Алгоритм побудови програми соціально-педагогічного коригування моральних норм поведінки у дітей молодшого шкільного віку

Особливості процесу коригування моральних норм поведінки.

Технологія соціально-педагогічного коригування моральних норм поведінки дітей.

Технології соціальної роботи з дезадаптованими дітьми і підлітками.

Проблема дезадаптації дітей та підлітків в сучасному суспільстві.

ЛЕКЦІЯ 17/2

ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДЕЗАДАПТОВАНИМИ ДІТЬМИ І ПІДЛІТКАМИ

Література

1. Діти «групи ризику»: психологічні, соціальні та правові аспекти. — К: Київська міська державна адміністрація, Служба у справах неповнолітніх, 2001.

2. Максимова Н.Ю., Мілютіна К.Л., Піскун В.М. Основи дитячої патопсихології: Навч. посібник. — К.: Перун, 1996.

3. Методика и технологии работы социального педагога: Учебное пособие для студ.высш.учебн.заведений / Б.Н. Алмазов, М.А. Беляева, Н.Н. Бессонова и др. Под ред. М.А. Галагузовой, Л.В. Мардахаева. — М.: Издат.центр «Академия», 2002.

4. Нормативно-правове забезпечення реалізації державної політики з питань сім’ї, жінок, дітей та молоді: Збірник норм.- прав. документів. — К.: Держкомсім’ямолодь, 2003.

5. Олиференко Л.Я., Шульга Т.И., Дементьева И.Ф. Социально-педагогическая поддержка детей группы риска. — М.: Изд.центр «Академия», 2002.

6. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. Е.И. Холостовой. — М: ИНФРА-М, 2002.

7. Шакурова М.В. Методика и технология работы социального педагога: Уч. пособие для студентов высш. пед. уч. заведений. — М.: Изд.центр «Академия», 2002.

8. Шептенко П.А., Воронина Г.А. Методика и технология работы социального педагога: Учебн. пособие / Под ред. В.А. Сластенина. — Издат.центр «Академия», 2001.

1. Проблема дезадаптації дітей та підлітків в сучасному суспільстві.

Одним із найважливіших напрямів соціальної роботи є робота з дітьми, яких виділяють в самостійну категорію, але називають при цьому по-різному: важкі, важковиховувані, педагогічно занедбані, проблемні, дезадаптовані, діти групи ризику та ін.

Різні назви відображують різні точки зору на цю категорію дітей. Визначення «важкі», «важковиховувані», «педагогічно занедбані», «проблемні» даються таким дітям з позиції педагога, для якого вони створюють особливі труднощі, проблеми, незручності і цим виділяються серед «звичайних» дітей. Така точка зору лежить в основі традиційних педагогічних підходів у ставленні до цих дітей.

Поняття «дезадаптовані діти» має соціальний чи соціально-психологічний відтінок і характеризує дану категорію дітей з позицій соціальної норми, а точніше — невідповідності їй. Оскільки соціальна адаптація — це включення індивіда чи групи в соціальне середовище, пристосування їх до відповідних правил, системи норм і цінностей, то соціальна дезадаптація підлітків — це порушення процесу соціального розвитку, соціалізації індивіда. Найбільш характерними проявами соціальної і психолого-педагогічної дезадаптації цих дітей є їх агресивна поведінка, конфлікти з вчителями і ровесниками, вживання алкоголю і наркотиків, здійснення правопорушень (бійки, крадіжки й ін.) невідвідування школи, бродяжництво, спроби суїциду і т.ін.

У літературі перераховується декілька факторів, що впливають на процес дезадаптації підлітків: спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна), психолого-педагогічний фактор (дефекти сімейного і шкільного виховання), соціальний фактор (соціальні і соціально-економічні умови функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда, тобто активно-вибіркове ставлення до норм і цінностей свого оточення, особисті ціннісні орієнтації і здатність до саморегуляції своєї поведінки. У дослідженнях наголошується насамперед на соціальній зумовленості відхилень, що не виключає впливу індивідуальних особливостей особистості.

Сучасний стан українського суспільства не тільки не сприяє вирішенню проблеми дезадаптації дітей і підлітків, але, навпаки, загострює її. Можна виділити декілька політичних, соціально-економічних, духовно-моральних факторів, що впливають на збільшення кількості соціально дезадаптованих підлітків:

¨ надмірна комерціалізація суспільства;

¨ розпад цілого ряду соціальних інститутів, які раніше працювали на дитинство;

¨ погіршення соціально-економічних умов функціонування сім’ї (низький матеріальний рівень, погані житлові умови);

¨ зниження моральної культури суспільства та сім’ї;

¨ криміналізація суспільства, зростання впливу культу сили;

¨ втрата престижу освіти і чесного заробітку.

Досить суттєвими є психологічні фактори. У вітчизняній та зарубіжній літературі накопичений великий обсяг даних, який свідчить про те, що на формування дезадаптації здійснюють вплив такі з них:

¨ занедбаність як наслідок зовнішньо несприятливих умов життя і виховання, недостатньої уваги до дитини;

¨ депривація як результат повної відсутності зі сторони батьків теплих, близьких взаємин з дитиною, необхідних для її повноцінного розвитку;

¨ фрустрація, зумовлена тим, що дуже часто задоволенню життєво важливих потреб дитини заважають неперебо-римі труднощі;

¨ внутрішній конфлікт, формування комплексу особистіс-них проблем як перепон у сфері спілкування і діяльності, взаємин з людьми.

Невирішуваність внутрішніх протиріч з близькими людьми і «значущими іншими» трансформується спочатку у відчуженість, потім у конфронтацію і, насамкінець, у постійну готовність (диспозицію) до зіткнень, різних за способами взаємодії з оточуючими, формами свого вираження, ступенем інтенсивності, тривалістю і відкритістю протистояння.

Дезадаптації значною мірою сприяють певні психологічні особливості підліткового віку. Психологічним змістом підліткового періоду є, за Е.Еріксоном, криза ідентичності. Під ідентичністю розуміється визначення себе як особистості, як індивідуальності. її криза наступає після розпаду дитячого Я, коли дитина ще не відділяє себе від батьків у психологічному і соціальному плані.

У цьому віці людина схильна до запитань: «Хто я така?» і «Що я можу?». Як правило, дитина підліткового віку ідентифікує себе з тією людиною, яка є виразником найбільш привабливої моделі поведінки. Підліток шукає того, хто міг би стати його «дзеркалом», через яке він перевіряв би свої вчинки.

Для підліткового мислення характерні певні особливості, що накладають серйозний відбиток не лише на інтелектуальну, а й на поведінкову сферу. По-перше, їм властива схильність до крайніх варіантів оцінки фактів і подій — перебільшення чи применшення. По-друге, підлітки прагнуть до глобалізації мислення і роблять рішучі й остаточні висновки із неповної, одиничної інформації. По-третє, свої висновки вони обґрунтовують, виходячи з позицій максималізму, не розрізняючи нюансів.

