Гормони підшлункової залози. Протидіабетичні засоби

Препарат гормону паращитоподібних залоз

Навколощитоподібні залоз и продукують паратгормон. Його фізіологічна дія заклювається в підвищенні рівня іонізованого кальцію в плазмі крові. Це досягається збільшенням всмоктування іонів Са²⁺ в шлунково-кишковому тракті, стимуляцією розмоктування (резорбції) кісткової тканини, підсилення реабсорбції кальцію в ниркових канальцях.

Паратиреоїдин для ін’єкцій (Рarathyreoidinum pro injectionibus) є препаратом паратгормону. Застосовується для попередження тетанії, зумовленої гіпокальціємією при гіпопаратиреозі. Дія препарату проявляється після підшкірного та внутрішньом’язового введення через 2-3 години. Тому при нападах тетанії його використання необхідно комбінувати із внутрішньовенним введенням кальцію хлориду.

(препарати інсуліну та синтетичні гіпоглікемічні засоби)

У панкреатичних острівцях Лангерганса. Які за об’ємом склдають 1-2% від маси підшлункової залози, утворюється 3 види гормонів: бет-клітини синтезують інсулін, альфа-клітини –глюкагон.дельт-клітини-сомтостатин.

Інсулін є складним білковим гормоном, який містить 2 амінокислотні ланцюги, сполучені двома дисульфід ними мостиками. Найбільш сильним специфічним стимулятором синтезу та секреції інсуліну є глюкоза.

Фізіологічна дія інсуліну полягає в регуляції вуглеводного, жирового та білкового обмінів. Основна біологічна роль гормону- зниження рівня цукру в крові. Це досягається стимуляцією траспорту глюкози в клітини та ви користання її у циклі Кребса. Інсулін підвищує захват глюкози печінкою та синтез із неї глікогену. З іншого боку, гормон пригнічує глікогеноліз (розкладання глікогену) та глюконеогенез (синтез глюкози з не вуглеводних компонентів). Суть впливу інсуліну на жировий обмін полягає у стимуляції літогенезу (утворення жирів) і пригніченні лі полізу (розкладання жирів). У результ аті збільшується їх відкладання і зростає маса тіла. Інсулін проявляє анаболічну дію, одночасно гальмує розпад білків у м’язах та печінці.

Глюкагон є контрінсулярним гормоном. Під його впливом підвищується рівень цукру в крові.

При відсутності або недостатності секреції інсуліну розвивається цукровий діабет – diabetes mellitus,яким у світі хворіє понад 100 млн. людей.

Клінічна картина, патогенез та лікування цукрового діабету відмінні у хворих молодого та похилого віку, тому розрізняють 2 основні типи захворювання: діабет юнацький та діабет дорослих. За класифікацією ВООЗ (1999р.), вони вони відповідно називаються діабет I та II типу (стара назва – інсулінозалежний та інсулінонезалежний). Вважають, що в етіології діабету I типу відіграє роль спровокований вірусною інфекцією автоімунний процес, який призводить до руйнування клітин, зниження або повного припинення синтезу інсуліну.

При цукровому діабеті спостерігається гіперглікемія: рівень цукру в крові перевищує 4,4-6,6 ммоль/л. Надлишок глюкози виділяється із сечею – розвивається глюкозурія. Підвищення осмотичного тиску в ниркових канальцях за рахунок глюкози спричинює збільшення діурезу – поліурія. Як наслідок, виникає сильна спрага та підвищується споживання рідини – полідипсія. Такі хворі худнуть в результаті підвищеного розкладання жирів та порушення їх синтезу, у них зростає кількість кетонових тіл в крові та розвивається ацидоз. У результаті зменшення синтезу білків, у тому числі утворення антитіл, зни жується імунітет, сповільнюється загоєння ран, розвиваються судинні ускладнення.

Для лікування цукрового діабету застосовують дієту, препарати інсуліну та пероральні проти діабетичні засоби. Не дивлячись на те, що цукровий діабет відомий людству багато століть, його ефективно лікують лише від 1922 року, коли Banting та Best відкрили інсулін. Лікування інсуліном – це замінна терапія, яка часто зберігає життя та працездатність хворого на цукровий діабет. Близько 4% населення індустріально розвинених країн змушені все життя вводити екзогенний інсулін за життєвими показниками.

