Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Філософське поняття буття. Основні форми буття




Читайте также:
  1. Cпособы формирования сигнала ошибки наведения
  2. I этап: Формирование цели и задач исследования.
  3. V. Поняття про зміни об’єму в хрящах в період гормональної перебудови та в осіб похилого віку , проблеми остеопорозу .
  4. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
  5. Активні форми проявлення конфлікту
  6. Акція як пайовий цінний папір і її основні властивості.
  7. Алгоритм створення головної форми БД
  8. Анализ формирования и использования фонда заработной платы
  9. Аренда государственных предприятий с последующим выкупом арендованного имущества может стать одним из основных направлений формирования негосударственного сектора экономики.
  10. Архівне описування: поняття, види
  11. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.
  12. Ближняя и дальняя зоны. Особенности формирования и распространения колебаний.

ПЛАН

ТЕМА: БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ

Опорний конспект лекції

Типова кореспонденція щодо руху МШП

Зміст господарської операції Кореспонденція  
Дебет Кредит  
1. Оприбутковано придбані МШП за цінами постачальника на суму, без ПДВ  
2. ПДВ  
3. МШП отримані безкоштовно  
4. Відображено суму транспортно-заготівельних витрат, які включаються до складу первісної вартості шляхом складання розрахунку і розподілу ТЗВ 22тзв 631 (685)  
  МШП передано на загально виробничі цілі
5. МШП передано в експлуатацію на адміністративні цілі (наприклад новий дирокол для бухгалтера)
6. МШП використані у збутових цілях (наприклад віник для прибиральниці у магазин)
7. МШП отримані як внесок до статутного капіталу
8. Оприбутковано МШП, виявлені при інвентаризації
9. Передано МШП безоплатно
10. Відсторновано ПДВ (сторно)
           

 

Аналітичний облік МШП ведеться оперативно в кількісному виразі. В бухгалтерському балансі МШП відображаються у ІІ розділі активу за їх первісною вартістю

 

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

 

Полтава-2009

 

1. Філософське поняття буття. Основні форми буття.

2. Поняття субстанції.

3. Філософське поняття матерії. Структурні рівні організації матерії

4. Простір і час

5. Рух і розвиток

 

У найбільш широкому значенні слова буття є всеохоплюючою реальністю, найзагальнішим поняттям про існування всього. Буття – все те, що існує: це і матеріальні речі, і процеси, і властивості, і зв’язки, і відносини. Навіть плоди фантазії, казки, міфи й т. ін. існують як духовна реальність. Тобто буття охоплює як матеріальне, так і духовне. Воно є, таким чином, дещо реально існуюче.

Питання про те, як усе існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття, система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Термін “онтологія” запровадив у ХVІІІ ст. німецький філософ Р. Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв’язків і взаємодій між категоріями й поняттями, відображеними на схемі (див. с.5).



Ця схема відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв’язках та взаємодіях, що реально й об’єктивно, ідеально і суб’єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам’ятаємо, що світ, який є, був і буде, – набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

Серед основних форм буття розрізняється:

Ø буття речей (тіл), процесів, що у свою чергу поділяється на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

Ø буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

Ø буття духовного (ідеального), що існує як індивідуальне духовне й об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

Ø буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід ураховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднано певною загальною основою.

Філософія використовувала терміни “бути”, “буття” для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування.

Антитезою буття, або дещо, є ніщо. Всі конкретні форми буття, наприклад, зірки, рослини, тварини, ніби “виникають” із небуття і стають наявним, актуальним буттям. Але буття вже існуючого, як би довго воно не тривало, приходить до кінця й “повертається” в небуття, втрачаючи дану форму буття.

Діалектика і полягає у тому, що перехід у небуття є знищенням даного виду буття та перетворенням, становленням його в іншій формі. Утворення тієї або іншої форми буття є результатом переходу однієї форми буття в іншу. Небуття завжди відносне, в абсолютному смислі небуття немає.

Категорія буття – одна із найбільш стародавніх філософських категорій. Усі вчення античності містили її як центральну категорію. Чи то була сукупність природних елементів, або логос, який виконував роль енергійного принципу всього існуючого, – все це так або інакше являло собою конкретні форми прояву буття. Інша річ, як тлумачилося таке буття: чи розглядалося воно 1) як дещо первинне або 2) як дещо віддзеркалююче іншу буттєву сутність, яка недосяжна для безпосереднього сприйняття; тобто воно фактично розумілося у діапазоні від почуттів до абстрактних сутностей, або принципів, які організовують видиме буття світу, і є тією або іншою мірою досяжними для пізнання чи, навпаки, недосяжними.

