Предмет, завдання та основні розділи курсу «Релігієзнавство»

Психологічна теорія. Пояснює зародження релігії особливостями природи людини. Її започаткував австрійський психолог З.Фройд (1856—1939) — автор теорії психоаналізу. Релігія, за Фройдом, є наслідком психологічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. У Фройда психічне передує соціальному, цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною зумовлює релігійне світорозуміння.

Теорія прамонотеїзму. ЇЇ автор католицький монах і етнограф А.Ланг (1841— 1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов’язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона існувала ще за часів матріархату.

Теорія аніматизму. Її висунули критики анімізму. Згідно з нею, анімізму передувала ідея одухотворення речей, всієї природи. Вважалося, що кожна річ, кожне явище має «свого хазяїна», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм (обожнювання природи). Цю теорію активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865-1936) і Л.Пштернберг (1861-1927).

Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Її засновником був англійський етнограф, релігієзнавець Е.Тайлор (1832—1917). Він вважав, що релігія сформувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом, який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями. Так сформувалася система релігійних уявлень і почуттів.

Міфологічна теорія. ЇЇ сповідував англійський лінгвіст М.Мюллер (1823— 1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу і не вписувалася в історію. Міфи про Сонце відображали перехід окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення існували задовго до цього.

Натуралістична(матеріалістична) теорія. Будучи сучасницею євгемеризму, грунтувалася на тому, що все духовне, зокрема релігія, виникло під час розвитку матеріального світу як похідне від нього. Її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей, їх ставлення до природи та взаємовідносин з нею. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342— 270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який вважав, що релігія бере початок з вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Політико-державна теорія. Започаткована у V ст. до н.е. грецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців, її поділяв Лактацій (250— 225 до н.е.), який вважав засновником релігії другого римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти та енциклопедисти XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

Православно-академічна теорія. Сформувалася в другій половині XIX ст. у російському богослов’ї. Засновником її був професор Московської духовної академії Ф.Голубинський (1797—1854). Його учень В.Кудрявцев-Платонов (1828—1891) виникнення релігії пояснював дією двох джерел: 1) об’єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб’єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Аргументуючи цю точку зору, він посилався на теорію вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німецький філософ І.-Г.Фіхте (1797—1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, народжених усвідомленням людиною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею, ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в її свідомості від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький вчений Р.Декарт (1569—1650).

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Вона є джерелом усього, а отже, і релігії. Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога. Її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.

Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німецького філософа Г.-В.Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства — єдиної релігії одкровення.

Містичні теорії. Спільне в них — визнання надприродного походження релігії. Згідно з ними виникнення релігії є наслідком одкровення, але не раз і назавжди даного першим людям безпосередньо Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Яскрава постать серед містиків — німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Ф.-1. Якобі (1743—1819). Він вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних специфічних умов і по-требує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність великої кількості невіруючих у світі доведеться пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Щодо цього В.Кудрявцев вважав, що не слід припускати, ніби вроджена ідея Бога із самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утворювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до нескінченного, потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення, за В.Кудрявцевим, має дві передумови: 1) безмежні здібності Бога; 2) процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії походження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука. Він просто прагне досягти сучасного рівня розвитку людського мислення, осучаснити релігію.

Тіт Лукрецій Кар (прибл. 96—55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура - римському письменнику Петронію (прибл. 66 до н.е.) належить відомий афоризм «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор сицилійський (прибл. 90—21 р. до н.е.), письменник-атеїст із сирійського міста Самосата — Лукіан (прибл. 120-180 рр.).

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д.Юм (1711-1766), Т.Гоббс (1588-1697), представники німецької класичної філософії — Г.В.Ф.Гегель (1770— 1831), Ф.Ніцше (1844—1900), засновник «філософії життя», Л.Феєрбах (1804—1872), представник марксистської філоcофії Ф.Енгельс (1820—1893) та ін.

Англійський філософ і соціолог Г.Спенсер (1820— 1903) виводить походження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з’являлася думка про подвійну сутність людини. Німецький історик-соціолог Г.Кунов (1862—1936) вважав, що анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до високої оцінки розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала також концепція пре-анімізму. Англійський вчений Р.Маретт (1866—1945) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивостей, не пов’язана з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

Магічна теорія. Є спробою наукового пояснення походження релігії англійського етнографа, історика, релігієзнавця Д.Фрезера (1854—1941). Духовний розвиток людства він розглядав як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу первісної релігії становить магія, у них є спільна риса - обидві мають впливати на волю надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут за допомогою магічних засобів, але, впевнившись в їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука рівні за значенням, є ланками єдиного ланцюга. Насправді — це різні галузі мислення і діяльності людей.

У сучасному суспільстві існує розмаїття релігієзнавчих концепцій. Вихід-ним принципом об’єктивно-ідеалістичної концепції при поясненні релігії, є ви-знання існування надістотного джерела: Бога, «абсолюту», «трансцендентного», «світового духу». На грунті визнання надістотного і над­природного джерела теологи й ідеалісти зводять питання про існування і сутність релігії до питання про існування і сутність Бога. В обгрунтуванні буття Бога тут характерні дві тенденції - раціоналістична й ірраціоналістична.