Існує 4 групи препаратів інсуліну. 1 група – це препарати інсуліну короткої дії, або прості інсуліни. Зниження рівня цукру в крові після їх введення починається через 20-40 хв. Продовжується дія 6-8 годин. Вводять ці препарати підшкірно, внутрішньом’язово та внутрішньовенно.

2 група – препарати інсуліну середньої або проміжної дії. Ефект розвивається через 1-1,5 години після введення, триває 12-14 годин. Ці препарати ще називають інсуліни-semilente. Їх вводять тільки підшкірно або внутрішньом’язово.

3 група – препарати інсуліну тривалої дії (ultralente). Початок їх дії – через 6-8 годин, тривалість дії становить в середньому 24 години (може бути до 36 годин). Вводять їх тільки підшкірно або внутрішньом’язово.

4 група – комбіновані препарати, що містять у своєму складі інсуліни 1 та 2 груп, наприклад 25% простого інсуліну та 75% інсуліну семіленте. Їх також вводять лише підшкірно або внутрішньом’язово.

Доза інсуліну в кожного хворого підбирається індивідуально в умовах стаціонару при постійному контролі рівня цукру в крові та сечі після призначення препарату. Перед тим хворого переводять на дієту №9, в якій обмежується кількіст ь легкозасвоюваних вуглеводів і збільшується кількість таких продуктів, що містять вуглеводи, які важко засвоюються (хліб з висівок, фрукти, овочі тощо).

Для грубого розрахунку потрібної добової дози інсуліну можна виходити з того, що 1 ОД інсуліну сприяє засвоєнню 4-5 г цукру, що виділяється з сечею.

Наприклад, якщо в добовій сечі хворого міститься 200 г цукру, то орієнтовно йому необхідно ввести 40-50 ОД інсуліну на добу. В наш час використовують більш точні методи розрахунку необхідної кількості препарату. Зокрема,якщо глікемія перевищує 16,5 ммоль/л, то лікування розпочинають із введення 20 ОД інсуліну на добу, якщо 11-16,5 ммоль/л – з 10 ОД інсуліну. Після цього дозу інсуліну коригують в більший або менший бік, щодобово змінюючи її на 4 ОД. Як правило, в більшості хворих добова потреба в інсуліні не перевищує 30-50 ОД. Якщо вона є більшою, то добову дозу треба ділити на декілька ін’єкцій. Прості інсуліни вводять за 30-45 хв до їди. Інсуліни середньої дії застосовують одноразово до сніданку. Препарати тривалої дії вводять хворому звечора.

Показання до застосування препаратів інсуліну такі: інсулінозалежний цукровий діабет, якщо дієтотерапія та інші цукрозни жувальні засоби не дають необхідного ефекту. Інсулін також застосовують при діабеті будь-якого типу, якщо він супроводжується ускладненнями (кетоацидозоь, приєднанням інфекції, гангреною тощо). При хірургічних втручаннях, при вагітності хворих на діабет також обов’язково переводять на інсулін. Він абсолютно показаний при діабетичній комі та прекомі.

Діабетична (кетоацидотична, гіперглікемічна) кома – це стан, що розвивається при недостатності інсуліну. Він характеризується накопиченням у крові кетонових тіл, метаболічним ацидозом, дегідратацією та гіповолемією, високим рівнем глікемії.Для лікування діабетичної коми використовують лише інсулін короткої дії. Існують різні методики його введення. Найоптимальніший спосіб – це введення інсуліну внутрішньовенно краплинно з розрахунку 0,1 ОД/кг маси хворого за годину. Протягом перших двох годин вводять інсулін із швидкістю 8 ОД/год. Для цього 1 мл інсуліну, що містить 40 ОД препарату, треба розчинити у 500 мл 0,9% розчину натрію хлориду та проводити інфузію зі швидкістю 30-35 крапель за хвилину.Якщо вихідна глікемія більша, ніж 33,3 ммоль/л, то в першу годину дозу інсуліну збільшують до 16 ОД. При зниженні рівня цукру на 25-50% від вихідного рівня швидкість введення інсуліну зменшують відповідно на 25-50%. Якщо глікемія ни жча 16,6 ммоль/л, то інсулін вводять із швидкістю 4 ОД/год.При зниженні рівня цукру менше. Ніж 11 ммоль/л, переходять на підшкірне введення препарату кожні 6-8 год.