Вперше термін “буття” використав античний філософ Парменід (V–ІV ст. до н.е.) для визначення і водночас розв’язання однієї реальної проблеми. За часів Парменіда люди почали втрачати віру в традиційних богів Олімпу, міфологія стала вважатися вигадкою, тим самим руйнувалися основи і норми світу, головною реальністю якого були боги й традиція. Світ уже не здавався міцним і надійним, люди втратили життєву опору. Філософія Парменіда відчула ситуацію і принесла деяке заспокоєння, бо поставила на місце влади богів владу розуму, владу думки. Але це була не звичайна думка про речі і предмети світу, про потреби повсякденного існування, а абсолютна думка. Лише суще може мислитись, міркує Парменід, а не-суще не може ані мислитись, ані промовлятися. Звичайно, ми можемо мати думку про не-суще (небуття), але ж ця думка сама є, існує, тобто є щось суще, буття. Тому тільки суще, буття є, а не-сущого ж, небуття немає.

Парменід сповістив людей про відкриття нової сили, сили абсолютної думки, яка утримує світ від перекидання у хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, і таким чином людина знову може набути впевненості у тому, що все з необхідністю буде підвладне якомусь порядку.

Після Парменіда вся школа елеатів чітко протиставляла істинне буття – чуттєвому світові, а знання – уяві. Уяві дано лише мінливе, тимчасове, непостійне. Істинне буття є незмінним, вічним, воно досяжне лише для розуму, воно єдине і нерухоме.

“Буття за істиною” і “буття за уявою” мають місце й у Платона, але буття у нього множинне – це світ незмінних і вічних ідей. Множинним є буття й у Демокрита, який розумів його як щось елементарне, просте, подільне на частки (“атом”). Атомів безліч, вони і є буття; а порожнеча, в якій атоми перебувають, – це небуття.

Арістотель зберігає розуміння буття як чогось незмінного, стійкого й нерухомого, але ж він, на відміну від своїх попередників, ставить завдання винайти дещо усталене і у чуттєвому світі, щоб зробити можливим вірогідне наукове знання про мінливий природний світ. Арістотель ототожнює буття і сутність, а під сутністю він розуміє окрему річ, предмет (індивідуум); але ж сама сутність не є тим, що сприймається почуттями, почуттями сприймаються лише властивості тієї або іншої сутності, сама ж вона – єдиний, подільний, невидимий носій усіх цих властивостей – усього того, що робить предмет “саме цим”, не дозволяючи йому злитися з іншими. Тобто буття у Арістотеля – загальний предикат, який відноситься до всіх категорій (якість, кількість, місце, час, дія, стан та ін.). Арістотель подолав протиставлення сфер буття. Характеристика буття як єдності, подільності, сталості залишається у Арістотеля найважливішою; при цьому неділимі як перші сутності (саме ця людина), так і сутності вторинні (людина, жива істота).

Середньовічна християнська філософія розрізняє буття божественне та буття утворене, тобто Бога і світ, який він створює із нічого та підтримує власною волею. Людині надана можливість вільного руху до досконалого божественного буття. Християнство розвиває античне уявлення про тотожність буття і довершеності (блага, істини й краси), а також (у традиції арістотелізму) визначає дійсне буття, тобто актуальне, і можливе буття, тобто потенційне: сутність та існування. Але ж цілком актуальним вважається лише буття Бога.

У епоху Відродження відбулася “реабілітація” тілесності, набув загального визнання культ матеріального, природного буття. В натуралістичних концепціях ХVІІ–ХVІІІ ст. буття тлумачиться як реальність, що протистоїть людині, як суще, яке людина охоплює своєю діяльністю. Тобто буття – це об’єкт, а людина – суб’єкт. Об’єкт – застигла реальність, яка підкорена сліпим законам, що діють автоматично без втручання будь-яких зовнішніх сил. Буття, таким чином, ототожнювалося з природою як деяким механізмом, що діє сам по собі.

У Новий час бере початок інший спосіб тлумачення буття, при якому воно визначається на шляху рефлективного аналізу свідомості (тобто аналізу самосвідомості), або ж на шляху осмислення буття крізь призму людського існування. Теза Р. Декарта “я мислю, отже, я існую” (cogito ergo sum) означає: буття суб’єкта осягається в акті самопізнання. Філософи Нового часу пов’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності. Людина, її свідомість, її проблеми, її життя стали сприйматися як єдине безсумнівне та істинне буття.

