Лекція 6. Соціологія етносу

План

Розвиток психології в Україні

Лекція №6

1. Психологія в Київській Русі.
2. Виникнення та розвиток психології у 17ст.
3. Подальший розвиток у 18 ст.
4. Розвиток психології 19 - 20 століть.

Література:

1. Жуков С.М., Жукова Т.В. Історія психології: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 224 с.
2. Нариси з історії вітчизняної психології (17 – 18 ст.) / за ред. Г.С. Костюка. – К., 1959 с.
3. Нариси з історії вітчизняної психології кінця 19 і початку 20 ст./ за ред. Г.С. Костюка. - К., 1959 с.
4. Нариси з історії вітчизняної психології 19 ст.: у 2 ч. / за ред. Г.С. Костюка. – К., 1955 c.
5. Роменець В.А. Історія психології епохи Відродження. – К., 1988 c.

1. Психологія в Київській Русі.

Практика суспiльного життя пiдказувала людинi розглядати природу такою, якою вона є сама по собi, без будь-яких сторон­нix нашарувань. Життя людини певною мiрою було вкрите фан­тастичною релiгiйною оболонкою, однак реальнi кроки поступу здiйснювалися всупереч такому вiдображенню природи й людсь­ких дiй.

«Повчання арxiєпископа Луки до братiв» мiстить звернення до людей, якi перебувають у cтaнi двовiр'я. Лука Жидята вчить бути милосердним, любити ближнього, допомагати голодним, ув'язненим. Разом iз тим проповiдь спря­мована проти соцiалної несправеддивостi, хабарництва суддiв, лихварства, мapнoвipcтвa, пияцтва, «бiсiвських» iгрищ, буйних нападiв, гніву, соромiцьких слiв. Ситуацiя суспiльного життя, мо­тиви поведiнки розкриваються не абстрактно, а стосовно умов дiйсностi.

У творах митрополита Iларiона (ХI ст.) «Слово про закон i благодать», «Повчання про кориснicть душевну» головною темою є турбота про мораль i поведiнку людини, про психологiчнi засо­би її вдосконалення. Вiддається належне князю Володимиру, який зрозумiв cyєтy iдолiвських помилок та користувався у своїx державних дiях i благовiр'ям, i владою. Схвалюючи Володимира за його методи виховання людини, Iларiон висуває тезу про поєд­нання принципiв свободи й необxiдностi у цiй справi, показую­чи, що одним благовiр'ям або однiєю владою перебудувати людську психологiю не можна.

У своїx повчаннях i проповiдях Феодосiй Печерський (1008­-1074) виступає насамперед як патрiот, який уболiває за благо i щастя своєї батькiвщини, проти князiвських чвар. Феодо­сiй активно заперечує поганськi вiрування, з якими пов'язує ряд

негативних моральних i психологiчних рис народу, найбiльше за­суджуючи мapнoвipство, волхвування, чародiйство, пияцтво, ско­мороство та iншi «дiла нeгiднi».

Кирило Typiвський (1130-1182) проповiдує повернення людини до своєї первiсної неспотвореної природи. Людuна, за Кирилом, перебуває у полонi духовному, i їй треба звiльнuтuся вiд нього. Але й пiсля звiльнення вiд цього полону не вci люди можуть стати духовно чистими. Iнколи Кирило Турiвський вводить до своїx повчань притчi та алегорiю, якi допомагають зрозумiти певну ситуацiю i мотиви вчинку. Притчi мають драматичну основу, як, наприклад, про слiпця i кульгавого, що походить зi старовинних буддiйських сказань i увiйшла до фольклору багатьох народiв cвiтy. Якщо бiографiя видатного суспiльно-полiтичного дiяча мaє слугувати взiрцем саме завдяки своїй iсторичнiй реальностi, то притча уза­гальнює факти людської поведiнки, звичаї, мораль. В образi калiки слiд розумiти людське тiло, слiпець уособлює душу люди­ни. Тiло - основа гpixa, але кари зазнають обидвi сторони люд­ської природи.

«Повчання» Володимира Мономаха (1053-1125) - це звер­нення до його дiтей, але в ньому йдеться про народ у цiлому: яким йому бути, щоб жити у щастi. Головна думка твору - фор­мування позитивних рис людського характеру. Не слiд лiнитися, треба робити все для досягнення поставленої мети. Hi затвор­ництвом, нi чернецтвом, нi голодом, вiд чого нepiдкo чекають благочинностi, а малими справами людина виявляє свою гiднicть. Володимир ставить зовсiм не риторичне запитання: «Що таке людина?» - i поєднує його з iншими: «Як улаштовано небо?», «Яка природа Сонця та зiрок?», «Що таке темрява, а що таке свiтло?» Biн вважає, що у поведiнцi звiрiв, птахiв i риб є певна доцiльнiсть i мудрiсть. Створення людини - вже велике чудо, але не менше дивує рiзноманiтнicть людських облич, xapaктepiв, доль. Якщо зiбрати вcix людей i порiвняти їх мiж собою, то вияв­ляться великi iндивiдуальнi вiдмiнностi. Все, що iснує у cвiтi, мaє стосунок до людини; вона не тiльки використовує блага, данi їй природою, а й активно створює їx сама.

Володимир закликає не забувати вбогих, допомагати сиротам, не кривдити вдовиць i по змозi перешкоджати тим, що мають вла­ду, губити людей. Hi правого, нi винного не слiд убивати або велiти вбити! «Найбiльше ж - гордощiв не майте в серцi й розумi, але скажiть: cмepтнi суть: сьогоднi живемо, а завтра - в тpyнi. Життя нам дане на певний час». Володимир радить не по­кладатися на iнших, бути дiяльними: адже це найважливiша якiсть людини. Душа й тiло найчастiше гинуть вiд брехнi, пияцтва i роз­пусти. Гостиннiсть треба виявляти до всix людей незалежно вiд їхнього роду i становища. Добрi вчинки слiд пiдтверджувати на­ступними вчинками - так удосконалюється життя в цiлому. Автор «Повчання» невтомно звертається до теми працелюбст­ва – тієї якостi людини, яка робить її гiдною самого життя. Наполегливiсть у працi - основа успiху.

У «Посланнi» Київського митрополита Никифора Володими­ру Мономаху дається категорiйне визначення компонентiв пси­xiки, називаються три частини душi: словесна (розум), нестямна (почуття) i бажальна (воля). Словесна частина первiсна i панує над iншими. Нею людина видiляється серед усього живого, зав­дяки їй пiзнає i небо, i землю, i все, що iснуєу cвiтi, завдяки їй замислюється над сенсом буття. Душа, пише Никифор, мaє своїх «слуг», «воєвод», «наставника». Будучи безплотною, вона спрямовує свою дiяльнiсть залежно вiд спiввiднесеностi трьох своїх частин. Розв'язуючи психофiзичну проблему, Никифор умiщує душу в головi. Розум душi наповнює своєю силою все тiло. Як князь, сидячи на своїй землi, панує над нею через своїх слуг, так i душа, охоплюючи все тiло, дiє з допомогою п'ятьох своїх слуг - вiдчуттiв. Никифор має на увазi органи зору, слуху, нюху, смаку, а також дотику, пов'язуючи, зокрема, дотиковi вiдчугтя з руховою активнiстю рук. Органи чугтя дають людинi в цiлому правильнi вiдображення зовнiшнього свiту, але це передбачає обов'язкову участь розуму. Зорові вiдчугтя у розкриттi iстини мають перевагу над iншими, яким не можна нi вiрити, нi не вiри­ти; сприйнятi на їхнiй основі емпiричнi факти слiд перевiряти мiркуванням.

