Московська школа

Культурно-історична теорія Л. С. Виготського

Л. С. Виготський (1896-1934) відомий як творець культурно історичної теорії розвитку психіки людини. Заслуга Виготського в тому, що він першим запровадив історичний принцип у психологію. Історичне вивчення зовсім не означає вивчення того чи іншого фактору у минулому, це використання категорії розвитку у дослідженні явищ. Отже, вивчати будь-що історично - означає вивчати це в розвитку. У своїй теорії вчений здійснює перехід до трактування соціального середовища не як фактора, а як джерела розвитку особистості. У розвитку дитини, стверджує Виготський, переплітаються дві лінії.

Перша - шлях природного дозрівання, друга - оволодіння культурними способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами організації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свого історичного розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мова, письмо, система числення тощо).

З позиції культурно-історичної концепції психічний розвиток особистості невіддільний від розвитку особистості й проходить декілька стадій. Початкова пов'язана з тим, що дорослий управляє поведінкою дитини, спрямовуючи реалізацію його "натуральних", мимовільних функцій. На другій стадії дитина сама стає суб'єктом і спрямовує поведінку інших (приймаючи їх об'єктом). На наступній стадії дитина починає застосовувати до самої себе (як до об'єкта) ті способи управління поведінкою, які інші застосовували до неї, а вона до них. Виготський вважає, що кожна психічна функція з'являється на сцені двічі - спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішній спосіб мислення дитини. Отже, головна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріоризації дитиною структури її зовнішньої, соціальної діяльності, внаслідок чого психічні функції стають усвідомленими і довільними.

Інтеріоризуючись, "натуральні" психічні функції трансформуються і "згортаються", набувають усвідомленості і довільності. Потім, завдяки напрацьованим алгоритмам внутрішніх перетворень, стає можливим процес екстеріоризації - винесення назовні результатів розумової діяльності, що спочатку здійснювались як задум у внутрішньому плані. Висунення принципу "зовнішнє через внутрішнє" у культурно-історичній концепції розширює розуміння провідної ролі суб'єкта у різних видах активності - перш за все, в ході навчання і самонавчання. Процес навчання трактується як колективна діяльність, а розвиток внутрішніх індивідуальних властивостей особистості дитини здійснюється завдяки її співпраці з іншими людьми. Запровадження Виготським поняття зони найближчого розвитку дозволило завершити суперечку про пріоритети навчання або розвитку: лише те навчання є успішним, яке випереджує розвиток.

Психологічний вік за Виготським не зводиться до суми окремих психічних процесів, це не календарна дата, а відносно завершений цикл розвитку особистості, що має свою структуру і динаміку. Для встановлення етапів психічного розвитку Виготський запропонував три критерії: соціальна ситуація розвитку, особистісне новоутворення, провідна діяльність. Соціальна ситуація розвитку - це особливі поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов.

Включає вимоги дорослих, їх очікування щодо дитини; забезпечення матеріальних умов, особливості взаємин оточуючих. Провідна діяльність - діяльність, що обумовлює головні зміни психічних особливостей дитини в даний період її розвитку. У межах провідної діяльності виникають нові види діяльностей, та інші новоутворення. Новоутворення - центральні психічні зміни, які виникли в провідній діяльності і характеризують перебудову особистості на новій основі, Новоутворення якісно змінюють психологічне функціонування особистості.

У своєму розвитку особистість переживає ряд змін, що мають стадіальну природу. Більш-менш стабільні процеси розвитку змінюються критичними періодами у житті особистості, під час яких відбувається бурхливе формування психологічних новоутворень. Вікові кризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і позитивної (конструктивної) сторін. Вони знаменують собою перехід до якісно нових рівнів на шляху подальшого розвитку дитини. Неблагополуччя дитини під час кризи не закономірність, а швидше показник негнучкої педагогічної системи, яка не встигає за швидкою зміною особистості дитини.

Особистість у теорії діяльності О. М. Леонтьєва

У працях 0. М. Леонтьєва (1903-1979) отримали подальший розвиток положення, висловлені Л. С. Виготським. О. М. Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом (^спільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Людина вступає в історію як індивід, наділений природними властивостями і здібностями, а особистістю вона стає лише будучи суб'єктом суспільних стосунків. Згідно теорії Леонтьєва, особистість характеризують тільки ті психічні процеси й особливості, які сприяють здійсненню її діяльності. Ієрархія діяльностей утворює ядро особистості. Основною характеристикою особистості є самосвідомість, тобто усвідомлення людиною себе в системі суспільних стосунків.

Кожному віковому періоду розвитку особистості, за теорією діяльності, відповідає певний вид діяльності, який набуває провідного значення у формуванні нових психічних процесів і властивостей особистості. Розробка проблеми провідної діяльності стала фундаментальним вкладом Леонтьєва в дитячу і вікову психологію. Вчений не лише охарактеризував зміну провідних діяльностей у процесі розвитку дитини, але і започаткував вивчення механізмів цих змін, перехід однієї провідної діяльності у іншу.

Провідною діяльністю Леонтьєв називає діяльність, що має наступні три ознаки. По-перше, це діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності. По-друге, це діяльність, у якій формуються або розвиваються психічні процеси (мислення, сприйняття, пам'ять і так далі). По-третє, це діяльність, від якої залежать основні психологічні зміни особистості у даний період розвитку.

Леонтьєв виділяє три основних параметри особистості: широта зв'язків людини зі світом, рівень їх ієрархізованості та загальна структура. Людина живе в реальності, що дедалі більше розширюється для неї. Багатство зв'язків індивіда з оточуючим світом породжує особистість. Ієрархії мотивів та діяльностей особистості утворюють відносно самостійні одиниці її життя. Внутрішні співвідношення головних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини характеризують загальний "психологічний профіль" особистості.

Психологічні підструктури особистості - темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання та інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо - виявляють себе в умовах життя особистості. Важливою є думка Леонтьєва про те, що особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.