Формування протиправної поведінки в 12-16 років — крайні прояви численних підліткових комплексів і компенсаторних реакцій, спрямованих на їх переборення. Суть цих комплексів — специфічні підліткові поведінкові реакції на вплив оточуючого середовища.

Однією з найбільш яскраво виражених реакцій підлітків є реакція емансипації, тобто прагнення звільнитися від опіки дорослих. Вона може поширюватися на встановлені в суспільстві, тобто дорослими, правила і норми.

Для підлітків властиве майже інстинктивне групування з ровесниками. Багато підліткових груп жорстко структуровані, у них є лідер, наближені до лідера, «бійці і опозиція». Такі групи мають «свою територію», яку «захищають» від вторгнення ровесників та інших груп. У закритих закладах реакція групування проявляється досить сильно: створюються «земляцтва» (об’єднання за етнонаціональним принципом) і «сім’ї» (об’єднання за принципом «подобається — не подобається»). Переважна більшість правопорушень здійснюється саме в групі. Реакція групування — головний регулятор поведінки неповнолітніх злочинців, тому і здійснювані ними злочини переважно групові.

Менш небезпечний характер, з точки зору правових відносин, носять реакції-захоплення, чи хоббі-реакції, підлітків. Захоплення є особистісно значущими для підлітків, тому вони можуть слугувати ключом для встановлення контакту з ними. Відсутність таких захоплень у підлітків є тривожним симптомом.

Дослідження показують, що однією із важливих причин формування делінквентної поведінки у підлітків є страх перед майбутнім. Скоєння правопорушеня стає спробою перебороти цей страх у тій ситуації, коли дитина не бачить можливості раціонального вирішення ймовірних труднощів у майбутньому.

Значну роль у формуванні протиправної поведінки відіграють особливості виховання в сім’ї. Наприклад, гіперопіка зі сторони батьків приводить до формування підкорюваності і некритичності у ставленні до дорослих. Такі підлітки самостійно рідко йдуть на скоєння злочинів і виявляються втягнутими в них дорослими злочинцями. Вседозволеність формує такі риси характеру, як егоїзм, небажання рахуватися з думками, почуттями і правами інших людей. Часто такі підлітки навіть не усвідомлюють того, що скоїли злочин. Емоційне відторгнення зі сторони близьких людей призводить до того, що підліток стає емоційно нестійким, імпульсивним. Він здатний до скоєння найважчих злочинів задля того, щоб добитися визнання зі сторони значущих для нього осіб.

Ряд дослідників вважає, що підліткові суїциди і правопорушення — це явища одного порядку. Правопорушення — це поведінка суїцидального характеру, що поєднує в собі відхід від реальності з пошуками легкого життя і бажанням спровокувати оточуючих.

2. Технології соціальної роботи з дезадаптованими дітьми і підлітками.

2. Соціальна дезадаптація — це процес, який може бути зворотним. На думку багатьох вчених і практиків, можна не тільки попереджувати відхилення в соціальному розвитку дітей і підлітків, а й управляти процесом ресоціалізації соціально де-задаптованих дітей і підлітків.

Актуальна проблема — формування нової соціальної політики щодо профілактики дитячої бездоглядності і соціального сирітства. Закон України «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.) передбачає таку систему заходів щодо охорони дитинства:

¨ визначення основних правових, економічних, організаційних, культурних і соціальних принципів охорони дитинства, удосконалення законодавства про правовий та соціальний захист дітей, приведення його у відповідність до міжнародних правових норм у цій сфері;

¨ забезпечення необхідних умов для охорони здоров’я, навчання, виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточешгі в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи, рівності;

¨ проведення державної політики, що спрямована на реалізацію цільових програм з охорони дитинства, надання дітям пільг, переваг і соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства;

¨ встановлення відповідальності юридичних і фізичних осіб (посадових осіб і громадян) за порушення прав і законних інтересів дитини, спричинення їй шкоди.

Цей закон вперше створив всебічну базу для захисту прав дітей на основі системного підходу (дитина — сім’я — суспільство). Види соціальної роботи з дітьми визначає Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (21.06.2001 p.). Для повноцінної соціальної роботи з дезадаптованими дітьми та підлітками необхідне створення для них системи закладів, завданнями яких мають бути:

¨ профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;

¨ психолого-медична допомога дітям, які потрапили з вини батьків чи у зв’язку з екстремальною ситуацією (в т.ч. і з фізичним і психологічним насильством) у безвихідне становище;

¨ формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування і взаємодії з оточуючими людьми;

¨ виконання опікунських функцій у ставленні до тих, хто залишився без батьківської уваги і турботи, засобів до існування;

¨ психологічна і педагогічна підтримка, що сприяє подоланню кризових станів особистості;

¨ сприяння поверненню в сім’ю;

¨ забезпечення можливості отримати освіту;

¨ турбота про подальший життєустрій дітей.

Іншими словами, основна мета діяльності таких закладів — соціальний захист і підтримка дітей, їх реабілітація і допомога в життєвому визначенні.

Досить велика різноманітність типів закладів соціально-педагогічної підтримки для дітей групи ризику склалася в Росії, ознайомлення з досвідом діяльності яких має значення і для соціальної роботи в Україні. Це, зокрема, такі заклади.

Центр соціально-трудової адаптації. Завдання центру створення умов для початкової професійної підготовки, профорієнтаційно-виховної роботи серед учнів, здійснення контролю за дотриманням прав підлітків у сфері виробництва та ін.

Центр невідкладної соціально-психологічно-педагогічної допомоги. Завдання: надання практичної допомоги дітям і підліткам, які постраждали від жорстокого поводження, фізичного, психологічного, сексуального насильства, тимчасово позбавлені сімейного піклування і засобів до існування.

Центр сімейного виховання. Основне завдання — робота з неблагополучними сім’ями; підвищення педагогічних, психологічних, юридичних знань батьків; збереження сім’ї, її реабілітація; підготовка підростаючих поколінь до шлюбу.

Кризовий центр «Гарний друг» створений як соціально-педагогічний заклад для надання допомоги дітям і підліткам, котрі знаходяться у важких, кризових життєвих умовах, коли стає неможливим чи небезпечним проживання дитини дома.

Психолого-медико-педагогічна служба. У її структуру входять: психологічний відділ, дефектологічний відділ, постійно діюча психолого-медико-педагогічна консультація. За результатами рекомендується навчання в класах компенсуючого навчання, навчання у допоміжній школі.

Центр постінтернатної адаптації. Завдання: створення необхідних матеріальних і психолого-педагогічних умов для розвитку особистості вихованців соціально-педагогічних закладів; створення сприятливих умов, наближених до домашніх, що сприяють розвитку особистості й адаптації в суспільстві; надання психолого-медико-педагогічної та соціальної допомоги випускникам закладів соціально-педагогічної підтримки дитинства; захист прав і інтересів випускників на всіх рівнях соціального забезпечення.

