Рефлекси іє. голосних і приголосних в основних групах іє. мов

План

Тема: Основи порівняльної фонетики германських мов.

Лекція 6.

1. Основні особливості фонетичної будови індоєвропейської мови-основи:

1.1. Фонологічна система індоєвропейської прамови.

1.2. Порівнювані мови.

1.3. Рефлекси індоєвропейських голосних і приголосних в основних групах індоєвропейських мов.

1.3.1. Ларингальна теорія.

1.3.2. Дифтонги.

1.4. Особливості фономорфологічної структури іє. кореня.

1.4.1. Рухоме s.

1.4.2. Закон Зібса.

1.4.3. Індоєвропейські перфоманти.

Ключові поняття: індоєвропейська мова-основа, фонетична будова, фонологічна система, рефлекси голосних і приголосних, система консонантизму та вокалізму, ларингальна теорія, дифтонги, фономорфолоічна структура, закон Зібса, перфоманти.

Методичні рекомендації: У процесі підготовки до лекції студенти мають детально опрацювати основну та додаткову літературу, запропоновану в лекції. Крім того, студенти мають ознайомитися з фонологічною та фонетичною будовою індоєвропейської прамови; загальною характеристикою германської системи вокалізму та консонантизму, рефлексами іє. голосних та приголосних в основних групах іє. мов; ларингальною теорією. Особливу увагу потрібно приділити дифтонгам та особливостям фонофорфологічної структури іє. кореня. Ознайомити студентів із законом Зібса; іє. перфомантами.

Список літератури з дисципліни

Основна література

1. Левицкий В.В. Введение в германскую филологию. Сборник задач. – К.: Вища школа, 1981. – 75 с.

2. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, НОВА КНИГА, 2008. – 528 с.

3. Левицький В.В., Кійко С.В. Практикум до курсу «Вступ до германського мовознавства». Посібник. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2006. – 264 с.

Додаткова література

1. Аракин.Д. История английского языка. – М., 2003.

2. Арсеньева М.Г., Белашова С.П., Берков В.П. Введение в германскую филологию. – М., 2003.

3. Бруннер К. История английского языка. – М., 2006.

4. Голицинский Ю.Б. Великобритания. – СПб.: КАРО, 2006.

5. Голицинский Ю.Б. США. – СПб.: КАРО, 2006.

6. Гухман Н.Н. Готский язык. – М., 1998.

7. Жирмунский В.М. Введение в сравнительно-истоическое изучение германских языков. – М. – Л., 1964. – 272 с.

8. Иванова И.П., Чахоян Л.П. История английского языка. Учебник. Хрестоматия. Словарь. – СПб., 2001.

9. Ильин Б.А. История английского языка. – М., 1968.

10. Матвеева Е.А. История английского языка. Учебное пособие.– М., 2006.

11. Потапова И.А., Беляева Т.М. Английский за пределами Англии.- Л., 1961.

12. Смирницкий А.И. Древнеанглийский язык. – М., 1995.

13. Хлебникова Е. Б. Введение в германскую филологию и историю языка. – Калиин, 1975. – 184 с.

14. Чувакин А.А., Кощей Л.Н., Морозов В.Д. Основы научного исследования по филологии. – Барнаул, 1990.

15. Lehmann W.P. Historical Linguistics. – N.Y., 1973.

16. Baugh A., Cable T.A. History of the English language. – London, 1978.

Фонологічна система індоєвропейської прамови

Зусиллями кількох поколінь учених-компаративістів була рекон­струйована фонологічна система індоєвропейської мови-основи. Хоча ця система постійно переглядається, в сучасному мовознавстві прийня­то вважати, що в індоєвропейській мові-основі були приголосні, довгі й короткі голосні, дифтонги і так звані сонанти.

Зімкнені приголосні утворювали 4 ряди, протиставляючись один одному за дзвінкістю-глухістю і за аспірованістю-неаспірованістю (на-явністю-відсутністю придиху).