Особистість у теорії С. Л. Рубінштейна

С. Л. Рубінштейн (1889-1960) розглядав особистість у контексті розроблених ним принципів детермінізму та єдності свідомості і діяльності. Особистість визначається своїм ставленням до навколишнього світу, до суспільного оточення, до інших людей. Це ставлення реалізується в діяльності людини. Завдяки діяльності люди пізнають і змінюють світ, природу, суспільство. Особистість формується у взаємодії з навколишнім середовищем, тому таке велике значення для розуміння особистості має діяльність. Особистість - це реальний індивід, жива, діюча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість неможлива поза психікою, поза свідомістю. Усі психічні явища і процеси органічно вплітаються в цілісне життя особистості, оскільки основна "їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людини. Зумовлені зовнішніми впливами, психічні процеси особистості самі опосередковують поведінку і діяльність, залежність суб'єкта від об'єктивних умов.

За теорією С. Л. Рубінштейна, людина є не лише суб'єктом діяльності і пізнання, але і суб'єктом життєдіяльності. Життєдіяльність - не лише сума пізнання, діяльності і спілкування. Під час життя людина стикається з різними проблемами. Вони виникають у ставленні до добра і зла, смерті і безсмертя, необхідності і свободи. Особливість людини як суб'єкта життя полягає в її здатності вирішувати життєві суперечності.

На відміну від більшості гносеологічно орієнтованих концепцій свідомості, що зводять її до віддзеркалення дійсності, Рубінштейн розглядає свідомість як виявлення ставлення суб'єкта до оточуючого світу, як можливість його самовизначення. У ході розвитку свідомості особистості виникає самосвідомість. Етапи розвитку самосвідомості є етапами розвитку безпосередніх зв'язків з навколишнім світом, опанування цих зв'язків і стосунків за допомогою дій. Людина усвідомлює себе лише у взаєминах з іншими людьми. Самосвідомість - це переосмислення свого життя.

Прослідковуючи єдність свідомості й діяльності, Рубінштейн показав, що свідомість, як вищий психічний процес, здійснює щонайменше три взаємообумовлені функції: регуляцію психічних процесів, регуляцію взаємин, регуляцію діяльності і всього життя суб'єкта.

Фундаментальне значення має положення С. Л. Рубінштейна про багатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних процесів. В "Основах загальної психології" особистість визначається єдністю трьох компонентів - що людина хоче (спрямованість), що вона може (здібності, обдарування) і яка вона є (характер). Ці модальності утворюють ціле, але не зафіксоване, не статичне: у життєдіяльності людина виявляє свою спрямованість, реалізує здібності, формує характер.

Характеристика особистості включає також її ідеї, принципи, на основі яких здійснюється оцінка власних і чужих учинків. До структури особистості, на думку Рубінштейна, входять і пізнавальні процеси, без яких неможливі діяльність і поведінка людини. Багатоплановість, цілісність психічного устрою особистості зберігаються завдяки взаємозв'язку всіх його властивостей і тенденцій.

4. Київська школа

Концепція особистості Г. С. Костюка

Видатний український психолог Г.С. Костюк (1899-1982) зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. За його концепцією, індивід стає суспільною істотою, особистістю тоді, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Об'єктивна соціальна сутність особистості завжди реалізується суб'єктивними психічними засобами. Одночасно соціальне, яке зумовлює психічне в людини, визначає її соціальні взаємини з іншими людьми.

Психічна діяльність особистості відбувається в результаті інтеграції психічних процесів та властивостей і здійснюється нейрофізіологічними механізмами. Останні є системою, що у своєму функціонуванні залежить від тих систем організму, які складаються з біохімічних, біофізичних та інших компонентів. Між психічним і фізіологічним існують складні стосунки. Психічне не тільки реалізується фізіологічним, а й зазнає змін залежно від перебігу функціонування фізіологічних механізмів.

Особливості нейродинаміки відіграють суттєву роль у становленні індивідуальної своєрідності особистості. Проте, особистість може усвідомлювати власні недоліки і певною мірою компенсувати їх. Наприклад, стримувати афективність, імпульсивність свого темпераменту тощо.

Слід розрізняти поняття "індивід" та "особистість". Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею.

Необхідно долати абсолютне протиставлення природного і суспільного, біологічного і соціального в житті особистості. Немає суспільного, соціального без природного, біологічного, як немає суспільства поза індивідами, які в ньому взаємодіють.

Найпродуктивнішим, на думку Г. С. Костюка, є підхід до проблеми структури особистості, який базується на аналізі її діяльності. Адже суспільні умови визначають психічні властивості особистості лише через дії самого індивіда.

Зв'язок між діяльністю особистості та її психічними властивостями складний і багатозначний. У тій самій діяльності, навчальній або трудовій, психічні властивості нерідко формуються по-різному. Якості особистості, що виникають під час діяльності, включаються у структуру її подальшої діяльності, зазнають змін, диференціюються та інтегруються і стають компонентами більш складного цілого, яким еструктура особистості. Остання постає при цьому як стійка й динамічна система психічних властивостей.

Структуру особистості утворюють різні психічні властивості. Це передусім свідомість і самосвідомість. Індивід стає особистістю, оскільки він усвідомлює навколишнє буття і себе самого, своє ставлення до нього, свої функції та обов'язки. Формою існування свідомості е насамперед знання. Вони входять у систему психічних властивостей як певна підсистема, що характеризує освіченість особистості.

Крім того, важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її діяльності, яка визначається потребами й інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями та установками, моральними та іншими почуттями. Особистість характеризується й тим, як вона здійснює свої потяги, реалізує свою цілеспрямованість, якими вміннями, здібностями та вольовими якостями володіє.

Структура особистості - ієрархічне утворення, куди входять підструктури різного онтогенетичного віку. Ці підструктури входять у загальну організацію особистості як суб'єкта спілкування, пізнання і праці.

Особистість являє собою діалектичну єдність різноманітних та взаємопов'язаних психічних процесів і властивостей. Як систему, що сама себе регулює та вдосконалює, її характеризує єдність протилежних тенденцій і процесів - інтеріоризації та екстеріоризації, диференціації та інтеграції, потяг до спілкування та до усамітнення, відокремлення тощо. Важливою є проблема джерел і характеру суперечностей особистості, їхньої ролі у формуванні особистості та шляхів подолання.

Динамічність і стійкість особистості дають їй змогу бути незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного розвитку.