Центр здоров’я і освіти. Завдання: заняття спортом, зміцнення здоров’я, рекреація дітей та підлітків.

Заклади подібного спрямування існують і в Україні, підпорядковуючись різним відомствам. Значну роль у роботі з проблемними дітьми та підлітками відіграють служби у справах неповнолітніх.

Виходячи з Конституції України та Конвенції ООН про права дитини, Закон України «Про органи та служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», введений в дію у 1995 p., визначив правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх, спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактика правопорушень серед неповнолітніх.

Служба у справах неповнолітніх районних держадміністрацій (міськвиконкомів) здійснює практично всю діяльність по захисту прав і законних інтересів неповнолітніх. За обсягом своїх можливостей і повноважень вона є основною ланкою в структурі органів і служб, на яких покладена конкретна робота з неповнолітніми. Основні завдання Служби: здійснення державної політики щодо соціального, правового захисту неповнолітніх та попередження правопорушень серед них, зокрема надання їм інформаційної, правової, психолого-педагогічної, медичної та соціальної допомоги; профілактична робота з неповнолітніми та батьками, що спрямована на попередження скоєння неповнолітніми правопорушень та злочинів, запобігання прояву негативних явищ у підлітковому середовищі; координація зусиль місцевих органів державної влади, органів самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у вирішенні питань соціального і правового захисту неповнолітніх, організації роботи щодо запобігання правопорушенням та бездоглядності серед них.

Служба у справах неповнолітніх разом з кримінальною міліцією у справах неповнолітніх бере участь у перевихованні підлітків, які: відбували покарання у вигляді позбавлення волі у ВТК; засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі; повернулися із шкіл чи профтехучилищ соціальної реабілітації; засуджені до громадських та виправних робіт; звільнені від відбування покарання з випробуванням; звільнені від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру; амністовані; схильні до вживання наркотичних речовин.

Наприклад, у структуру Служби у справах неповнолітніх м. Києва входять: міський психологічний центр, служба «Телефон довіри», притулок для неповнолітніх, з 2000 р. — медико-оздоровчий соціально-реабілітаційний центр для неповнолітніх — державний навчально-виховний та лікувально-профілактичний заклад санаторного типу. Він забезпечує поєднання загальноосвітньої підготовки в обсязі державних вимог, оздоровлення та реабілітацію неповнолітніх, що потребують особливої соціальної, психологічної, педагогічної допомоги.

Службою у справах неповнолітніх м. Києва разом з кримінальною міліцією організований оздоровчий табір праці, відпочинку та соціальної реабілітації. До трудових загонів таборів залучаються підлітки та молодь віком 14-17 років з числа неповнолітніх, які перебувають на обліку, і ті, які не навчаються і не працюють. Співробітниками міського психологічного центру складені психологічні характеристики на кожного підлітка, розроблені рекомендації для батьків, педагогів щодо корекції поведінки та переорієнтації цих підлітків на нові життєві, моральні та духовні цінності.

Важливу роль у роботі з дезадаптованими дітьми та підлітками відіграють центри соціальних служб для молоді, насамперед спеціалізовані служби при цих центрах: Служба психологічної допомоги «Телефон довіри», Кризовий центр соціально-психологічної допомоги, Служба соціальної підтримки сімей «Родинний дім», Служба вторинної зайнятості молоді та ін. Основні завдання кризових центрів соціально-психологічної допомоги — надання комплексної психологічної, соціально-педагогічної, соціально-медичної, соціально-економічної, юридичної та інформаційної допомоги дітям, молоді та різним категоріям сімей, які перебувають у кризовій ситуації, зазнали різних форм насилля; здійснення соціально-реабілітаційних заходів щодо відновлення соціальних функцій, психологічного і фізичного стану осіб, які зазнали насильства або перебувають у кризовій ситуації.

Соціальний працівник, який прагне ліквідувати всякого роду відхилення у поведінці підлітка, повинен вибрати головним об’єктом уваги зовсім не правопорушення і навіть не дезадаптацію, а причини їх виникнення, в тому числі соціально-психологічні, що ведуть дитину із світу нормальних взаємин з людьми у світ ілюзорний, нерідко примітивний, кримінальний, а отже, асоціальний. При цьому особливу увагу слід приділяти тому періодові життя дитини, протягом якого формується її особистість, коло моральних інтересів, сфера міжособистісних взаємин. По-іншому, слід починати з визначення психологічних, педагогічних, соціальних причин як чинників деформації особистості, а не зосереджувати

всю увагу тільки на боротьбі (при цьому, як правило, безплідній) з її численними наслідками.

Основним змістом роботи соціального працівника з «важкими» дітьми і підлітками є створення атмосфери реального співробітництва і партнерства у взаєминах з неповнолітніми. Однаковою мірою є прийнятними і принцип їхнього добровільного звернення за допомогою (пошук допомоги адресатом), і принцип пропозиції допомоги (рух допомоги до адресата). Пропозиція будь-якої допомоги зі сторони соціального працівника повинна «переважати» негативне і недовірливе ставлення до нього підлітка і обов’язково містити в собі не якісь абстрактні схеми, а атрибути підліткової суб-культури — лише після цього можна переходити до вирішення більш глибинних проблем.

У спілкуванні з підлітками соціальному працівникові важливо продемонструвати, що він зовсім не збирається абсолютизувати себе і свої можливості і завжди готовий взяти до відома досвід свого молодшого партнера по спілкуванню, тобто самого підлітка. Довірливі стосунки з підлітками виключають традиційні методи — повчання, моралізування, тотальний контроль, жорстку регламентацію.

Важливим є завдання пошуку нестандартних методів ранньої діагностики і корекції порушеного розвитку підлітків. Найбільш адекватною технологією вирішення цих завдань можна вважати аналітико-перетворювальний метод — коригування особистості дитини, що здійснюється в такій послідовності:

1) психологічна кваліфікація особистісних деформацій підлітка, вияв їх внутрішніх механізмів, визначення рівнів психічних змін, мотиваційно-потребнісної та ціннісно-смислової сфери;

2) визначення на основі проведеного аналізу конкретних завдань і сфер, де можливі профілактичні, дидактичні, корекційні впливи;

3) знаходження, розробка і апробація тактичних прийомів діагностичних і корекційних методик, оптимальних умов, що сприяють їх реалізації.

