Соціальні спільності: сім’я, рід, плем’я, народність, клас, нація

Наукою доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, під впливом об’єктивної необхідності. Історично першими спільностями людей були рід, плем’я, сім’я, громада. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва, відтворення самої людини, спільне протистояння стихіям природи. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільства, з’явилися класи та народності, а пізніше (у марксистській літературі це пов’язується зі становленням універсальних капіталістичних відносин) соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом – нацією.

Розглянемо кожну із зазначених груп окремо.

Сім’я існує з найдавніших часів. Стійкість цього соціального об’єднання ґрунтується на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні і соціалізації в суспільстві дітей, догляді за стариками. Сім’я – це соціальна структура, яка ґрунтується на кровному родстві, шлюбі, всиновленні, загальному бюджеті і побуті, об’єднана взаємодопомогою й відповідальністю. Історія сім’ї надзвичайно цікава. Вона постає як об’єднання чоловіків і жінок для статевих контактів, які спочатку були впорядковані; згодом сім’я базується на такій формі шлюбу, як полігамія (багатошлюбність), нарешті, вона стає моногамною, тобто її складають один чоловік і одна дружина. Сім’ї бувають прості (чоловік та жінка), нуклеарні (з дітьми), розширені (складні), неповні (одиночки), альтернативні (гетеросексуальні, одностатеві), дистанційні (сім’ї космонавтів, геологів тощо). Досі ще існують сім’ї, де верховодять жінки (матріархат), де жінки офіційно мають декількох чоловіків (поліандрія) і навпаки (полігінія), де чоловіки мають кількох жінок.

Важливими і необхідними умовами для утворення сім’ї є природно-біологічна основа (фізична можливість установлення і підтримки сімейних відносин), матеріально-економічна основа (забезпечення здорового побуту сім’ї), правова основа (укладання шлюбу), соціальна основа (вільна згода на шлюб, рівність прав, обов’язків і відповідальності сторін у сімейних стосунках) і морально-етична основа (любов).

Сім’я у своєму розвитку проходить кілька етапів: створення сім’ї, початок і кінець народження дітей, “пусте гніздо” – етап, пов’язаний з одержанням самостійності проживання останньою дитиною, і припинення існування сім’ї, пов’язаний зі смертю чоловіка чи дружини або з їх розлученням.

За місцем проживання сім’ї бувають неолокальними (які мешкають окремо від батьків, родичів), патрилокальними (сумісне проживання з батьками нареченого) і матрилокальними (з батьками нареченої).

Однією із суттєвих складових характеристик сім’ї є загальний побут. Побут – це соціальна невиробнича сфера життя, де задовольняються потреби людей у їжі, одязі, житлі, підтримці здоров’я, організації дозвілля тощо. Розумно організований побут благотворно впливає на всі сторони соціального життя, перш за все на трудову активність, суспільну діяльність, настрій і поведінку людей у цілому. Побут – явище соціально-історичне. Він безпосередньо залежить від досягнутого в суспільстві рівня матеріального і духовного виробництва, достатку, від виховання членів сімей. Сфера побуту припускає різновиди домашньої праці, її раціональну організацію і розподіл між всіма членами сім’ї. Зрозуміло, що на стабільність сім’ї впливає не тільки зростання матеріального добробуту, зарплати, піклування про дітей, поліпшення умов відпочинку трудящих, рівня їх медичного обслуговування, але й організація сфери побуту й послуг із метою полегшення всіх видів домашньої праці та вивільнення часу для самостійної організації дозвілля, підвищення культурного рівня, гармонійного розвитку кожного члена сім’ї як особистості.

Як би там не було, сім’я існує, працює і відпочиває, виконує певні функції в суспільстві і, як свідчать демографи, не збирається віддавати їх будь-якій іншій соціальній групі.

Рід – це група певних родичів, що ведуть своє походження по одній із ліній (материнській чи батьківській), які усвідомлюють себе нащадками спільного предка і мають спільне родове ім’я. Рід виник із первісного людського стада на зламі нижнього і верхнього палеоліту як осередок суспільного життя та регуляції шлюбних відносин.

Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є: вибори (звільнення) старійшини (вождя), рівність усіх членів роду, відсутність майнових відносин (рівний поділ майна), захист, взаємодопомога, єдине місце поховання, регулювання шлюбних стосунків (суворе дотримання екзогамії – заперечення шлюбів у межах одного колективу). Саме ці риси забезпечили, з одного боку, збереження пережитків цієї форми спілкування людей до наших днів, із другого – розвиток роду у більш широке соціальне об’єднання – плем’я.

Плем’я кількісно охоплює декілька родів, якісно визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, традиціями, самосвідомістю. Племінні відносини, їх пережитки і досі стійкі, хоч і поступаються сімейним (досить нагадати традиційно-племінний уклад життєдіяльності північноамериканських індіанців, курдів, афганців, деяких народів Кавказу, Крайньої Півночі, Середньої Азії). Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем’я вже не могло без них обійтися. Це зумовлено зміною характеру діяльності. Радикальні зміни у стосунки між людьми вніс поділ суспільної праці, який дав поштовх розвитку виробництва, продуктивності праці, формуванню залишкового продукту, обміну і торгівлі ним. Обмін результатами діяльності, залишками спричинив нерівномірність його концентрації у різних членів племені. Деякі з них, насамперед племінна верхівка, стали власниками майна (приватними власниками), що виділило їх в особливу соціальну групу – клас власників, яким протистояв клас одноплемінників, які цієї власності не мали (табір останніх також поповнювали і полонені племені). Для регулювання стосунків між представниками обох таких спільностей виникла необхідність у запровадженні такого спеціального соціального інституту, як держава. Таким чином, на руїнах родоплемінних стосунків людей історично, об’єктивно виникають ще дві різнопланові соціальні спільності – народності і класи.

Народність виникає з потреби збереження внутрішньої спільності людей, що формувалася під впливом їх проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування єдиною мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв, узагальнених рис характеру (психології).

У даному відношенні спостерігається протидія двох тенденцій: з одного боку, приватна власність розмежовувала людей на різні соціальні полюси, з іншого – небажання втрачати надбання історично сформованої єдності гуртувало їх у рамках однієї народності. Перша потреба зумовила формування і розквіт класів, друга – народностей та націй. Народність як історична спільність людей утворюється з племен і передує нації. Але для неї ще є характерною натуральне господарство, слабкість економічних зв’язків, відносна ізоляція й замкнутий спосіб життя (як пережиток і досі у світі існує близько 3 тис. народностей і 8 тис. діалектів).

Звичайна історія все ж не стояла на місці. Виробництво, культура розвивалися, зростала продуктивність праці, вдосконалювались техніка і технології. На зміну натуральному виробництву продуктів приходить капіталістичне товарне виробництво. На руїнах народності виникає така соціальна спільність, як нація.

Від періоду становлення капіталістичних суспільних відносин і фактично до кінця ХХ ст. жодне соціально значуще питання не могло бути розв’язаним без урахування класового й національного розмежування людей у суспільстві.

Про існування соціальних класів мислителі знали давно. Факт їх наявності спочатку пов’язувався із Богом, із природним плином історії і майновим розшаруванням людей у суспільстві (Платон), із боротьбою за виживання людей у певних географічних умовах (соціал-дарвінізм), із відмінностями в ідеях, психології, рівні морального й інтелектуального розвитку людей (Р. Сенгерс), із розмірами прибутку, стилем і способом життя, спільністю суспільних інтересів та ступенем володіння політичною владою, освітою, житлом, одягом тощо (теорія соціальної стратифікації – Т. Парсонс, С. Ліпсет). У марксистській літературі виникнення класів пов’язується з процесом розпаду первісного ладу внаслідок суспільного поділу праці й появи приватної власності на основні засоби виробництва. Класи – це великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, за способами одержання і розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні. За даною методологією прийнято розглядати основні й неосновні класи. Першими з них є ті, існування яких зумовлено способом виробництва, що визначає тип даного суспільства (основні класи капіталістичного суспільства – буржуа і пролетарі), другими – ті, які залишилися від старого, віджитого суспільства або постають як носії майбутнього способу виробництва (неосновні класи феодалізму – ремісники, торговці; капіталізму – феодали, селяни, міщани).

