Політична система суспільства в епоху глобальних трансформаційних змін

Кожна суспільна формація мала певний рівень політичного життя. Глобалізацію «політичного» життя первісного суспільства можна визначити як протополітичну глобалізацію. Первіснообщинна політична глобалізація полягала в тому, що норми і методи общинної демократії і влаштування життя, система управління і характер відносин між людьми, які склалися в одному регіоні, протягом століть і тисячоліть поширювалися на всі регіони земної кулі. Політична глобалізація стародавнього світу, яка у більшій частині світу набула форми однотипних державних утворень, послужила поштовхом для наступних, більш глибоких і масштабних процесів глобалізації політичного життя світового співтовариства. Сучасна політична глобалізація також має ряд особливостей. Нині політична глобалізація дедалі помітніше уніфікує політичний устрій держав, поглиблює і розширює політичні зв’язки між ними. Глобальні політичні зв’язки прямо впливають на державний устрій.

Поняття, джерела та рушійні сили політичної глобалізації

Як попередньо відзначалося, глобалізація це не суб’єктивне уявлення і не статичний стан, а об’єктивний, багатовимірний процес, у тому числі політичний. Такий процес характеризується певною динамікою розвитку. Він розпочався в період зародження людства і поступово перетворює його в цілісну систему. У цьому відношенні глобалізація іде паралельно з соціогенезом – зародженням, становленням і розвитком соціальної структури суспільства, починаючи з первісного періоду через встановлення матеріальних, соціальних, духовних, емоційних, етичних, естетичних та інших зв’язків між людьми і закінчуючи сьогоденням. В кожну історичну епоху вона має свої особливості, масштаби, стан уніфікації. Кожний наступний етап у поступальному русі політичних глобалізаційних процесів від первіснообщинної форми правління до формування державного правління в епоху рабовласництва, азійського способу виробництва, феодалізму і сучасного капіталізму відповідав більш високий рівень соціогенезу і соціокультурної зрілості людини.

Фундаментом існуючого нині політичного і державного устрою світу є Вестфальська система. Вестфальський договір (1648 р.) поклав кінець 30-річній війні між католиками і протестантами у Європі, сприяв переходу від попередніх стихійних політичних відносин до більш організованих і упорядкованих, породив систему державного устрою за національним принципом.. Держава має право чинити на власній території що завгодно. Така система Головний і визначальний принцип Вестфальської моделі – необмежений суверенітет національної держави на власній міжнародно визнаній території з населенням, яке на ній проживає була закономірною, об’єктивною необхідністю для певного часу. Сьогодні світ інший. Не викликає заперечень, що внутрішня політика держав багато в чому визначається глобальною політичною обстановкою і, навпаки, політична глобалізація «живиться» за рахунок внутрішньої політики більшості країн світу, особливо провідних країн світу.

Трансформація процесів політичної глобалізації обумовлена низкою причин.

1. Після закінчення Другої світової війни людство стало перед проблемою ядерної чи екологічної катастрофи. Необхідність врятувати людство примусила світове співтовариство визнати, що Вестфальська система себе вичерпала. Це стосується перш за все права національної держави на необмежений суверенітет (наприклад, у сфері виробництва різного роду зброї масового знищення), міжнародних правових норм (порушення прав людини і національних меншин), екологічних проблем (недотримання екологічних нормативів), регулювання світових кредитних, торгових і фінансових зв’язків, боротьби з наркобізнесом, голодом і різноманітними хворобами (перш за все СНІдом і наркоманією), протистояння міжнародному тероризму і т. п. Проголошений Вестфальським договором принцип абсолютного суверенітету держав у цих сферах на своїх територіях почав суперечити інтересам світового співтовариства.

2. У світовій економіці закріпилося панування транснаціональних корпорацій і кредитно-фінансових угрупувань. Значна частина міжнародних питань вирішується на рівні численних міжнародних організацій, тобто зявилися сили, непідвладні національним державам.