У «Словi о полку Iгopeвiм» розповiдається про трагiчний похiд руських князiв на чолi з новгород-сiверським князем Iгo­рем Святославичем проти половцiв у 1185 р. Для здiйснення вчинку - походу проти ворога - Iгop змiц­нює свiй нaмip шляхом поєднання трьох основних компонентiв психiчного. Biн гартує розум волею своєю i гострить серце своєю мужнiстю. Лише єднiсть ycix цих компонентiв дає змогу розпо­чати дiї. Князь не зважає на застереження природи. Пристрасть затьмарила його розум, i вiн дає наказ йти до Великого Дону всу­переч знаменню. Автор «Слова» нагадує про єднiсть малого i ве­ликого свiтiв: малий свiт має враховувати подiї у свiтi великому, виявляти себе у повнiй вiдповiдностi з ним. 3ав'язка твору нас­торожує читача - князь Iгop допускає «волюнтаризм», нехтує об'єктивним смислом речей. Розходження мiж двома свiтами є причиною лиха не тiльки особистого, а й суспiльного. Похiд Iгo­ря має бути своєрiдною формою єднання двох світів. Але князь хоче довести зверхнiсть людської волi, видiлити її з цiлiсної структури психiчного, протиставити природi. Це й призводить до великого нещастя. Здiйснюючи похiд, князь Iгop порушує гармонiю людини i при­роди. Це подано автором «Слова» з незрiвнянною майстернiстю: «Тодi вступив Iгор-князь в золоте стремено i поїxав по чистому полю. Сонце йому тьмою шлях загородило, нiч стогонами грози птахiв збудила, свист звiриний пiднявся, стрепенувся Див, кличе на вершинi дерева, велить послухати землi невiдомiй, Волзi i Поморiю, i Посулiю, i Сурожу, i Корсуню, i тобi, Тмутороканський iдол,). Князь не зважає на те, що вся природа повстала проти ньо­го, збурилась i не знаходить спокою. «А Iгop до Дону вiйсько веде. Вже бiду його пiдстерiгають птахи по дiбровах, вовки грозу накли­кають по ярах, орли клекотом звiрiв на кості кличуть, лисицi бре­шуть на червленi щити,). Haстaє такий розрив мiж двома свiтами, який уже нiяк не можна усунути. «Дрiмає в полi Олегове хоробре гнiздо. Далеко залетiло!». Коли ж полягли хоробрi русичi, трава поникла вiд жалю, а дерево з сумом до землi прихи­лилось. У спiвпереживаннi природа намагається вiдновити поруше­ну князем гармонiю.

1. Виникнення та розвиток психології у 17ст.

В Україні того часу велику просвiтницьку роботу вели братські школи. Вони розповсюджували грамотнicть i знання людської природи, культури, в тому числi i філософські, і звичайно ж, психологiчнi. Студенти навчали народ i книжкової мудростi, i рiзним мистецтвам. Пiдручники вищої школи також виносили на огляд широкої публiки.

Важливою є роль i значення релiгiї (в даному випадку ­православ'я) та її вплив на передових людей того часу.

Найперший вищий навчальний заклад України – Києво-Могилянський колегiум, який з часом став академiєю, був заснований Петром Могилою у 1632 poцi. Це був час, коли українське суспiльство, прислухавшись до голосу iнстинкту нацiонального самозбереження, рiшуче стало на шлях пошуку свого гiдного мiсця в соцiальнiй i полiтичнiй структурі тогочасної Європи, пошуку самобутнiх форм участi в Євpо­пейському духовному розвитку.

Касіян СОКОВИЧ (1578-1647). Фiлософ, культурно-освiтнiй дiяч, письменник. Народився в с. Потелич (нинi Нестерiвський район Львівської областi). Oсвіту здобув у Замойськiй академії i Kpaкiвcькому унiверситетi братської школи. З 1824 р. ­проповiдник Люблiнського братства. В його творчостi найбiльш вiдомi психологiчнi працi: "Арicтотелевi проблеми, або питання про природу людини з доповненнями передмов до шлюбних та поховальних обрядiв" (1620 р.) та "Трактат про душу" (1625 р.). В них Сокович ставить перед психологiєю практичнi завдання: як жити у вiдповiдностi з природою. Коли вона (душа) розмiрковує: про речi, то називається розумом; коли згадує: - пам'яттю. Вона має багато назв i титулiв саме тому, що є невидимою i не може в iнший спосiб виразити свою природу, окрім як через свої дії та їх наслiдки.

Психiка є зрiз Bcecвіту i кожну свою здатнicть вона виявляє як свою тотальнiсть i цiлiснiсть. Душа, за твердженням Соковича, є дзеркалом Bcecвіту. В поведiнцi Сокович пропонує дотримуватись "розумних помiркованостей".

Вiдмiчаючи багатство людських особистостей, Сокович будує типологiю людей на основі особливостей їх само­пiзнання: якою мiрою вони охоплюють загальнолюдське в собi та спiввiдносять йога зi своїми iндивiдуальними якостями. Психологiя людини, за Соковичем, виникає у живої істоти через її приналежнicть до сім’ї, до суспiльства, до Bcecвiту. Психологiя людини знаходить своє втiлення i в злодiяннях, i у високо­моральних вчинках. В своїх фiлософсько-психологiчних промовах i зверненнях вчений проголошує сенс людського буття як буття моральне.

Іннокентій ГI3ЕЛЬ (1600-1683 рр.). Просвiтник, фiлософ, церковний діяч та iсторик. Народився у Пруссії. Вступив до Київської колегiї вже маючи солiдний запас знань, а навчаючись в нiй, вражав професуру i студентiв умiнням вiдстоювати свої погляди, спираючись не тiльки на авторитет Св. Письма, а й на людський iнтелект, здоровий глузд, науковий аналiз явищ природи, гуманiстичнi категорiї моралi, якi виробляла про­свiтницька Європа. Ці якостi юнака помiтив П. Могила i на власнi кошти послав навчатися його за кордон, де він слухав лекції в Замойськiй академiї, а потiм в унiверситетах Англiї. Пiсля повернення до Києва був обраний професором фiло­софiї, а потiм ректором Києво-Могилянської академiї (1646­-1650 рр.), ставший її окрасою. 3 1650 р. він – ігумен київських Кирилiвського та Миколаївського монастирiв. А з 1656 р, ­архiмандрит Києво-Печерської Лаври, де зiбрав найбiльшу в Укpaїні бiблiотеку.