Людина в статусі суб’єкта пізнання стала центральною фігурою всіх подальших картин світобудови і світогляду. Відбувся розрив з Абсолютом, який згодом багато філософів ХХ ст. назвали “роковим”, а видатний німецький філософ М. Хайдеггер назвав “онтологічним нігілізмом” [негативне ставлення до чогось]. Це означає відмову від визнання існування такого, незалежного від людини буття, а врешті-решт – відмову від Бога.

Але цей процес ішов поступово. Кант, не відкидаючи існування речей самих по собі, розглядає буття не як властивість речей, а як зв’язок судження: “Буття не є реальний предикат, інакше кажучи, воно не є поняття про щось таке, що могло б бути доданим до поняття речі... У логічному застосуванні воно є лише зв’язка в судженні”. Для Фіхте істинним буттям стає вільна, чиста діяльність абсолютного Я, а матеріальне буття є продуктом цієї діяльності. У Фіхте вперше як предмет філософського аналізу виступає буття культури, буття, створене діяльністю людини.

У Шеллінга буття, або природа, є лише нерозвинутий розум, “що дрімає”.

У системі Гегеля буття розглядається як перший, безпосередній і вельми невизначений щабель у сходженні духа до самого себе; абсолютний дух лише на мить матеріалізує свою енергію, а в своєму подальшому русі й діяльності самопізнання долає відчуженість буття від ідеї та повертається до самого себе, бо сутність буття складає ідеальне. Для Гегеля істинне буття збігається з абсолютним духом і є не інертною реальністю, а об’єктом діяльності, сповненим неспокою, руху й фіксованим у формі суб’єкта.

Тенденція до тлумачення буття як продукту діяльності духу характерна для філософії кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

У деяких філософських концепціях акцент робиться на специфічній формі буття – людському існуванні. У німецького філософа Ф.Ніцше, наприклад, поняття буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. Емпіріокритицизм вбачає єдину буттєву реальність у людських відчуттях, а екзистенціалізм стверджує, що людина – і тільки вона – є істинним та кінцевим буттям, бо питання про буття – це питання про його сенс, а сенс завжди завдає сама людина.

Марксистська філософія ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття “взагалі є відкритим питанням, починаючи з тієї межі, де закінчується наше поле зору” (Енгельс). Буття є тільки те, що може бути визначено (визначити = покласти край, обмежити) науковим раціональним знанням і практикою. Воно є об’єктивний світ (природа й суспільство), даний людині в її предметно-практичній діяльності. Тобто в марксизмі проблема буття аналізується у двох напрямах. Перш за все буття розглядається як матерія, при цьому виділяються різні сфери буття: неорганічна і органічна природа, біосфера і суспільне буття. Другий напрям пов’язаний саме з розглядом суспільного буття, і тут вихідним пунктом є практика та розуміння буття як буття історичного, як результату соціальної практичної діяльності. Буття – це реальний процес буття людей. Крім того, соціальне буття не відокремлено від матерії, у ньому функціонують її універсальні закони.

Таким чином, у ХХ ст. спостерігається послаблення ідеї величного об’єктивного буття Абсолюта, Бога і т. ін. Онтологічний нігілізм дійшов до панування матеріалізму не лише в теорії, а й у житті. Матеріальні потреби були визнані головними, домінуючими в житті окремих людей і цілих спільнот. В умовах відмови від традиційного розуміння буття як вищої та надмежової реальності людині здаються непотрібними різні трансцендентальні акти, тобто вміння виходити за межі чуттєвого досвіду й робити предметом визначення буття, яке не збігається з кінцевим, емпіричним світом. Ніхто вже не розмірковує про вічність.

Поступово втрачається враження того, що взагалі є істинне існування чогось, що має бути основою життя і діяльності людей. Звідси виходить надія людини лише на саму себе, на власний розум. Набувши впевненості у власному розумі, люди повірили у свою здатність змінювати світ, спираючись на закони світобудови, відкриті розумом. Соціальні утопії, вчення анархістів, теорії “наукового соціалізму» – всі вони виходили із міркування про можливості переконструювання суспільства і природи за допомогою розуму та предметно-дійових сил людини. Людина намагалася зайняти місце Бога на Землі. Філософські вчення зреагували на ці намагання по-своєму: метафізична проблема буття перестала їх приваблювати, вона відсунулась на периферію уваги філософів, які зайнялися проблемами гносеології [вчення про пізнання], діяльнісної природи людини, її свободи, прав тощо.

