Погляди В.Липинського на державу

Обґрунтовуючи право України на державно-політичну самостійність, і, головним чином, реалістичність прагнень це право реалізувати, Ю. Бачинський, апелює до геополітичних чинників. Він розглядає українську проблему не лише в контексті процесів, що відбуваються в Галичині чи у всій австро-угорській імперії, а виходячи із загальноєвропейського, а то й світового контексту.

Саме буржуазія, вважає марксист Ю. Бачинський, є на тому етапі історичного розвитку української нації виразником національного інтересу. Вона його, по суті, творить і нав’язує всім іншим соціальним групам, видаючи свій власний за загальний. Маси можуть його прийняти тому, що вони також об’єктивно зацікавлені у вимогах української буржуазії — демократизація політичного життя і створення національної державності, спочатку у формі автономії, а пізніше — цілком самостійної держави.

Зміна геополітичних пріоритетів Росії, нав’язаних абсолютистським царським режимом, на думку Ю. Бачинського. буде для неї поверненням до вирішення власних насущних проблем. Серед цих проблем одне з центральних місць займатиме і питання про перебудову держави та задоволення національних інтересів поневолених царизмом народів. Першим серед них буде українське питання. При цьому воно повинно стати не як проблема задоволення мовних, освітніх та культурних потреб українців, а як питання державно-політичне.

Українська буржуазія покликана виконати свою історичну місію — створити незалежну українську державу, вважає Ю. Бачинський. У цій боротьбі їй повинна надавати всіляку підтримку українська соціал-демократія, оскільки, на його думку, питання соціального звільнення не може вирішуватись у відриві від питання звільнення національного. Справжнє соціальне звільнення народу, на думку вченого, може настати лише у власній національній державі. Не пройшовши цього щабля історичного розвитку нація буде змушена щораз повертатись до питання державної самостійності і, тим самим, гальмувати свій поступ до реалізації загальнолюдських ідеалів.

Загальносвітової тенденцією, з точки зору мислителя, є все більш тісна взаємодія націй і народностей. Це зумовлене, у першу чергу, необхідністю все більш тісно економічної взаємодії, міжнародного розподілу праці, формування світового ринку. "... при тій що-раз-то зростаючій залежности а в кінци економічній єдности всеї людської суспільности мусить отстаточно витворити ся також і нова, висша єдність роду людського — інтернаціональна, котра запанує над нинішньою єдністю національною.

Але " єдність інтернаціональна", підкреслює Ю. Бачинський, можлива лише для вільних націй. Для тих, хто у своєму розвитку пройшов певні ступені і досяг відповідного рівня. Існування в національній державі, вирішення соціальних проблем без впливу національного фактору є обов’язковою передумовою для вступу в майбутній світовий союз вільних народів.

Вважаючи майбутню інтернаціональну єдність таким же неминучим наслідком дії економічних та соціальних законів, Ю. Бачинський зовсім не переходить на позиції жорсткого економічного детермінізму. Розвиток економічних відносин створює лише певні передумови, а від самих людей залежить те, як вони будуть використані, які матимуть наслідки. Саме тому він закликає до необхідності активної політичної роботи з боку свідомих українців. Адже від того як вони зможуть організувати маси, від того як маси поведуться в революційній обстановці залежатиме доля мільйонів людей.

Ю. Бачинський зазначає, що в умовах, поки не знищені економічні підстави міжнаціональної ворожнечі, пропаганда інтернаціоналістських ідей буде згубною для соціал-демократії і дискридетуватиме саму соціалістичну ідею. Пропаганда інтернаціоналістичних ідей в широких масах йтиме на шкоду інтересам, перш за все, поневоленим і економічно слабшим націями та послаблюватиме позиції національних загонів соціал-демократії.

Та і боротьба за державу, на його думку, є лише проміжною метою. Пізніше, підводячи підсумки для українців революції 1917-1921 рр. Ю. Бачинський ще раз повторить свою думку про те, що "... остаточною ціллю каждого народу є не держава, а його можливо найкращий, свободний, культурний розвиток. Держава се лише засіб для сього..." [8, с. 18]. Але держава — це той щабель розвитку нації, який вона не може оминути.

Книжка Ю. Бачинського викликала далеко неоднозначну реакцію в українських політичних колах. Молоде, орієнтоване на соціал-демократичні ідеали, покоління українських політиків ставились до неї із значним захопленням, її ідеї, як вже зазначалось, лягли в основу позиції української соціал-демократії Австро-Угорщини при вирішенні багатьох питань.

На жаль спроба поєднати питання соціального та національного визволення, поставивши на першу чергу останнє, яку здійснив Ю. Бачинський, не знайшла достатньої підтримки серед українського політичного руху, перш за все, в його "соціалістичному сегменті. Підбиваючи підсумки революції для України Ю. Бачинський у роботі "Большевицька революція і Українці", виданій 1925 року, рішуче відкинув спроби декого з діячів української еміграції шукати причини національної поразки виключно в дії несприятливих зовнішніх факторів. Головну причину необхідно шукати в середині самої нації, в її неготовності скористатись тим унікальним шансом, що його надала історія: "Тут нема чого скидати вину за невдачі визвольних змагань української інтелігенції — соціялістичної чи буржуазійної, на "московський національний імперіялізм" большевиків. Виною всих тих невдач є в першій мірі якраз — сам український нарід, його — нікчемність, яка була виною невдач визвольних змагань української інтелігенції і в часах перед революцією, в часах російського царського режіму. " [8, с. 17].

Ю. Бачинський є непересічною фігурою в українському політичному русі. Марксист і соціал-демократ він одним із перших на повний голос заявив про невід’ємне право України на державно-політичну самостійність. Він зміг дати політико-економічне обґрунтування ідеї української незалежності, пророче передбачив, що боротьба за неї буде важкою і кривавою, що зменшити кількість жертв може лише сам український народ та його провідники, якщо чітко усвідомлять свої інтереси і об’єднаються в спільній боротьбі. Марксистську методологію Ю. Бачинський використав для того, щоб боротися з тими, хто іменем Маркса прикривав прагнення до збереження власного панування над підкореними народами.

" Заперечення диктатури пролетаріату, визнання права на приватну власність, активна соціальна роль держави, її участь у перерозподілі матеріальних і соціальних благ, поступова еволюція у напрямку встановлення справедливості і максимальної допомоги якомога більшій частині своїх громадян — основні положення однієї з теорій конституційного (державного) права — соціально-демократичної, творцями якої були Ф. Ласаль, Е. Берштейн, К. Каутський. Отже в один ряд з ними можна поставити й Ю. Бачинського" [10, с. 70].

Наприкінці XIX-на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо - Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) належав до заможного польського шляхетського роду, що не заважає вважати його одним з найвідоміших українських консерватистів. Автор понад 200 наукових праць ("Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (1926), "Україна на переломі 1657-59" (1920), "Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті" (1920) та ін).

В. Липинський вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

В. Липинський вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917- 1920 рр., він був розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України вважав конституційну монархію.

Ідея монархії виступає консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет.

Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія - найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. Статичну складову представляють шляхта і хліборобський клас, але аристократія повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів:

§ промислового (фабриканти, інженери, робітники),

§ хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники),

§ купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами),

§ комунікаційного (залізничники, водії),

§ інтелігенції.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократіїзаперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на грунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання. В результаті аристократія виступає як класократія - влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів, яка забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм, які роз'єднують націю за партійною, класовою і етнічною ознаками.

Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм - усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціальне класової та етнічної належності, віросповідання.

Консервативні елементи - це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Дата добавления: 2014-01-04