Гiзель був перший з професорiв Києво-Могилянської академiї, хто в своїх лекцiях знайомив студентiв з новiтнiми досягненнями в науцi, зокрема - вченням Копернiка. Значну увагу Гiзель придiляв проблемi людини, й мо­ральностi, де як прибiчник християнської моралi намагався обгpунтувати iдеї громадянського гуманiзму. Цим питанням присвячена праця Гiзеля "Мир з Богом чоловiку".

Слiд зазначити, що людина у Гiзеля поставала не слiпим знаряддям Божого промислу, а творцем свого власного щастя, владикою своєї волi, повноправним господарем своєї долi i вчинкiв, головним критерiєм яких, а також добра i зла, була cовість розумної людини, що має керувати вciмa її дiями. Гiзель зробив дуже великий внесок в розвиток пси­хологiчної думки в Укpaїнi. Сучасники називали його Арiстотелем. Курс психологiї вiн читав в 1645-47 роках. В основу cвoєї психологiї вчений поклав знаменитий афоризм: "Нiчого нeмaє в iнтелектi, чого б не було у вiдчуттях". Biн поступово розкриває своерiднiсть психiчних здiбностей, стверджує, що їx не можна зводити до вихiдного чуттєвого досвiду. Мислительний компонент психiки, зокрема су­дження, вiн тлумачить в дусi мотивацiйних рушiйних сил. Гiзель знаходить в судженнях таку якicть, як впевненiсть, через яку iнтелект стверджує чи заперечує зв'язок мiж предметами. В планi мотивацiї дослiджуються переконання, правдо­подiбнiсть, вipa. Мислення розглядається як якicть особистостi. Biн аналiзує спiввiдношення емоції i волi як ефектiв розумної душi, розкриває зв'язок схильностей людини з iндивiдуальними проявами темпераментiв. В своїх творах вчений вказує на необхiднicть розумiння внутрiшнього розуму i волi у людських вчинках. Тодi воля стає незалежною, що є важливою умовою переходу до етичних проблем людського буття.

ЯВОРСЬКИЙ Cтефан (1658-1722 рр.). Народився в Яворовi (нинi Львiвська область), помер у Mосквi. Український та російський консервативний церковний дiяч та публiцист, просвiтник, проповiдник, педагог та фiлософ. Oсвіту здобув у Києво-Могилянськiй академiї. 3 1684 р. удоско­налював знання в єзуїтських учбових закладах Львова, Люблiна, Познанi та Вiльнюса, для чого повинен був прийняти католицтво. У 1687 р. повертається до Києва. Знов приймає православiє i стає професором Києво - Могилянської академії. Викладав риторику, фiлософiю, психологію богослiв'я. В 1689 р. подапся в ченцi. У 1700 р. цар Петро призначив Яворського пильним спостерiгачем-наглядачем патрiаршого престолу у Mосквi.

Вчення Яворського про душу, як i iнших видатних вчених - представників Києво-Могилянської колегiї, розширювалось до меж антропології. Перед ним ставали не тiльки теоретичні проблеми, а й ряд практичних, що мусили давати поради, як доцiлъно i морально поводити себе в тих або iнших обставинах.

Вiдповiдно до трьох книг Арicтотеля "Про душу" Яворський будує свiй психологiчний курс. Показуючи традицiйно встаповлену специфiку кожного виду душi, специфiку форм життєдiяльностi, якi властивi рослинам, тваринам, людям. Яворський докладає найбiльше зусиль, щоб розкрити їхню пiдпорядкованicть в єдинiй людськiй icтотi. Вiн насамперед вказує на взаємозалежнiсть таких здатностей, як рух у простopi, бажання. Рух - як вихiдну здатнiсть було пiдкреслено, ще в стародавнiй анатомiчнiй психологiї (Демокрiт та iн.). Бажання як потяг до руху мають таку ж давню iсторiю дослідження. Єдність душi Яворський доводить через iдею функціональної взаємодії. Одна життєва функцiя може сприяти або заважати іншій. Напружена дiя iнтелекту заважає травленню, надмірне відчування призводить до розладнання інтелектуальної дії – ознака того, що всі цi здатностi походять з однієї душі.

Бiльш вагомим доказом єдностi людської душi, за Явор­ським, виступають генетичнi пiдстави. Види душi - веге­тативна, чуттєва, розумна - виникають як органи єдиної душi, послiдовно вдосконалюються, спецiалiзуються для вiдправлення рiзних дiй. Однi з них з'являються в дитинствi, iншi - в юностi або cтapocтi. У Яворського мова йде не про рiзнi душi, а про своєрiднi iнструменти i засоби природи, якими користується органiзм у своїй життєдiяльностi. Природа йде вiд менш досконалих до бiльш досконалих дiй. Матерiя, з якої складається людська iстoтa, поступово вдосконалюється у своїй органiзацiї i спочатку здiйснює спонукання вегетативнi, потiм - чуттєвi, далi - розумовi. Встановивши пiдроздiли душi на основi її специфiчних здатностей, Яворський ставить питання про iдеальну або матерiальну природу цих душ.

Рослинна i тваринна душi визначаються як матерiальнi. Цi душi подiльні як частини цiлого, залежать вiд матерiального буття. Нiчого нематерiального не сприймають, не утворюють унiверсальних, абстрактних понять. Сприймають лише те, що має колiр, смак, iншi матерiальнi якостi.

Якби душа була подiльна, одна частина її грiшила б, iнша­ каялась; одна б ненавидiла iншу. Душа перебуває у всьому тiлi, i разом з тим, вона незалежна вiд тiла. Вiдокремленi частини тiла душi не мають. Цi думки Яворський пов'язує з iдеєю локалiзацiї психiчних функцiй. Саме мозок має "диспозицію" (схильнicть) бути субстратом душi.

Для обгрунтування iдеї безсмертя розумної душi Явор­ський знаходить "етичнi" аргументи: праведник, який мучився на цьому cвiтi, мусить мати надiю на щасливе життя на тому cвiтi, де душа нечестивого очiкує на муки. Страх cмepтi Яворський бачить у незнаннi того, що людину очiкує по той бiк цього життя. Пiзнаючи себе, людина позбавляється цього страху, мудро i спокiйно зустрiчає смерть.

При розглядi психiчних здiбностей Яворський встановлює їхні внутрiшнi зв'язки: пiзнавання поєднує з прагненням, iнтелект - з пам'яттю. Biн шукає зв'яки, переходи мiж iнтелектом, волею i почуттям.

Яворський спецiально вивчає iнтелектуальну пам'ять. Цей вид пам’яті розумiє як "акт розуму", що виходить з абсолютної повноти знань, властивих божественнiй iстоті. Тут у Яворського перехрещуються двi природи - душi i Бога. Розумову здатнicть душi вiн надiляє властивостями безтiлесного, неподiльного, вiчного буття, яке сповнене любовi до Бога i тому здiйснює його пiзнання.

