Лекція №5

План.

1. Поняття екологічну функції держави та її екологічної політики.

2. Механізми та рівні здійснення екополітики.

3. Екобезпека.

4. Законодавча база екологічної політики.

5. Екологічна освіта та виховання.

Література:

1. Назарук М.М. Основи екології та соціоекології. -Львів: Афіша, 1999.-256с.

2. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна: Навч. посіб./ Ф.В.Вольвач, М.І.Дробноход, В.Г.Дюканов та ін.; За ред.. М.І.Дробнохода.– К.: МАУП, 2002.– 104 с., іл.

3. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології. – К.: Вища школа, 2004. – 382с.: іл.

4. Злобін.

Тема наступної лекції: Міжнародний екопроцес.

Домашнє завдання:(Дробноход с. 72-81, Назарук, с.236-237, Запольський, с.340-355).

1. Екологічна функція держави та екополітика.

Серед основних функцій держави як головних напрямків і видів здійснення діяльності, обумовлених її завданнями й цілями, окреме місце посідає екологічна функція. Вона сформувалася нещодавно і отримала своє конституційне закріплення.

Її виникнення прийнято пов'язувати із загостренням сучасної екологічної ситуації, зростанням ролі і значимості сфери взаємодії суспільства і природи, коли проблеми співвідношення останніх зажадали окремого, специфічного підходу і вже не могли вирішуватися в рамках здійснення економічної функції.

Призначення екологічної функції – забезпечення науково обґрунтованого співвідношення екологічних та економічних інтересів, а також у створенні комплексу необхідних гарантій для реалізації й захисту прав людини на здорове і сприятливе навколишнє середовище. Вона спрямована на гармонізацію відносин суспільства і природи, забезпечення оптимального врахування економічних та екологічних інтересів суспільства.

Сутність екологічної функції – гарантування екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона й раціональне використанні як окремих природних ресурсів, так і навколишнього природного середовища в цілому; збереження генофонду.

Основна мета цієї функції держави – охорона оточуючого людину середовища, гарантування екологічної безпеки її життя і здоров'я.

Держава, здійснюючи екологічну функцію, формує та реалізує державну екологічну політику.

Екологічна політика – суспільні відносини щодо збалансування екологічних та пов'язаних з ними інтересів учасників суспільних відносин.

Політика та екологія пов'язуються шляхом застосування не тільки політичних механізмів, але й державного примусу для впорядкування еколого значимих суспільних відносин та узгодження екологічних інтересів.

Екологічна політика, що здійснюється державою, виступає фактично складовою державної політики, є складовою зовнішньої та внутрішньої політики держави.

Проте, як соціокультурний феномен вона виходить за межі конкретної політики будь-якої держави, оскільки в її центрі знаходиться людина, а не держава.

Екологічна політика є явищем наднаціональним, складовою єдиного процесу загальнолюдської культури.

Основні напрямки державної політики України в царині охорони довкілля, використання природних ресурсів і гарантування екологічної безпеки розроблені відповідно до Конституції України.   У Конституції зазначено, що гарантування екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16).

Основним завданням екологічної політики є розв'язання проблеми виживання людини та суспільства в цілому перед загрозою глобальної екологічної катастрофи, захист природного довкілля від руйнації, пошук шляхів та засобів виходу людства з екологічної кризи. Вона покликана узгодити соціальні та екологічні цілі суспільства як основу розв'язання проблеми глобальної екологічної кризи, забезпечити соціальну організацію виживання людини й людства відповідно до екологічного імперіативу.

Головним об'єктом її є вся система соціоприродних відносин, яка основним чином здійснюється через економіку, людську природо-перетворюючу діяльність, а отже, в своїй основі залежить від пануючого в суспільстві ставлення до природи та вибору цілей, в тому числі і соціально-економічних.

2. Механізми та рівні здійснення екополітики.

Реалізується ця функція за допомогою економічних, організаційних, ідеологічних і правових механізмів.