Але ж ХХ століття не виправдало сподівань на розум: страхітливі війни, засоби масового знищення людей, тоталітарні політичні режими, техногенні й екологічні катастрофи продемонстрували нездатність людей влаштувати своє життя на засадах справедливості та розумності.

Розум не забезпечив гармонію і порядок у світі. Виникло відчуття безопорності, хиткості в усіх сферах життя – в економіці, політиці, моралі. На зміну “онтологічному нігілізму” прийшло заперечення розуму і розміркованості людського існування . [Хрестовий похід проти розуму розпочався ще в середині ХІХ ст. Сучасник і учень Гегеля, датський філософ С. К’єркегор виступив проти самовпевнених зазіхань розуму, а Ф. Ніцше оголосив розум “хворим павуком”, павутина якого обплутала життя людей і зробила його виснаженим та знекровленим. Похід проти розуму в ХХ ст. зумовлений небезпекою людського існування: розуму було відмовлено в кредиті довіри з боку людини й суспільства. І саме в зв’язку з цим були згадані і реабілітовані у філософії ХХ ст. імена К’єркегора, Ніцше, Паскаля, інших “критиків розуму”.]

Немає однозначної відповіді на питання: чому люди відмовилися спочатку від Бога як опори буття, а згодом зневірилися в розумі як опорі світобудови і порядку, тобто відмовилися від ідеї буття в його суб’єктивній формі. Людству ще належить або знайти відповідь на це питання, або ж визнати власне безсилля у визначенні подібних питань.

Відмовившись від Бога і не сподіваючись на розум, людина ХХ ст. залишилася віч-на-віч із власним тілом. Розпочався культ тіла, який замінив культ духу й розуму, а це – головна ознака язичництва. Неоязичництво швидко поширилося по планеті завдяки телебаченню і засобам масової інформації: еротика, масові оргії на взірець діонісійських, відкритий вплив на інстинкти та їх задоволення, низка чуттєвих насолод, нестримна експансія людиною власної “натури”. Зростає жах осмислення беззмістовності, алогічності, нерозумності життя, відсутності будь-яких гарантій буття. Сформувалася епоха тотального плюралізму, для якого немає ієрархії цінностей, немає пріоритетів. Виникло величезне розмаїття цінностей, кожна з яких замикається на особистісне “я так хочу”, без будь-яких намагань співвіднести себе з іншими. Ми опинилися в ситуації часів Парменіда: ніхто не знає, як правильно жити, ніхто не має права диктувати, яким повинне бути життя. Все виправдано тим, що нічого в цьому світі не існує вічно і тому немає еталонів істинності й міри буття.

У сучасній філософії постмодерну людині радять не будувати ілюзій із приводу надбання нових цінностей замість зруйнованих старих, а просто сприймати життя таким, яким воно є, без спроб диктувати, яким йому бути. Світ повсякденності перетворився в головну цінність і головну тему філософських міркувань. У цьому світі панують миттєві інтереси кінцевих емпіричних індивидів, кожен із яких вважає себе законодавцем власних етичних, естетичних, політичних та інших прагнень.

Добро, Істина, Краса – ці Абсолютні цінності – відсунуті на периферію суспільного й індивідуального життя і свідомості.

Філософія більше не працює з категоріями “сутність”, “закон”, “причина”, за допомогою яких утворюється усталений порядок буття, його визначеність; головною ознакою суспільства і природи проголошується невизначеність. Розробляється нова концепція самоорганізації природи як процесу взаємодії протиріч: неусталеного-усталеного, дезорганізації-організації, хаосу-порядку. Однозначно передбачити результат такої взаємодії неможливо: в ситуаціях невизначеності діє вірогідність як міра перетворення можливості на дійсність. Згодом вірогідно-невизначені характеристики були перенесені на суспільство.

Отже, розглянуті нами зміни щодо розуміння буття пов’язані з глибинними світоглядними зрушеннями, які філософія осмислює, розглядаючи тему буття кожен раз заново. Нове тлумачення буття у філософії стане можливим у тому випадку, якщо сформується світогляд, докорінно відмінний від сучасного. Але це питання майбутнього.

 





Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 2414; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.005 сек.