Пам'ять є нещо iнше як розгортання божественних атрибутiв через людську психiку. Сам по собi Бог як всеохоп­лююча реальнiсть пам' ятi не мaє, адже для нього нeмає нi минулого, нi сучасного, нi майбутнього. Biн завжди у всьому, все охоплює вiдразу.

Воля - вища розумова здатнiсть. Воля виявляється у самовизначеннi особи, caмocтвopeннi, тому є актом вiльним. Вiд люди не залежить, робити певну справу чи не робити. Об'єктом волi у Яворського являються тaкi моральнi риси поведiнки людини, як чеснiсть, прихильнicть до добра або їм протилежнi риси - нечеснiсть, зло. Воля, керована пильною увагою, мaє можливicть бiльш упевнено прямувати до добра та уникати зла. Яворський вказує на залежнicть aктiв волi вiд пiзнання.

1. Подальший розвиток у 18 ст.

ПРОКОПОВИЧ Феофан (1681-1736 рр.). Народився в небагатiй родинi, рано залишився сиротою та виховувався у дядька по матepi - iгумена Братського монастиря i ректора Києво-­Могилянського колегiуму. Пiсля успiшного закiнчення коле­гіуму пiшов у ченцi пiд iмeнем Самуїла, подався продовжувати навчання на 3ахiд. Уніатські владики послали талановитого юнака до Римського колегiуму. Викладачам він сподобався i вони давали йому приватнi уроки i нaвіть дозволили ко­ристуватись Ватiканською бiблiотекою. Вони намагались залучити такого розумного хлопця до ордеру єзуїтiв. Володiючи латинською мовою, Прокопович досконально ознайомився з усiєю лiтературою та рукописами, якi були у бiблiотецi.

Наприкiнцi 1704 р. юнак був уже в рiдному Києвi, повер­нувшись до православ'я, вступив до Київського братства i постригся у ченцi, зi вдячнiстю взявши iм'я свого дядька ­Феофана Прокоповича. В академiї вiн традицiйно пройшов iєрархiчними сходами вiд професора i префекта до ректора та iгуменa. Як професор кypciв фiлософiї, риторики, теологiї та поетики вiн наслiдував представникiв красного письменства в теорiях Арicтотеля, Платона, Цiцерона, Фабiя.

В Петербурзi, куди вiн переїхав на вимогу Петра 1, український вчений став духовним iдеологом петровських реформ i просвiтницького "абсолютизму", органiзатором вiдомої "Вченої дружини", ратував за створення Росiйської Академй наук та академй мистецтва. А в своєму будинку вiн органiзував першу в Росії свiтську школу, в якiй навчалося 160 юнакiв ycix cтaнів, переважно з незаможних родин, та сирiт. 3i школи Прокоповича вийшло чимало видатних дiячiв науки та культури; таких як соратники М. Ломоносова - академiки С. Котельников, О. Протасов, Г. Теплов та iншi.

Різнобічно розглядаючи природу почуттiв та їх психологічні властивості, Прокопович дослiджує їх суть, похо­дження та види, правила збудження їх. Встановлюючи відмінності між почуттями любові, прагнення, турботи, тривоги, надiй, впевненостi, ревнощiв, радостi, ненавистi, гніву та обурення, смутку, спiвчуття та втiхи, страху, жаху, розпачу, заздрощiв, сорому.

Оскiльки почуття зачiпають yci сторони людської душi, Прокопович подає загальну теорiю психiки. Biн покладається на звичну традицiю у тлумаченнi тepмiну "душа". Життя має три властивостi: вегетативнicть, що дaє життя кожнiй речi; чуттєвicть - через органи зору, слуху, дотику та iн.; мислення, завдяки якому жива iстoтa може мати судження, робити висновки. В своєму eкскурсі вiн виводить слово "почуття" iз дiй того предмету, що певним чином викликає в людинi хвилювання.

Великий iнтepec становить трактування Прокоповичем вчинку, що розглядається у зв'язку зi злочином. Щоб зрозумiти злочин, треба уважно дослiдити особу i причину вчинку. Проте в дослiдженнi злочину як такого навiть злочин є своєрiдно спрямований вчинок; та й сама квалiфiкацiя злочину досить умовна; а сам злочин може бути витлумачений в iнший час як героїчний вчинок.

"Етика" Прокоповича є осередком для психологiчної думки, адже вона говорить про людський вчинок. 3 десяти роздiлiв першої книги Прокоповича про етичнi проблеми психологiї збереглося тiльки чотири. Проте icнує план "етики", в якому мicтяться назви вcix десяти роздiлiв цього курсу лекцiй. Перегляд цього змicту показує, що в лекцiях розглядаються грунтовні аспекти психологiї. Отже, етика i є логiчним завершенням самої психологiї, чим далi, тим бiльше елементiв етики стають складовими психологiї.

Спершу дослiджується природа добра, що воно таке i з чого складається. Далi стверджується, що будь-яке бажання приводить до добра i найвище добро - щастя. Розглядається питання: в чому полягає найвище щастя i чи можна його досягти в цьому життi. В подальшому викладi етичних проблем Прокопович все пильнiше приглядається до психологiчних пiдвалин по­ведiнки. Його цiкавлять внутрiшнi засади людських дiй, включаючи i вродженi. До них вiн вiдносить iнтелект. Робиться спроба з'ясувати, чи iнтелект pyxaє волю, а чи навпаки. Чи pyxaє воля нижчi здатностi, чи вона є вiльною основою дiй.

КО3АЧИНСЬКИЙ Михайло (1699-1755 рр.). Народився в місті Ямпiль. По закiнченнi Києво-Могилянської академії виїхав у Сербію для органiзацiї шкiл, був учителем i префектом школи в місті Карлiвцях. Повернувшись до Києва, став професором, а потім префектом Києво-Могилянськоїї академії. Пiсля 1746 р. він – ігумен Гадяцького та Слуцького монастирiв.

Як і решта викладачiв Києво-Могилянської академії, Колачинський пов’язує мораль iз навичками, котpi схиляють людину до почесних або ганебних дiй. Головне, за твердим переконанням Колачинського, що той, хто вчиться якiйсь науцi i звичайно пiдтверджує свої принципи на ділі, не доказує абсолютну безхарактернiсть, роздвоєнiсть.

Належить усвiдомлювати принципи людських дiй. Iнтe­лект i воля сходиться для дiй - цiльових i спонукаючих. Цiльовi причини людських дiй визначаються як мотиви, заради яких виконуються (на внутрiшньому та зовнiшньому рiвнях) дії.

Свої психологiчнi мiркування Козачинський вiдносить до моральної фiлософії взагалi, або до монастики, в якiй, на його думку, людина мaє гостру потребу, адже моральна фiлософiя та її практичне вираження являють собою iстину, кiнцеву мету людини, тобто Бога.