До лабіальних, або губних, звуків належали аспіровані й неаспіровані bh і рh, b і р. Варто зазначити, що звук b зафіксований (осо­бливо в початковій позиції) у небагатьох іє. коренях. Низька частота вживаності цього звука, а також деякі інші спостереження, що ґрун­туються на типологічних законах, дали привід мовознавцям підда­ти сумніву правомірність реконструкції не тільки іє. b, але й усього ряду дзвінких в іє. мові-основі. До дентальних зву­ків належали аспіровані й неаспіровані d і t, dh і th. Останні звуки прийнято називати гуттуральними. Цей термін, що походить від лат. guttur "горло", не відповідає артикуляційній природі позначуваних ним звуків g і к, які утворюються внаслідок взаємодії спинки язика з м'якою (більш за­дньою) чи твердою (більш передньою) частиною піднебіння. Тому такі звуки у сучасній лінгвістичній літературі прийнято називати тектальними. Іє. гуттуральні могли бути трьох типів: велярні (або "тверді"), утворені підняттям спинки язика до м'якого піднебіння; палатальні ("м'які"), утворені підняттям спинки язика до твердого піднебіння; і лабіовелярні — зву­ки, що утворюються внаслідок взаємодії задньої частини піднебін­ня та спинки язика і супроводжуються огубленням (лабіалізацією). Фонетичний компонент [лабіалізація] при передачі лабіовелярних прийнято позначати за допомогою букви w або ṷ: g^w, к^{w (}g^Ṷ, к^Ṷ). Вва­жається, що іє. g^Ṷ i к^Ṷ §^у і к^у були єдиними фонемами, а не сполучення­ми звуків g + ṷ, k + ṷ. Для позначення палатальних гуттуральних в індоєвропеїстиці найчастіше використовують знак (ˆ), наприклад, ќ, хоча зустрічаються й інші позначення, як-от k', g ҅ або kⁱ, gⁱ. Ви­магають певного пояснення й аспіровані звуки bh, dh, gh тощо, які також були не сполученнями фонем, а єдиними фонемами. Ці звуки реконструйовані шляхом зіставлення дінд. bh, h і гр. φ, θ, χ. Як аспіровані проривні, вони засвідчені найчастіше в індійських мовах; в інших іє. мовах дзвінкі bh, dh, gh не збереглися. Окремо варто звернути увагу на глухі ph,th і kh. Правомірність реконструкції цих звуків також піддається сумніву. Реально цей ряд глухих аспірованих існував у давньоіндійській мові, а в іранських мовах засвідчені лише його рефлекси. Тому не виключено, що ці звуки є індоіранською інновацією. В інших іє. мовах, зокрема в герман­ських, слов'янських і балтійських, аспіровані глухі дали такі ж рефлек­си, що й глухі неаспіровані, тобто в цих мовах обидва ряди глухих - р, t, k і ph, th, kh - збіглися. Це дає підставу деяким мовознавцям розглядати р і ph, t і th, k і kh як перехідні варіанти тієї самої фонеми.

Крім проривних приголосних, для іє. мови-основи реконструюють щілинний (спірант – такі щільні звуки, при утворенні яких не виникає тертя) s, що має високу частоту вживання й добре збе­рігся в початковій позиції кореня в більшості іє. мов (пop. укр. сім, гот. sibun, лат. septem, дінд. saptá) і так званий ларингальний h, що з фо­нетичної точки зору був задньоязиковим спірантом. Не виключено, що в іє. прамові існував не один, а декілька ларин­гальних звуків. Сукупність поглядів на проблему ларингальних звуків відома в індоєвропеїстиці як ларингальна теорія, яка найпопулярніше й водночас найповніше викладена у праці О. Семереньї.