МОДУЛЬ II. ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ

Тема 2.1 ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ

План

1. Загальна характеристика властивостей людини як Індивіда

2. Погляди психологів на роль генетичних чинників у розвитку особистості

3. Вікові індивідні властивості та особистість

4. Статевий диморфізм і статева ідентифікація особистості

5. Основні підходи до дослідження темпераменту

1. Загальна характеристика властивостей людини як індивіда

Індивід - це людина як носій психічних доособистістних функцій, у тому числі морфологічних і фізіологічних функцій (О. Г. Асмо-лов). Поняття індивід охоплює генетичні особливості людини. Генетичні чинники - це особливий вид впливів на поведінку механізмів спадковості.

Неможливо скласти психологічний портрет особистості, ігноруючи її індивідні властивості. Будь-які особистісні риси є результатом як унікального життєвого досвіду, так і унікальних генетичних про грам. У ході індивідуальної історії індивід соціалізується та набуває нових властивостей, разом з тим стати особистістю і суб'єктом діяльності людина може лише на основі індивідиих структур.

Розуміння того, як індивідні властивості пов'язані з особистісними характеристиками, поки що визначається тільки різноманітними гіпотезами. Сучасні дослідження, проведені на близнюках, переконливо свідчать, що успадковуються емоційна стабільність, екстраверсія, альтруїзм, соромливість. Мають певний генетичний компонент такі особливості особистості, як відчуженість, агресивність, прагнення до досягнень, лідерство, уява, почуття суб'єктивного благополуччя. Властивості індивіда утворюють безпосередню феноменальну картину людської поведінки в реальному житті.

У структурі індивіда Б. Г. Ананьєв виділяє два класи властивостей: 1) вікові та статеві; 2) індивідуально-типологічні.

Усі психічні властивості необхідно вивчати з урахуванням віку та статі людини, цих важливих вимірів її природного та соціального існування. Вікові властивості - це ті властивості індивіда, що характеризують його розвиток в онтогенезі. Статеві властивості - це ті індивідні властивості, в яких відображаються особливості статі.

Індивідуально-типологічними є загальносоматичні (конституційні), білатеральні та нейродинамічні властивості. До загально соматичних, або конституційних властивостей відносять ендокринно-біохімічні характеристики, загальний тип метаболізму (обмін речовин в організмі), морфологічні структури організму в цілому (конституцію людини). Вілатеральні характеристики - це функціональна геометрія тіла у формі симетрії чи асиметрії структурно-динамічних характеристик організму та окремих рухових і сенсорних систем. Нейродинамічні властивості характеризують особливості нервової системи.

Обидва класи властивостей - вікові, статеві та індивідуально-типологічні - утворюють первинну групу індивідних властивостей, їх взаємодія визначає динаміку вторинних індивідних властивостей.

До вторинних індивідних властивостей належать: 1) сенсорно-моторна організація людини, або система психофізіологічних функцій (сенсорних, перцептивних, мнемічних, мовних, вербально-логічних, моторних) 2) система органічних потреб. Вища інтеграція всіх індивідних властивостей представлена в темпераменті та задатках.

Психофізичні властивості індивіда становлять основу відчуттів і сприйняття, уявлень і уяви, пам'яті, мислення, емоційних переживань, тобто всього того, що є чуттєвою тканиною психічної діяльності людини, змісту її свідомості.

Задатки та темперамент визначають темп засвоєння та виконання операцій і способів дій. У структуру темпераменту входять емоційні властивості, які зумовлюють діапазон енергетики мотивів, а також яскравість та мінливість емоційних переживань, що пов'язані з мотивами. Задатки та темперамент визначають форми прояву особистісних характеристик.

В. О. Аверін виділяє наступні функції індивідних властивостей: 1) функцію збереження, яка визначає діапазон динамічних і енергетичних показників, ресурсні можливості людини; 2) функцію зміни, яка полягає в тому, що індивідні властивості визначають темпи переходу від одного стану до іншого, від однієї емоції до іншої, від одних операцій, умінь і навиків до інших, забезпечуючи тим самим пластичність поведінки.

У завершенні аналізу індивідних властивостей людини слід підкреслити, що існують розгалужені зв'язки між різними рівнями первинних і вторинних властивостей індивіда. Встановлені зв'язки між конституцією і сензитивністю, між нейродинамічними властивостями і темпераментом. Виявлено, що зв'язки між виділеними рівнями індивідних властивостей (конституціональними, нейродинамічними і психодинамічними) нерівноцінні. Наприклад, нейродинамічні властивості індивіда містять у собі більше прогностичної інформації про психодинамічні властивості, ніж конституція особистості. Все це свідчить про те, що структура індивідних властивостей є розвиненою, ієрархічно організованою, стійкою системою.

2. Погляди психологів на роль генетичних чинників у розвитку особистості

Позиція Карла Юнга. Юнгвважав, що кожний індивід з'являється на світ з "певним особистісним ескізом", який потенційно наявний від самого народження, навколишнє середовище лише виявляє закладене в особистості, а не визначає його. Юнґ висловив ідею про те, що існує спадкова структура психічного, що розвивалася сотні тисяч років.

Ми успадковуємо, иа думку вченого, можливість повторного переживання досвіду попередніх поколінь. Наприклад, кожне немовля народжується з готовністю до сприйняття матері та реагування на неї; з готовністю тривимірного бачення світу, які вони розвивають досвідом і тренуваннями; з готовністю до мислення, сприйняття, почуття. Люди налаштовані боятись темноти та змій, тому що для прадавніх людей вони таїли багато небезпеки.

Позиція Гордона Оллпорта. Оллпорт вважав новонароджену дитину цілковито продуктом спадковості, примітивних рефлексів. У новонародженого, на думку вченого, відсутні індивідуальні відмінні риси, що в подальшому будуть визначати його взаємодію із середовищем. У новонародженого немає особистості. Дитина має від народження певні конституційні властивості, властивості темпераменту, здатності реагувати за допомогою специфічних рефлексів на досить обмежене коло видів стимулювання. У цих властивостях закладено потенціал, який може бути реалізований тільки в процесі дозрівання та розвитку. Олпорт запропонував математичний вираз для обчислення впливу спадковості на розвиток особистості у вигляді рівняння: Особистість = Спадковість х Середовище. Коментарі Олпорта до рівняння: "Два причинних чинники не додаються окремо, а виступають у взаємозв'язку як два множники. Якщо те чи інше дорівнює нулю, особистість стає неможливою".