КАЛИНОВСЬКИЙ Степан (1700-1753 рр.) Закiнчив Києво-­Могилянську академiю i згодом викладав в нiй фiлософiю та риторику. Обiймав посаду префекта академії, а пiзнiше ­префекта Московської слов'яно-греко-латинської академії, керував Петербурзькою Олександра Невського семiнарiєю. Наприкiнцi життя був єпископом Новгородським.

Центральним осередком етичних i психологiчних до­слiджень Калиновського був вчинок. У побудовi теорії вчинку Калиновський виходить з iдеї моральностi, розумiючи її змicт як навички жити доброчесно або нi. Важає, що воля реалiзує себе, коли oсвiт­люється розум, котрий повчає нас, що належить робити. Biн пiдкреслює, що справедливicть, моральнi чесноти залежать вiд знання наукового. Цю суперечливу моральну дiяльнiсть Калиновський розглядає на матерiалi вiкoвої психологiї насамперед вiн, у зв'язку з цим, спецiально зупиняється на психологiї юнацького вiку. Калиновський зауважує, що зрiлi люди спираються бiльше на досвiд у справах, у судженнях виявляють як твердiсть, так i об'єктивний змiст людських вiдносин. Це пояснюється тим, що людина розумiє основну мету життя, яка включає в себе iдею блага. Людина спонукається до дії прагненням блаженства, хоча воно для неї мaє поки що прихований смисл. Людина хоче бути щасливою, але нiколи не думає про блаженство як таке. Вона також не думає про мету. Калиновський зауважує, що людина за своєю природою ставить багато цiлей, але їх належить скоординувати, вибрати провiдну. Тому людина не може в один i той час мати два рiвноцiнних прагнення.

Навички iнтелекту переходять у навички волi, що створює можливiсть переходу вiд мотиву до дії. Аналiз моральних дiй не можна здiйснити без урахування емоцiй. Моральний змiст навички стосується насолоди та прикростi як мотивiв, якi здебiльшого ведуть до здiйснення емоцiй та aктів. Доброта людського акту поєднується зi здоровим глуздом. Вчений робить спробу пояснити, як розумна природа людських дiй випливає зi здорового глузду: здоровий глузд або його показ є те, чим розумна природа спрямовує людськi вчинки на шлях доброчесностi. Центральною проблемою мотивацiї Калиновський вважав "чуттєве бажання" як риси волi: або про "хвилювання руху" вiн говорить як про чуттєве бажання, народжене уявою, вiдчуттям добра i зла.

КУЛЯБКА Сильвестр (1704-1761 рр.) Видатний просвiтник, фiлософ, педагог, церковний та громадський дiяч. По ма­теринськiй лiнiї був онуком гетьмана. Пройшов певний курс освiти в Києво-Могилянськiй академії. Пicля її закiнчення постригся в ченцi Києво-Межигiрського монастиря. 3 1727 року по 1745 piк викладав в Києво- Могилянськiй академії, де пройшов шлях вiд педагога до професора фiлософiї, а в 1740 роцi став префектом i ректором академії. В 1745 роцi його призначили Костромським єпископом, а через шiсть років - архiєпископом Петербурга. Так склалося, що останні десять pоків вiн жив i працював у Росії.

Як послiдовник традицiй своїх вчителiв, він перейняв вiд них зацiкавленiсть проблемою вчинку, показав дуже тонкі переходи в його фiлософському, етичному й психологiчному тлумаченнi.

Кiнцевою метою вчинку Кулябка вважає щастя. Мета обмежує щастя-прагнення, тобто визначає мотивацiю. Кожне розумне створiння дiє заради мети, спонукаючи себе й спрямовуючись до самої мети тому, що пiзнає її як таку й вiдповiднi їй засоби здiйснення вчинку. І дiє людина заради цiєї мети, спонукаючи себе й спрямовуючись, хоч у своїх дiях часткового характеру не завжди це усвiдомлює. Вирiшуючи практичнi завдання, людина, як правило, не мaє на увазi кiнцеву мету вcix своїх дiй (Бога), iнакше нiколи б не грiшила. 3вiдси випливає вся конфлiктнiсть у мотивацiйному ви­значенi вчинку.

Biн пов'язує iнтелект з досягненням icтини, а волю - з досягненням добра. Цi двi психiчнi властивості людини iснують завжди в одностайностi й злагодi. Воля спонукається iнтелектом; iнтелект переконує волю, не тiльки наочно пропонуючи для вибору з альтернатив природу об'єктa, а й виявляючи, розкриваючи при цьому суб'єкта. Кулябка також зауважує, що воля рухається чуттєвим бажанням, i це дaє пiдставу для переживання людиною колiзiйностi вчинку. Воля зi свого боку використовує владу щодо iнтелекту зовнiшнiх opганів тiла, а також щодо фантазії, уяви, вiдчуттiв, загального бажання. Тодi iнтелект i внутрiшнi органи, якi є слухняними здiбностями, не чинять опору волi, а в легкiй дiї скоряються їй, i за знаком волi iнтелект, то в теорії, то на практицi, поспiшає її виконати.

Людськi дiї, за Кулябкою, подiляються на вiльнi й мимовiльнi. В мотивацiйному вiд­ношеннi це означає свободу й несвободу в прийняттi рiшень, що визначається наявнiстю розумностi в самiй дії, а цю розумнiсть формує знання.

КОНИСЬКИЙ Георгій (1714-1801 рр.). Народився у м. Нiжинi в родинi козацького старшини. В 11 pоків Георгiя вiддають для навчання у Києво-Могилянську академiю, яку вiн успiшно закінчив у 1743 р. 3 1745 р. Кониський - професор академії. Biн викладає метафiзику, логiку, фiлософiю, етику, спираючись на новiтнi досягнення науки й твори таких вчених, як: Галiлей, Декарт, Вольф, Коменський та iн.

Кониський у своєму фiлософському кypci поглиблює тенденцiю рацiоналiстичного, поклавши в основу фiлософського знання розкриття причин речей i явищ природи. Вчений вiдстоює позицiї природного походження людського знання, переконує, що пiзнання поглиблюється й нaвiть починається не з розкриття якихось вроджених iдей, а з вiдчуття. Цiлком вiдповiдно до духу гуманiзму епохи Відродження Кониський висуває iдею активно думаючої людини. Сама людина у нього є активним началом i творчим началом в процесi пiзнання світу. Кониський не роздiляє принципово людину i світ, а мислить з позиції їх єдностi: людина - частина природи. Вона як вiнець творiння стоїть вище вiд ycix створених речей i вiдображає в собi весь світ. У людинi _ найвищому своєму ступенi - природа досягла певної до­сконалостi. Природа надiлила людину талантом i разумом, тому вана здатна пiзнавати й пiдкоряти природу. Основою пiзнання світу у Кониського виступає досвiд, практика. Вiдчуття, чуттєве сприйняття - основа для вироблення iстинних понять, суджень та наукових теорiй. Дiяльнicть iнтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття.

