Мислителі епохи Еллінізму про людську поведінку

Грецька антична філософія виникла у VІІ-VІ ст. до н.е. У її розвитку можна виокремити чотири основних етапи. Перший етап охоплює період з VІІ до V ст. До н.е. і називається він досократовським, а філософи – досократики (мілетська школа, Геракліт Ефеський, елейська школа, Піфагор і піфагорійці, Емпедокл і Анаксагор, стародавні атомісти Левкіпп і Демокріт).

Другий етап охоплює період приблизно з V ст. і до ІV ст. до н.е. і характеризується як класичний. У цей період часу діяли видатні старогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель.

Третій етап у розвитку античної філософії (кінець ІV ст. – ІІ ст. до н.е.) зветься елліністичним. У цей період з’являється ціла низка філософських шкіл: перипатетики, академічні філософія (платонівська Академія), стоїцизм і скептицизм, епікурейська школа. Визнаними філософами цього періоду були Теофраст, Карнеад і особливо Епікур.

Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н.е. – V-VІ ст. н.е.) припадає на той період, коли вирішальну роль у античному світі відігравав Рим, під вплив якого попадає і Греція. Римська філософія формується під впливом грецької філософії, особливо еліністичного періоду. Свої наукові погляди на життя, суспільство, поведінку людей відстоюють Сенека, Епілет, Марк Аврелій, Тит Лукрецій Кар, Секст Емпірік [1, с. 44, 45].

Сократ

Сократ (бл.469 – 399 до н.е.) ввійшов в історію як провідник знаменитих настанов мистецтву жити на засадах раціонального знання. Хибні вчинки людей, повчав Сократ, породжуються лише незнанням, і ніхто не буває «злим» з доброї волі.

Без знань людина неспроможна належно організувати це життя.

Цінність філософії Сократа полягає в іншому: взаємозв'язок розуму, моралі та поведінки людей Сократ підніс до рівня провідного принципу організації соціальності. Пізніше до нього повернуться Вольтер та Ж.-Ж.Руссо. А ще пізніше – І.Кант. Вчення Сократа про те, що «той, хто знає, що таке добро, обов 'язково чинить добро, а той, хто чинить зло, – або не знає, що таке добро, або творить зло з метою кінцевої перемоги добра», започаткувало тенденцію етико-раціоналістичного пояснення реалій соціального життя, його організації, функціювання та розвитку.

Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе» (над храмом Аполлона в Дельфах накреслено: пізнай самого себе), будучи впевненим у тому, що мудріший за інших тільки тому, що нічого не знає. Його мудрість – ніщо в порівнянні з мудрістю Бога – це девіз філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Арістотелем стосовно того, що «Сократ займався питаннями моралі, природу ж не досліджував».

Сократ стверджував, що природа – вищий у порівнянні з людиною світ – непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе – це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає в Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це робили софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна, лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, що робить людей доброчинними. Адже знаючи, що гарно і що погано, людина не зможе вчинити зло. Моральність – наслідок знання. Аморальність – наслідок незнання доброго. (Арістотель потім заперечував Сократові: знати, що таке добро і зло, і вміти користуватися знанням – не те ж саме; моральна чесність – наслідок не знання, але виховання й звички ).

Отже, Сократ здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі й морального світу. Він розмірковував над проблемою: «У чому природа і остання реальність людини?», «Що є суттю людини?». Відповідь Сократ формулює досить виразно: людина – це її душа, а під душею має на увазі розум, мислячу активність і морально орієнтовану поведінку. Душа – господиня й ґаздиня тіла, а також інстинктів, пов'язаних із тілом. Душа – це владарювання раціональності над чуттєвою тілесністю. Душа – це свобода. Із античних, так званих сократівських шкіл, напевно, найбільш відома школа кініків.