Слід зауважити, що в умовах рабовласницького та феодального суспільства класи існували не в чистому вигляді, а у формі каст і соціальних станів. Каста є замкнутою ендогамною групою людей, пов’язаних між собою професією, що передається у спадок, традиційними заняттями, й обмежена в спілкуванні з іншими групами. Межі каст установлювала держава та церква. Між членами каст також заперечувались змішані шлюби. Доля людини раз і назавжди визначалася самим народженням у відповідній касті.

У соціальному стані порівняно з кастою принцип наслідування дотримувався не так суворо. Право перебування у тому чи іншому стані одержувалося від державної влади (приклад викупу із кріпацтва Т. Г. Шевченка). Так, у феодальній Франції суспільство поділялося на такі соціальні стани, як духівництво, дворянство і так званий третій стан людей. У Росії до лютого 1917 року існували наступні соціальні стани народонаселення: дворянство, духівництво, селянство, купці і міщани.

Між класами у суспільстві встановлюється широкий спектр відносин: у матеріальному виробництві – відносини щодо власності (розподілу, обміну, споживання матеріальних благ); у соціально-політичній сфері – щодо влади, законності і права, соціального становлення людей; у духовному житті – щодо духовно-культурних, ідеологічних та релігійних цінностей. Регулятивні механізми (традиції, мораль, політика, право, релігія) забезпечують їх узгодженість і соціальну злагоду суспільства доти, доки у класів не визріває повна протилежність із цих фундаментальних питань. Зазначена протилежність може загострюватись (що відбулося з середини ХІХ до початку ХХ ст. у більшості європейських країн) і згасати (наприклад, від середини ХХ ст. до наших днів у високоіндустріальних державах). Загострення суперечностей призводить до конфлікту, що відбиває такий термін, як “класова боротьба”. Соціальний статус та роль її у розвитку суспільства в соціальній філософії трактується по-різному.

Але матеріальні і духовні блага створюються не класовою боротьбою, а творчою працею людей, згуртованих у єдину конструктивну силу соціально-стабільної системи. Таким чином, рушієм історії є не лише класова боротьба, а й соціальна злагода, не лише клас – гегемон, а й інші соціальні верстви населення; і не лише революції, а й соціальні реформи, що проводяться прогресивними силами суспільства.

Розглянемо ще одну з головних (поряд із класами) характеристик соціального суб’єкта – його національні ознаки. Як і класова, національна домінанта є особливо актуальною для вивчення в сучасному суперечливому суспільстві. На сьогодні з близько 1000 різноманітних етносоціальних груп лише 170–175 народів піднялися у своєму розвитку до рівня нації. Із 190 існуючих нині держав – понад 9/10 є багатонаціональними. Що ж таке нація? В чому полягає специфіка національних стосунків? Національній чи класовій домінанті буде віддана перевага при розв’язанні гострих соціальних проблем?

Світова література не має єдиної думки щодо визначення поняття “нація”. Його пов’язують з інтегративною особливістю ідей (Г. Кон), із національною самосвідомістю (В. Сульцбах), із спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі (О. Бауер), із біофізичною етнічною реальністю, втіленою в ту чи іншу соціальну форму (Л. Гумільов), зі спільністю економічного життя, території, мови, культури і деяких особливостей характеру (Й. Сталін). Сучасна соціальна філософія націю трактує як спільність людей, що формується завдяки діалектичній єдності таких засад:

1. Територіальних (кожна нація має і охороняє свою територію як джерело її живучості).

2. Етнічних (основні етнічні засади – самосвідомість, мова, спільність походження, історії).

3. Економічних (навіть в умовах соціально-класової поляризації спільність господарських зв’язків консолідує людей).

4. Загальнокультурних (нація згасає, коли гине її культура, мова, порушуються її традиції, нехтуються звички, забувається історія).

5. Психологічних (нація має спільні особливості психічного складу, національний характер).

Таким чином, і етнічне, і соціальне формують визначення нації. Всі засади нації потрібно розглядати лише в органічному взаємозв’язку, тому ми не зможемо абсолютизувати будь-яку сторону нації, що може призвести до викривленого (географічного, біологічного, психологічного) розуміння нації, яке трапляється в літературі.

