Енгельс Ф

Суперечність і її примирення

…Одним з основних заблуджень попередньої логіки і буденної уяви є погляд, ніби суперечність не є таке ж суттєве і іманентне визначення, як тотожність; більше того, якщо вже мова зайшла про ієрархію і обидва визначення ми повинні фіксувати як розрізнені, то слід було б визнати суперечність більш глибокою і більш суттєвою. Бо у порівнянні з нею тотожність є лише визначенням простого безпосереднього, визначення мертвого буття; суперечність же є коренем будь-якого руху і життєвості; лише оскільки дещо має в самому собі суперечність, воно рухається, володіє імпульсом.

Суперечність звичайно, по-перше, усувають з речей, із сущого і істинного взагалі, стверджуючи, що немає нічого суперечливого. По-друге, суперечність навпаки, виштовхується в суб’єктивну рефлексію, яка із своїм співвіднесенням і порівнянням її буцімто вперше створює. Але і в цій рефлексії її також по справжньому немає; бо суперечливого, як запевняють, не можна ні уявити собі, ні помислити. Суперечність визнається взагалі, чи буде це суперечність в дійсному чи в мислячій рефлексії, випадковістю, ніби аномалією і минущим пароксизмом хвороби.

Суперечність не слід трактувати тільки як якусь аномалію, що зустрічається подекуди: вона є негативне в його суттєвому визначенні, принципом усякого саморуху, що полягає не в чомусь іншому, як в деякому зображенні суперечності. Самий зовнішній чуттєвий рух є її безпосереднє наявне буття. Дещо рухається не постільки воно в цьому “тепер” перебуває тут, а в другому “тепер” там, а лише оскільки воно в одному і тому ж “тепер” перебуває тут і не тут, оскільки воно в цьому “тут” одночасно і перебуває, і не перебуває. Треба погодитися з древніми діалектиками, що суперечності, які вони знайшли в русі, дійсно існують; але з цього не випливає, що руху немає, а навпаки, що рух є самою існуючою суперечністю.

... З розгляду природи суперечності отримали взагалі той висновок що якщо в тій чи іншій речі можна виявити деяку суперечність, то це саме по собі ще не є, так би мовити, перекрученням, дефектом чи помилкою цієї речі.

Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духа.

...Метафізичний спосіб розуміння, хоч і є правомірним і навіть необхідним у певних галузях, більш чи менш широких, залежно від характеру предмета, рано чи пізно досягає кожного разу тих меж, за якими він стає одностороннім, обмеженим, абстрактним і заплутується в нерозв'язних суперечностях, тому що за окремими речами він не бачить їх взаємного зв'язку, за їх буттям – їх виникнення і зникнення, через їх спокій забуває їх рух, за деревами не бачить лісу.

Ось чому кожна органічна істота завжди є та сама і, однак, не та сама. При точнішому дослідженні ми знаходимо також, що обидва полюси якої-небудь протилежності – наприклад, позитивне і негативне – такі ж невіддільні один від одного, як і протилежні, і що вони, незважаючи на всю протилежність між ними, взаємно проймають один одного. Ми бачимо далі, що причина і наслідок є уявлення, які мають значення, як такі, тільки в застосуванні до даного окремого випадку; але як тільки ми будемо розглядати цей окремий випадок в його загальному зв'язку з усім світовим цілим, ці уявлення сходяться і переплітаються в уявленні універсального взаємодіяння, в якому причини і наслідки весь час міняються місцями; те, що тут або тепер є причиною, стає там або тоді наслідком і навпаки. Всі ці процеси і всі ці методи мислення не вкладаються в рамки метафізичного мислення. А для діалектики, для якої є істотним те, що вона бере речі та їх розумові відображення в їх взаємному зв'язку, в їх зчепленні, в їх русі, в їх виникненні і зникненні, – такі процеси, як наведені вище, навпаки, тільки підтверджують її власний метод дослідження. Природа є пробний камінь для діалектики, і треба сказати, що сучасне природознавство дало для такої проби надзвичайно багатий матеріал, який з кожним днем збільшується, і цим матеріалом довело, що в природі все відбувається кінець кінцем діалектично, а не метафізично.

Енгельс Ф.Анти-Дюрінг.

....Діалектика як наука про всезагальний зв’язок. Головні закони: перетворення кількості в якість – взаємопроникнення полярних протилежностей і перетворення їх одне в одне, коли вони доведені до межі – розвиток шляхом протиріччя, чи заперечення заперечення, - спіральна форма розвитку....

Історія природи і людського суспільства – ось звідки абстрагуються закони діалектики. Вони якраз не що інше, як найбільш загальні закони обох цих фаз історичного розвитку, а також самого мислення. По суті вони зводяться до таких трьох законів:

Закон переходу кількості в якість і навпаки.

Закон взаємного проникання протилежностей.

Закон заперечення заперечення.

Усі ці три закони були розвинуті Гегелем на його ідеалістичний манер лише як закони мислення: перший – у першій частині «Логіки» – у вченні про буття; другий займає нею другу і найбільш значну частину його «Логіки» – вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи. Помилка полягає в тому, що закони ці він не виводить з природи і історії, а нав'язує останнім згори як закони мислення.

Енгельс Ф.Діалектика природи.

Спотворення діалектики у Гегеля основане на тому, що вона повинна бути по Гегелю «саморозвитком думки» і тому діалектика речей – це тільки її відблиск. А насправді ж діалектика в нашій голові – це тільки відображення дійсного розвитку, яке здійснюється у світі природи і людського суспільства і підпорядковується діалектичним формам.

Енгельс Ф.Лист до Шмідта. 1листопада 1891

Дата добавления: 2014-01-04