У структурі соціальної екологічної політики сучасної держави виділяють такі основні рівні — глобальний, регіональний (в тому числі державний, національний, обласний) та локальний (міста, селища, села, окремі господарства).

· Глобальна екополітика, на думку відомого російського еколога професора М. П. Реймерса, — це розробка і проведення міжнародних, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень в соціально-економічному розвитку, запасів світових природних ресурсів та їх розподілу між країнами.

Елементи глобальної екологічної політики – її транснаціональний рівень, загальний для декількох або більшості держав, зв'язаних в єдину екологічну систему, стан якої впливає, перш за все, на ці країни.

Зрозуміло, що жодна держава не може вирішити екологічної проблеми в повній мірі, оскільки вона має глобальний характер. Підтвердження цього рішення Всесвітнього форуму в Ріо-де-Жанейро — Конференції з проблем навколишнього середовища і розвитку (червень 1992 р.), де було підкреслено, що забруднення довкілля не визнають національних кордонів — викиди окисів західноєвропейських теплових електростанцій є причиною кислотних дощів в Скандинавії, американських — в Канаді; вирубування тропічних лісів Амазонії скорочують можливості регенерації кисню у всій атмосфері нашої планети.

Прикладом міжнародної співпраці у галузі охорони довкілля є реалізація Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, що були затверджена на конференції міністрів довкілля країн Європи у м. Софії в 1995 році. Програма її створення була (?) розроблена у 1999 році, а в 2005 році планується вже завершити її виконання. В цій програмі передбачається створення всеєвропейської системи охорони природної спадщини європейської спільноти. Вона є виявом реакції, викликаної хаотичним, і в своїй основі, споживацьким розвитком суспільства, що призвела до розвитку дигресивних процесів у природі, які вже набули і продовжують набувати глобального значення. Передбачається створення єдиної, цілісної системи збереження, відтворення і покращення національних природних багатств на теренах всього континенту і, поєднаної дії зусиль на національному і міжнародному рівнях.

Дедалі помітнішими стають ознаки глобальної екологічної кризи на тлі подальшого загострення продовольчої проблеми в сучасному світі. За таких умов продовольча проблема стає першочерговою і глобальною.

Зважаючи на це XXII сесія ГА ООН у жовтні 1996 року розглянула й ухвалила спеціальний документ під назвою "Римська декларація про всесвітню продовольчу безпеку". Того ж року на міжнародному форумі з проблем продовольства, в якому взяли участь глави держав і урядів переважної більшості країн світу, було ухвалено "План дій щодо розв'язання проблем продовольства". Цей план стосується всіх держав і покликаний привернути увагу всього світового співтовариства до необхідності максимальної мобілізації людських, матеріально-технічних та інтелектуальних ресурсів і зосередження їх на цій проблемі.

Продовольча криза в сучасному світі підриває здоров'я і життє-спроможність понад 1 млрд. осіб, безпосередньо загрожуючи життю майже чверті населення країн, що розвиваються, а також кожному двадцятому — в розвинутих країнах. За оцінками експертів ООН, від недоїдання та голоду останні два десятиріччя щорічно вмирало приблизно 50 мільйонів осіб. Надзвичайно тяжкий стан з продовольчим забезпеченням спостерігається у 40 найбідніших країнах, що належать до "зони голоду", яка охоплює екваторіальну частину Африки та Південно-Східну Азію.

· Державна екологічна політика враховує екологічний стан території, виключаючи водну акваторію і повітряний простір, наявність в їх межах природних ресурсів, перспективи розвитку господарства та зміни чисельності населення. Регіональна екологічна політика враховує місцеві чинники та умови їх дій.

Держава виступає головним координатором природоохоронної діяльності на всій території, їй одній належить виключне право на застосування, в крайньому разі, навіть силових засобів для реалізації загальнонаціональних інтересів, в тому числі і соціально-екологічних.

Концепція соціально-економічної політики кожної держави будується з урахуванням реальної ситуації, яка склалася внаслідок взаємодії її з довкіллям.

