в кінцевому результаті, переважають жінки. Те ж саме можна сказати і про вікові відмінності.

Ще в більшій мірі сказане відноситься до співвідношення між чоловіками і жінками в різних колективах. Вікова і статева структури колективів визначаються в першу чергу соціально-економічними умовами, такими як, виробнича спеціалізація, регіональна специфіка, особливості демографічної ситуації, правові норми. Так, у народному господарстві існують галузі з виключним застосування як жіночої, так і чоловічої праці.

Статевовікова структура населення може аналізуватись як за однією (стать або вік), так за двома ознаками. В першому випадку особливий інтерес становить розподіл населення на три групи: А - 0-15 років (діти); В - 16-49 років (особи молодого і середнього віку); С - 50 років (особи старшого та похилого віку). Співвідношення між цими віковими категоріями характеризує тип вікової структури населення. Якщо кількість осіб віком 15-49 років дорівнює кількості дітей і людей похилого віку, то така структура буде прогресивною. В А+С (прогресивна структура). Під прогресивною структурою розуміється також така, де частка осіб молодше 16 років переважає частку осіб 50 років і старше. А>С (прогресивна структура). Незважаючи на велику народжуваність в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, в цілому у світі можна прослідити процес старіння населення. Наприклад, якщо у 1900 р. середній вік жителів планети Земля становив 15 років, то в 1995 р. - 25. За прогнозами спеціалістів в 2025р. він становитиме 31 рік, а в 2200 р. - 43 роки. Особливо процес старіння населення характерний для країн Європи і Північної Америки. Так, в 1850 р. людей старше 65 років у Великобританії було менше 5%. Зараз ця цифра складає 18%, а за наступні 40 років збільшиться до 23%. Зменшення чисельності населення і його стрімке старіння є характерним явищем і для деяких країн, що колись були союзниками республіками в складі СРСР. Це, насамперед відноситься до Росії, України, Білорусії, Молдови та Казахстану. Тільки в 1999 р. кількість жителів України скоротилась на 400 тис. В цьому ж році, за даними Держкомітету смертність перевищила народжуваність майже вдвоє; народилось 389,2 тис. чоловік, померло -739,2 тис. Крім цього, 44,8 тис. громадян України емігрували з країни. В результаті цього, питома вага людей старше 65 років становить на сьогоднішній день 14%, в Білорусії (для порівняння) - 3%, а в Росії -12%.

Вивчення структури населення за ознакою статі не менш важливе з практичної точки зору, між віку, тому що в такій же мірі ця ознака впливає на розташування продуктивних сил, з одного боку, і на відтворення і територіальне формування населення - з іншого. У післявоєнний період структура населення, деформована внаслідок значної втрати чоловіків в роки Великої Вітчизняної війни, суттєво покращилась. Якщо в 1951.році частка жінок у населенні складала 56%, то зараз вона досягла рівня 52,9%. Перевага кількості жінок починається з 30-літнього віку, в той час як суттєвий розрив зберігся тільки в групі пенсійного віку.

Аналіз статевовікової структури населення за двома ознаками дає можливість визначити співвідношення одночасно між різними віковими групами і між чоловіками і жінками в кожній віковій групі. Інструментом для структурних співставлень тут є статевовікові піраміди: аналогові, коли порівнюються дві або більше спільнот, або динамічні, коли співставляються структури однієї і тієї ж сукупності в часі. Статевовікові піраміди являють собою двосторонню направлену діаграму, на якій число людей кожного віку і статі, або частка їх в спільноті, що досліджується, зображені горизонтальною полосою певного масштабу. Полоси розміщуються одна над другою у порядку збільшення значень вікових показників, як правило від 0 до 100 років, зліва - для чоловіків, справа - для жінок (див. мал. 1).

Дата добавления: 2014-01-04