Позиція Ганса Айзенка. Айзенк дотримувався позиції, згідно з якою вплив оточення практично не має впливу на формування особистості. Генетичні чинники визначають подальшу поведінку особистості більшою мірою, ніж враження та досвід дитинства. За Ай-зенком, невротичні симптоми розвиваються в результаті впливу генетичних факторів і певного досвіду, що призводить до формування сильних емоційних реакцій на певні стимули. Однак, таким даним Айзенк давав принципову інтерпретацію: "Генетично детермінована тільки певна диспозиція (налаштованість) особи реагувати та діяти певним чином, коли вона потрапляє в певні ситуації". Відповідно до цієї концептуальної позиції, можна визначити, що для вразливої людини важливо уникати деяких потенційно травматичних ситуацій, а також поступово навчитись поведінки, що відповідає соціальним нормам.

Позиція Раймонд а Кеттела. Кеттел був одним із тих учених, які займалися систематичним дослідженнями ролі спадковості як детермінанти особистості. Унікальність Кеттела як вченого полягала в тому, що він зробив спробу за допомогою розробленої ним статистичної процедури багатопрофільного абстрактного варіантного аналізу порівняти внесок у розвиток рис особистості таких чинників, як спадковість і соціальне оточення. У дослідженні було виявлено роль спадковості у формуванні таких рис, як інтелект, інтроверсія-екстра-версія тощо. У результаті проведеної роботи з'явилось таке поняття в теорії рис, як частка спадковості (відношення генетично визначеної варіації риси до загальної варіації). Частка спадковості - це індикатор того, наскільки варіація риси залежить від спадковості. Якщо частка спадковості, наприклад, для інтелекту становить 0,6, то це означає, що 60 % загальної варіації інтелекту зумовлено генетичними чинниками.

Точка зору А. Маслоу. Маслоу зробив ряд припущень щодо природи людини, які вказують на принципово інше бачення проблеми детермінованості поведінки та розвитку особистості. Маслоу вважав, що людина має вроджену природу, але вона за своєю суттю добра або ж нейтральна. Лише суспільство породжує спотворення внутрішньої сутності особистості, яке ми помилково тлумачимо потім як властиве природі людини. Якщо особистість розвивається в сприятливому оточенні, на основі власних активних зусиль у напрямі актуалізації своєї природи, тоді творчі сили людини проявляються з більшою силою, яскравіше. Якщо ж людина невротична, нещаслива, то причиною цього є патологічне, неосвічене оточення, яке зробило людину такою.

Точка зору КарлаРоджерса. Організм, як і система "Я" особистості, мають вроджену тенденцію до актуалізації, однак вони є об'єктом сильних впливів соціального оточення і середовища. Особистість буде успішно розвиватися, пристосовуватися та функціонувати, якщо дитина виховується в умовах безумовного позитивного ставлення; тоді між організмом і "Я" не виникає дистанції (неконгруентність, невідповідність). Якщо ж оцінки батьків то позитивні, то негативні, дитина починає розуміти, що одні її дії та почуття цінні (схвалювані), а інші - нецінні (несхвалювані). Поступово "Я-концепція" стає дедалі більш спотвореною чужими оцінками. Дитина намагається стати такою, якою її хочуть бачити, а не такою, як вона є. Особисте "Я" в таких умовах стає саморуйнівною конструкцією. Роджерс переконував, коли людина адекватно сприймає власні сексуальні чи агресивні почуття, вона може стати більш толерантною до інших, не вступати в конфлікти, покращити свої стосунки. Постійна увага до власних переживань, акцентування персональної точки зору приведе не до постійних конфліктів між людьми та соціального хаосу, а якраз навпаки. Всі люди мають ті самі потреби, серед яких і потреба бути прийнятим іншими, В результаті цінності значною мірою будуть спільними, і люди краще зрозуміють один одного.

Позиція О.М.Леонтьєва. Поняття особистості та поняття індивіда відображають цілісність суб'єкта життя. Особистість - це цілісне утворення особливої природи, не зумовлене генотипом, тому в цьому значенні ми не можемо говорити про особистість немовляти, а лише про яскраві риси його індивідуальності (індивіда). Особистість визначається природою стосунків, які її зумовлюють, які є суспільними і до яких людина залучається через предметну діяльність. Хоча б якими різноманітними не були види діяльності, вони мають спільну внутрішню структуру і передбачають свідому регуляцію, тобто свідомість та самосвідомість суб'єкта. Основою особистості є діяльність.

Генетичні чинники особистості в світлі сучасних досліджень. За останні роки в психології з'явились нові дані, які засвідчують, що суттєві риси особистості мають велику генетичну спадкову компоненту. Для визначення частки генетичного чинника психологи порівнювали особистісні риси в ідентичних близнюків, які виховувалися в одній сім'ї разом, та тих близнюків, які виховувались нарізно. Отримані факти свідчать, що однояйцеві близнюки, які виховувались нарізно, так само схожі як і ті, що виховувались разом. Дослідження близнюків показують, що компоненти концепції власного "Я", до яких належать поняття про власну популярність, зовнішність, деякі абстрактні ідеї, поведінкові проблеми і тривожність, значною мірою генетично детерміновані. За останніми оцінками, частка спадковості в рисах особистості становить приблизно 0,40. Це означає, що 40 % індивідуальних відмінностей у рисах особистості пояснюється спадковістю. Генетична детермінація стосується не тільки поведінкових рис чи таких властивостей особистості, як, наприклад, час реакції, а навіть такої її характеристики, як релігійність. Отримані дані дозволяють говорити про те, що в основі успадкування різних рис особистості лежать специфічні біологічні механізми. Ставитися до цих результатів можна по-різному, але вони безумовно вказують, що пошук генетичних основ особистості може привести до вражаючих відкриттів. Разом з тим, дослідники так визначають можливі результати: "Подібно до того, як тисячі генів визначають фізичну структуру тіла, від кольору очей до папілярних ліній, так можуть і сотні чи тисячі генів впливати на формування психологічних структур на рівні такому тонкому, що його важко уявити".