Основні завдання соціально-екологічної політики на державному рівні:

· врахування довготривалих, а не короткочасних чинників і вихід на пріоритетний рівень у загальнодержавній політиці;

· переосмислення розвитку держави не тільки з позицій економіки, але як створення середовища життєзабезпечення людини;

· максимальне наближення технологічних циклів до вимог природи;

· використання до кінця ресурси, які включені у переробку, а відходи включити в природні біогеохімічні цикли без їх порушення;

· змінити саму людину, її розуміння цінностей, систему освіти і виховання;

· Локальний рівень екополітики – гармонізація відносин суспільства та природи в певних місцевих соціоекосистемах (міста, селища, села, окремого господарства).

Здійснювати завдання соціально-екологічної політики на цьому рівні покликані органи місцевого самоврядування. Через свою наближеність до населення місцеві органи влади повинні виконати важливу роль в освіті населення з питань природоохоронного значення.

У документах Конференції ООН (Ріо-92)кожному місцевому органу влади рекомендовано, проконсультувавшись з населенням, розробити місцевий „Порядок денний на ХХІ ст.”, який повинен зафіксувати наявну ситуацію і визначити пріоритети і шляхи досягнення регіональних завдань та стати складовою частиною відповідної Національної програми.

На основі місцевої ініціативи члени територіальної громади мають право (і повинні):

· ініціювати підготовку та розгляд ряд питань віднесених до місцевого самоврядування,

· брати участь у підготовці загальнодержавних і регіональних природоохоронних програм, у розробці рішень, що стосується природокористування;

· вимагати надання даних стосовно стану довкілля;

При цьому необхідно прийняти до уваги (і це підкреслюється в Принципах Ріо), що багато поколінь корінного населення сформували цілісне, що ґрунтується на звичаях, уявлення про свою землю, природні ресурси і навколишнє середовище, лише їм надається пріоритет при прийнятті важливих рішень.

Неурядові організації екологічного спрямування стають важливим чинником становлення громадянського суспільства.

Крім незалежності неурядові організації мають різноманітні стійкі знання в галузях, які необхідні для забезпечення екологічно безпечного і соціально орієнтованого стійкого розвитку.

Для здійснення екополітики на локальному рівні необхідно зробити наступне:

· об'єднати зусилля, знання місцевих жителів, при цьому врахувати, що географічні кордони для реалізації програми через недосконалість адміністративно-територіального поділу необхідно розширити;

· в рамках регіону необхідно визначити спільну сумарну дію викидів та скидів підприємств регіону, розробити регіональні нормативні документи, які регламентують рівень забруднень біосфери та стануть нормативними при розробці проектів гранично допустимих скидів у поверхневі води та викидів в атмосферу всіх підприємств регіону.

Досвід розвитку нашої самостійної держави, становлення громадянського суспільства показав, що при відсутності затверджених місцевих Програм неможливо задіяти механізми передачі влади і звітності при обранні наступних представницьких і виконавчих органів місцевої влади.

Відсутні також критерії оцінки діяльності виборних осіб і діяльності їхніх команд, які на виборах не скупляться на обіцянки.

(це вам теми для майбутніх курсових та наукових робіт)

3. Екологічна безпека.

Екологічна політика орієнтується на екологічну безпеку як один з пріоритетних напрямів її формування та практичної дії.

Екологічна безпека є невід'ємною складовою національної та державної безпеки.

Гарантії екобезпеки, – якісно новий тип соціальних благ, а саме адекватність екологічних умов існування населення, завдання збереження його здоров'я та відвернення загроз депопуляції повинні стояти поряд з гарантіями державної та особистої безпеки, прав і свобод людини.

У статті 16 нової Конституції України зазначено, що „ забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території, України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави”.

Екологічна безпека населення в поєднанні з раціональним народним господарством — одна з вузлових проблем її економіки.