Платон (біля 427-347 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, родоначальник одного з головних напрямків в античній філософії – платонізму. Основу етики Платона складає вчення про ідеї та вчення про душу. І якщо перше положення Платонівської етики, як і у Сократа говорить: «Джерело моральності знаходиться поза людиною і поза суспільством», то друге полягає у тому, що моральні якості (доброчинності) присутні з самого початку, вроджені у даного індивіда (точніше, його душі). Вродженість доброчинностей необхідна Платону для того, щоб обґрунтувати істинність і невідворотність розподілення людей на групи, на зразок староіндійським варнам. Отже, Платон розподіляє людей за станами і знаходить кожному своє місце. Говорячи про моральність він має на увазі високу моральність і безгріховність людської душі. Так, у «Федрі», говорячи про переселення душ в людину або тварини, Платон навіть за найбільші гріхи не поміщає душу в тіло раба. Він вважав, що кожен стан повинен виконувати свою функцію у суспільстві [2, с. 152]. Особливу увагу Платон придає досягненню повного однодумства у суспільстві: судити про закони, видавати їх, наставляти на правильну поведінку – право та обов’язки мудреців (правителів). Філософ знає істину і є прикладом для інших. А поет не йде по правильному шляху, лише збиває людей з дороги до доброчинності, має хибне уявлення про правила життя. Тому пропонує «Іліаду» і «Одисею» давати читати молодим людям вибірково, а поетів виселяти за межі держави, як таких, що сприяють її розладу.

Значну увагу моральному вихованню Платон приділяє в «Законах», роблячи акцент на вроджених моральних якостях, які в процесі життя виховання лише оформляються, розкриває закладені в людині доброчинності, що у випадку неправильного виховання могли б заглухнути або викривитися. Основою моралі у Платона виступає божественне і воно є мірою всіх речей. Головна задача морального виховання полягає в тому, щоб добитися добровільного підпорядкування всім існуючим законам. «Треба розгледіти, які якості дають людині найкращим чином провести своє життя. І вже не закон, а похвала і покарання повинні тут виховувати людей і робити їх кроткими і слухняними тим законам, які будуть видані» [2, с. 154]. У тому випадку коли люди відхиляються від норм моралі (займаються ворожбою, демагоги, засновники приватних таїнств, софісти) повинні знаходитися у в’язниці де з ними повинна проводитися роз’яснювальна та виховна робота. А якщо перевиховання не буде мати позитивних результатів, то їх треба знову запроторити до в’язниці або ж покарати смертю. У даному випадку його вчення в «Законах» на багато століть випередило заходи інквізиції запропоновані Блаженним Августином і Фомою Аквінським стосовно тих, хто дотримується матеріалістичного вчення, єретиків, безбожників, атеїстів. Отже, тих хто відхилявся у свої світоглядних поглядах від загально прийнятих норм, чекала жорстока кара, коріння якої, у певній мірі, треба шукати у світоглядних вченнях Платона. Зважаючи, що люди гріховні, мета життя – в очищенні душі від усіх тілесних прив’язаностей. Шлях до порятунку – у досягненні істинного знання. Теорія моралі Платона має яскраво виражений релігійний характер: її основа – вчення про вічні та незмінні ідеї і безсмертної душі. Платоном виключається будь-яка свобода думки, поведінка обмежується жорстким шляхом, який вказує закон та вроджена доброчинність. У цілому моральний порядок може знайти вираз у половиці: «Всякий коник повинен знати свою гілочку».

Головну причину руйнації звичаїв Платон вбачав у «власницьких потягах людей». Філософ констатує факт наявності багатих і бідних, прагне знайти засади більш-менш узгодженого їх взаєможитгя та соціальної злагоди. Шлях до цього Платон вбачає в злагоді панівних верств населення, особливо воїнів та правителів. Для забезпечення цього мислитель пропонує зрівняти власність вищих верств населення, «усуспільнити» (зробити «спільною») її для такої категорії людей, як воїни. Злагода вищих класів, на думку Платона, зробить протиріччя між ними неістотними. Це ж саме, у свою чергу, стане застереженням від непокори з боку нижчих класів, що й забезпечить жадану соціальну гармонію.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, вчений-енциклопедист. У своїх працях творчо узагальнив перші успіхи філософії і логіки, фізики й астрономії, біології і психології, соціології й історії, етики та естетики, філософії і риторики.

Аристотель стверджував, що людина представляє собою істоту суспільну і доказом є те, що людина наділена мовою. Під суспільством Аристотель розумів об’єднання людей чим-небудь, наприклад сімейними стосунками. Державу він розглядав як різновид суспільства, тому, що воно є природним утворенням і воно домінує над людиною. Аристотель вважав суспільство абсолютно необхідною умовою існування людини. З його точки зору, той, хто внаслідок своєї природи (а не випадкових обставин) живе за межами держави, – або недорозвинена у моральному відношенні істота, або надлюдина.