Сучасні дослідження, як і досвід, переконують нас у тому, що люди, яких підтримують інші, фізично і психічно розвиваються краще, ніж ті, хто позбавлений соціальної підтримки. Однак підтримка зумовлена і забезпечується не тільки виключно оточенням. Генетичні дослідження свідчать, що спадковість певних осіб є більш сприятливою і робить їх більш вправними у пошуку соціальної підтримки. Тож не лише умови оточення, а й спадковість визначає те, що деякі люди отримують більшу соціальну підтримку.

3. Вікові індивідні властивості та особистість

Вікові властивості - це всі властивості індивіда, що характеризують його розвиток у ході онтогенезу. Весь цикл життя людини поділяється на окремі своєрідні періоди. Поділ онтогенезу на періоди називають періодизацією розвитку. Періодизація розвитку людини як індивіда має власні закономірності, як і періодизація її психічного розвитку. В розвитку існує певна генетично задана послідовність появи органічних структур, функцій, систем, потреб, прагнень. Певні періоди розвитку є сприятливими для максимального розквіту тих чи інших як індивідних, так і особистісних утворень.

Сенситивними періодами називають фази розвитку, у яких організм характеризується підвищеною чутливістю до певних зовнішніх і внутрішніх чинників. У цей період посилено розвиваються певні психічні функції. Якщо в сенситивний період не відбудеться їх формування, то психічний розвиток особистості ускладниться.

Критичні періоди в розвитку індивіда - це вікові інтервали, в контексті яких підвищується чутливість до певних впливів та знижується резистентність (опір) щодо них. Критичні періоди можна розглядати як періоди ризику, в межах яких з високою ймовірністю може бути порушено нормальний хід фізіологічного дозрівання. У критичні періоди відбувається перебудова психічного життя попереднього періоду і формується психологічна структура, яка визначатиме розвиток на подальшому етапі. Критичні періоди - це переходи на вищий рівень розвитку. У критичні періоди знижуються адаптаційні можливості організму, індивід стає більш вразливим. У віковій психології як критичний виділяють вік 3, 7, 12-13 років. Кризи дозрівання організму співпадають із кризами психічного розвитку, але однозначної відповідності між ними немає.

тим іншими. В результаті цінності значною мірою будуть спільними, і люди краще зрозуміють один одного.

Позиція О.М. Меонтьєва. Поняття особистості та поняття індивіда відображають цілісність суб'єкта життя. Особистість - це цілісне утворення особливої природи, не зумовлене генотипом, тому в цьому значенні ми не можемо говорити про особистість немовляти, а лише про яскраві риси його індивідуальності (індивіда). Особистість визначається природою стосунків, які її зумовлюють, які е суспільними і до яких людина залучається через предметну діяльність. Хоча 6 якими різноманітними не були види діяльності, вони мають спільну внутрішню структуру і передбачають свідому регуляцію, тобто свідомість та самосвідомість суб'єкта. Основою особистості е діяльність.

Генетичні чинники особистості в світлі сучасних досліджень. За останні роки в психології з'явились нові дані, які засвідчують, що суттєві риси особистості мають велику генетичну спадкову компоненту. Для визначення частки генетичного чинника психологи порівнювали особистісні риси в ідентичних близнюків, які виховувалися в одній сім'ї разом, та тих близнюків, які виховувались нарізно. Отримані факти свідчать, що однояйцеві близнюки, які виховувались нарізно, так само схожі як і ті, що виховувались разом. Дослідження близнюків показують, що компоненти концепції власного "Я", до яких належать поняття про власну популярність, зовнішність, деякі абстрактні ідеї, поведінкові проблеми і тривожність, значною мірою генетично детерміновані. За останніми оцінками, частка спадковості в рисах особистості становить приблизно 0,40. Це означає, що 40 % індивідуальних відмінностей у рисах особистості пояснюється спадковістю. Генетична детермінація стосується не тільки поведінкових рис чи таких властивостей особистості, як, наприклад, час реакції, а навіть такої її характеристики, як релігійність. Отримані дані дозволяють говорити про те, що в основі успадкування різних рис особистості лежать специфічні біологічні механізми. Ставитися до цих результатів можна по-різному, але вони безумовно вказують, що пошук генетичних основ особистості може привести до вражаючих відкриттів. Разом з тим, дослідники так визначають можливі результати; "Подібно до того, як тисячі генів визначають фізичну структуру тіла, від кольору очей до папілярних ліній, так можуть і сотні чи тисячі генів впливати на формування психологічних структур на рівні такому тонкому, що його важко уявити".

Сучасні дослідження, як і досвід, переконують нас у тому, що люди, яких підтримують інші, фізично і психічно розвиваються краще, ніж ті, хто позбавлений соціальної підтримки. Однак підтримка зумовлена і забезпечується не тільки виключно оточенням. Генетичні дослідження свідчать, що спадковість певних осіб є більш сприятливою і робить їх більш вправними у пошуку соціальної підтримки. Тож не лише умови оточення, а й спадковість визначає те, що деякі люди отримують більшу соціальну підтримку.

3. Вікові індивідні властивості та особистість

Вікові властивості - це всі властивості індивіда, що характеризують його розвиток у ході онтогенезу. Весь цикл життя людини поділяється на окремі своєрідні періоди. Поділ онтогенезу на періоди називають періодизацією розвитку. Періодизація розвитку людини як індивіда має власні закономірності, як і періодизація її психічного розвитку. В розвитку існує певна генетично задана послідовність появи органічних структур, функцій, систем, потреб, прагнень. Певні періоди розвитку є сприятливими для максимального розквіту тих чи інших як індивідних, так і особистісних утворень.

Сенситивними періодами називають фази розвитку, у яких організм характеризується підвищеною чутливістю до певних зовнішніх і внутрішніх чинників. У цей період посилено розвиваються певні психічні функції. Якщо в сенситивний період не відбудеться їх формування, то психічний розвиток особистості ускладниться.