Для забезпечення екологічної безпеки – збереження навколишнього природного середовища „в робочому” стані і підтримання в ньому екологічної рівноваги, а отже високої та стабільної відтворювальної спроможності природи необхідно, щоб не менше 1/3 загальної земельної площі залишалось у стані близькому до природного (в Україні маємо тільки 7—8%). Решта земель має розподілятися так: 1/2 відводиться для виробництва сільськогосподарської продукції, 1/2 — для інших цілей (виробничих і невиробничих).Не слід зменшувати площі „дикої природи ”, бо це призводить до екологічної кризи, деградації природи та інших негативних екологічних наслідків. Треба покінчити з інтенсивним, виснажливим й еколо-небезпечним використанням землі в с/г.

Екологічна безпека залежить від характеру взаємовідношення людини і природи, тобто комплексної дії антропогенних чинників на природу і, навпаки, природних чинників на здоров'я та рівень життя людини.

В результаті господарювання людини без урахування екологічних обмежень і законів проявився так званий ефект „ екологічного бумерангу ” — негативної дії чинників зовнішнього середовища на людину:

· забруднення мільйонів гектарів землі та води Дніпра,

· Чорнобильська аварія, додаткове опромінення населення земної кулі, ядерні випробування),

· забруднення продуктів харчування нітратами,

· кислотні дощі, які стали серйозною загрозою існування лісів у ФРН і Канаді,

· зникнення озерної риби в країнах Скандинавського півострова,

· загазованість міст, яка вже деколи стає загрозливою для життя.

Можна наводити ще багато прикладів дії цього „бумерангу”. Всі вони є ілюстрацією порушення рівноваги у взаємовідношенні між людиною і природою.

Нищівна дія „бумерангу” направлена безпосередньо на людину, оскільки він повертається завжди до того, хто його запустив.

Людина може існувати лише в певних умовах як елемент унікальної саморегулюючої системи — біосфери.

Щоб порушити цю рівновагу достатньо відносно невеликих — у рамках глобальних процесів — збурень. Вони можуть викликати лавиноподібний процес розбалансу.

Так, наприклад, неконтрольований розвиток промисловості – збільшення вуглекислого газу в атмосфері – потепління – значне зменшення площі полярних шапок – зниження відбиваючої здатності Землі – зменшення кількості сонячної енергії, яка випромінюється в космос – збільшення тої її частини, що йде на нагрівання атмосфери – посилення розтоплення льодовиків – зменшення їх площі. Процес повторюватиметься доти, поки не наступить нова рівновага, але вже зміщена в бік загального потепління клімату. Така глобальна та швидка зміна клімату внесе небажані зміни в світ живого, і невідомо, чи знайдеться людині місце в нових екосистемах, що виникнуть в результаті зміни зовнішнього середовища, адже діапазон умов, в яких може існувати людина обмежений. Таким чином потрібні насамперед дії, спрямовані на упередження проявів нищівної дії екологічного „бумерангу”.

Перехід України до ринкової економіки і різних форм власності, демонополізація виробництва — стимулювали розвиток потенційно небезпечних виробництв та зниження екологічної безпеки населення.

Всі підприємці та підприємства вирішують питання безпеки, виходячи з власних уявлень про неї. Зростання самостійності кожного підприємця та підприємства ведуть до накопичення джерел потенційної безпеки.

Це вимагає принципово нового соціально-економічного і організаційно-правового механізму забезпечення безпеки населення зі сторони держави (з використанням для цього ринкових каталізаторів, як це прийнято законодавчо у всьому цивілізованому світі.

Екологічну безпеку характеризують такі риси:

· збереження життя і охорона здоров'я громадян в разі локальних, регіональних і глобальних екологічних лих, криз і катастроф;

· забезпечення будь-якій людині та суспільству в цілому розумного задоволення екопотреб в усіх сферах життєдіяльності,

· гарантування постійного проживання в екологічно чистому і сприятливому для життєдіяльності середовищі;

· запобігання реалізацій проблем екобезпеки лише в ім'я суб'єкта екосистеми (суспільства) на шкоду об'єкта навколишнього середовища;

Досягнення „абсолютної” екологічної безпеки принципово неможливе, бо воно мало б ґрунтуватися на стовідсотковій гармонії між людиною та природним довкіллям, що на сьогодні досягти досить важко.