Особливе місце у фонологічній системі іє. прамови займають со­норні звуки r, l, m, n і напівголосні j, w. Особливість усіх цих звуків полягає в тому, що вони можуть виступати як приголосними, так і го­лосними, виконуючи в останньому випадку (як голосні) складотворчу функцію. Це можна легко представити, порівнявши форми сучасної російської мови moj ("мой"), mojego ("моего") і тоіх ("моих"), де і та j чергуються залежно від позиції (j перед голосним е, але і перед приго­лосним х), a oj - це своєрідний "дифтонг", який нагадує іє. oḭ. В україн­ській мові за певними правилами чергуються звуки у і в, і і й. Коли r, 1, m, n виступають голосними, їх позначають за допомогою "кружечків" унизу. Звуки j і w у функції голосних позначають буквами і та u, а у функції приголосних також знаками ṷ й ḭ або у. Таким чином, знаки у, j, ḭ, з одного боку, і w, ṷ - з іншого, позначають ті ж самі фонологіч­ні одиниці і за своєю фонетичною природою є дзвінкими щілинними, аналогічними до звуків [ḭ] та [w] в англійських словах подібно до yes і water. Звук w був, очевидно, губно-губним, однак він міг перетворюва­тися в губно-зубний v (пop. a. Water та нім.Wasser). Як варіант фонеми n, перед звуками k і g в індоєвропейській прамові міг виникнути звук [ŋ], наприклад, *serjg^Ṷh- "співати".

Реконструйована система іє. голосних містить у свoєму складі ко­роткі ĕ, ŏ, ă, ĭ, ŭ, ǝ, довгі ā, ē, ō, ū й дифтонги, першу (основну) час­тину яких утворювали короткі й довгі ĕ/ ē, ŏ/ ō, ă/ ā, а другу частину - ḭ, ṷ, r, l, m, n. У цій системі п'ятьом довгим голосним відповідають шість коротких. "Зайвим" виявився голосний, позначений знаком ǝ. Цей звук реконструйовано шляхом порівняння таких форм, як лат. status "стано­вище, стан", дінд. sthitih "стояння, стан", гот. staϷs "місце", укр. стоя­ти. Очевидно, спільним елементом, до якого можна звести голосний в корені цих слів (лат. а, дінд. і, гот. а, укр. о), міг бути певний звук (що виник внаслідок редукції довгих голосних ē, ō, ā), названий давньоєврейським словом "шва", що означає "порожнеча". Поряд зі звуком ǝ ("шва-прімум") в індоєвропеїстиці велися спроби відновити ще один голосний, утворений, як припускають, у результаті редукції коротко­го голосного. Цей голосний позначають інколи знаком ь і називають "шва-секундум". Однак правомірність такої реконструкції заперечу­ється, оскільки ті ж самі мовні форми можуть бути інтерпретованими і зведеними до певного архетипу як за допомогою "шва-секундум", так і без нього (це стосується, зокрема, германських сполучень ur, ul, um, un).

Порівнювані мови

Для порівняння германських мов з іншими індоєвропейськими мо­вами будемо користуватися здебільшого матеріалом слов'янських і ла­тинської мов. Такий підбір мов зумовлений, насамперед, практичними міркуваннями, лінгвістичною підготовкою і спеціалізацією студентів, на яких розраховано викладений матеріал. У необхідних випадках для порівняння залучаються давньоіндійська, литовська і грецька мови, без матеріалу яких повноцінний порівняльно-історичний аналіз почасти виявляється неможливим. Наприклад, як показано вище, деякі іє. звуки збереглися лише в давньоіндійській мові. Крім того, давньоіндійська мова краще, ніж інші іє. мови, зберегла первісний індоєвропейський наголос. Ця мова використовується в індоєвропейських дослідженнях у двох хронологічно і територіально відмінних варіантах, які мають назви "ведійський" і "санскрит". Як правило, якщо на цьому спеціаль­но не наголошується, у порівняльному мовознавстві використовується санскрит. Оскільки санскритські тексти записані й опубліковані за до­помогою особливої стандартної системи письма (алфавіту), що назива­ється деванагарі, у європейській літературі для передачі цього письма користуються системою знаків, заснованою на латинському алфавіті. При цьому необхідно мати на увазі, що знак j позначає "м'яку" афри­кату dž’ (як у складі джя), знаком ç або ś передають "м'який" звук š (як у складі шя), знак у позначає щілинний [ḭ] як в англійському yes. У санскриті, крім того, під впливом дравідійських мов виникли цере­бральні приголосні, що позначаються крапкою під відповідною бук­вою (наприклад, ašṭau).