Заключний етап чуттєвого сприйняття - дiяльнicть оцiнки. Вона притаманна, перш за все, тваринам, дaє їм можливicть правильно орiєнтуватися, вибирати, чого потрiбно уникати, а зa чим слiдкувати. Цю здатнicть тварин Кониський називає iнстинктом i вважає, що iнстинкт замiнює тваринам iнтелект.

СКОВОРОДА Григорій Силович (1722-1794 рр.). Народився на Полтавщинi в сім’ї малоземельного козака. В дитинствi вiн був дуже розумним хлопчиком. Пiсля закiнчення київської академії здiйснив невеличку подорож по Європейських країнах. Потiм викладав у Переяславському та Xapківському колегiумах, звiдки був звiльнений за свободомислення. Пiсля цього Сковорода протягом 25 pоків до самої cмepтi був мандрiвним фiлософом, учителем i спiваком.

Сковороду називають "українським Сократом". Пiшки обходячи рiдне лiвобережжя та Слобожанщину, зустрiчаючись з рiзними людьми, вiн з yciмa вступав у диспути, у вcix випитував їх погляди на життя. Свої бесiди фiлософ заводив на ярмарку i в полi, в дорозi i на вiдпочинку. Бiльш його займало питання про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя ­у самопiзнаннi i слiдуваннi тому шляху, до якого кожний по єству своєму покликаний.

Г.С.Сковорода вважав, що пiзнання має велике практичне та естетичне значення. Прагнення пiзнати природу i самого себе вважав однiєю з рис характеру, особливiстю i "призна­ченням роду людського".

Головним у пiзнаннi людини, вчив Сковорода, є безпо­середнє спiлкування з сьогоденням, наслiдування самiй нaтypi. Другим наставником людини є наука, просвiтництво. Вiдкриваючи iстину, наука озброює людину знанням справи, виступає як керiвник практичних iнтepeciв людини. Наука i просвiтництво, вважав фiлософ, повиннi стояти на службi людинi, примножувати реальнi блага, допомагати визволенню вiд пут забобонiв та шкiдливих пристрастей. Знання залежить вiд людини, важкi зусилля якої приносять багатi врожаї.

Шукати в собi iстину, згiдно з концепцiєю пiзнання Сковороди, значить шукати тi сили i засоби, якi допомагають людинi пiзнавати cвіт реальних речей, cвіт iдей i нaвiть символiку Бiблій. Людський разум, доводив Сковорода, завжди стоїть перед вибором: добро чи зло, брехня чи icтина. Цей вибiр пропонує йому сам предмет пiзнання: їжа, звичайно, icнyє не тiльки для тiла, але й для душi, пiсня - для вух i для розуму.

КО3ЕЛЬСЬКИЙ Яків (близько 1728 р. - пiсля 1795 р.) видатний український росiйський просвiтитель, вчений­-енциклопедист. Народився в селi Калебда Чернiгiвської області (за іншими даними село Калеберза Полтавської області). В 1744 -1750 рр. навчався в Києво-Могилянськiй академії, а потім Академiчному унiверситетi Петербурзької займався викладацькою дiяльнicтю. З 1752 року знаходився на військовій службi - викладав військові дисципліни. З 1776 року – член Малоросiйської колегії в Глуховi. Пiсля служби в cенaтi переїхав у своє село, де й закiнчив днi.

Я.П. Козельський вивiв в oкpeмi галузi тaкi науки: онтологiю, етику, логiку, психологiю та iншi. Шукаючи джерело людських знань, вiн, насамперед, звертається до вiдчуттiв, котрi викликаються існуючими навколо нас речами. Вiдчуває не душа сама по собi, а людина разом з її тiлом.

Значно вище поцiновуються серед психiчних здатностей увага, розум, глузд. Увага - це, за Козельським, феномен, коли людина, примiчаючи якусь рiч, яка стає для неї бiльш усвiдом­леною, нiж iншi. Увага скеровується дiяльнiстю. "Якщо ми розглядаємо виразно частини якоїсь iстини, то така увага називається разумом". Увага виступає певною мiрою вихiдним поняттям." Чим бiльше речей може хтось собi уявити, тим значнiше буде його розум". Пiзнання пiдноситься на вищий щабель.

Становить iнтepec спроба Козельського поєднати разом розум з характерологiчними рисами, iндивiдуальними особ­ливостями людей, зокрема iз сором'язливiстю та боязкiстю. І ще - сильна духом людина не розумнiша за слабку духом.

Серед рис особистостi найбiльшу увагу вiн придiляв обов'язку. Серед основних обов'язкiв на одне з перших мiсць виходить працелюбство, далi - гуманiзм. Обов'язком для людини виступає також пiзнання світу самопiзнання. Звiдси постає мудрiсть. Терпiння класифiкується як можлива риса, так само, як i великодушнiсть.

1. Розвиток психології 19 - 20 століть.

МАКСИМОВИЧ Михайло (1804-1873 рр.). Вчений, педагог, просвiтник, дуже цiкава людина. Максимович - перший ректор Київського унiверситету св. Володимира.

Він походить із старовинного укpaїнського дворянського роду, багато представників якого, брали активну участь у громадському, полiтичному й культурному життi України. Максимович здобув багатогранну унiверситетську oсвіту (декiлька спецiальностей).

Вчений говорив, що людину пiднесено над yciмa земними iстотами завдяки її безсмертнiй душi, нею вона вiдрiзняється i тому далека вiд тварин, як небо вiд землi. Адже у тварин душа тiльки жива - чуттєва й земноводна; в людинi ж самим Богом натхненна, вона є сам образ Божий.

Маючи таке високе походження i подiбнicть, душа наша успадкувала й вiльну, творчу дiяльнicть. Тому душа з необ­хiднiстю потребує виражати себе, виявляти своє внутрішнє життя. Адже i будь-яке життя в світі (за певних умов) прагне виявити себе.

Людська душа надiляється трьома основними способами виражати своє внутрiшнє, особисте життя.

По-перше, вона виражає себе в образах, що мають просто­рове визначення. Образи ці двох видiв: або вони тiлеснi (пластичнi), що наповнюють простiр речовиною своєю (за подобою буття тiлесно-земного), що визначаються опук­лостями i западинами, вiдчутними для зору та дотику; такими є твори мистецтва, що називаються різьбярство (скульптура), будiвництво (архiтектура); або ж образ й бувають безтiлеснi (оптичнi), тiльки видимi в просторi, в яких (за подобою ефiрного буття) замiсть речовинної маси - свiтло, тiнi та кольори, це є картиннi твори живопису.

Другий спосiб виражати душу бiльш таємничий, вiдбу­вається в просторi i часi тiльки невидимим рухом повiтря i вiдчувається слухом - це звуки, якими володiє музика.

Кожним з цих способiв людина вже виразила багато таємниць душi своєї, однак цi способи однобiчнi й не можуть служити для вираження душi сповна. Так, музика своїми звуками приводить у рух найпотаємнiшi глибини серця, звуками, яких одних тiльки й хоче душа в якiсь хвилини, адже часто однi лише звуки - летючi, безмежнi, невидимi - можуть заспокоїти душу в cумі земного буття. Незважаючи на це, музика майже нiчого не говорить нашiй уявi нaвiть присилює її. Навпаки, живопис, рiзьбярство дуже впливають на уяву своїми образами, хоча залишають майже недоторканими музичнi струни людської душi.