Критичні періоди в розвитку індивіда - це вікові інтервали, в контексті яких підвищується чутливість до певних впливів та знижується резистентність (опір) щодо них. Критичні періоди можна розглядати як періоди ризику, в межах яких з високою ймовірністю може бути порушено нормальний хід фізіологічного дозрівання. У критичні періоди відбувається перебудова психічного життя попереднього періоду і сформується психологічна структура, яка визначатиме розвиток на подальшому етапі. Критичні періоди - це переходи на вищий рівень розвитку. У критичні періоди знижуються адаптаційні можливості організму, індивід стає більш вразливим. У віковій психології як критичний виділяють вік 3, 7, 12-13 років. Кризи дозрівання організму співпадають із кризами психічного розвитку, але однозначної відповідності між ними немає.

Гетерохронність розвитку індивіда виявляється у нерівномірності дозрівання та росту різних структур, функцій і систем організму. Так само нерівномірно протікає і становлення психічних властивостей. Гетерохронність індивідного розвитку взаємодіє з процесами гетерохронності особистісного формування. Психічний та особистісний розвиток відображає основні закономірності поступального руху людини життєвим шляхом. За біологічним (генетичним) годинником у нас з'являються певні патерни індивідуального розвитку. Відповідно до біологічного годинника, у різних культурах визначають час для початку шкільного навчання, для одруження, для народження дітей, для виходу на пенсію, тобто відповідно до біологічного годинника "йде" і соціальний годинник. Крім цього, кожна людина має своєрідну вікові/ індивідуальність. Вікова індивідуальність перш за все характеризується певними темпами розвитку: в одних вона дуже стрімка, випереджувальна (як у юного Моцарта), в інших людей - сповільнена. Вікова індивідуальність людини проявляється у психологічній феноменології особистісного формування.

Вікові зміни охоплюють усі сфери особистості, однак взаємодія особистості з віковою індивідуальністю може відбуватись на різному рівні усвідомлення і з різними результатами. Деякі люди, незважаючи на зрілі роки, поводяться як безпорадні діти. Одні люди просто старіють, а інші, старіючи, стають "молодими", оскільки зберігають життєву енергію, прагнуть повноцінного особистого та соціального життя й залишаються енергійними, натхненними. Інші люди старіють "передчасно" - замолоду, переживають гіркоту та розчарування, безсилля та приреченість у життєвій боротьбі.

Коли людина відчуває невдоволення своїм хронологічним віком, у неї виникає потреба змінити свій психологічний вік. Психологічний вік є мірою суб'єктивної реалізованості психологічного часу особистості і створює в будь-якому хронологічному віці можливість "вийти за межі "фатальної" визначеності, змінити своє положення у віковій градації" (Є. І. Головаха). Для розвитку особистості надзвичайно позитивним є інтерес особистості до майбутнього як до поля самореа-лізації: "Наявність усвідомленої життєвої перспективи дає людині могутні стимули до творчості, породжує оптимістичне самопочуття і протидіє психологічній старості" (О. Кроник).

Психологічна старість настає тоді, коли більшість найважливіших подій людина відносить до минулого та не розглядає їх як причини і засоби реалізації значимих подій у майбутньому. Тоді минуле стає не пов'язане із майбутнім, а людина психологічно збільшує свій вік, передчасно наближаючись до старості у своєму суб'єктивному відчутті. Психологічна старість є виявом песимістичного ставлення до власного часу життя, сприйняття домінування реалізованих відношень порівняно з актуальними та потенційними. Завищений психологічний вік (коли двадцятилітня людина вважає себе сорокарічною) свідчить про надмірний песимізм у ставленні до майбутнього та бідні життєві перспективи.

Психологічному віку особистості властиві специфічні особливості.

1. Психологічний вік - характеристика людини як індивідуальності, яка вимірюється у "внутрішній системі відліку" (є інтраіндивідуальною), а не шляхом інтеріндивідуальних порівнянь. Для визначення психологічного віку необхідно знати лише особливості власного психологічного часу особистості.

2. Психологічний вік принципово динамічний як у прямому, так і зворотному напрямку: тобто особистість у психологічному часі не лише старішає, а може помолодшати за рахунок зміни ставлення до минулого чи майбутнього.

3. Психологічний вік людини є багатовимірним і може не збігатися в різних сферах діяльності. Особистість може відчувати себе повністю реалізованою у сімейній сфері й одночасно відчувати свою нереалізованість у професійній.

Отже, процеси фізичного розвитку впливають на психологічні особливості опосередковано, вони поєднуються із соціальним контекстом, із ставленням особистості до своїх тілесних особливостей, впливами батьків, учителів і друзів. У результаті виникають різні варіанти особистісного становлення, які в психологічній л4. Статевий диморфізм і статева ідентифікація особистості

Статевий диморфізм - це фізичні відмінності між обома статями, зумовлені біологічно. Біологічне значення статевого диморфізму пов'язане зі збереженням людини як біологічного виду. У 60-ті роки XX століття В. А. Геодакяном була сформульована теорія статевого диморфізму. Відповідно до цієї теорії, чоловіча стать є передовим загоном популяції, який вирішує проблеми формування нових генетичних тенденцій, що передаються потомству під час зіткнення з умовами середовища. Жіноча стать виконує місію збереження генетичного здобутку, накопиченого на попередніх етапах еволюції.

Стать індивіда є передумовою становлення психологічної статі людини, але не визначає її цілком. Психологічна стать розвивається в процесі соціалізації.

Статеві відмінності мають, перш за все, тілесне втілення. При народженні на 105 хлопчиків припадає 100 дівчаток. Немовлята чоловічої статі при народження важчі та довші, вони також більш вразливі з боку всіх пренатальних проблем. Хлопчиків частіше травмують підчас пологів через більший розмір їхнього тіла. У дорослих чоловіків об'єм м'язів становить більш ніж 40 % маси тіла, а у жінок - тільки 24 %.

Завжди, коли статеві розбіжності виявляються в дослідженнях, розгортається дискусія, чи зумовлені вони тиском генетичних програм, чи ці розбіжності визначаються соціально-культурним тиском. Для більшості статевих відмінностей соціальний контекст є принциповим, хоча останнім часом говорять, що статеві відмінності зумовлені також функціональною асиметрією мозку. У жінок півкулі головного мозку функціонально менш диференційовані, ніж у чоловіків.