Досить архаїчна за своєю будовою литовська мова, яка у зв'язку з цим широко залучається для порівняння в усіх серйозних індоєвропей­ських студіях, надто ж тоді, коли необхідно проілюструвати походження й розвиток деяких фонологічних та морфологічних елементів слов'ян­ських мов, що вже втратили такі звукові одиниці, які добре збережені в литовській мові. Для позначення різних типів наголосу в литовській мові використовуються спеціальні знаки. Знаком [~] "циркумфлекс" і [´] "акут" позначають різні типи наголосу довгих голосних та дифтон­гів; знаком [ˋ] "гравіс" позначають наголос на коротких голосних.

Слов'янські мови представлені в індоєвропеїстиці, як правило, старослов'янською мовою, що є діалектом давньоболгарської мови (пам'ятки датуються IX століттям н. е.). У давньогрець­кій мові (з XIV століття до н. е.) добре відображена система довгих і коротких голосних, дифтонгів та інших фонологічних елементів.

Короткі голосні

/1/ іє. а > дінд. а = лат. а = гр. а= герм, а = сл. о

Примітки: 1) Букви ъ та ь позначають у старослов'янській мові зредуковані голосні, близькі за своїм зву­чанням до коротких [і], [u];

2) Знак [=] означає "відповідає".

3) Знак [>1 означає "переходить у".

4) Цифрами ліворуч далі будемо позначати номер генетичної формули /ГФ/.

/2/ іє. о > дінд. а = лат. о = герм. а = сл. о

Примітка: гот. ai перед h, r, hw (Ԋ) = [е].

/3/ іє. е > дінд. а = лат. е = герм. е = сл. е

/4/ іє. і > дінд. і = лат. і = герм. і = сл. ь

/5/ іє. u > дінд. u = лат, u = герм, u = сл. ъ

/6/ іє. ǝ > дінд. і = лат. а = герм. а = сл. о

Примітки: 1) Звук r у дінд. словах на зразок ріtа(r) з'являється в непрямих відмінках (пор. укр. мати - матері);

2) Дінд. звук h відповідає іє. s абсолютному кінці слова.

Довгі голосні

/7/ іє. ā > дінд. ā = лат. ā = герм. ō = сл. а

/8/ іє. ō > дінд. ā = лат. ō = герм. ō= сл. а

Примітка: стcл. Ѣ "ять" означав, очевидно, відкритий [ě], близький до нім. ä, й походив не тільки від іє. ē, але й від дифтонга оḭ. У сучасній російській мові цьому звуку, як правило, відповідає е, в українській - і.

/9/ іє. ē > дінд. ā = лат. ē = герм. ē = сл. ě

Германський довгий ē поступово ставав більш широким, тобто більш низьким, перетворюючись у північних і західних германських мовах на [ǣ], а потім - на [ā]. Припускають, що перехід іє. ē > герм. ǣ відбувся ще у спільногерманський період. Тому гот. ga-dēϷs відповідає да. dǣd, двн. tāt. Пізніше в англійських діалектах цей давній іє. ē знову виявив тенденцію до підвищення й у сучасній англійській мові перейшов у [ī] (a. deed). У німецькій мові в цій позиції виступає [а] (нім. Tat). Реконструюючи германські праформи, у яких зустрічається звук, що відпо­відає іє. ē, зазвичай відновлюють ǣ. Наприклад: a. deed, гот. ga-dēϷs, нім. Tat, іє. *dhē-, стсл. дѢти (укр. діло) - герм. *dǣðiz.

Примітка: 1) Гот. еі=ī;

2) Знак [<] означає "розвинувся з, походить від".