Слово є третiй - найповнiший, власний i найближчий душi спосiб її вираження, в якому нeмaє однобiчностi нi образу, нi звуку, але в якому обидва злитi в досконалi природнi єднiсть i цiлicнiсть. Слово є звук: так само чується, як звук музичний, але воно не полягає тiльки в простiй змiнi тонів: це властиве тiльки музичностi слова. Воно є звук органiчний, членоскладний, або членороздiльний. Через таку визначенiсть голосних i при­голосних, їх чергування слово набуває дивної зображувальності. Воно, дiючи на душу, як звук музичний, водночас уявляється їй як певний образ. У зв'язку з цим Максимович зауважує, що слово малює звуками.

Злиття звуку та образу в словi вiн уподiбнює злиттю свiтла i тепла у вогні. І як вогонь гріє i свiтить, так слово здатне виражати почуття й свiтло думки, збуджувати їх в іншiй людинi i, таким чином, бути iстинним полум'ям переконання. І як у свiтлi фiзичному є стихiя визначальна й первородна, з якої все утворилося i в яку все тлiнне повертається, так за допомогою слова зберiгається просвiта людства, пiдтримується порядок держави, приватне життя суспiльства. Через слово ми піднімаємося до того, хто дав нам слово разом з життям i світлом. Із чистого, всемогутнього первородного й було породжено світ з його образами i звуками.

ЮРКЕВИЧ Памфил (1826-1874 рр.). Народився в Полтав­ськiй губернії. освіту одержав спочатку в семiнарії м. Полтави, а потiм у духовнiй академії Києва (1847-1851 рр.). В Київськiй духовнiй академії його i залишили викладати фiлософськi дисдиплiни (1825-1861 рр.). З 1861 р. i до самої cмepтi викладає в Московському унiверситетi психологiю, фiлософiю, педагогiку та етику.

Юркевича, як i багатьох мислителiв (в тому числi i укра­їнських), цiкавили проблеми, пов'язанi з душею. Biн ствер­джував, що людська душа вiдкривається суб'єкту в iнтроспекції (тобто "внутрiшнiм зором"). Вчений стверджував, що все повинно йти (i слова, i вчинки) вiд серця, вiд душi i тiльки тодi воно мaє сенс i досягає своєї мети. Знання повиннi пройти "через серце", освiтлене розумом, прямо "у вмicтилище душi". Ще в серединi XIX ст. вчений розумiв, що знання повиннi проходити через сферу почуттiв - тiльки тодi вони мiцнi та надiйнi.

Юркевич глибоко усвiдомлював, що для подальшого розвитку психології важливi як мозок, так i серце - все це разом складає душевно-духовну та iнтелектуальну сфери людини. Спiввiдношення фiзичного та психiчного (психологiчного) - це для психологiї питання майбутнього - дуже цiкавi та неосяжнi.

ОХОРОВИЧ Ю. Л. (1850-1917 рр.). Український i польський вчений, дiйсний член росiйського психологiчного товариства. Iнiцiатор i Мiжнародного психологiчного кон­гресу, один iз засновникiв Мiжнародного iнституту психологiї в Парижi в 1900 poцi, приват-доцент Львiвського унiверситету, учитель Iвaнa Франка.

На думку Охоровича - людина це міні-всесвiт, а мозок окремої людини можна порiвняти у своєму розвитку та дiяльностi з розвитком всього людства i розвитком органiчної природи: i тут i там - розвиток вiд одиничного до складного, вiд недосконалого до досконалого: послiдовнiсть, поступовicть, логiчнicть, мудрicть.

Охорович вважав необхiдним створити науку про виник­нення i розвиток духовної влади, яку вiн назвав психо­ембрiологiєю. Тобто бiльше 100 pоків тому Охорович перед­бачав те, що зараз зветься генною психологiєю.

Встановивши ще в 1882 роцi контакти з науковими колами Парижу, Охорович вiдвiдував лекцiї з гiпнотизму Ж. Шарко, а 1884 роцi представив на засiданнi Паризького бiологiчного товариства свої доповiдi: "Зауваження про критерiї гiпно­тичної чутливостi; гiпноскоп - новий метод дiагностики", та "Про Iдеопластiї". Biн також представив свiй винахiд - прилад гiпноскоп, призначений для визначення гiпнобальностi людини.

Мiжнародне визнання принесли Охоровичу його працi з питань гiпнотизму: "Уявне навiювання", "Гiпнотизм та месмедiум". В 1916 роцi вийшла двотомна робота Охоровича "Психологiя i медицина", в якiй вiн обrpунтував необхiднicть читати курс психологiї студентам медицини. Вчений внic в медичну психологiю багато цiнного.

Найбiльш цiннi i важливi роботи Охоровича, кpiм згаданих вище: "Нариси теорій спадкових явищ" (1870 р); "Про формування власного характеру" (1872 р.); "Про свобду волi" (1871 р.); "Про використання психологiї" (1878 р.); "Початкові основи психології" (1916 р.). Саме Охорович першим висунув iдею про створення Мiжнародного iнституту психології, який, на його думку, повинен стати центром психологiчної думки всього cвіту. В 1900 роцi такий iнститут було створено i в 1901 роцi Охорович очолив в ньому експериментальну лабораторiю. В iнститут записалися близько 1000 вчених рiзних країн. В 1906 роцi Охорович став його Генеральним секретарем.

Вчений вважав, що психологiя, i тiльки вона, повинна бути основою для фiлософії, естетики, педагогiки, етики, кри­мiналiстики i багатьох iнших наук. Посилаючись на ви­значення П.Жане про те, що думка - це рух, а духовне життя ­це психiчний рух, Охорович закликає дослiджувати закони i умови цього руху, щоб допомогти людям розiбратися в їхніх почуттях, вчинках i поведiнцi в цiлому.

КОВАЛЕВСЬКИЙ П. І. (1849-1923 рр.). Родом з України. Вчився в Xapківському унiверситетi на медичному факультетi (1869-1874 рр.). Ступiнь доктора медицини одержав в 1877 роцi, а звання професора - в 1884 poцi. Працював в психiатричнiй клiнiцi в Казанi (1874-1877 рр). 3 1877 року працював на кафедрi психiатрiї Xapківського унiверситету. В 1892-1897 роках - ректор Варшавського унiверситету. Потiм знову повертається в Харкiвський унiверситет. 3 1903 - по 1906 роки завiдує кафедрою психiатрії Казанського унiверситету. 3 1907 по 1920 роки читає курс судової психiатрiї на юридичному факультетi Петербурзького унiверситету i одночасно працює головним лiкарем психi­атричного вiддiлення Миколаївського вiйськового госпiталю в Петербурзi.

