Питання № 3. Аналізуючи інструменти соціальної політики, варта спочатку вияснити для реалізації яких цілей вони можуть бути придатними

Аналізуючи інструменти соціальної політики, варта спочатку вияснити для реалізації яких цілей вони можуть бути придатними.

В недемократичному радянському суспільстві метою СП була гармонізація інтересів від початку несуперечливих суспільних груп в соціально однорідному суспільстві / наявність прошарку “партноменклатури” ігноруємо/ при жорсткому контролі партійно-державного апарату. Ті соціально-класові утворення, які могли протистояти радянській державі /аристократія, підприємці, фермери-куркулі/ були політично і фізично знищені. Групи, які не користувалися повною довірою /селянство/, етнічні, чи релігійні групи, інтереси яких могли входити в суперечність з загальноприйнятими /нав’язаними/ суспільству цілями, перебували під жорстким контролем, в т.ч. і силовим, ряд їх прав обмежувалися в законодавчому порядку

/ обмеження виборчих прав селянства в перші роки радянської влади, стримування трудової міграції шляхом невидачі паспортів селянам та ін./. Істотною проблемою залишалися хіба що групи з “враженим”, чи “нерозвинутим” соціальним потенціалом / інваліди, люди похилого віку, матері, які виховували малолітніх дітей тощо/. Відповідно, основними завданнями СП були:

1. контроль над ситуацією та недопущення умов, в яких групи із суперечливими інтересами могли б бути відтворені;

2. “подолання недоробок”, “зняття негативних ефектів” функціонування суспільного організму - боротьба з дармоїдством /не безробіттям/, алкоголізмом, наркоманією тощо;

3. виправлення “природних” негативних ефектів функціонування суспільства, турбота про:

а/ інвалідів, хронічно хворих, сиріт, людей похилого віку, позбавлених здатності до самозабезпечення тобто групи із “враженим” соціальним потенціалом;

б/групи, обмеження соціального потенціалу яких були тимчасовими і викликалися хворобами, або виконанням суспільно важливих функцій /народження і виховання дітей, догляд за людьми похилого віку, чи інвалідами – членами сім’ї /тощо. Тут доречно згадати про дискусії про потребу виплати в повному обсязі зарплати жінкам, які виховують дітей, що велися в СРСР у 80 – 90 р.р.

Інакше кажучи – групи, перераховані у п.2, розглядалися як девіанти, відхилення у моделях поведінки яких трактувалися як небажання інтегруватися в суспільну систему, а отже щодо них вважалося за необхідне вживати в основному силові заходи і вони ставали об’єктами уваги радше “органів правопорядку”, а не соціальних служб. Перечислені у п.3, - це групи, які вимагали відкритої допомоги від суспільства, бо не могли самостійно вийти навіть на мінімальний соціально прийнятний рівень життя. При тому, здатність до самоорганізації, формулювання та висування вимог і одних і других були невисокими, їх питома вага незначною, а отже рівень їхньої загрози для дестабілізації соціальної системи – мінімальним.

Таким чином, патерналістська держава, яка визначала “правила гри” в суспільстві, зважаючи на те, що основними об’єктами СП були групи із обмеженим соціальним потенціалом, нездатні до самостійного функціонування, вважала за доцільне попросту в межах своїх можливостей частково чи повністю компенсувати їм втрати, обмеженість їхнього соціального потенціалу, а часто попросту брала їх на своє забезпечення, надаючи певні пільги, створюючи достатньо розвинуту “ систему соціального забезпечення”, яка і булаосновним інституціонованим інструментом реалізації СП. Другий інструмент СП того часу – соціальне страхування, тобто забезпечення громадян у випадку повної, чи часткової, тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття та ін. певним мінімумом, який формується за рахунок страхових внесків громадян, підприємств і т.п. був повністю підпорядкований першому і виконував ті ж завдання.

Соціальне забезпечення та соціальне страхування ставили за мету регулювання соціального простору, який від початку розглядався як сприятливий для життєдіяльності всіх легальних суспільних груп, що було характерним для недемократичного режиму, який поставив за мету формування “соціально однорідного” суспільства,” в якому б існували всі умови для самореалізації гармонійно та всебічно розвинутої особистості”, а держава декларувала принцип “все в ім’я людини, все для блага людини”.