4. Законодавча база екологічної політики.

У реалізації екологічної політики вирішальна роль належить екологічному праву.

Серцевиною національної концепції соціально-екологічної політики повинно бути екологічне законодавство – система соціальних норм і відношень в галузі взаємозв'язку людини і природи, яка охороняється силою держави.

Необхідним чинником переходу України на шлях стійкого розвитку, інструментом, що забезпечуватиме її екологічну політику, є відповідна законодавча база.

Нинішнє законодавство продовжує обслуговувати складний, суперечливий процес розвитку в Україні індустріального суспільства, результати якого є невтішними як щодо економічних показників і соціального забезпечення, так і щодо екологічної ситуації.

Перехід до суспільства стійкого розвитку, для якого на відміну від нинішнього суспільства характерний пріоритет розвитку людського фактора, а економічне зростання досягається з урахуванням екологічного імперативу, потребує створення оновленого нормативно-законодавчого поля. Це має бути тривалий еволюційний законотворчий процес, спрямований на реалізацію Стратегії розвитку держави на найближчу і віддалену перспективу.

Стратегія розвитку — це рамковий документ для відповідних нормативних і законодавчих актів, а тому Стратегія повинна мати ранг закону. У цьому контексті передчасним є прийняття наприкінці 1999 р. Верховною Радою України Закону України ”Про Конвенцію сталого розвитку населених пунктів”.

Стратегія має ґрунтуватися на

· необхідності збереження й відновлення навколишнього середовища;

· заощадливого та дбайливого використання природних ресурсів;

· гармонійного поєднання економічних, соціальних і екологічних завдань з наданням переваги останнім.

Стратегічні напрямки та завдання мають конкретизуватися в систематизованих і взаємоузгоджених планах і програмах дій на державному, регіональному й місцевому рівнях з урахуванням реального стану справ у поточному періоді. Необхідно чітко узгодити відповідні документи регіонального та місцевого підпорядкування і документи національного рівня.

Потрібно оновити закони, що стосуються безпосередньо довкілля та його елементів: атмосфери, гідросфери, ґрунту, надр, росл. та тваринного світу.

Щодо кожного з цих елементів треба передбачити такі аспекти:

· оцінка поточного стану;

· прогнозування його змін;

· визначення необхідних нормативів і санкцій за їх порушення;

· правил менеджменту природокористування.

Першочергові завдання України по створенню оновленого нормативно-законодавчого поля:

1. У законодавстві особливо чітко треба визначити правила використання ресурсів і квоти на обсяги та інтенсивність цього використання. Екостійкий розвиток можливий лише за умови, що ця інтенсивність не перевищуватиме інтенсивності відновлення ресурсів (або їх еквівалентних замінників) природою або компенсації інженерними засобами.

2. Вкрай важливим чинником законодавства має стати екологічна безпека.

3. Потрібна система законів з менеджменту ресурсокористування, які б справді стимулювали матеріало- та енергозбереження, перехід на екологічно чисті та економні технології енергетики (генерація енергії, її передавання та використання), утилізацію відходів або їх ізоляцію, впровадження досягнень „зеленої” революції в с/г.

4. Реформа податкового кодексу, щоб центр податкової ваги був перенесений з податку на працю на оподаткування використаних ресурсів і вплив на оточуюче середовище.

5. В економічному плані є важливим законодавче оформлення питання включення екологічної ціни виробництва того чи іншого товару до його ринкової вартості. При цьому можуть бути використані як економічні, так і адміністративні важелі (податки, плата за використання ресурсів, акцизи тощо).

6. Важливо сформувати та законодавчо узгодити систему екологічного страхування.