/10/ іє. ī > дінд. ī = лат. ī = герм. ī = сл. і

/11/ іє. ū > дінд. ū = лат. ū = герм. ū = сл. ы

Індоєвропейські сонанти. Ларингальна теорія

Доля іє. r, l, m, n, що виступали у функції голосних r, l, m, n (з крапочками внизу) та у функції приголосних (як другий елемент дифтонга), досить своєрідна в різних індоєвропейських мовах.

Обговорення статусу й рефлексів індоєвропейських сонантів тісно позв'язане з так званою ларингальною теорією (гіпотезою), яку запо­чаткувала праця молодого Ф. де Соссюра "Мемуар про первісну сис­тему голосних в індоєвропейських мовах", що вийшла друком у грудні 1878 року (Соссюр народився в 1857 році). За оцінками, висловлюва­ними у сучасному мовознавстві, лише це єдине дослідження (якщо б науці не був відомий знаменитий "Курс загальної лінгвістики") могла б увіковічнити ім'я геніального швейцарця.

Порівнюючи грецькі форми на зразок di-dō-ті "даю" - di-dо-теп "даємо" з формами типу lеíр-ō "кладу" – é-lір-оп (аорист того ж дієсло­ва), Ф. де Соссюр припустив, що апофонічне чергування (див. розділ 3.20 "Аблаут у германських мовах") ō: о (- dō -: -dо-) структурно пови­нно дорівнювати чергуванню еḭ - і (lеḭр - lір). Отже, іє. ō первинно мало би складатися з двох компонентів - о та якогось гіпотетичного сонанта, що в позиції між приголосними ставав голосним, тобто вокалізувався, за тією ж моделлю, яка спостерігається у грецьких формах: /еі - i: /ех — X/. У цій моделі, реконструюючи індоєвропейський стан, Ф. де Соссюр прийняв за вихідну форму не тільки структурні відно­шення між звуками, але й сам звук е, а гіпотетичний звук, позначений вище як "ікс" (X), назвав "сонантним коефіцієнтом". Соссюр вважав, що сонантних коефіцієнтів було два. Він позначив їх знаками А й Ǫ і реконструював довгі іє. голосні в такий спосіб: е + А = ē; е + А = ā; е + Ǫ = ō. Отже, стягнення е + А могло дати або ē, або ā. Припускалося, що довгі сонанти r, l, m, n (з крапочками внизу) та ī, ū також виникли вна­слідок стягнення відповідних коротких з коефіцієнтами А й Ǫ. У позиції між приголосними іє. сонантний коефіцієнт, як сказано вище, вокалізувався. Ще раз зауважимо, що трьом іє. голосним ē, ā, ō у Соссюра відповідали тільки два коефіцієнти А й Ǫ. Логічно було б припустити, що таких коефіцієнтів було принаймні три. Саме таку гіпотезу висло­вив, розвиваючи ідеї Ф. де Соссюра, датський мовознавець Г. Меллер (1879). Останній, виходячи з відповідностей між індоєвропейськими і семітськими мовами, які він досліджував, довів кількість ймовірних коефіцієнтів до п'яти. Г. Меллер уточнив також і артикуляційний ха­рактер сонантних коефіцієнтів, висунувши гіпотезу, що ці звуки були ларингальними приголосними (звідси й назва всієї теорії).

Після дешифрування хетської мови (це здійснив у 1915-1917 роках чеський сходознавець Б. Грозний) видатний польський лінгвіст Є. Курилович вперше ідентифікував (1927 р.) гіпотетичний ларингальний консонант із хетським ḫ (різним типам ларингалу Н у хетській мові відповідають ḫ або ḫḫ). Так гіпотеза Ф. де Соссюра отримала своє практичне підтвердження. Однак простежуються такі випадки, коли між наявністю/відсутністю реконструйованого (на основі інших іє. мов) ларингального коефіцієнта Н і хет. ḫ не існує відповідності. Тому ларингальна теорія протягом тривалого часу залишалася й донині усе ще залишається предметом спеціальних дискусій.