Із самого початку цієї роботи слід враховувати особливості підліткового віку. «Важкий» підліток, навіть виражаючи на словах готовність «виправитися», не завжди відчуває внутрішню потребу це зробити. Але уже сам факт його згоди контактувати з соціальним працівником, його прихід, наприклад, в центр психолого-педагогічної допомоги чи спортивну секцію, може свідчити про те, що у нього зародились сумніви щодо доцільності звичного для нього життя, нечітке бажання «щось здійснити». З психологічної точки зору це ще достатньо невизначений, дифузний стан, не завжди адекватно усвідомлюваний і оцінюваний підлітком. Він не має певного мотиву, планів подальших дій, розуміння того, як з цим «боротися» і чи потрібно це робити. І саме соціальні працівники, психологи повинні перевести цей дифузний стан в якісно інший ранг — повноцінну потребу в нормальному житті.

Такого роду завдання можуть реалізовуватися в чотири етапи:

1) мотиваційний (створення високої особистісної зацікавленості в пропонованих психокорекційних заняттях);

2) орієнтаційний (вводяться численні мотиви-альтернативи, вибір);

3) установчий (формуються особистісно прийнятні для конкретного підлітка мотиви «змін», наприклад, індивідуальні установки «на тверезість», безконфліктні взаємини з матір’ю);

4) діяльніший (розробка для підлітка розгорнутих планів і програм організації майбутньої поведінки в рамках певної діяльності — спортивної, творчої, навчальної, трудової і т.ін.).

Після діагностики і кваліфікації потребнісного стану соціальний працівник пропонує підлітку попробувати свої сили в різних видах діяльності — від простих контактів із ровесниками в клубі чи гуртку до складних і творчих занять. Підліток повинен мати широкий спектр вибору, щоб першопочатковий дифузний стан перетворити в мотивоутворення, що може бути основою психокорекційного впливу.

Технології з дезадаптованими дітьми та підлітками можна розділити на дві групи: організаційні технології; конкретні технології соціальної роботи.

Організаційні в цілому спрямовані на вияв дітей групи ризику, діагностику їх проблем, розробку програм індивідуально-групової роботи і забезпечення умов для їх реалізації.

Етапами реалізації організаційних технологій можуть бути такі.

1. Формування банку даних дітей та підлітків групи ризику. Здійснюється соціальними працівниками спільно з службами у справах неповнолітніх, кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, органами освіти, охорони здоров’я, соціального захисту. У цілісний банк даних включається інформація про дітей і підлітків таких категорій: діти із сімей, які знаходяться у соціально небезпечному становищі; бездоглядні і безпритульні діти; діти, які займаються бродяжництвом; діти, які знаходяться в соціально-реабілітаційних центрах, притулках, спеціальних навчально-виховних закладах соціальної реабілітації; діти і підлітки, які скоїли правопорушення; діти, які не підлягають кримінальній відповідальності у зв’язку з недосягненням віку та ін.

При формуванні банку даних уточнюються такі позиції: які підстави взяття на облік, які структури працюють з підлітком, яка робота здійснюється для вирішення проблеми і що для цього ще можна зробити.

Формуючи банк даних, спеціаліст дотримується принципу конфіденційності, інформацією користується лише для службових цілей.

2. Діагностика проблем особистістю і соціального розвитку дітей і підлітків, які потрапили в сферу діяльності соціального працівника Соціальний працівник вивчає індивідуальні особливості дитини, з’ясовує її інтереси і потреби, труднощі й проблеми, конфліктні ситуації, відхилення в поведінці, визначає їх причини, відслідковує джерела виникнення конфліктних ситуацій, досліджує умови і особливості взаємин у мікросередовищі життєдіялі.ності дитини.

Можна визначити такий алгоритм вивчення особистості дезадаптованої дитини:

1. Загальні дані про дитину.

2. Стан здоров’я, особливості фізичного розвитку, відповідність фізичного розвитку вікові (зріст, вага, дефекти зору, слуху, порушення постави і т.ін.).

3. Спрямованість особистості (егоїстична, ділова, громадська; характеристика усвідомлених мотивів; погляди І переконання, інтереси, прагнення, мрії, ідеали, цінності).

4. Самооцінка (занижена, завищена, адекватна), рівень домагань; вимогливість до себе; ставлення до критичних зауважень учителів і товаришів; ставлення до самовиховання і його прояв.

5. Темперамент (риси якого типу темпераменту переважають — сангвінік, холерик і т.д.).

6. Особливості емоційно-вольової сфери (характер емоційної реакції на педагогічну дію; розвиток почуттів: моральних, інтелектуальних, їх глибина і стійкість; ступінь емоційної збудливості; зовнішнє вираження емоційних переживань; вольові особливості: цілеспрямованість, самостійність).

7. Здібності (загальні і спеціальні).

8. Характер (які позитивні і негативні якості характеру виявляються у ставленні до навчання, праці: активність, добросовісність, відповідальність, брехливість, впертість; у ставленні до людей (старших і молодших) виявляються: повага, доброта, грубість, егоїзм, жорстокість; у ставленні до себе — скромність, гідність; чи має шкідливі звички: куріння, лихослів’я, вживання спиртних напоїв, наркотичних речовин).

9. Характеристика міжособистісних взаємин вихованця:

а) в сім’ї (умови сімейного виховання, характеристика сім’ї за структурою, матеріальним забезпеченням, виховним потенціалом, особливостями взаємин між дорослими членами сім’ї, взаємин дитини з дорослими, позиція дитини в сім’ї);

б) у шкільному колективі (характеристика колективу, соціальний статус учня, його становище в колективі (лідер, популярний, прийнятий, ізольований), ставлення вихованця до думки колективу, симпатії, антипатії);

в) у сфері вільного спілкування (з ким спілкується у вільний час, до якої ірупи входить, яка спрямованість групи, яке становище займає в групі і які потреби в ній задовольняє, як і з ким проводить дозвілля).

Організаційні в цілому спрямовані на вияв дітей групи ризику, діагностику їх проблем, розробку програм індивідуально-групової роботи і забезпечення умов для їх реалізації. Етапами реалізації організаційних технологій можуть бути такі.

1. Формування банку даних дітей та підлітків групи ризику. Здійснюється соціальними працівниками спільно з службами у справах неповнолітніх, кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, органами освіти, охорони здоров’я, соціального захисту. У цілісний банк даних включається інформація про дітей і підлітків таких категорій: діти із сімей, які знаходяться у соціально небезпечному становищі; бездоглядні і безпритульні діти; діти, які займаються бродяжництвом; діти, які знаходяться в соціально-реабілітаційних центрах, притулках, спеціальних навчально- виховних закладах соціальної реабілітації; діти і підлітки, які скоїли правопорушення; діти, які не підлягають кримінальній відповідальності у зв’язку з недосягненням віку та ін.

При формуванні банку даних уточнюються такі позиції: які підстави взяття на облік, які структури працюють з підлітком, яка робота здійснюється для вирішення проблеми і що для цього ще можна зробити.

Формуючи банк даних, спеціаліст дотримується принципу конфіденційності, інформацією користується лише для службових цілей.