7. Необхідно розвинути законодавство, пов'язане з діяльністю громадських організацій. Ці організації, що мають відігравати роль ефективного та конструктивного посередника між владою і суспільством, повинні бути захищені й підтримані у сфері їх статутної діяльності.

8. Особливої уваги потребує законодавство в галузі освіти взагалі та екологічної зокрема.

9. Вкрай важливим є реалізація у правовому полі України відповідних міжнародних угод і конвенцій. Окрім раніше зазначених документів „РІО-92” та „РІО+5” найважливішими тут є:

· Рамкова Конвенція ООН про зміну клімату та Кіотський протокол;

· Віденська Конвенція про охорону озонового шару та Монреальський протокол про речовини, ще руйнують озоновий шар;

· Конвенція про біорізноманіття;

· Орхуська Конвенція „Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища”.

Входження України до кола країн Європейської Співдружності потребує ретельного узгодження національного законодавства з європейським. Передусім це стосується правового екологічного поля.

У природоохоронній сфері співпраця країн ЄС розвивається в таких напрямках:

· організація моніторингу;

· обмеження шкідливих викидів в атмосферу та воду;

· безпека життєдіяльності;

· поліпшення якості води поверхневого стоку, особливо транскордонного;

· зменшення кількості відходів;

· кругообіг хімічних елементів;

· охорона ґрунтів;

· охорона лісів, флори й фауни;

· дослідження зміни клімату;

· запровадження економічних механізмів в екологічній сфері.

Проте розширення міжнародного узгоджувального процесу в галузі екологічного законодавства пов'язане з певними труднощами всередині ЄС.

1. значна диференціація екологічних пріоритетів у різних країнах. Деякі країни ЄС можна характеризувати як проекологічні, що намагаються запровадити суворі стандарти якості природного середовища (Данія, Німеччина).

2. вироблення єдиної стратегії контролю забруднень, а відтак і критеріїв їх оцінки. Річ у тім, що у країнах ЄС застосовуються різні екологічні стандарти: одні характеризують якість навколишнього середовища, інші характеризують безпосередньо забруднювачі тощо. Стандарти ГДК щодо компонентів природи (води, атмосфери, ґрунту тощо) в умовах відповідного географічного середовища сприяють більшому накопиченню забруднень в цьому середовищі, тоді як стандарти на гранично допустимі викиди таку можливість виключають.

Ось чому одним з найскладніших питань спільної екологічної політики країн ЄС є проблема впровадження екологічного права.

Україна, яка має намір увійти до еколого-правового поля в рамках ЄС, мусить враховувати зазначені обставини.

5. Екологічна культура, освіта та виховання.

Регуляторами динамічної цілісності в системі „суспільство – біосфера” мають стати екологічна відповідальність, екологічна свідомість, екологічне мислення, екологічні знання.

Усе це є складовими екологічної культури.

Формування екологічної культури здійснюється шляхом екологічної освіти і виховання.

Носієм екологічної культури має бути кожна людина, формування цієї культури треба починати ще з колиски.

Принципи екологічної культури мають працювати на всіх рівнях життя людини – від індивідуального до суспільного.

Ось ці принципи:

· повага до всього живого,

· повага до людини,

· повага до природи, тобто до біосфери та її компонентів.

Більше того, настав час дотримання ще одного принципу - поваги до Космосу.

Тому лише стратегія поведінки людини на базі положень філософської концепції біоцентризму, згідно з якою не один і не кілька видів, а все живе на Землі має право на існування, дасть змогу сформувати основи не руйнуючої поведінки людини в біосфері, адекватної вимогам сьогодення.

Лише за такого підходу ми зможемо усвідомити себе невід'ємною часткою природи - потужного і надзвичайно складного злагодженого механізму. Адже згідно з еволюційним рядом систем, якщо складова функціонує не за загальними законами відповідної системи, то вмикаються механізми усунення такої складової.