Нація є соціальною спільністю людей, але не зводиться лише до цього, а включає і природне, й етнічне, і психологічне. В нації не можна не враховувати природне (біологічне), тому що без нього ми б не існували як живі національні індивіди. Однак термін “нація” охоплює не всю біологію людини, а лише певну її частину. Друга ж частина біологічного, яка соціалізується в процесі взаємної життєдіяльності людей у суспільстві і, в зв’язку з цим, дозволяє нам об’єднувати, узагальнювати за біологічними ознаками людей у групи, описується поняттям “раса”. Таким чином, нація і раса – поняття не тотожні. У цьому більше соціального, у другому – природно-біологічного. Расові ознаки (колір шкіри, форма носа і т.п.) не впливають на функціонування людини як особистості. Соціально-історично расові ознаки дістали викривлену інтерпретацію (вищі і нижчі раси в расистських теоріях). У даному відношенні слід завжди пам’ятати народну мудрість, яка давно усвідомила істину: “Немає поганих народів, є просто погані люди”.

Наріжним каменем мудрої організації суспільного життя є зважене врахування специфіки національних відносин, здійснення продуманої, теоретично обґрунтованої національної політики. Національні відносини існують у таких формах: взаємозв’язки між націями; особисті стосунки представників різних націй; стосунки між людьми однієї й тієї ж нації. В сучасних умовах простежується чітка тенденція зростання пріоритетності консолідуючої ролі національного в суспільстві порівняно з класовою солідарністю. Виходить, що національне в стосунках між людьми, народами, державами є більш впливовим, ніж вважалось досі (відомо, що десятки і сотні колишніх білогвардійців зі зброєю в руках боролися проти фашистської навали на радянську Росію; з іншого боку, у складі фашистської партії поряд з іншими групами налічувалося 32 % робітників і 11 % селян, а чомусь сьогодні при розв’язуванні міжнаціональних конфліктів не відчувається провідна роль робітничого класу).

У галузі національних відносин існує велика кількість проблем та суперечностей, і прямолінійні підходи до їх розв’язання не дають бажаних результатів. Нині серед таких проблем можна виділити такі:

1. Проблеми міжнаціонального економічного спілкування (функціонування єдиного економічного комплексу у нас фактично припинено, а нових економічних зв’язків, які б задовольняли потреби людей, ще не створено).

2. Мовна проблема (прямолінійне впровадження двомовності призвело до руйнації національних мов).

3. Проблема національних меншин (у 80-і роки в Україні неукраїнське населення складало 26,44%).

4. Проблема національних територій (напр., щодо Криму і Севастополя, грузинсько-абхазький і вірмено-азербайджанський територіальні конфлікти).

Складність та суперечливість національних відносин вимагають делікатного, тактовного, зваженого й толерантного ставлення однієї нації до іншої. Важливішим напрямом роботи з розв’язання національних проблем є забезпечення дружнього співіснування народів колишнього СРСР на засадах взаємовизнання їх суверенності, незалежності і всебічної взаємодопомоги. Найефективніший шлях розуміння національно-особливого проходить через культуру. Знання національної культури, традицій, звичок, обрядів, мови виховує шанобливе ставлення до народу, дає змогу зрозуміти національне як самобутнє й разом із тим як загальне надбання цивілізації. Оволодіння культурою дає змогу подолати як національну бундючність, націоналізм, так і шовінізм, що однаковою мірою отруюють стосунки людей, виступають чинниками дестабілізації суспільного життя.

Таким чином, в умовах соціальної сфери життя різноманітні соціальні групи соціальної структури: малі і великі, формальні і неформальні, сімейні, вікові і статеві, професійні, міські і сільські, національні і класові постійно спілкуються між собою, взаємодіють та розвиваються. Одна й та ж сама людина водночас може належати до різних соціальних спільностей, переходити з однієї групи в іншу. Люди живуть у єдиному соціокультурному та природно-історичному просторі, що позначається кордонами держави, вони мають спільні інтереси, історію, долю. У своїй сукупності вони є народ цієї держави. Які б соціальні групи не утворювались та зникали (сім’я, рід, плем’я, нація чи клас) народ завжди залишається суб’єктом історичного процесу. Він зберігає себе як етносоціальна спільність незалежно від того, які соціальні та національні катаклізми не впливали б на його історію: повстання рабів чи селянські бунти, буржуазні і пролетарські революції чи заколоти “верхів”, міжнародні конфлікти, світові чи громадянські війни.

Дата добавления: 2014-01-04