3. Бурхливий технічний прогрес на базі наукових досягнень кінця ХІХ – першої третини ХХ століть призвів до прискорення процесу інформаційно-комунікаційної глобалізації. Автомобільний та авіаційний транспорт, радіо, телебачення, супутниковий зв'язок, мобільна телефонія, Інтернет «стирають» кордони між людьми і країнами, об’єднують їх у загальносвітовий інформаційний, політичний, економічний, культурний, інтелектуальний і духовний простір. Цим самим відбувається ослаблення влади держави над громадянами.

4. У другій половині ХХ століття прискорився процес демократизації суспільних, у тому числі міжнародних відносин, як в окремих країнах, так і в світі. Підтвердженням цього є крах колоніальної системи, падіння диктаторських режимів (Іспанія, Португалія, Албанія, Камбоджа, Чилі, Парагвай, Лівія та ін.), розпад авторитарної соціалістичної системи. У європейських країнах «старої» демократії відбулися значні зрушення в бік поглиблення демократичних традицій, посилення ролі і розширення участі громадян в системі управління суспільством і державою. Така загальносвітова тенденція демократизації характерна для глобалізації в період новітньої історії.

Отже, політична глобалізація є частиною комплексного, об’єктивного, багатовимірного процесу глобальної трансформації, яка має свої джерела, рушійні сили, обумовлена низкою причин суспільного розвитку.

Політична глобалізація – система глобалізаційних процесів, які ведуть до уніфікації політичного устрою держав, розширення політичних зв’язків між державами, народами і континентами, а в кінцевому рахунку до встановлення особливих політичних відносин – глобальних за масштабом і таких що «пронизують» внутрішній устрій усіх держав.

Процес політичної глобалізації призводить, з одного боку, до скорочення прав і обов’язків національних держав, а з іншого, до посилення ролі держав у певних сферах, у тому числі політичній.

Будь-яке із сучасних суспільств являє собою цілісну систему взаємозв’язаних між собою підсистем. Кожна з них має свою структуру, функції, завдання, характерні риси певного суспільства. Політична система є однією з таких підсистем, у кожній країні вона формується, розвивається й трансформується на основі власного, неповторного природного, соціального, економічного та духовного середовища, властивих для країни відносин, політичних обставин, досвіду і традицій, які по-своєму є унікальними. Тому і політичні системи є різними, мають свою світову типологію.

Наука розглядає політичну систему як цілісну множину певної кількості елементів, що, в свою чергу, передбачає чинники, які її організовують у цілісне явище та утримують у робочому стані. У межах конкретної країни політична система завдяки правовим, соціально-політичним, економічним, та морально-психологічним чинникам, задає алгоритм взаємодії політичних інститутів, забезпечує цілісність політичних зв’язків, стратегічні напрями свого існування.

Осмисленню поняття „політична система”, пов’язаних з нею інститутів та процесів, елементів їх функціонування, перманентному процесу їх розвитку присвятили свої праці класики політичної науки.

Так, у своїх дослідженнях Т. Парсонс дійшов висновку, що суспільство являє собою взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної і духовної, які перебувають у відносинах взаємозалежності та взаємообміну. Політична система, в його розумінні, – це складна сукупність впливу лідерів на людей через органи влади в рамках регламенту правових правил політичної гри. Ця гра складається з визначення цілей, прийняття рішень, та їх реалізації за допомогою мобілізації різних ресурсів.

Г. Алмонд відомий як розробник структурно-функціонального методу дослідження політичних систем, який основну увагу звертав на механізми взаємодії елементів політичної системи. Д. Істон визначав політичну систему як „взаємодії, за допомогою яких влада розподіляє в суспільстві цінності”, що визнаються всім суспільством. За його теорією, політична система являє собою певний „чорний ящик”, у якому відбувається конвертація „входів” (суспільних пропозицій) у „виходи” (рішення). Залишаючи за межами досліджень внутрішню структуру, Д. Істон акцентує увагу на взаємодії політичної системи із зовнішнім середовищем.