2. Діагностика проблем особистістю і соціального розвитку дітей і підлітків, які потрапили в сферу діяльності соціального працівника. Соціальний працівник вивчає індивідуальні особливості дитини, з’ясовує її інтереси і потреби, труднощі й проблеми, конфліктні ситуації, відхилення в поведінці, визначає їх причини, відслідковує джерела виникнення конфліктних ситуацій, досліджує умови і особливості взаємин у мезосередовищі життєдіяльності дитини.

Можна визначити такий алгоритм вивчення особистості дезадаптованої дитини:

1. Загальні дані про дитину.

2. Стан здоров’я, особливості фізичного розвитку, відповідність фізичного розвитку вікові (зріст, вага, дефекти зору, слуху, порушення постави і т.ін.).

3. Спрямованість особистості (егоїстична, ділова, громадська; характеристика усвідомлених мотивів; погляди і переконання, інтереси, прагнення, мрії, ідеали, цінності).

4. Самооцінка (занижена, завищена, адекватна), рівень домагань; вимогливість до себе; ставлення до критичних зауважень учителів і товаришів; ставлення до самовиховання і його прояв.

5. Темперамент (риси якого типу темпераменту переважають — сангвінік, холерик і т.д.).

6. Особливості емоційно-вольової сфери (характер емоційної реакції на педагогічну дію; розвиток почуттів: моральних, інтелектуальних, їх глибина і стійкість; ступінь емоційної збудливості; зовнішнє вираження емоційних переживань; вольові особливості: цілеспрямованість, самостійність).

7. Здібності (загальні і спеціальні).

8. Характер (які позитивні і негативні якості характеру виявляються у ставленні до навчання, праці: активність, добросовісність, відповідальність, брехливість, впертість; у ставленні до людей (старших і молодших) виявляються: повага, доброта, грубість, егоїзм, жорстокість; у ставленні до себе — скромність, гідність; чи має шкідливі звички: куріння, лихослів’я, вживання спиртних напоїв, наркотичних речовин).

9. Характеристика міжособистісних взаємин вихованця:

а) в сім’ї (умови сімейного виховання, характеристика сім’ї за структурою, матеріальним забезпеченням, виховним потенціалом, особливостями взаємин між дорослими членами сім’ї, взаємин дитини з дорослими, позиція дитини в сім’ї);

б) у шкільному колективі (характеристика колективу, соціальний статус учня, його становище в колективі (лідер, популярний, прийнятий, ізольований), ставлення вихованця до думки колективу, симпатії, антипатії);

в) у сфері вільного спілкування (з ким спілкується у вільний час, до якої групи входить, яка спрямованість групи, яке становище займає в групі і які потреби в ній задовольняє, як і з ким проводить дозвілля).

10. Участь у різноманітних видах діяльності:

а) ставлення до навчальної діяльності (успішність, рівень знань, ступінь сформованості навчальних навичок; основні мотиви навчання, вияв особливого інтересу до якого-небудь предмету; особливості пам’яті, мислення, рівень розвитку уваги);

б) ставлення до трудової діяльності (наявність трудових навичок, умінь, здатність до тривалих трудових зусиль; участь у суспільно корисній праці, наявність трудових обов’язків вдома);

в) вияв стійкого інтересу до якогось виду діяльності (член певної секції, гуртка, клубу);

г) наявність професійної спрямованості (наміри, орієнтація, мотиви вибору майбутньої професії).

11. Причини відхилень у поведінці:

а) відхилення від норми через стан здоров’я (порушення у фізичному і психічному здоров’ї, відставання в рості, акцентуації характеру, неврози, дефекти пам’яті, мислення);

б) порушення в сфері міжособистісних взаємин (непопулярний, ізольований в класному колективі; відкинутий у групі вільного спілкування; конфліктний, відчужений, безконтрольний в сім’ї);

в) помилки педагогів (перебільшення педагогічної влади; позбавлення дитини індивідуальних стимулів; покарання, пов’язані з приниженням особистості дитини; суперечність вимог; поверхове знання особливостей школяра, конфліктні відносини між педагогами і батьками дитини чи між педагогами і дитиною);

г) помилки сімейного виховання («зала’скане дитинство», «задавлене дитинство», «загублене дитинство», «самотнє дитинство», «байдуже дитинство»; відсутність елементар
них психолого-педагогічних знань; перекладання турбот про виховання на школу; відсторонення підлітка від фізичної праці, конфлікти в сім’ї);

д) соціальні причини (суперечності в суспільстві, в мікросоціумі);

є) психотравмуючі ситуації.

3. Розробка програм діяльності з дитиною, групою, спільнотою.

За результатами діагностики соціальний працівник визначає сутність проблем, підбирає адекватні психолого-педагогічні, соціальні засоби для їх ефективного вирішення як індивідуально, так і в групах. Програми розробляються із залученням представників всіх необхідних для вирішення проблеми служб, відомств, адміністративних органів.

Усі програми, що розробляються, повинні відповідати таким вимогам:

¨ доцільності методів, форм і засобів діяльності, зокрема залучення до неї різноманітних служб, відомств, адміністративних органів;

¨ прогнозованості;

¨ можливості вимірювання очікуваних результатів.

4. Забезпечення умов реалізації програм.

Здійснюється розподіл, залежно від мети і завдань програми, участі і відповідальності всіх залучених до реалізації програми сторін. Соціальний працівник організовує реалізацію програми, відслідковує результати, інформує про виконання програми.

5. Консультування.

Передбачається консультування осіб, зацікавлених у вирішенні проблем дітей групи ризику (батьки, вчителі, діти та інші особи).

3. Міжвідомчі зв’язки соціального працівника.

Соціальний працівник виступає організатором і ініціатором побудови зв’язків з організаціями та службами, покликаними надавати допомогу й підтримку неповнолітнім у рамках державної системи профілактики правопорушень неповнолітніх. Організаційна технологія створює каркас для застосування певних технологій індивідуальної чи групової роботи з дітьми, які опинилися в соціально небезпечній ситуації. Зміст тієї чи іншої технології визначається конкретною проблемою дитини. При цьому існують проблеми, найбільш характерні для дітей групи ризику. Однією з них є вживання неповнолітніми алкоголю і наркотиків.

Технологія індивідуально-групової профілактичної роботи з проблем вживання наркотиків може включати такі напрями діяльності соціального працівника.

1. Формування і дослідження банку даних про дітей, які виявляють залежність від наркотичних речовин.

Соціальний працівник на основі банку даних про дітей групи ризику формує окремий, закритий для стороннього доступу, банк даних про дітей, які схильні до вживання наркотичних речовин.

