Дух, душа, свідомість, їх місце в духовному світі людини

ПЛАН

ТЕМА: СВІДОМІСТЬ

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«СВІДОМІСТЬ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

1. Дух, душа, свідомість, їх місце в духовному світі людини.

2. Свідомість, її походження і сутність.

3. Свідомість і несвідоме. Роль несвідомого в житті людини.

4. Свідомість і мова, їх взаємозв’язок.

Проблема свідомості цікавила людство з давніх часів. У історико-філософському плані свідомість нерідко розглядається в контексті таких понять, як дух, духовність, душа. Пояснюється це тим, що свідоме і духовне в діяльності людини тісно пов’язані між собою. Однак світоглядний та методологічний аспекти цієї проблеми вимагають також доповнення і конкретизації їх взаємодії такими поняттями, як “дух” і “душа”.

Слід зазначити, що в європейській культурно-філософській традиції, як відмічається в літературі, виділяються дві сторони духовного: об’єктивно-духовне – безпосередньо не пов’язане з людиною та її намірами, і суб’єктивно-духовне – пов’язане з внутрішнім світом і духовною активністю суб’єкта. Перше переважно позначалося словом “дух”, а друге – словом “душа”.

Декілька зауважень щодо категорії “дух”. Геракліт був одним із перших філософів Стародавньої Греції, який спробував осмислити дух у вигляді Логоса, світового закону, начала всього існуючого. Гераклітівський Логос властивий не лише Космосу, а й людині. Він проникає в її душу, втілюючись і проявляючись у вигляді слова та мислення людини.

У Анаксагора близьким до цього є поняття “Нус”, яким він називав світовий розум, що має повні знання про все і володіє величезною рушійною силою.

На визнанні первинності духовного начала в розвитку природи і суспільства базувалося чимало філософських учень. Носіями цієї ідеї були Платон, Гегель, Сковорода та інші видатні мислителі. Кожен із них по-своєму розумів цю проблему, мав свій підхід при розгляді духу, ідеї, свідомості в історико-культурному процесі. До речі, розмаїття філософських учень, в яких ідея духу виступає то у вигляді поняття (панлогізм), то як божественна субстанція (пантеїзм), чи у вигляді загальної одухотвореності природи (панпсихізм) і т. ін., значною мірою зумовлено цими обставинами. Це ще раз свідчить про те, що роль особи в історико-філософському процесі досить таки вагома. Від видатної особистості значною мірою залежить глибина аналізу духовної ситуації часу, унікальності історичного процесу, прогнозування розвитку подій тощо. Гегель не випадково назвав філософію епохою, осягненою в думці. Звичайно, при цьому не можна недооцінювати належність мислителя до того чи іншого напряму у філософії. Адже об’єктивно істинне знання повинне узгоджуватися з правдою життя.

Отже, категорія “дух” має культурно-історичне призначення. Вона використовується представниками різних філософських течій і шкіл як при розгляді нематеріальної першооснови світу, так і розумової діяльності людини.

Причому у філософських ученнях раціоналістичного напряму дух ототожнюється з мисленням, свідомістю, а в різних течіях ірраціоналізму – з волею, інтуїцією, почуттями.

Спроба Гегеля зобразити мислення у вигляді абсолютного духу, якому він надав форму всезагальності, об’єктивної й абсолютної першооснови всього існуючого, не має собі рівних в ідеалістичній філософії. Серед філософів-марксистів у свій час не приділялося належної уваги аналізу понять “дух”, “душа” та деяких інших категорій. Досить часто вони підмінялися категорією “свідомість”. Ототожнювати поняття “дух”, “духовність”, “духовне життя” з свідомістю немає сенсу. Цілком очевидно, що поняття “духовне життя суспільства” не можна замінити поняттям “свідоме життя”, як і поняття “духовність” особистості істотно відрізняється від її “свідомості”. Смислове навантаження цих понять неоднозначне. Не можна забувати й того, що ототожнення названих понять не сприяє як вивченню духовності індивіда, так і дослідженням космічно-природної основи людського буття. Не варто також абсолютизувати й протиставляти жодного з них, що теж гальмує процес пізнання.

Мають місце й інші нюанси розгляду цієї проблеми. Так, існує припущення, що дух є специфічно космічним утворенням, у якому зосереджена духовна енергія людства. Таким чином намагаються обґрунтувати космічно-природну буттєвість людини.

Відомий французький філософ і палеонтолог Тейяр де Шарден вважав, що існує лише одна реальність – “...енергія, рухома універсальна сутність, звідки все виникає і куди все повертається, як в океан. Енергія, новий дух. Енергія, новий бог”.

Очевидно, справа полягає насамперед у тому, що дійсну сутність духу важко зрозуміти без його зв’язку з людиною. Адже дух притаманний людині, він живе в ній, хоча й існує в різних надіндивідуальних формах, у тому числі у вигляді знання, ідеалів і духовних цінностей, надбань науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії. Дух живиться життям особистості, її духовним світлом.

Похідним від категорії “дух” є поняття “духовність” та “душа”. Духовність – показник соціального буття людини. Вона є проявом внутрішнього світу особистості, спрямованого на спілкування з культурними й природними цінностями. В основі духовності, як і духовного життя людини взагалі, лежить свідомість. Але різні прояви духовності не можна звести лише до свідомості. Як відомо, свідомість не обмежується понятійним мисленням, хоча й виникає на його основі. Вона проявляється не тільки в абстрактно-логічній, а й у чуттєвій формі. Людина здатна миттю усвідомлювати почуття болю, причини ж його виникнення аналізуються дещо пізніше.

Духовність включає в себе також різні прояви чуттєво-емоційної діяльності індивіда. Важко собі уявити людину без надій, мрій, прагнень, переживань. Лише шляхом з’ясування свого місця у світі, відносин з іншими людьми, навколишнім середовищем, з урахуванням набутих знань, переконань, вірувань, сподівань тощо людина стає особистістю.

“Духовність, – відмічав С. Б. Кримський, – пов’язана з вибором свого власного образу, своєї долі та ролі”. Душа – одне із провідних понять в історії філософії, яке тісно пов’язане з розглядуваними раніше філософськими категоріями. Детально не спиняючись на ролі душі в становленні і розвитку духовного життя людини й суспільства, відмітимо лише деякі моменти цього питання. Насамперед, слід зазначити, що душа є осередком духовності в людині. І хоча душею не вичерпується духовний світ індивіда, та все ж вона є джерелом примноження і збереження духовного багатства особистості. Справа, напевно, полягає ще й у тому, що оскільки душа є витоком духовності і свідомості людини, а в надрах її зароджується дух, то вона по суті справи є генератором духовної культури людства.

Дата добавления: 2014-01-04