Для ліквідації дегідратації та гіповаолемії хворому проводять внутрішньовенне краплинне введення рідин (краще розчину Рінгера), аж доки він не прийде до свідомості. З метою корекції ацидозу хворому інфузують розчин натрію гідрокарбонату. Для попередження реактивної гіпоглікемії через 4-5 годин від початку лікування починають внутрішньовенно краплинно вводити 5% розчин глюкози. Проводять також симптоматичне лікування. При цьому для корекції артеріального тиску можливе введення лише мезатону, оскільки інші адреноміметики стимулюють глікогеноліз і збільшують рівень цукру в крові.

Ускладненням інсулінотерапії діабету може бути гіпоглікемічна кома. При цьому рівень цукру в крові знижується до 2,78-3,33 ммоль/л і менше.Хворому необхідно ввести внутрішньовенно струйно 20-50 мл 40% розчину глюкози.Якщо стан не прокращується, то через 10-20 хв ін’єкцію повторюють. При відсутності ефекту переходять на внутрішньовенну інфузію 5% розчину глюкози краплинно. Для корекції артеріального тиску і стимуляції глікогенолізу вводять адреналіну гідрохлорид. Для профілактики і лікування набряку мозку показане введення маніту, глюкокортикостероїдів.

Пероральні протидіабетичні засоби поділяються на 2 групи: похідні сульфанілсечовини і бігуаніди. До перших належать бутамід, глібенкламід (манініл), до других – глібутид.

Глібенкламід (Glibenclamidum) є похідним сульфанілсечовини з цукрознижувальними властивостями. Випускається препарат в таблетках по 0,005 г. Механізм дїї препаратів цієї групи полягає в стимуляції секреції інсуліну β-клітинами острівців Лангерганса. Використовується для лікування хворих з інсулінонезалежним цукровим діабетом за таких умов: якщо вичерпані всі можливості дієтотерапії, якщо діабет виник після 40 років, якщо людина хворіє не більше 10 років і немає ускладнень. Препарат призначають по 1 таблетці 1-2 рази на день після їди. Дозу також підбирають індивідуально. При застосуванні глібенкламіду можуть спостерігатися диспепсичні розлади, алергічні реакції, розвиток лейко- та тромбоцитопенії. Внаслідок виснаження β-клітин може розвиватися вторинна резистентність до препарату.

При застосуванні таблетованих проти діабетичних засобів також можливий розвиток гіпоглікемії. Її небезпечність зростає при вживанні цукру та прийомі алкоголю.

Глібутид (Glibutidum) є похідним бігуанідів.Випускається в таблетках по 0,05 г. Цукрозни жувальний ефект препарату зумовлений підвищенням захоплення глюкози периферичними тканинами. Застосовується при інсулінонезалежній формі цукрового діабету, особливо при наявності ожиріння або ліпопротеїнемії, якщо в таких хвори х не вдасться покращити стан дієтою тап застосуванням похідних сульфанілсечовини. Бігуаніди зараз використовуються рідко, тому що на фоні терапії препаратами цієї групи може розвиватися лактоацидотична кома, яка часто призводить до загибелі хворого.

Rp.: Tab.Thyreoidini 0,05 N.50

D.S.По 1 таблетці 2-3 рази на день.

Rp.: Tab.Mercazolini 0,005 N.20

D.S. По 1-2 таблетки 3 рази на день після їди.

Rp.: Parathyreoidini pro injectionibus 2 ml

D.t.d.N. 10 in amp.

S.Внутрішньом’язово по 1 мл 1 рапз на день.

Rp.; Insulini pro injectionibus 5 ml (1ml- 40 OD)

D.S.Ввести підшкірно за 30 хв до їди:

зранку – 0,3 мл, в обід – 0,5 мл,

ввечері – 0,15 мл.

Rp.: Tab. Glibenclamidi 0,005 N.20

D.S.По 1 таблетці 1 раз на день після їди.

Дата добавления: 2014-01-04