2. Розробка «портрета» узалежнень неповнолітніх. Соціальний працівник реалізує діагностичну технологію і різноманітні методи дослідження соціальних ситуацій неповнолітніх для визначення: типів речовин, що використовуються. підлітками (алкоголь, наркотики, токсичні речовини, медичні препарати); досвіду вживання речовин; джерел залучення до речовин; місць поширення речовин; джерел можливого виникнення узалежнень; ставлення неповнолітніх: а) до вживання речовин; б) до тих, хто вживає; в) до поширення; г) до можливої допомоги.

3. Дослідження джерел інформації про неповнолітніх, які схильні до узалежнень.

Ця функція пов’язана з необхідністю ретельної, постійної експертизи як самої інформації про неповнолітніх, які вживають речовини, що викликають залежність, так і каналів, якими ця інформація може надходити. Робота здійснюється в рамках професійної етики, конфіденційності і таємниці.

4. Розробка схем організації контактів з дітьми і батьками.

Організація позитивних стійких контактів соціального працівника з потенційними клієнтами — неповнолітніми та їхніми батьками полягає: у встановленні довірливо-шанобливої атмосфери взаємин з неповнолітніми; у донесенні до потенційного клієнта значущості для переборення можливих небезпечних узалежнень як позитивних можливостей самої дитини, так і професійної допомоги соціального працівника; у налагодженні зворотного зв’язку із середовищем неповнолітніх і їхнім найближчим оточенням (батьки, педагоги та ін.) шляхом різноманітних опитувань, анкет, інтерв’ю, нерегламентованого спілкування з неповнолітніми.

Основними принципами організації контакту повинні виступати: емоційне і інтелектуальне співпереживання; зацікавленість; сприяння; довіра.

5. Консультування.

Консультування виступає в діяльності соціального працівника в якості інструменту організації контактів з потенційним клієнтом; способом надання допомоги і підтримки дитині, яка має певні проблеми з алкоголем, наркотиками, іншими речовинами, всім неповнолітнім, які звертаються з різноманітними питаннями.

6. Розробка програм профілактичної роботи.

Цей напрям діяльності здійснюється на основі можливостей ефективної взаємодії соціального працівника і потенційного клієнта, що реально виявляється на попередніх етапах роботи.

Програми індивідуальної профілактичної роботи з неповнолітніми, які мають проблеми з узалежненнями, можуть розроблятися і реалізовуватися соціальним працівником лише під контролем наукового консультанта — професійного спеціаліста з питань узалежнень (лікаря-нарколога, психолога, який спеціалізується в цій галузі, та ін.).

Здійснюючи індивідуальну профілактичну роботу, соціальний працівник може: звернути увагу на позитивні сторони особистості дитини, враховуючи які вона розпочинає вирішення своїх проблем; допомогти в усвідомленні відповідальності за вибір стратегії поведінки; сприяти у визначенні кроків з метою виходу із проблемної ситуації; сприяти усвідомленню необхідності звернення до спеціалістів, здатних надати дієву допомогу.

Програми групової профілактичної роботи можуть бути розроблені як: інформаційно-пропагандистські, рольові, ігрові, ділові, дозвіллєві. Вони спрямовані на формування стійкого позитивного ставлення до можливостей власного здоров’я і негативного ставлення до вживання речовин, що викликають залежність.

Надання індивідуальної конфіденційної допомоги і супроводу дітям, які вже мають проблеми з небезпечними для здоров’я залежностями — завдання ще складніше, ніж ефективна соціально-профілактична робота з проблем наркоманії. Самостійно соціальний працівник здатний надавати такого роду кваліфіковану допомогу лише за умови отримання спеціальної підготовки, підтвердженої відповідним документом. В основному ж у цій діяльності соціальний працівник може виступати лише як посередник, організатор позитивних взаємин неповнолітнього, який має проблеми з наркотиками, із спеціалістами, котрі здатні надати йому кваліфіковану допомогу.

Поширеною формою соціальної роботи з підлітками є клубна робота. Вона активно використовується як з метою профілактики, так і соціальної реабілітації і корекції.

Клубна діяльність організовується на принципах добровільності об’єднання людей із спільними інтересами, а також самодіяльності і самоуправління, врахування вікових і соціокультурних особливостей.

Привабливість клубного життя для дітей і підлітків визначається:

¨ ігровою формою засвоєння майбутніх соціальних ролей;

¨ різноманітною за характером діяльністю, котра дозволяє вирішувати проблему професійного самовизначення, самопізнання;

¨ можливістю задовольнити потреби в спілкуванні. На відміну від беззмістовного проведення часу на вулиці підлітки спілкуються в клубі на основі спільних корисних справ, захоплень, інтересів;

¨ гуманістично вибудованими порівняно з вуличними міжособистісними взаєминами (недопустиме є висміювання, приниження, фізична розправа над слабкими і т.ін.);

¨ розвинутим самоуправлінням, відносною автономією від дорослих.

З метою зниження дезадаптації неповнолітніх слід належну увагу приділяти соціально-педагогічній діяльності з підлітковими групами різної спрямованості, яка може реалізовуватися за декількома напрямами:

¨ використання потенціалу існуючих просоціальних груп з метою вирішення завдань педагогізації соціального середовища, створення опосередкованих умов розвитку, реабілітації чи корекції конкретної особистості; надання про-соціальним групам необхідної підтримки;

¨ ініціювання створення груп соціальної спрямованості, таких, як групи «Милосердя», молодіжних соціальних ініціатив, групи взаємодопомоги і взаємопідтримки; включення даних груп у систему соціально-педагогічної діяльності закладу, мікросоціуму;

¨ спільна робота з організаторами дитячого руху з переорієнтації асоціальних груп у просоціальні;

¨ спільна діяльність з психологами, педагогами з виведення окремих неповнолітніх із груп асоціальної спрямованості, переорієнтації їхніх установок і поведінки.

Для ефективної діяльності з переорієнтації асоціальних груп необхідно не лише знати особливості життєдіяльності даної групи, а й мати уявлення про причини появи такого роду груп. Спеціалісти вважають, що успішність даної роботи гарантована лише в тому випадку, коли практичні працівники будуть спрямовувати свої зусилля не на придавлення і руйнування груп, а на викорінення причин та умов, що їх породжують. Разом з тим необхідно пам’ятати, що здійснити переведення всіх асоціальних груп в просоціальні — завдання нереальне. Деякі асоціальні групи, особливо криміногенні, необхідно руйнувати.

Підсумовуючи, слід зазначити, що технології соціально-моральної переорієнтації дезадаптованої особистості визначаються і розробляються з урахуванням індивідуально-психологічних, вікових і статевих особливостей, причин відхилень у поведінці і розвитку дитини. Головна мета соціального працівника у роботі з такими дітьми — пристосувати, адаптувати їх до соціуму, зробити так, щоб їхня поведінка не виходила за рамки соціальної норми, не перешкоджала встановленню гармонійних взаємин з оточуючими.

3. Технологія соціально-педагогічного коригування моральних норм поведінки дітей.