До першої належить неотомізм. Назва якого походить від імені серед­ньовіч-ного богослова Фоми /Томи/ Аквінського, який акцентує увагу на на­явності у християнському одкровенні істин, якими можна оволодіти за до­помогою розуму та істин, які виходять за межі пізнавальних можливостей людини. Перші дослід-жуються за допомогою пізнання реальних речей і явищ, що оточують людину. Другі пізнаються лише через одкровення Бога за допомогою церкви.

Сучасний неотомізм трактує світ як реальне створіння Бога. Його необхідно прийняти відповідно до властивих йому внутрішніх законів. Наука - нижчий вид знання, релігія - вищий. Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.

Ірраціоналістичие обгрунтування віри у Бога представлено протестантською «неортодоксальною» школою, що нерідко називають «діалектичною теологією» і «теологією кризи». Значним представником цієї школи був Карл Барт, який, на противагу вченню томізму, доводив, що існування Бога не можна виявити за до-помогою розуму. Барт вважав, що віра - не суб’єктивний стан людини, а те, що йде від Бога і надається людині через одкровення.

Початок суб’єктивістської традиції у теології пов’язується з вченням Фрідріха Шлейєрмахера /німецького протестантського богослова/ який розглядав вивчення релігії як індивідуально-психологічного феномена, як певного стану людської свідомості та людських переживань. Послідовна форма суб’єктивізму характерна і для поглядів американського філософа-прагматикаа У.Джемса та американського психолога Гордона Олнорта.

Релігієзнавство – галузь гуманітарної науки, об`єктом вивчення якої є такий особистісний стан людини, який можна назвати станом самовизначення її в світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того, що єднає її з трансцендентним. У своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття, піддається доктринальній і обрядово-культовій інтерпретації, входить в різні сфери людської життєдіяльності. Релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у своєму об`єкті. Предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, її функціональність: об’єктивні закономірності виникнення, поставання та розвитку релігій, їх функціонування, структура та відповідні явища, взаємозв’язок і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Якщо об`єкт релігієзнавства відносно сталий, то предмет його збільшується в обсязі і дещо змінюється в часі.

Предмет релігієзнавства постійно розвивається, розростаючись за обсягом, змінюючись з плином часу. Головним для нього є вироблення найбільш універсальних понять і теорій науки про релігію. Внаслідок цього наукові пошуки та результати досліджень релігієзнавства активно використовують правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію під своїм кутом зору. При дослідженні релігій релігієзнавство неминуче звертається до філософсько-світоглядних питань про людину, світ, суспільство, спирається на історію природничих і суспільних наук, особливо на досягнення сучасної науково-технічної революції, на наукове тлумачення феномена релігії.

Релігієзнавство поділяють на академічне і богословське. На відміну від першого останнє входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Особливістю світського релігієзнавства є дотримання принципу нейтральності щодо релігії, чого немає в богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, ще має конфесійну зорієнтованість.

Відповідно до сьогочасних норм наукових досліджень, тлумачення понять подається згідно з «Релігієзнавчим словником» (К., 1996) або в редакції, наближеній до нього.

Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

Теологія (богослов’я) та її світоглядні опоненти багато віків шукають доказів як «за», так і «проти» існування Бога. Наслідком таких пошуків став висновок, що будь-які докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, і непотрібні людині, яка вірує. Німецький філософ І.Кант (1724—1804) вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.

Прагнення з’ясувати витоки і сутність релігії, її риси зумовило виникнення спеціальної галузі знань — релігієзнавства. Релігієзнавство і теологія — дві відмінні форми осягнення релігії як явища.

Богословсько-теологічне дослідження релігії.Теологія (богослов’я) виникає із спроби пояснити, зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, постанови соборів, догматичні формули. До неї входять розділи: догматика (системний виклад положень, які вважають істинними), моральне богослов’я, екзегетика (тлумачення біблійних текстів), літургія (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія безпосередньо пов’язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію та різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання. Релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів в історичному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої релігії. Основою його і релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Їй властивий особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання, пов’язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення. Головне в богословсько-теологічному підході - обґрунтування та захист релігійного віровчення, доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної людини і людства.

Богословсько-теологічному підходові до релігії (погляд «зсередини») протистоїть філософський метод розуміння релігії (погляд «іззовні»).

Релігієзнавство становить цілісну систему філософських, соціологічних, психологічних та історичних знань про релігію, її виникнення, розвиток і соціальні функції, про побудову релігійного комплексу, сутність релігії як одного з проявів людської духовності. Багатоплановість проблематики релігієзнавства як системи наукових знань зумовлює складну його структуру, що має два важливих напрямки дослідження релігії - теоретичний та історичний.

Філософський, соціологічний і психологічний аспекти вивчення релігії становлять теоретичний напрямок, головним у якому виступає філософія релігії, оскільки розкриває онтологію та гносеологію релігії. Основними проблемами філософського вивчення релігії є питання про її сутність, гносеологічну природу релігійної свідомості, її структуру та особливості змісту, характер релігійного відображення, формування релігійних понять, символів, образів тощо.

