Філософське поняття матерії. Структурні рівні організації матерії

Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, – це матеріальний світ. Він містить у собі предмети та процеси, які перетворюються, виникають та зникають, відображаються в нашій свідомості й існують незалежно від неї. Жоден з цих предметів, узятий сам по собі, не може ототожнюватися з матерією, але вся багатоманітність разом із їх зв’язками складає матеріальну дійсність. Усі ці характеристики знаходять конкретний вираз у формуванні та розвитку поняття про матерію.

У історії філософії поняття “матерія” завжди було предметом тривалих суперечок матеріалізму та ідеалізму. Звісно, що матеріалізм, коріння якого занурені в матеріально-виробничу практику людини, вважає проблему матерії і матеріальної світобудови найважливішою, він навіть зробив співвідношення матерії й свідомості основним питанням філософії.

Початково поняття “матерія” ототожнювалось із конкретним матеріалом, із якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння.

Сам термін “матерія” (hyle) був запроваджений Платоном, який намагався з його допомогою пояснити причину розмаїття чуттєвого світу. Якщо ідея у Платона є щось незмінне і визначається через “єдине”, то матерію він вважає “початком іншого” – мінливого, плинного, непостійного. Саме у цій якості матерія і є для Платона принципом чуттєвого світу. Вона вподібнюється позбавленому властивостей субстрату (матеріалу), ще не має форм, вона лише можливість, а не дійсність, тому ототожнюється з небуттям.

Але інші представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки – атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

Арістотель, узагальнюючи здобутки класичної давньогрецької філософії, у книзі “Метафізика” писав, що “більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають, і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, – це вони вважають елементом і початком речей”.

Матерія в перекладі з латинської (“ materia ”) означає “речовина”. Тому матерія ще дуже тривалий час ототожнювалася саме з речовиною. А ще звідси виникла деяка плутанина з використанням термінів “субстанція” і “матерія”, особливо в плані тлумачення одвічності, неутворюваності та незнищуваності певної основи світу.

Етапи у розвитку матеріалістичного напряму в філософії від наївного і метафізичного до діалектичного матеріалізму приносили нові аспекти у розумінні суті й властивостей матерії. Так, у період середньовіччя все матеріальне вважалося продуктом божественного творіння, а разом з тим грішним і не вартим уваги дослідників. Згодом, у ХVІІ–ХVІІІ ст., на хвилі розквіту загального природознавства, механіки і математики в основу тлумачення матерії кладеться вже не якась “першоречовина”, а певний комплекс, сукупність первинних, незмінних властивостей, загальних для всіх матеріальних об’єктів. Так, ознаками матеріальності вважається маса, інертність, протяжність, твердість, непроникність, механічний рух. Носіями цих властивостей вважалися ті ж самі “першоцеглинки”, атоми, незмінні найменші частки.

Якщо для філософів стародавнього світу матерія – це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р. Декарта (ХVІІ ст.) матерія – це складова частинка предмета, а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл – безліч, то матерія – це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута та аксиденса. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття (тобто самостійне, самодіяльне), під атрибутом – невід’ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, під аксиденсом – довільні, випадкові, необов’язкові риси субстанції. Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об’єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: 1) протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла); 2) інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); 3) вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації (причому інертність та вага згодом об’єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і водночас мірою її кількості).

У той же самий час виникає й інша тенденція в розумінні матерії. Так, для Д. Бруно і Б. Спінози матерія – це весь світ у цілому (до того ж Спіноза теж використовує термін “субстанція”). Ця тенденція виявилася більш плідною і набула значно більшого поширення, її продовжують Д. Дідро, П. Гольбах, Л. Фейєрбах. Зокрема, Поль Гольбах дає таке визначення: “Матерія – взагалі є все те, що впливає якимось чином на наші почуття”. Тобто Гольбах визначає матерію як усе те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень абстракції.

Майже до початку ХХ ст. пануючою залишилася так звана механістична картина світу. Але низка відкриттів на межі ХІХ–ХХ ст. (рентгенівське випромінювання, радіоактивність, відкриття електрона та інших частинок, теорія квантів, теорія відносності) зруйнувала механістичну картину світу. Наприклад, з’ясувалося, що атом уже не може вважатися межею подільності, що електрони та інші елементарні частинки вже не підкоряються закону незмінності маси (при колосальних швидкостях маса зростає), що нові об’єкти в науці – фізичні поля (електромагнітне, ядерне, гравітаційне й інші) – взагалі не мають маси спокою, чітких форм, розмірів, а фотон є водночас і елементарною частинкою, і квантом поля й таке інше. Тобто криза в природознавстві стала наявною і потребувала філософського аналізу та узагальнення. З того часу (а саме з 1908 року) в матеріалізмі класичним вважається ленінське визначення матерії як філософської категорії для визначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них. Але ж це визначення є певною мірою обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому із самого початку онтологічний зміст.

Якщо не зосереджуватися тільки на цьому визначенні матерії, то можна відокремити:

Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація[Детермінація – причинна зумовленість].

Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об’єктивність; в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії “матерія” має базуватися на тому, що це – об’єктивно-реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу.

Матерія як філософська категорія – незакостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуюючого в світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об’єктивно-реального буття світу – пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна впорядкованість та інше.

Системність в організації матерії – не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: 1) неорганічного; 2) органічного; 3) соціального.

До структури матерії на неорганічному рівні (неживої природи) з точки зору сучасної науки належать: елементарні частки, фізичний вакуум (особливий стан матерії, де відбуваються складні процеси утворення і зникнення елементарних часток), зірки, молекули, планети, планетні системи, галактики (сукупність взаємопов’язаних планетних систем та зірок), системи галактик, метагалактики (системи взаємодіючих скупчень галактик). Таємниці матерії за межами елементарних часток і метагалактик люди ще не пізнали.

Рівень живої природи включає органічне і соціальне життя. Органічний структурний рівень має підрівні: підорганізмений, організмений, надорганізмений. Нуклеїнові кислоти, білки (доклітинний рівень життя), клітини й одноклітинні організми, багатоклітинні організми (рослини та тварини), популяції (сукупності особів одного виду), біоценози (сукупності популяцій, що мешкають на даній ділянці суші чи води і знаходяться у певному зв’язку з довкіллям), біосфера (глобальна система життя, утворена внаслідок взаємодії біоценозів).

На певному етапі розвитку в біоценозі виникають особливі популяції живих істот, які, завдяки своїй здатності до праці, переходять із біологічного рівня існування на соціальний. У межах біосфери утворюється людське суспільство. На соціальному рівні в структурі матерії можна виділити: особистість, родину, плем’я, народність, націю, клас, расу, суспільство, людство тощо. Обов’язковою умовою функціонування як суспільства в цілому, так і окремих його елементів є духовне життя людей, їх мислення й свідомість.

Матерія невичерпна, тобто розмаїття конкретних об’єктів, у яких вона існує, нескінченне. Але ж безкінечний її зміст не хаотичний; він упорядкований певним чином. Структурні рівні та системна організація матерії сприяють осягненню всієї картини світобудови і цілісності буття.

Матерії притаманні численні властивості: невичерпність, пізнаваність, незнищуваність й інші. Але серед них є такі, без яких вона взагалі неможлива. Такі властивості називають атрибутами. До них належать рух, простір, час.

Дата добавления: 2014-01-04