Відносно новим для нашого суспільства явищем став “соціальний захист”. Цей термін широко почав використовуватися на пострадянських теренах лише на етапі ринкових реформ. Держава, використовуючи методи ”шокової терапії” та водночас відмовляючись від своїх патерналістських зобов’язань перед громадянами і розуміючи неминучість появи “соціальних аутсайдерів”, до яких почали зараховуватися не лише групи з “природно обмеженим “ соціальним потенціалом, але і так звані “нові бідні”, які не витримували жорсткої конкуренції в нових умовах і були кинуті напризволяще, визнала своє безсилля перед новими проблемами. Водночас, розуміючи важливість цих проблем і небезпеку дестабілізації суспільства, бажаючи і далі контролювати ситуацію /залишки патерналізму/, взяла на себе, хоча і обмежені, але все ж певні зобов’язання по забезпеченні їх виживання. Іншими словами, вона, як “добрий батько”, пробує хоча б частково компенсувати втрати, викликані її ж діями та якісно новою суспільно-політичною ситуацією.

Отже, можемо констатувати, що сьогодні маємо наступні інструменти СП держави, які повністю державі підконтрольні і їх дія визначається нею: соціальне забезпечення і соціальне страхування.

Водночас, перехід до демократії означає формування інститутів громадянського суспільства, які до певної міри перебирають на себе, принаймні частково, певні повноваження держави. До завдань громадянського суспільства входить і певний контроль над державними інституціями, вплив на них з метою вибору курсу дій і саморегулювання суспільних процесів. Все це стосується і регулювання соціальних відносин, а отже і соціальної політики. В цій царині починає формуватися новий соціальний інститут – соціальна робота, який є якісно новим для українського суспільства. Він виступає як інструмент регулювання соціальних процесів з боку громадянського суспільства і водночас стає важливим інструментом соціальної політики демократичної держави. Хоча, на відміну від попередніх інструментів: соціального забезпечення і соціального страхування, його основним гравцем і організатором, провідною силою виступає вже не держава, а власне структури громадянського суспільства, зокрема громадські організації.

Основними причинами, які викликають появу нового інструменту соціальної політики – соціальної роботи є:

1. трансформація самої держави, формування її ліберальної правової моделі, заснованої на цінностях плюралізму та гуманізму, лояльності та взаємної терпимості, яка стимулює створення структур громадянського суспільства;

2. константація і державою і громадянами факту внутрішньої суперечливості та негармонійності соціального простору, існування серйозних соціальних проблем, які можна вирішувати лише на засадах співпраці з самими громадянами, згуртованими у дієздатні організації;

3. визнання державою факту власної “неідеальності” та необхідності вдосконалення у співпраці з громадянами та під їх контролем.

Інституціалізація соціальної роботи, як нового інструменту соціальної політики, передбачає її орієнтацію на якісно нову ціль. Її можна сформулювати як “кроки назустріч”, тобто пристосування вже самого суспільства до потреб клієнтів соціальних служб, не дистанціювання їх від суспільства, а їхню взаємну адаптацію. Прикладом цього можуть служити ініціативи, які все більше реалізуються в нинішній Україні – від впровадження “без бар’єрного дизайну” міського середовища, громадських місць до спеціалізованих програм навчання для неповносправних та в’язнів, зокрема дистанційного, подолання дискримінації неповносправних, ВІЛ-інфікованих, груп з нетрадиційними моделями поведінки у громадському, політичному, економічному житті, прагнення лобіювати законодавчі акти, які б юридично внормовували ці положення. Реалізація цієї цілі дозволить повніше використовувати людський потенціал, а отже відкриє перед суспільством нові перспективи.

Водночас проблемою залишається визначення та коригування нових “меж допуску” та “ меж терпимості”, яка є особливо актуальною щодо девіантних субкультурних груп. Розширюючи їх, суспільство змушене боротися, з одного боку із інерційністю масової свідомості, негативними стереотипами і упередженнями, а з другого – утримувати певну стабільність і

впорядкованість, виражену в ідеї сталого розвитку, еволюційності.

Підсумувати вище перераховане допоможе Таблиця 3.

Після обговорення другого питання заняття можемо дійти до висновків:

1. Основними інструментами соціальної політики сучасної української держави є: соціальне забезпечення, соціальне страхування та соціальна робота;

2. Інституціалізація соціальноїяк важливого інструменту соціальної політики, свідчить про рух України до моделі ліберальної демократичної держави, формування структур дієздатного громадянського суспільства;

3. Всі охарактеризовані інструменти соціальної політики мають свою сферу застосування і проблемою залишається правильний вибір певного інструменту як домінуючого у тій чи іншій ситуації, для досягнення певної мети у оптимальному поєднанні з іншими інструментами.

Дата добавления: 2013-12-14