Як соціальне явище чи складник суспільних відносин вивчає релігію соціологія. Важливими проблемами соціологічного аналізу релігії є з’ясування соціальних причин її виникнення, існування та відтворення, її місця в соціальній системі її внутрішньої структури, її соціальних функцій та ролі в конкретному суспільстві. Причому наукове вивчення релігії передбачає не лише загальносоціологічний аналіз релігійних феноменів, а й конкретно-емпіричне дослідження релігійності, культової поведінки послідовників конфесій в окремих регіонах тощо.

Оскільки релігія впливає насамперед на психіку особи, створюючи в ній певну систему емоційно-інтелектуальних образів, стереотипів і норм поведінки, то важливе місце в їі дослідженні відводиться психологічному аспекту /психології релігії/, який передбачає вивчення почуттів, настроїв, емоцій, переживань у релігійній свідомості, внутрішніх психічних процесів, стану та властивостей віруючої особи.

Цілісну систему наукового осмислення релігійного феномена допомагає скласти історичне вивчення релігії. Зокрема, історичне релігієзнавство досліджує історію виникнення і розвитку релігій в усій повноті їхніх історичних зв’язків. Насправді, щоб проаналізувати сучасну релігію в усій складності її елементів, необхідно знати історичний процес їхнього розвитку: перехід від первісних форм релігії через полідемонізм до політеїзму, а потім і до монотеїзму; від родових культів до племінних і національних і, нарешті, до світових релігій. Проблемами історичного релігієзнавства є також порівняльна історія церков, історія релігійних рухів, церкви як інституту тощо.

Релігієзнавство як самостійна дисципліна недавно з’явилося в учбових планах вузів. Його мета: підвищити рівень гуманітарної освіти, особливого морального виховання молоді через розкриття історії і сутності релігії; її місця в системі духовної культури, в житті суспільства взагалі; дати характеристику релігій, які поширені на території України і тим самим сприяти досягненню міжцерковної, міжконфесійної, громадянської злагоди в суспільстві.

Релігієзнавство допомагає краще зрозуміти духовний світ релігійної і нерелігійної людини. Необхідно мати на увазі й те, що більшість сучасного населення світу - віруючі. Для них релігія не просто сукупність уявлень про світ і не просто світогляд. Це й конкретна моральна програма, і певний вид повсякденної діяльності; душевного стану, почуттів та роздумів.

Релігія тісно пов’язана з правом і потребує знань конституційно-правових принципів свободи совісті, вміння практичного вирішення питань, направлених на надання державою гарантій рівноправності громадян, незалежно від їхнього ставлення до релігії.

Вагомою є значимість релігієзнавства для розуміння мистецтва. Без знання його, скажімо, важко зрозуміти церковні музику і співи, літературу і образотворче мистецтво, адже вони часто спирається на біблійні сюжети і образи. Культові споруди, як правило, є кращим із того, що створено архітекторами.

Знання про релігію - це також своєрідний засіб здобуття свободи власного духу. З допомогою релігієзнавства людина усвідомлює своє «я», набуває інтелектуальної розкутості. Воно дає такі відомості, які не дає і не може, дати в такому обсязі жодна інша галузь знань.

Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство використовує:

1) загальнофілософські та соціально-філософські категорії: буття, свідомість, святість, символ, істина, фальш, суспільство, культура;

2) загальнонаукові терміни: структура, система, фун­кція, закон, роль та ін.;

3) конкретні наукові терміни: епоха, право, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть;

4) спеціальні релігієзнавчі терміни: релігія, теологія, релігійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пантеїзм, атеїзм, скептицизм. Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

5) терміни, які відображають процеси трансформації релігії: сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модернізація, деміфологізація.

3.Методи дослідження та принципи викладу.

При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші методи пізнання: загальнофілософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. Напр., у соціології релігії дають плідні результати соціологічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з властивими їй структурою, соціальними зв’язками, функціями. Це — вивчення документів, різноманітних інтерв’ю, анкетування; методи первинної обробки даних, фупування, ранжирування, складання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії здебільшого вдаються до інтегрування індивідуальних методів і прийомів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

Генетичний метод. Його мета — відтворити розвиток релігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приділяє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).

Історичний метод. Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодію У цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізований через

Нерелігійні дослідження. Вони базуються на цілком протилежних світогляд-них принципах, використовуючи досягнення науки, мають змогу успішно пізнавати різні феномени і сутність релігії. А відсутність релігійної віри заповнюється фундаментальною релігієзнавчою освітою.

Нормативні дослідження. Вони фокусуються навколо істинностіпостулатів релігії, цінностей, які вона проповідує, тощо.

Дескриптивно-історичні дослідження. Їх предметом є структура релігії, її історичний розвиток та ін. Подібні дослідження не оперують оцінними судженнями щодо певних аспектів релігійних доктрин. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивного підходу, тобто має тенденцію до максимально допустимої об’єктивності, тоді як дисципліни теологічного циклу характеризуються нормативним підходом до предмета. В наш час у вивченні релігії переважає саме дескриптивний підхід.

Дата добавления: 2013-12-14