3.1. Особливості процесу коригування моральних норм поведінки.

Педагогічне коригування моральних норм поведінки в умовах шкільної дезадаптації буде ефективним, якщо воно буде обумовлено індивідуальними властивостями школярів (комунікативними вміннями; сформованістю інтегрованої моральної риси "гуманність"; здатність регулювати свої вчинки та поведінку, враховувати наслідки своєї діяльності, протидіяти аморальним явищам); залежить від методичного забезпечення системи уроків, організації позаурочної різнопланової діяльності школярів та реалізується шляхом взаємодії школи, родини і суспільства (спільного виховного впливу сім’ї, школи та потенціалу мікрогруп), розширення морального шкільного середовища.

Дуже актуальним є питання вікових криз. Криза семи — восьми років припадає на початок навчання у школі і якраз охоплює період молодшого шкільного віку. Під впливом цієї кризи у дітей молодшого шкільного віку з’являються, зокрема, і деякі відхилення від норм моральної поведінки, що зумовлені соціально-педагогічними причинами моральної деформації поведінки.

Логіка викладення теми викликає необхідність зіставлення таких феноменів, як корекція, коригування навичок, педагогічне коригування. Проблема корекції в психологічному і дефектологічному аспекті розглядається багатьма вченими. В галузі психології і дефектології використовується переважно термін "корекція". Під корекцією в дефектології розуміють "виправлення, поліпшення". Під впливом досліджень про значення розвиваючого процесу, навчання в цілому (Л.С.Виготський, Л.В.Занков, И.М.Соловйов й ін.) у педагогіці висунуто основний принцип корекції.

Основний принцип корекції — "виправлення дефекту пізнавальної діяльності й емоційно-вольової сфери здійснюється у всьому процесі навчально-виховної роботи з учнями".

Відмінність педагогічного коригування від корекційної роботи в тому, що воно спрямоване не тільки на виправлення окремих порушень, але й на формування особистості дитини; воно охоплює всі категорії дітей і здійснюється спільно педагогами, психологами, дефектологами лікарями соціальними працівниками.

Коригуюча спрямованість властива всій навчально-виховній роботі, що проводиться з дітьми. Вона будується з врахуванням характеру порушень розвитку й індивідуальних особливостей дитини, проте низка завдань має загальний характер і застосовується до всіх видів порушень. Чим раніше почати роботу з педагогічного коригування, тим успішніше і повніше долається недолік. Для педагогічного коригування в молодших класах в тій чи іншій формі проводиться попереднє (пропедевтичне) навчання. На початковому етапі навчання виділяється пропедевтичний період. Особлива увага приділяється груповим або індивідуальним заняттям.

Завдяки тому, що корекція у вітчизняній педагогіці, на противагу зарубіжній, розглядається як вплив з боку вчителя на особистість дитини в цілому і не спрямована на виправлення окремо взятого дефекту, в соціальній педагогіці припускається використання терміну "коригування" Коригування передбачає "внесення виправлення, корективи (поправки, часткового виправлення, зміни)" [3, 558]. Отже, корекція — це те, що відбувається з учнем (внутрішній процес), а коригування (або коригувальна робота) — педагогічна діяльність, спрямована на керування процесами корекції.

Під коригуванням норм поведінки розуміється виправлення, внесення коректив (поправок, часткової зміни) у помилкову поведінку дітей з метою задоволення вимог до моральних норм поведінки, що відповідають історично сформованим базовим соціальним цінностям, регулятивній основі соціально адаптованої поведінки. Необхідність коригування моральних норм поведінки в умовах шкільної дезадаптації з’явилася як засіб усунення небажаної, помилкової поведінки, яка виникає через порушення норм моральної поведінки учнів. Коригування поведінки може бути використане для підвищення якості поведінки, поменшання помилок у трактуванні норм поведінки, зниження ймовірності їх виникнення.

Коригування моральних норм поведінки потрібно починати з моменту вступу дитини до школи. Завданням коригування на цьому етапі є виправлення відступів від поведінки і розвитку існуючих норм поведінки. Значення коригувальної роботи в початкових класах важко переоцінити, оскільки період дошкільного і молодшого шкільного віку — період інтенсивного формування соціальних здібностей, найсприятливіший період навчання нормам поведінки. Для того, щоб цілеспрямовано й успішно проводити коригувальну роботу, необхідно знати, які особливості існують у дітей цього віку і повинні бути зкориговані, у якій послідовності потрібно це робити, які шляхи та засоби виявляються найбільш ефективними.

Коригувальна робота — це не окремо, відокремлено взяті вправи з удосконалювання соціально-психологічної діяльності дитини, а система засобів, що здійснюються в процесі всієї навчально-виховної роботи.

В цілому процес педагогічного коригування моральних норм поведінки в умовах шкільної дезадаптації розглядається як сукупність закономірностей та послідовних дій, спрямованих на розвиток моральності особистості: її моральної свідомості, переконань, ставлень, поведінки. Побудова цього педагогічного процесу проходить з врахуванням індивідуальних (фізіологічних, психологічних, особистісних) особливостей і закономірностей у розвитку кожної дитини — її інтересів, нахилів, поглядів, здібностей, стану здоров’я, культури навчальної діяльності та гуманних взаємин на підставі особистісно-діяльнісного підходу, який реалізується комплексно в найближчому мікросоціумі дитини за умови співпраці всіх учасників виховної взаємодії.

Під соціально-педагогічним коригуванням моральних норм поведінки розуміється цілеспрямований вплив і часткове виправлення під контролем соціального педагога помилкової поведінки на уроках і в позаурочний час з метою доведення застосування учнями моральних норм поведінки відповідно до історично сформованих базових соціальних цінностей на регулятивній основі соціально-адаптованої поведінки.

Конкретні цілі і завдання коригування, а також методи й прийоми педагогічного коригування визначаються в кожному конкретному випадку видом та типом відхилень у поведінці.

Отже, поняття коригування розглядається як соціально-педагогічна діяльність, спрямована на часткове виправлення недоліків. Ми можемо відокремити педагогічне коригування, умовно кажучи, від дефектологічної корекції тільки за об’єктом зусиль: у дефектології — це аномальні, а в соціальній педагогіці — нормальні діти з якимись недоліками поведінки, викликаними, скоріше, соціальними факторами.

Все більша увага соціальних педагогів приділяється питанням індивідуального підходу до дитини на основі вивчення особливостей її психічного розвитку. Знання основ дефектології, питань спеціальної психології і педагогіки необхідне йому для виявлення відхилень від норм поведінки і визначення найбільш ефективних шляхів їх коригування. До змісту поняття "педагогічне коригування" підходять з позиції теорії діяльності, що дозволяє сформувати цілісну концепцію використання його в педагогічній науці і практиці.

3.2. Алгоритм побудови програми соціально-педагогічного коригування моральних норм поведінки у дітей молодшого шкільного віку.