Аристотель перший дав назву науці, яка займається сферою між людських стосунків і поведінкою індивіда як розумної істоти. Визначив етику як самостійну дисципліну. Його трактат «Етика до Нікомаха» є практичною настановою своєму синові про правильну поведінку. Загалом етика Аристотеля ставила перед собою досить конкретні задачі – виховувати у кожній вільній людині якості громадянина держави, моральному ідеалі. На думку Аристотеля успіх виховання залежить від способу життя який наслідує людина та безпосередньо пов’язане з вченням про найкращу форму державного устрою. А доброчинність, яку Платон вважав вродженою, Аристотель вважає придбаною протягом життя людини. Намагаючись визначити специфіку доброчинності, Аристотель звертається до психології. На його думку «духовні рухи бувають трьох видів: афекти, здібності та надбані якості» [4, с. 161]. Отже, він справедливо вважає, що природні риси характеру людина поповнює тими, які вона придбала протягом життя. У людини формуються звички не залежно від неї, а доброчинність формується свідомо і цілеспрямовано засобами виховання. Для характеристики доброчинності існує вчення «про золоту середину», якої Аристотель, вслід за Демокрітом, дотримується і розвиває.

Пояснюючи різну поведінку людини у складних ситуаціях він говорить про людину, яка проявляє мужність. Наприклад, політична мужність проявляється тоді, коли людина не хоче позору. А сміливість за примусом, це той випадок, коли страх перед начальником заставляє воїна бути сміливим і рішучим. Але гнів не можна відносити до мужності. У дотриманні закону, виконанні його положень – він вбачає обов’язок громадянина держави. Поведінка кожної людини повинна відповідати вимогам закону. Справедливість відновлює суддя. До порушень закону Аристотель відносить крадіжки, приготування отрути, звідництво, переманювання прислуги, лжесвідчення, вбивство, каліцтво заподіяне насильством, утримання у в’язниці, заподіяння смерті, грабунок, приниження, лайка, сварка [4, с. 168]. На його думку «важливо, щоб людина була найкращим створінням у світі». Моральний характер мети, яку хоче досягти особистість, допускає лише моральні засоби», а аморальні цілі досягаються антиморальними засобами. Вперше в античній етиці Аристотель досліджує структуру людської поведінки, і звертаючись до практики, ставить питання про природу волі. Він розподіляє всі дії людини на вимушені, невимушені і змішанні і говорить про те, що невимушені дії закладені у самій людині, тому на цій основі можна карати або хвалити людину, розуміючи, що людина відповідає за свої вчинки. За Аристотелем моральна цінність вчинку визначається насамперед характером цілі, а також відповідністю результату намірів: той хто цілеспрямовано зробив справедливе і добре, заслуговує похвали; подібна ж оцінка недопустима до того, хто випадково вчинив таким чином. Досліджуючи поведінкові норми Аристотель прийшов до висновку, що зважаючи на той факт що в поведінці існують мета, засоби і дії, то вони мають відношення до волі. Але несправедливому недостатньо однієї доброї волі, щоб перестати бути несправедливим і стати праведним до цього треба докласти зусиль. Впливаючи на дії можна сформувати моральні якості особистості. Тому дальновидні політики завжди приділяли велику увагу вихованню. Разом з тим людина істота порочна. Тому розум дозволяє диференціювати насолоди і страждання, обмежити страсті, своєчасно затримати розвиток поганих звичок, ще до того як вони стануть другою натурою людини і будуть сприяти його порочності. Для того, щоб людина була сприйнятлива до добра треба цю якість виховувати з дитинства.

Свої соціально-філософські погляди Арістотель найповніше представив у знаменитій праці «Політика». Людина, вважав філософ, є «істота політична». На відміну від усієї живої природи, лише людина має здатність до чуттєвого сприйняття таких понять, як «добро» та «зло», «справедливість» та «несправедливість». Саме тому людина й живе у «суспільстві», фундамент якого, на думку Арістотеля, становлять сім'я і держава. Моральне підґрунтя – засада засад життя людини в суспільстві. Без моралі, вважав філософ, людина перетворюється на «нечестиву» й «дику» істоту, «низьку у своїх статевих та смакових інстинктах». Найглибшою моральною домінантою суспільного життя Арістотель вважав справедливість.

Дата добавления: 2013-12-13