Коли дитина народжується, одразу ж запитують: "Хлопчик чи дівчинка?" Коли дитина росте, всі - батьки, вихователі, оточення - поводяться з нею відповідно до її статі. Дж. Рубін досліджував батьків, що отримали змогу один день поспілкуватись з немовлям - своєю першою дитиною. З'ясувалося, що хоча самі малюки суттєво не відрізнялися за показниками активності та поведінковими ознаками, однак батьки описували дівчаток як гарненьких, маленьких, приємних, а хлопчиків як більш активних, впевнених, сильних. Зрозуміло, що з віком батьківські підходи будуть транслюватись у базові компоненти особистості та "Я-концепції дитини". У цьому значенні статеві особливості, як і інші індивідні структури, звичайно, безособистісні, але вони є важливими для розвитку особистості.

У доволі ранньому віці, коли маленька істота ще нечітко розуміє свої індивідуальні риси, вона вже знає, хто вона - хлопчик чи дівчинка. Більшість дітей правильно можуть назвати свою стать у дворічному віці. Трирічні діти надають перевагу у спілкуванні дітям своєї статі. Дво-трирічні діти надають перевагу певним іграшкам і усвідомлюють, які заняття та професії вважаються чоловічими чи жіночими. Такі фіксовані уявлення, які засвоюють діти, називаються статево рольовими стереотипами.

Статево-рольові стереотипи в наш час значно змінились, і вже мало хто вірить, що єдино можливе призначення жінки - це виховання дітей та домашнє господарство, а чоловік має робити кар'єру і не може вести дім та виховувати дітей. Разом з тим, статево-рольові стереотипи, звичайно, не зникли. В результаті їх вивчення виникли такі нові поняття, як маскулінність, фемінність та андрогінність, що набули популярності.

Маскулінність - певна схема чоловічої поведінки, ознаками якої є: прагнення бути інтелектуально та фізично активним, неемоційним, не проявляти ознак слабкості. З даних досліджень видно, що в стресовій ситуації чоловіки відгороджуються від негативних емоцій, зосереджуючись на фізичній активності, щоб вивести себе з негативного стану. В більшості культур хлопчиків заохочують бути впевненими, конкурентними та незалежними. Типовий чоловік (за опитуванням студентів про найбільш яскраві та типові чоловічі риси): агресивний, заповзятливий, винахідливий, домінуючий, незалежний, приховує емоції, любить заняття наукою, відзначається діловими навичками, знає, як освоювати світ, легко приймає рішення, самодостатній, вільно розмовляє про секс з іншими чоловіками.

Фемінність - певна схема жіночої поведінки, ознаками якої є: пасивність, концентрація на почуттях, прояв емоцій та прагнення розділити їх з іншими. Від жінки в сучасному суспільстві очікують виконання експресивної ролі, тобто схильності до співробітництва, турботи і чутливості. Типова жінка (за опитуванням студентів про найбільш яскраві та типові жіночі риси): тактовна, проявляє позитивну налаштованість у стосунках, ніжна, не використовує грубих висловів, розуміє почуття інших, релігійна, балакуча, цікавиться власною зовнішністю, цінує мистецтво і літературу, має сильну потребу в захисті, спокійна, охайна.

Андрогінія розуміється як узгодження тенденцій маскулінності і фемінності в одній особистості. Андрогінія - це особливий тип психологічного функціонування з багатьма позитивними наслідками і спрямування на уникнення самовизначення особистості, фіксованого на полюсі статі. Андрогінні суб'єкти користуються або чоловічим, або жіночим типом поведінки залежно від параметрів ситуації. Здатність гнучко реагувати збільшує особистісний потенціал для ефективного вирішення проблем психологічної адаптації і загального задоволення життям. На сьогодні сформувався новий погляд на адаптацію людей з різними характеристиками. Його суть полягає в тому, що андрогінні індивіди більш благополучні в психологічному сенсі.

їхня перевага - в тому, що вони можуть гнучкіше реагувати на життєві ситуації, використовуючи то "чоловічу", то "жіночу" частину своєї особистості. Вони також не стоять перед проблемою пригнічення тих аспектів своєї індивідуальності, які не відповідають загальноприйнятим стереотипам.