Починаючи розробку програми з педагогічного коригування моральних норм поведінки, враховують такі положення:

• індивідуально-диференційований підхід до учнів, залежно від характеру помилок, що припускаються в поведінці;

• врахування вікових і психологічних особливостей дітей молодшого шкільного віку;

• діяльніший характер навчання;

• мотивація навчально-пізнавальної діяльності в конкретній ситуації спілкування.

Ефективність програми соціально-педагогічного коригування істотно залежить також від часу здійснення інтервенції. Чим раніше виявлено відхилення та порушення в поведінці і чим раніше розпочато коригувальну роботу, тим більше можливість успішного вирішення труднощів у засвоєнні норм моральної поведінки. Інтервенція і коригування не є ізольованими технологіями, вони вплетені в цілісну діяльність соціального педагога, що включає коригування як особливий вид діяльності.

Наведемо модель коригувальної роботи, яка включає чотири послідовних етапи:

· репродуктивно-пояснювальний,

· імітаційно-практичний,

· пізнавально-альтернативний

· проблемно-оціночний.

Перший етап (репродуктивно-пояснювальний) припускає формування уяви про правильну поведінку і підводить дитину до розуміння розбіжностей в поведінці відповідно моральним нормам.

Другим завданням цього етапу є пояснення і показ елементу нормованої моральної поведінки. Цей етап носить назву репродуктивного пояснення — один з ефективних й економних у часі методів виховання. За його допомогою соціальний педагог розкриває перед дітьми суттєві властивості етичних понять, розширює їхнє уявлення. Структура методу пояснення включає такі прийоми, як бесіда, роз’яснення, навчання. Після усвідомлення учнями правил дотримуватися норм моральної поведінки можна переходити до наступного етапу коригувально-педагогічної роботи.

Другий етап педагогічного коригування моральних норм поведінки (імітаційно-практичний) припускає закріплення норм моральної поведінки. Дійовим на цьому етапі роботи є використання вправ на багатократне повторення поєднання різноманітних норм моральної поведінки в різноманітних ситуаціях спілкування: повторення правил, норм поведінки за соціальним педагогом, добір картинок за моральними нормами поведінки, вибір із варіантів картинок — правильної (що відповідає моральним нормам поведінки).

Соціальному педагогу необхідно пам’ятати про те, що імітація дитиною швидко забувається і тому правильно повторену за педагогом дію відповідно до норм моральної поведінки не можна вважати засвоєною, а роботу з коригування — завершеною. Цей етап є лише початковим у коригувально-педагогічній роботі над поведінкою відповідно до моральних норм.

Третій (пізнавально-альтернативний) етап педагогічного коригування передбачає самостійне відтворення дій правильної поведінки. На цьому етапі дії поведінки проводяться дитиною самостійно, без зразка соціального педагога. На пошуково-альтернативному етапі відбувається закріплення вже сформованих навичок моральної поведінки. За допомогою оперативних вправ досягається усвідомлення норми поведінки, що коригується, автоматизація навичок поведінки під час використання її на наступному етапі у власній поведінці. Оперативні вправи аналітичного характеру пов’язані з різноманітними операціями по виділенню норм поведінки з поданих варіантів, визначення поведінки, яка відповідає нормам моральної поведінки, добору норм поведінки на певну ситуацію спілкування. До оперативних вправ конструктивного характеру можна віднести виконання завдань такого роду, як заміна поведінки відповідно до норм моральної поведінки, упорядкування ситуації нормованою поведінкою за моделлю (конструкцією, заданою соціальним педагогом), самостійне конструювання, розширення ситуації взаємодії (додавання до викладеної ситуації відповідних норм поведінки), виправлення помилок поведінки у своїй поведінці і поведінці товариша.

Слід зауважити, що вправи названої групи не можуть призвести до автоматизації навичок поведінки, якщо після них не використовуються проблемно-оціночні вправи, тобто такі завдання, які відповідають останньому етапу соціально-педагогічного коригування.

Пошуково-пізнавальні завдання потребували самостійного аналізу ситуації поведінки, творчого застосування знань норм моральної поведінки. Для проведення проблемно-ситуативних вправ у формі завдань до описаної ситуації учням пропонується після ознайомлення з текстом, висловити свої міркування відповідно до поставленого завдання. Перед соціальним педагогом ставиться мета, щоб виконання зазначеного виду вправ в остаточному підсумку вилилося в міркування (учні повинні виражати власні думки, міркування, звертаючи увагу на дотримання норм моральної поведінки).

На прикінцевому етапі соціально-педагогічного коригування бажана участь батьків у спільній діяльності. До моменту завершення коригувальної роботи необхідно провести спеціальну бесіду-консультацію з батьками і педагогами, що підсумовує результати програми, формулює індивідуальні рекомендації, забезпечує перенесення досягнутого дитиною в практику реальних життєвих відносин. Коригуванню підлягає не тільки поведінка відповідно до моральних норм, але й соціальна ситуація розвитку в цілому, вся система взаємовідносин між дитиною та її соціальним оточенням, побудова якого є результатом спільних зусиль як самої дитини, так і батьків, соціальних педагогів і вихователів.

Тобто перехід моральних вимог у норму поведінки відбувається шляхом зрозуміння дітьми самої ситуації, усвідомлення і переживання ними мотиву вчинку, його наслідків для інших. Відтак, дитина не лише засвоює норму, але й привносить у її змістовну характеристику власний смисл, ця норма набуває для неї особистісної значущості, і, таким чином, забезпечується єдність обєктивного і суб’єктивного засвоєння норм моральності.

Ефективними педагогічними умовами технології соціально-педагогічного коригування моральних норм поведінки молодших школярів в умовах шкільної дезадаптації виступили:

• здатність учнів регулювати свої вчинки та поведінку, враховувати наслідки своєї діяльності, протидіяти аморальним явищам;

• взаємозв’язок коригувальної роботи з соціалізуючими функціями всіх суспільних інститутів;

• цілеспрямований розвиток сприйняття й усвідомлення учнями норм поведінки;

• спільний виховний вплив сім’ї, школи та потенціалу соціуму;

• вмотивованість вироблених розумових дій, спрямованих на засвоєння норм моральної поведінки.

Створення умов для виникнення потреби в спілкуванні відповідно до норм моральної поведінки і мотивів, що спонукають учнів слідувати їм у спілкуванні, сприяє бажанню дітей помічати і виправляти помилки, що допускаються ними в своїй поведінці, й підлітка у поведінці своїх однолітків, перетворення моральних норм у регулятор поведінки молодшого школяра обумовили: співвідношення моральних норм, уявлень і поведінки дітей, єдність об’єктивного сенсу діяльності і її суб’єктивної значущості та залучення дітей до традицій і моральних норм українського народу.

Дата добавления: 2014-01-04