Філософське вчення І. Канта

Основоположником німецької класичної філософії стає І. Кант (1724-1804). В його творчій діяльності виділяють два періоди - докритичний і критичний. Ранній період творчості Канта присвячений філософським проблемам природознавства, а також конкретно-науковим дослідженням у галузі фізики, астрономії, географії. Видатним досягненням Канта у цей період було застосування діалектичних ідей для пояснення еволюції Всесвіту.

Основний, критичний період його творчості, пов'язаний з написанням трьох фундаментальних творів, в яких викладена система кантівської філософії. «Критика чистого розуму» присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання («чистий розум» у філософській традиції того часу - це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення). «Критика практичного розуму» є викладом етичного вчення Канта («практичний розум» означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків - у моралі, праві, політиці тощо). У «Критиці здатності судження» містяться основи кантівської естетики та теорії культури.

Безпосереднім завданням своєї філософії Кант вважає критику розуму. Проте ця критика спрямована не на підрив, а на утвердження позицій розуму. Кант був вірним спадкоємцем раціоналістичної традиції класичної філософії, але він розумів, що засобами розуму, науковими методами неможливо розкрити всі таємниці буття. Принаймні Бог, душа, свобода - непідвладні науковому пізнанню. Зайві претензії розуму, які були характерні для епохи Просвітництва, тільки принижують розум, дискредитують його. Тому Кант намагався чітко визначити межі його застосування, з'ясувати, що можливо осягнути розумом, а що - ні.

Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії - проблеми людини, її свободи і гідності. Гносеологічні дослідження про пізнавальні можливості розуму, про особливості та принципи теоретичного пізнання підкорені етико-гуманістичній проблематиці.

У «Критиці чистого розуму» Кант намагався розв'язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом. Він ставить основне питання своєї «Критики чистого розуму» так: як можливе достовірне наукове знання, як можлива наука?

Кант розцінює своє вчення як «коперніканський переворот» у гносеології. До Канта вважалося, що в результаті пізнавальної діяльності людські знання повинні відповідати дійсності. Кант стверджує дещо інше: наукові знання відповідають дійсності тільки завдяки тому, що ця дійсність попередньо вже була упорядкована самим розумом, узгоджена з ним. Виявляється, що не розум відповідає предмету пізнання, а предмет - розуму. Розум «конструює» уявно, в думці предмет пізнання і пізнає тільки те, що було створено, скоректовано ним самим, узгоджено з його принципами і логікою. Тому вихідним принципом кантівської гносеології стає принцип активності суб'єкта пізнання.

Процес пізнання не є пасивним відображенням світу. Людина як розумна, логічна істота, не може мати справи з хаосом, не може пізнавати те, що не упорядковане, не оформлене. Природа людини така, що її розум перетворює хаос чуттєвого даного, невичерпну різноманітність світу на струнку картину світобудови. Ця «оформлена» розумом картина світу і уявляється нам світом, яким він є «сам по собі», «об'єктивно» (насправді ж, вважав Кант, він є конструктом нашого мислення).

Людському розуму притаманні певні структури, певні засоби, якими він упорядковує чуттєві враження і уявлення. Такі «упорядковуючи» схеми Кант називає апріорними формами пізнання («апріорні» означає «додосвідні»). Це - форми, які передують досвідному пізнанню і не залежать від самого досвіду. За Кантом, є два джерела пізнання - чуттєвий досвід і логічне мислення. Апріорними формами чуттєвого пізнання є простір і час, апріорними формами мислення - категорії, найбільш загальні поняття. Чуттєвий досвід без просторово-часових координат перетворився б на хаос різноманітних вражень і уявлень. Цілісне бачення предмета і світу стає можливим завдяки цим додосвідним схемам пізнання. Так само і мислення використовує апріорні форми - категорії (Кант визначає 12 основних категорій), які організують процес розуміння, логічного пізнання. Просторово-часові координати і логічні зв'язки та закономірності, що фіксуються категоріями, - це форми самого розуму. Чи притаманні вони світу, незалежно від людини, - на це, вважає Кант, у принципі неможливо дати відповіді.

Кант не заперечував існування об'єктивного світу, незалежної від людини субстанції.Аледостовірне знання про світ за межами чуттєво-емпіричного досвіду, про об'єктивну сутність світу отримати у принципі неможливо. Світ, яким він є сам по собі, об'єктивно, - це, за словами Канта, «річ у собі», принципово непізнаваний світ. Єдине, що можна сказати про об'єктивний світ, - це те, що він якимось чином викликає, породжує чуттєві враження, стає імпульсом для чуттєвого досвіду.

Світ, який стає доступним пізнанню і про який наука отримує певні знання, - це світ явищ, світ «речей для нас» (у термінології Канта), тобто світ, яким він уявляється і яким дається в емпіричному досвіді. Той порядок і ті закономірності, що наука спостерігає і досліджує у фізичному світі, не є порядком і закономірностями самого світу. Ці закономірності і зв'язки є «упорядковуючими» формами самого розуму. Сам розум «вносить» у світ певний порядок і логіку. Людина, наприклад, може пізнавати і розуміти події світу тільки як причино обумовлені, але це не означає, за Кантом, що закон причинності властивий об'єктивному світу. Наука пізнає тільки явища, а не сутності речей, тільки зовнішні прояви того, що знаходиться по той бік чуттєвого досвіду. Наука відповідає на питання «як?», а не «чому?», вона може дослідити механізм природних явищ, - наприклад, обчислити силу гравітації, але не може розкрити її природу і сутність.