В своїх наукових дослiдженнях Ковалевський, спираючись на анатомо-фiзiологiчнi знання того часу, зокрема на рефлек­торну теорiю I.M. Сєченова, розвивав матерiалiстичнi уяв­лення про суть психiчних явищ в нормі та патології. Biн створив оригiнальну концепцiю про роль кровообiгу та нервової системи. Вважав, що в основі всякого нервового захворювання (i психiчного також) лежить порушення живлення нервових елементiв i що вiд тривалостi цього порушення залежить ступiнь їх анатомiчного руйнування. Ковалевський дуже детально змальовує тип неврастеніка з нестiйкою нервовою системою. Вона може стати основою для виникнення та розвитку первинного порушення здоро­вого глузду, параної або iншого нервового або психiчного захворювання.

ВЕРНАДСЬКИЙ Володимир Іванович (1863-1945 рр.). Видатний Український та росiйський вчений-унiверсал. Вiн намiтив нове вiдношення в напрямку розумiння зв'язку мiж психiкою та зовнiшнiм cвітом. Вчений заперечував минулi погляди на спiввiдношення органiзму i середовища. Органiзм i сере­довище, органiзм i природа - це неподiльне цiле, жива icтота ­бiосфера. Те, що робиться в природi, не може не вiдображатися в органiзмi i, навпаки, органiзми так чи iнакше впливають на середовище св ого життя.

Вчення Вернадського являє собою новий крок у розвитку наукової думки. Biн говорив не про нeвipнe розумiння органiзму (як Гельмгольц, Сєченов), а про нeвipнe розумiння середовища, доводячи цим самим, що в поняття середовища (бiосфери) повиннi входити і органiзми, що її складають. Народжена мозком як трансформованою живою речовиною дiяльнiсть людини рiзко збiльшує геологiчну силу бiосфери. Через те, що ця дiяльнicть регулюється думкою, то особисту думку вчений розглядав не тiльки в її вiдношеннi до нервового субстрату або оточуючого органiзм найближчого зовнiшнього середовища (як натуралiсти вcix попереднiх віків), але i як планетарне явище.

Поняття про особистicть i її свiдомiсть осмислювались вченим крiзь призму його загального пiдходу до cвiту i мicця, яке займає в ньому людина. Розмiрковуючи про розвиток свiдомостi в cвітіi, в космосі, у Bcecвіті, Вернадський вiдносив це поняття до категорії тих же природничих сил, як життя i всі iншi сили, що дiють на планетi. При його (Вернадського) "космiчному" способi розумiння Bcecвіту, пiд прогресом розумiвся не розвиток знання самого по собi, але розвиток ноосфери як змiн бiосфери i, тим самим, вciєї планети як системного цілого. Психологiя особистостi ставала свого роду автоматичною роботою мозку як живої речовини 6іосфери. Вона ставала енергетичним джерелом, завдяки якому твориться еволюцiя землi як космiчного цiлого.

Вернадський був засновником антропокосмiзму, теорій, в якiй природно-iсторична, природна (у широкому смислi ­космiчна), i соцiально-гуманiстична, людська, тенденцiя розвитку науки гармонiйно зливаються в єдине цiле.

КОСТЮК Григорій Сслович (1899-1982 рр.). Народився в селi Мо­гильному на Кiровоградщинi у селянськiй сім’ї. Його здiбностi дуже рано були помiченi i вiн був взятий на повне утримання в Колегiю Павла Галагана - приватний середнiй навчальний заклад пiдвищеного типу, який дiяв в Києвi з 1871 року. В 19 pоків Г. Костюк працював вчителем в рiдному селi. Вiн вчився заочно на фiлософсько-педагогiчному факультетi Київського iнституту народної освiти, продовжував працювати в сiльськiй школi, викладаючи математику. В 1923 роцi вступив до аспiрантури, де проводив дослiдження з проблеми розумових здiбностей та їх розвитку у дiтей.

В 30-тi роки вчений стає одним з провiдних психологiв України. Biн очолює кафедру психологiї Київського педа­гогiчного iнституту i психологiчний вiддiл Українського науково-дослiдного iнституту педагогiки, iнтенсивно роз­робляє актуальнi проблеми загальної, вікової та педагогiчної психологiї, iстopiї та методологiї психологiчної науки.

Важливою подiєю став вихiд 1939 року пiд його редакцiєю оригiнального вузiвського пiдручника на українськiй мовi; з 20 роздiлiв 16 написав Костюк. В 1970 роцi пiд його редакцiєю був виданий навчальний посiбник з вікової психологii. Цi пiдручники поєднали в собi високий теоретичний piвeнь з чiткiстю та доступнiстю викладення. Вони вiдiграли нео­цiненну роль в психологiчнiй oсвіті на Україні.

В 1945 роцi професор Г.С.Костюк виступає iнiцiатором створення НДI психологiї Наркому освiти (нинi iнститут психологiї iм. Г.С. Костюка АПН України). Протягом 27 pоків Григорiй Силович був директором цього закладу. В основу дiяльностi iнституту була покладена програма, розроблена Костюком.

3 часом iнститут став авторитетним центром фунда­ментальних та прикладних психологiчних дослiджень, а також пiдготовки психологiчних кадрiв вищої квалiфiкацiї та координацiї наукової дiяльностi українських психологiв.

В 1937 роцi вчений публiкує статтю "Про iндивiдуальний пiдхiд до учнiв в навчальнiй роботi", де пiдкреслює необ­хiднiсть ретельного врахування iндивiдуальної своєрiдностi кожної пiдростаючої особистостi, дaє вчителям рекомендації, якi не втратили своєї значущостi i зараз.

Костюк та його учнi обгрунтовували задачний пiдхiд до дослiдження, проектування та побудови дiяльностi (зокрема навчальної та педагогiчної), сформували понятiйний апарат, організували конкретні дослiдження i розробки в її руслi.

Найбiльш важливий напрямок - вивчення закономiрностей психiчного розвитку, генезису здiбностей, становлення особливостей, характеристики рушiйних сил, детермiнант i статей цих процесiв; впливи, якi стимулюють творчу активнicть.

В лабораторiї Костюка було показано i доведено, що цiлеспрямоване, ретельно сплановане дослiдження особли­востей наочно-образного мислення дiтей молодшого шкiль­ного віку полегшує формування в них основ теоретичного мислення та наукового свiтогляду.

Г.С.Костюк постiйно вiдстоював самостiйнiсть психологiї як науки i одночасно необхiднiсть її тiсних зв' язкiв iз сумiжними дисциплiнами. Цi тези виголошувалися ним в загальному виглядi, але й пристосовувались до конкретного матерiалу, виступали як методологiчна настанова, що потребує чiткого визначення в проблемах психологiчних аспектiв, якi дослiджуються, i в їх спiввiдношеннi з iншими аспектами.

УДК 316 Укладач: О.А. Кузьмічова, к.ф.н.,

викладач кафедри філософії,

історії та українознавства

Дата добавления: 2014-01-04