Поняття „політична система суспільства” не є продуктом лише політичної науки і має декілька тлумачень. Поступове його виокремлення і запровадження дало змогу політичній і юридичній науці осмислити сутність політичної дійсності. Формування нової парадигми щодо політичної сфери, по-перше, зробило актуальними проблеми взаємодії соціальної структури та політичних інститутів, соціального середовища і центрів прийняття рішень. По-друге, адаптувало загальносистемний та структурно-функціональний підходи до аналізу політики. По-третє, надало функціонально-динамічного характеру дослідженням інституту держави у сфері взаємодії останньої з громадянським суспільством. По-четверте, поставило на порядок денний питання співвідношення права і політики, розуміння політичної доцільності в системі суспільних координат. По-п’яте, запровадження поняття „політична система” дало можливість вибудувати єдину модель державних та недержавних політичних інститутів, макро і мікроструктури політичної сфер. Тому деякі дослідники під політичною системою розуміють цілісну, впорядковану сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих політичним, соціальним, юридичним, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і особливостям політичного режиму певного суспільства. Вона включає організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує хід процесів, які включають інституціоналізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер політичної участі, неінституційних політичних відносин.

Сучасна українська політична наука виробила декілька підходів до визначення поняття „політична система”. Так. Ф. Рудич виділяє, зокрема соціологічний та правовий. Згідно з першим „політична система визначається як динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадянські позиції”. Відповідно до правового, або інституціонального, підходу політична система – це „сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому”.

Аналогічне визначення знаходимо у Політичному енциклопедичному словнику. Політична система суспільства – сукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому. Вона включає: соціальний зміст влади, її носіїв, взаємодію з економічним ладом. Основними функціями політичної системи є: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка і здійснення конкретних програм його діяльності; визначення та розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів та становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів державних утворень, соціальних спільнот, індивідів; духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості й політичної культури громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства.

Визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація ресурсів на їх виконання є основними функціями політичної системи. Звідси випливає висновок: головне завдання політичної системи – максимальний пошук і використання закладених у суспільстві можливостей для збереження і розвитку соціально-політичної спільноти демократичного типу.

Як зазначалося вище, термін „глобалізація” також має різне змістовне навантаження у визначеннях сучасних дослідників. Досі глобалізм не запропонував світу чітко сформованої ідеології, яка б опанувала масами. Наукові позиції дослідників, за незначним винятком, не містять комплексних підходів до переосмислення глобальних явищ і процесів. Так, американський соціолог М. Уотерс розглядає глобалізацію як соціальний процес, в якому обмеження, які накладає географія на соціальний та культурний устрій, ослаблюються, і люди дедалі більше це розуміють. В одному з своїх досліджень А. Арсеєнко доходить висновку, що основою всіх сучасних глобальних процесів і проблем є інтернаціоналізація та інтеграція світової економіки. Глобалізація при цьому є новою фазою в розвитку світових господарських зв’язків, які характеризуються переходом від світової до глобальної економіки. Це одночасно і старий, і якісно новий суспільно-історичний процес, результат капіталістичної економічної інтеграції протягом декількох століть. С. Удовик визначає глобалізацію як процес злиття чоловічого і жіночого начал, тобто своєрідне набуття людством якісного нового стану, до того ж такого, що перебуває нині лише на початку свого розвитку. Відома наукова позиція, відповідно до якої глобалізація – це взаємозумовленість і взаємозалежність усіх сучасних держав, результат особливої фази розвитку цивілізації, не лише постіндустріальної (хронологічний аспект), а й інформаційної (змістовний), з новітніми технологіями, незалежними від державних кордонів, постійної динаміки наукових відкриттів, знань і відповідно мобільністю їх субєктів.

Дата добавления: 2013-12-14