Філософські системи Й. Фіхте і Ф. Шеллінга

Й. Фіхте (1762-1814) продовжує і розвиває ідеалізм Канта з позиції послідовного суб'єктивного ідеалізму. Намагаючись подолати кантівський дуалізм подвоєння світу на «світ сутностей» і «світ явищ», Фіхте будує свою філософську систему з єдиного принципу свободи і активності суб'єкта. У центрі його філософії - поняття «Я» як абстракції людини, моделі «людини як такої». Якщо Кант акцентував увагу на активності людини як суб'єкта пізнання, то для Фіхте людина є суб'єктом всієї соціальної дійсності, творцем самої себе і людської історії.

Основними проблемами філософії Фіхте стають проблеми суспільного життя, історії, свободи та призначення людини. «Моя система - стверджував Фіхте, - від початку і до кінця є аналізом поняття свободи». З принципу свободи, творчої, активної діяльності людини виводить Фіхте всі основні положення свого «Науковчення».

«Науковчення» - головний філософський твір Фіхте. Як і всі представники класичної німецької філософії, Фіхте намагався створити наукову філософію. Для того вона повинна, на його думку, бути строго логічною і послідовною. Вся повнота реальності повинна бути виведена з єдиного принципу. Уся система «Науковчення» ґрунтується у Фіхте на трьох основоположеннях, трьох основних твердженнях, що виводяться з єдиного принципу і взаємопов'язані діалектичною схемою: теза - антитеза - синтез. Формулює свої основоположення Фіхте таким чином: «Я обумовлює самого себе»; «Я обумовлює не-Я»; «Я обумовлює самого себе і не-Я».

Перше основоположення розкриває діяльну сутність людини. Вона полягає в тому, що людина здатна повністю визначати своє буття власною волею, здатна бути вільною, суверенною істотою. Людина виступає суб'єктом власного життя та історії, тобто сама створює себе, свою особисту та історичну долю. Фіхте відкидає кантівську «річ у собі», об'єктивний, незалежний від людини світ, який, врешті-решт, обумовлює існування людини. Для Фіхте абсолютно нічого не може обмежити людську незалежність. Діяльність повинна бути визнана первинною і єдиною реальністю для людини. «Діяти! Діяти! Ось для чого ми існуємо»/ - так визначає Фіхте своє філософське кредо.

Друге основоположення філософії Фіхте підкреслює, що весь навколишній світ, природа повинні розумітися як продукт людської діяльності. Природа не є самоцінною для Фіхте, вона розглядається ним як сфера реалізації людської творчості, як матеріал для людини, який вона перетворює. Через освоєння навколишнього світу людина розкриває свої власні можливості, реалізує себе.

Трете основоположення лежить в основі соціально-політичних поглядів Фіхте, на які вплинули ідеї Французької революції, ідеали громадянських прав і свобод. Діяльний суб'єкт (Я) перетворює предметний світ (не-Я), освоює його. Внаслідок власної творчої діяльності, за логікою Фіхте, суб'єкт повинен «повернутися до себе», тобто вдосконалити і розвити власну родову, суспільну сутність. Цей процес не може бути остаточно завершеним. Вся історія людства - нескінченний процес наближення до ідеалу людини. «Я» у Фіхте розуміється не тільки як індивідуальне «Я», але як уособлене людство, як втілення здібностей і потенцій людства в особистості. Людина як соціальна істота може розвивати себе тільки в суспільстві. Але для того людська спільнота повинна бути спільнотою вільних і незалежних особистостей, вона повинна бути такою, щоб у ній не «розчинилася» людська індивідуальність. Суспільство, вважає Фіхте, повинно бути побудованим не на примусі, а на принципі рівності.

Ф. Шеллінг (1775-1854) піддав критиці Фіхте за те, що в його філософії не залишилося місця для природи, вона втратила самостійну цінність і перетворилася на матеріал і продукт людської діяльності. Від суб'єктивного ідеалізму Фіхте, від його філософії автономного суб'єкта німецька філософія переходить до об'єктивно-ідеалістичного вчення про універсум Шеллінга.

Філософія Шеллінга зазнала значного впливу німецьких романтиків (Лессінга, Гете, Шіллера, Гердера та ін.). Романтизм пов'язаний з ідеями одухотворення природи, визнання за нею творчих потенцій, з піднесенням безпосереднього народного життя та його культури, з ідеєю наближення до природи і осягнення її таємниць художньо-інтуїтивними, а не науковими засобами. В основі Філософської системи раннього Шеллінга - поняття Абсолюту, духовного унівєрсуму як єдності природи і духу.

Філософська позиція Шеллінга суттєво змінювалася протягом його життя (можна виокремити принаймні п'ять різних філософських систем, що він створює в різні періоди своєї творчості). Тим не менше у нього зберігається єдина «романтична» тенденція розглядати природу як підсвідомий процес одухотворення, творчого саморозвитку духу, що лежить в основі світового унівєрсуму. Лише в людині природа підноситься до власного самоусвідомлення.

Проблема співвідношення свідомого і несвідомого завжди була в центрі уваги філософії Шеллінга, але з часом саме безсвідоме викликає його особливий інтерес. Починав Шеллінг як спадкоємець раціоналістичної традиції європейської філософії, проте пізніше він переходить на позиції ірраціоналізму і містичної філософії, створюючи «філософію одкровення», в основі якої - поняття ірраціональної волі.

Протягом усієї творчості Шеллінг особливу увагу приділяв художньому освоєнню дійсності, мистецтву, а також міфології як вічній основі мистецтва. Міфологічне осягнення світу він вважав універсальною формою мислення. Філософія Шеллінга вплинула на гегелівську філософію, на ірраціоналістичні вчення XX ст.

Дата добавления: 2014-01-04