Якщо ми не змінимося духовно, не станемо на шлях сповідування філософії взаємозв'язку в природі всього живого і неживого, не відмовимося від споживацького ставлення до природи, не припинимо наругу над нею, то ні про яку гармонію, співжиття і розвиток людини і природи мова не йтиме. Екологічна культура є однією з основних засад безпечного майбутнього нашої унікальної планети, прогресу людства і щастя кожної людини.

З міжнародного досвіду випливає, що рівень соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства, держави визначається не стільки рівнем освіченості, культури окремих осіб, або навіть групи людей, скільки середнім рівнем освіченості, культури всього народу, нації загалом.

Більш освічене, а відтак і більш інтелектуальне суспільство ніколи (у будь-якому разі за нинішніх умов) не сприйматиме на рівноправних засадах суспільство, що відстає в освіті, а відтак інтелектуально.

Той, хто не усвідомить цієї істини, у XXI ст. житиме гірше, ніж у попередньому. Недаремно розвинені країни світу систематично збільшують інвестиції в освіту, а деякі (Південна Корея, Японія, США) ставлять за мету введення загальної вищої освіти.

Реальний, а точніше, об’єктивний рівень освіти, а відтак і освіченості суспільства в Україні, сьогодні невідомий, але чітко можна засвідчити: за європейським виміром він перебуває серед найнижчих. Законодавчо визначено повну загальну середню освіту, однак сьогодні її отримують не більше 75-80% дітей. Сотні тисяч дітей нині взагалі не навчаються. Реальні реформи в освітній галузі відсутні, хоча в перехідний період до стійкого розвитку освіта розглядається як провідна галузь формування інтелектуального потенціалу держави, нових світоглядних цінностей, без чого навіть за умови впровадження найефективніших ресурсо- та енергозберігаючих технологій перехід до стійкого розвитку неможливий.

Сьогодні у так званому науковому світогляді людини, на жаль, переважає раціональна (не духовна) складова, що чітко зорієнтована на реалізацію бажання безмежних матеріальних благ і життєвих насолод. Як наслідок, у суспільстві очевидними стали агресивність, жорстокість, насилля, розпуста, підлість і ще багато інших негативних рис, які прийнято називати аморальними.

Моральна (духовна) складова світогляду, що орієнтована на добро, любов, віру в Бога, співчуття, взаємоповагу й взаємопідтримку, гуманність, шанування природи й розуму, національних цінностей, матеріальні обмеження тощо, на превеликий жаль, має другорядне значення, і частка цієї складової має тенденцію до зменшення. Одночасно з варварським знищенням довкілля та природних ресурсів відбувається деградація моралі людини. Звідси беруть витоки численні негаразди й складні людські проблеми в будь-яких країнах, і це в загостреному вигляді спостерігається в Україні.

Отже, сьогодні йдеться про перехід від світогляду наукового до світогляду екологічного, що є необхідною умовою переходу від сучасного індустріально-споживацького суспільства до суспільства стійкого розвитку. Співвідношення морального (духовного) й раціональног о є визначальним щодо того, який світогляд, який рівень екологічної культури й свідомості панує в тому чи іншому суспільстві.

Усе це вимагає ґрунтовного реформування освітньо-виховної системи в Україні на засадах національної культури й природо-відповідності з широким використанням міжнародного досвіду.

В освітній системі в період переходу до стійкого розвитку провідне місце мають посісти неперервна екологічна освіта та виховання. Чому так?

Тому що екологія найбільшою мірою причетна до великої методологічної й світоглядної проблеми — як жити і виживати в умовах виснаження природних ресурсів, забруднення й прогресуючої деградації довкілля.

Освітньо-виховний ідеал.

Основою є вчення про мораль як систему цінностей, що відбивають ставлення людини до світу, до свого буття, до себе подібних, до природи взагалі.