У сучасному мовознавстві найбільш прийнятною кількістю ларингалів вважають три. їх позначають знаками Н₁, Н₂, Н₃ Окрім вказаних ларингалів, багато лінгвістів припускають існування й інших ларин­гальних сонантів, кількість яких у різних працях коливається від 2-х до 10-ти. Однак суперечливі мовні факти можуть бути пояснені й без залучення ларингалів. Тому ларингальна теорія не знайшла загально­го визнання.

У світлі ларингальної гіпотези іє. корінь *dhē- "класти" слід за­писати як *dheH₁ -, а іє. *aĝ- "вести" - як *H₂eg- і т. д. У більшості ети­мологічних словників використовується традиційне оформлення іє. ко­ренів, що хронологічно відповідає періоду "після занепаду ларингаль­них". Останнім часом стали з'являтися також етимологічні словники, де звичні іє. форми переписуються в ларингальній "нотації".

Дифтонги

Індоєвропейські дифтонги, як уже зазначалося, творяться шляхом сполучення коротких або довгих голосних а, е, о з пазвуком (глайдом), у ролі якого виступають або ḭ й ṷ, або r, l, m, n. Отже, мо­гло існувати 6 дифтонгів з основним звуком а (аḭ, aṷ, аr, al, am, an), 6 дифтонгів з е тощо. Такі ж дифтонги могли виникнути у результаті спо­лучення довгих голосних з сонантами або редукованого ǝ із сонанта­ми. Доля іє. дифтонгів у різних мовах неоднакова. Більшість "довгих" дифтонгів, за винятком ēḭ, збіглася в германських мовах з "короткими". Наведемо рефлекси основних дифтонгів, які найчастіше зустрічаються в германських і романських мовах.

/12/ іє. eṷ > дінд. ō = лат. ū = герм. eu/iu = сл. u

/13/ іє. оṷ > дінд. ō = лат. ū = герм. au

/14/ іє. aṷ > дінд. ō = лат. au = герм. au - сл. u

/15/ іє. еḭ > дінд. ē = лат. ī= герм. ī = сл. i

/16/ іє. oḭ > дінд. ē = лат. ū = герм, ai = сл. ĕ

/17/ іє. aḭ> дінд. ē = лат. ае = герм, ai = сл. ĕ

Приголосні

Індоєвропейські приголосні мають в германських, слов'янських, латинській та давньоіндійській мовах такі рефлекси.

/18/ іє. bh > дінд. bh = лат, f = герм. b = сл. б

Примітка: іє. bh > лат. b у непочатковій позиції; пop.: лат. nebu­la "туман, хмара", дінд. nábhas- "т.с", укр. небо, нім. Nebel "туман", двн. nebul "т.с".

/19/ іє. dh > дінд. dh = лат. f = герм. d = сл. д

Примітка: іє. dh > лат. d в непочатковій позиції; порівн.: лат.

fīdere "вірити", a. bide "вичікувати, чекати", да. bīdan, гот. beidan "чекати".

/20/ іє. gh > дінд. gh = лат. h = герм. g = сл. г

/21/ іє. ĝh > дінд. h = лат. h = герм. g = сл. з

/22/ І іє. g^Ṷh > дінд. gh = лат. g, f = герм. gw = сл. г

/23/ іє. b > дінд. b = герм. р = сл. б

/24/ іє. d > дінд. d = лат. d = герм. t = сл. д

/25/ іє. g > дінд. g = лат. g = герм. k = сл. г

/26/ іє. ĝ > дінд. j = лат. g = герм. k = сл. з

/27/ іє. g^Ṷ > дінд. g(j) = лат. v = герм. kw = сл. г(ж)

/28/ іє. р > дінд. р = лат. р = герм. f = сл. п

/29/ іє. t > дінд. t = лат. t = герм. Ϸ= сл. т

/30/ іс. k > дінд. k = лат. k = герм. h = сл. к

/31/ іє. ќ > дінд. ś = лат. k = герм. h = сл. с

/32/ іє. k^Ṷ > дінд. k = лат. q =герм. hw = сл. к (ч)

Дата добавления: 2014-01-04