Таким чином, Кант приходить до дуалізму, до роздвоєння світу:

• на сферу, яку можна пізнати науковими засобами (чуттєвий світ явиш, «речей для нас»);

• на сферу, недоступну розуму, - понадчуттєвий світ сутностей, прихований, загадковий і непізнаваний світ «речей у собі». Людина спроможна пізнавати речі тільки такими, якими вони перед нею постають, а не такими, якими вони є в дійсності. Як би не збільшувалося наше знання, воно ніколи не може бути абсолютним. Сама наука має межі - вона у принципі не може проникнути в «світ сутностей».

До об'єктів «світу сутностей», яких немає і не може бути в емпіричному досвіді людини, належать, зокрема, Бог, душа і свобода. На них Кант зосереджує свою увагу у «Критиці практичного розуму». Саме ці поняття закладають фундамент його етичного вчення.

Наукове пізнання є обмеженим і не всесильним, але розуміння цього відкриває людині більшу істину - істину віри. Існування Бога, безкінечність світу, безсмертя душі, людська свобода волі - все це є сфера моралі і віри, а не розуму і науки. Наука отримує достовірні знання про світ явищ, про фізичний світ. А ці проблеми виходять за межі емпірично-досвідного світу, вони є предметом людської віри. Разом з тим, віра знаходить своє виправдання, свої розумні підстави в моралі, в законах людської моральності. Згідно з Кантом, потрібно вірити в Бога, у безсмертя душі, потрібно бути впевненим у тому, що людина здатна на вільні вчинки, щоб чинити морально. Особливість кантівської позиції полягає у тому, що він саме на моралі засновує віру, мораллю обґрунтовує релігію.

Людина, за словами Канта, є «громадянином двох світів» - природного і надприродного, а звідси і ставлення до неї може бути двоїстим - як до «речі» і як до особистості. З одного боку, людина належить фізичному, природному світу явищ, у якому панує закон причинності. В емпіричному світі явищ даремно шукати свободу. Тут людина діє як «річ», як природне, фізичне тіло. Тут вона позбавлена свободи, оскільки всі її вчинки можна пояснити дією зовнішніх причин - обставинами життя, соціальним середовищем та іншими факторами - економічними, природними, культурними тощо. Проте людина як особистість, як духовна істота є «громадянином надприродного світу», світу свободи. Світ свободи - це внутрішній, духовний світ людини. Для Канта він є, разом з тим, образом вічного Духу, Божественного буття. У сфері свободи діє не теоретичний розум, не мислення і пізнання, а практичний розум, основою якого є воля. За Кантом, людина як особистість не є частиною природи, вона має волю, а звідси - можливість вибирати за своєю волею добро або зло, тобто чинити моральний вибір. Мораль не можлива без свободи. Кант стверджував, що заперечувати свободу людини - означає заперечувати всю мораль. Свобода є передумовою моральних вчинків, адже, якщо людина не вільна, то вона і не відповідає за свої вчинки, тим самим руйнуються основи моралі. Людина як особистість, як суб'єкт моралі виявляється вільною істотою. Саме тому вона і є «громадянином надприродного світу», світу духу, світу Божественного буття. Наявність у людини моральності і свободи свідчить про її справжнє походження - «не від світу цього». Коріння людського буття - за межами фізичного, матеріального світу, позбавленого свободи.

Неможливо пізнати істинність таких ідей, як Бог, безсмертя душі і свобода волі, стверджує Кант. Але вони «доводяться» практичним розумом - їхнє визнання є необхідним для морального існування людини.

У «Критиці практичного розуму» Кант розробляє теорію моралі. На його думку, закони моралі повинні бути такими ж загальними і необхідними, як і закони науки. Намагаючись побудувати вчення про універсальну загальнолюдську мораль, Кант серед усіх можливих моральних правил і законів визначає один - основний моральний закон. Цей закон він називає «категоричним імперативом», тобто безумовним повелінням. Одне з формулювань даного закону є таким: «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до неї тільки, як до засобу».

Згідно з цим законом, людину не можна перетворювати на засіб - на річ, яку можна використати. До неї зажди потрібно ставитися, як до мети, як самоцінної особистості. Кантівський категоричний імператив формулює тип безумовної гідності і цінності людини. Вищим принципом міжлюдських стосунків, стверджує Кант, повинен бути не принцип корисності, а принцип абсолютної поваги до особистості.

Таким чином, філософія Канта поставила людину у центр усіх філософських проблем, підкреслюючи її безумовну цінність. Кант переорієнтував всю філософію на антропологічну проблематику. З точки зору Канта, всі філософські проблеми зводяться до чотирьох питань: що я можу знати; що я повинен робити; на що я можу надіятися; що таке людина. Перші три питання зводяться, в свою чергу, до четвертого - основного.

Серед цих питань немає питання про сутність об'єктивного світу. Кантівська критика розвіяла марні претензії людського розуму на можливості осягнення глибинної природи Всесвіту, вона перекреслила саму можливість для людини пізнати основи світобудови. Сучасне західне філософське мислення продовжує і посилює релятивістські тенденції філософії Канта.

Дата добавления: 2014-01-04