Освітньо-виховний ідеал є відбитком того, як суспільство розуміє свою місію, роль, місце, призначення в цьому світі:

· гітлерівська Німеччина – таким ідеалом був новий світовий порядок, носієм якого буцімто мав бути істинний арієць — німець;

· колишній СРСР – носієм нового світового порядку у цьому разі мала бути „ справжня радянська людина ” — інтернаціоналіст без роду й племені, без моральних засад, без Бога.

Обидві освітньо-виховні моделі були аморальні у своїй основі тому, що:

· руйнували духовність суспільства,

· не узгоджувалися із загальнобіосферним еволюційним процесом, котрий, як писав В. Вернадський, „... має характер не хаотичних змін то в один, то в інший бік, а явища, що весь час розгортається в один і той же бік — до посилення свідомості і мислі ”.

Моральне те, що вигідне партії, революції, вважав В. Ленін.

Тому „чистий розум” системою всіляко заохочувався, а розум, який проявляв ознаку моральності, переслідувався.

Доля А. Сахарова — яскраве свідчення цього.

Таким було соціальне замовлення на модель людини тоталітарних режимів.

А яким має бути освітньо-виховний ідеал у суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій Україні, народ якої — це громадяни багатьох національностей?

Наш освітньо-виховний ідеал мав би слугувати передусім утвердженню українського народу на своїй (не чужій) землі, тобто в цьому ідеалі має бути закладений глибокий праксеологічний зміст і водночас у ньому не повинно бути суперечностей з еволюційного погляду.

Таким критеріям найбільшою мірою відповідає людина мудра.

Спираючись на вчення І. Канта та висловлювання В. Вернадського, визначимо мудрість як природжений і набутий розум, якому не бракує морального імперативу. Справді, як відомо, загальноеволюційна тенденція скерована в бік посилення розуму.

І. Кант довів, що невід'ємною властивістю розуму є мораль. В. Вернадський показав, що розум, позбавлений морального імперативу, таїть небезпеку для його носія, тобто людини. Звичайно, поняття „людина мудра” на відміну від „людина розумна” {Ното Sаріеns) у нашій культурі ще потребує філософського осмислення, а відтак і педагогічного наповнення.

Образ мудрої людини, мудрого вчинку посідає чільне місце в українському фольклорі, народній творчості. Не випадково, що головним храмом українців є храм Софії (у давньому Києві їх було два), а з плеяди наших славних князів епітета „мудрий” удостоївся лише Ярослав, який культивував софійство (мудрість) у державі.

Зрештою, найбільшим дефіцитом нашого суспільства є дефіцит мудрого правителя, мудрого депутата, мудрого воєначальника, мудрого дипломата, мудрого вчителя, мудрого громадянина.

Звичайно, культ мудрої людини властивий не лише українській культурі.

Давні греки, на відміну від прагматичних римлян, які всі означені якості передавали єдиним словом s аріеns (розумний), розрізняли чимало нюансів поняття „мудрість”. У пантеоні давньогрецьких богів були Афродіта, Гера і Афіна, які уособлювали міру зрілості людини. Афіна уособлювала стан вищої мудрості.

Мудрість китайців, що формувалася багатьма поколіннями впродовж 3000 років, сконденсована у вигляді 33 стратагем, які становлять основу поведінки й виживання китайця в різних обставинах. Ці стратагеми вивчаються у школах, дипломатичних і військових академіях, пронизують культуру, мистецтво, філософію, формують стиль життя китайців протягом багатьох поколінь. Подібними стратагемами керуються й інші народи.

Під нашаруванням чужорідних впливів можна відшукати й нашу питому українську стратагему. Але наш архетип людини мудрої ще потребує своєї реконструкції, філософського осмислення, відтак і наповнення. І хіба ж не до цього нас закликав Т. Шевченко: „Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би було своя...”

Якщо знання до певної міри інтернаціональні, то мудрість як гармонійне поєднання розуму й моралі — категорія національна і в кожного народу вона своя.

Тож визначимо нашим освітньо-виховним ідеалом людину мудру, яка відповідає всім національним параметрам нашого буття — екологічному, культурологічному та історичному.

Дата добавления: 2013-12-14