5. Основні підходи до дослідження темпераменту Темперамент вважають найбільш стійкою характеристикою особистості, яка майже не змінюється впродовж життя, виявляється в усіх сферах життєдіяльності і характеризує індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто, за показниками темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, енергійності, емоційності. Іншими словами, темперамент характеризує не рівень досягнень людини (люди різного темпераменту можуть мати однаковий рівень досягнень), а спосіб досягнень. Саме ця характеристика темпераменту тісним чином пов'язує темперамент із задатками, оскільки характеризує динамічну сторону психічної діяльності. Темперамент є характеристикою психічної діяльності, оскільки він виявляє себе в усіх ЇЇ сферах: емоційній, пізнавальній, вольовій. Залежно від умов життя і діяльності людини окремі властивості її темпераменту можуть посилюватися або послабитись. Розглянемо основні підходи до дослідження темпераменту. Гуморальні теорії типів темпераменту. Старогрецький філософ Аристотель вважав, що причиною відмінностей між людьми є не перевага тієї чи іншої рідини, а склад крові. Він виявив, що час згортання крові у різних тварин неоднаковий. Швидке згортання обумовлене, на його думку, переважанням твердих частинок, сповільнене - рідких. Рідка кров холодна і породжує страх, а кров, багата твердими речовинами, відрізняється теплотою і породжує гнів. Гіппократ виділив чотири типи співвідношення в організмі основних рідин: крові, жовтій жовчі, чорної жовчі і слизу, кожна з яких має свої властивості (кров - тепло, слиз - холод, жовта жовч - сухість, чорна жовч - вологість). Переважання однієї з них визначає стан організму, його схильність до тих або інших захворювань. Характеристика типів темпераменту І. Канта. В кінці XVIII ст. І. Кант представив у своїй "Антропології" формальний опис чотирьох типів темпераменту. Він вважав органічною основою типів темпераменту якісні особливості крові. І. Кант уперше дав психологічну характеристику типів темпераменту, запропонував класифікацію властивостей темпераменту і характеру людини. Сангвінічний і меланхолічний типи темпераменту Кант розглядає як темпераменти почуття, а холеричний і флегматичний - як темпераменти дії. Л. Лесгафт розробив оригінальну теорію, згідно з якою в основі проявів темпераменту лежать властивості системи кровообігу. На думку вченого, діаметр судин і товщина стінок визначають швидкість і силу кровоточу, від якого залежить швидкість обміну речовин в організмі і, як наслідок, - індивідуальна характеристика темпераменту. Конституціональний підхід до темпераменту. Суть даного підходу полягає в тому, що існує зв'язок між будовою тіла людини (конституцією) і властивостями темпераменту. У конституціональній типології Е. Кречмера тип конституції визначає психічні особливості людей і їх схильність до психічних захворювань. Дослідження Кречмера показують, що кожний тип статури має певний зв'язок з типом темпераменту, яким він дав такі назви: Циклотимний темперамент. їх типові риси - душевність, добросердечність, легкість у спілкуванні. Одні з них - веселі, з добрим почуттям гумору, жваві, емоційні, інші - тихі, спокійні, вразливі. У разі захворювання людей даного типу виявляється схильність до маніакально-депресивного психозу. Шизотимний темперамент. Найсуттєвіша характеристика шизотиміків - це яскраво виражена спрямованість на своє власне "Я", а також поєднання в різних комбінаціях високої психічної чутливості та емоційної невразливості, холодності. Вони стримані, замкнуті, надмірно серйозні, позбавлені почуття гумору, важко пристосовуються до оточення. У разі захворювання у цього типу проявляється схильність до шизофренії. Іксотимічний темперамент. Це самостійні, діяльні, впевнені в собі, спокійні та малочутливі люди, зі стриманими жестами та мімікою, у спілкуванні сміливі та безапеляційні. їм властивий високий життєвий тонус, вони люблять пригоди та ризик." Кречмер вважав, що у разі захворювання люди з іксотимічним темпераментом схильні до епілепсії. Більшість конституційних теорій ігнорують роль соціальних умов у формуванні психологічних властивостей людини. Соціальні умови розглядаються в них як фактор, що викликає початково запрограмовані стани та властивості. У контексті конституційних теорій має місце ототожнення рис темпераменту з особистісними рисами. Такі риси, як любов до товариства, терпимість чи відсутність співчуття, вважаються спадковими властивостями, що не відповідає дійсності. Непідтвердженим є переконання, нібито здорові люди носять в собі зародок психічного захворювання. Неправомірно виводити і переносити закономірності, виявлені у процесі вивчення хворих людей, на всю популяцію. Конституціональна типологія У. Шелдона. У основі уявлень Шелдона лежить припущення про те, що особливості будови тіла є наслідком розвитку тканин, що походять із трьох зародків: ендоморф ного, мезоморфного і ектоморфного. Для ендоморфного типу характерні м'якість та округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової та м'язової систем. Мезоморфний тип має міцну м'язову систему, широкі кістки, атлетичність і силу. Ектоморфний тип конституції характеризується витонченістю і тендітністю тіла, відсутністю виразної мускулатури. Підхід до вивчення темпераменту І. П. Павлова. Павлов пов'язував темперамент із функціонуванням центральної нервової системи. Під час вивчення вищої нервової діяльності людини йому вдалось виявити три основні її властивості: силу, врівноваженість і рухливість. В залежності від співвідношення цих процесів були виділені чотири типи вищої нервової діяльності і відповідні темпераменти: сангвінічний (сильний, врівноважений, рухливий), флегматичний (сильний, врівноважений, інертний), холеричний (сильний, неврівноважений, рухливий), меланхолічний (слабкий, неврівноважений, інертний). Павлов прийшов до висновку про приховування властивостей темпераменту рисами поведінки, набутими протягом життя. На основі цього припущення було сформоване уявлення про генотип і фенотип. Павлов підкреслював, що необхідно відрізняти природжену особливість нервової системи (генотип) від характеру (фенотип). Підхід К. Юнга до виділення психологічних типів. Вчений виділив два загальних типи - екстравертований та інтровертований. У кожного з виділених типів є значні індивідуальні відмінності, які Юнг пояснював впливом основних психічних функцій (мислення, емоції, відчуття, інтуїція). Переважаюча психічна функція визначає відповідний тип поведінки і утворює вісім психологічних типів тем пераменту (див. табл. 1). Таблиця 1 Типологія К. Юнга

Психологічний тип	Характеристика
1. Екстравертований - мислительний	Люди даного типу приймають важливі рішення розсудливо, створюють схеми об'єктивної реальності і керуються ними в своїй поведінці, вимагаючи того ж від оточуючих; їм властива неповноцінність емоційної сфери; вони рідко співчувають іншим і не цінують дружби, їм не властиві естетичні переживання, тому вони не захоплюються мистецтвом.
2. Екстравертований - емоційний	Люди даного типу емоційно оцінюють усе, що їх оточує; вони настільки сильно виявляють свої почуття, що ті сприймаються як нещирі.
3. Екстравертований - сенсорний	Люди даного типу визначають цінність об'єктів за силою відчуттів: більш цінується об'єкт, який викликає сильне відчуття; естети, уміють насолоджуватись життям.
4. Екстравертований - інтуїтивний	Люди даного типу володіють надзвичайно розвиненим "чуттям" на все нове і незвичайне, захоплюються новими об'єктами, захоплюють і надихають інших своїм ентузіазмом.
5. Інтровертований - мисли-тельний	Люди даного типу|типу| характеризуються мисленням, яке не відтворює реальну дійсність, а формує ідеї; схильні ігнорувати|підбудовувати| факти заради ідеї, прагнуть поглибити знання; здаються|на| зверхніми і зарозумілими, проте|однак| для тих, хто їх знає близько|поблизу|, є наївними і непри-стосованими.
6. Інтровертований - емоційний	Люди даного типу|типу| зовні|зовнішньо| завжди спокійні, навіть індиферентні, їх емоції непомітнії для оточуючих, але|та| насправді можуть бути досить глибокими.
7. Інтровертова-ний - сенсорний	Люди даного типу|типу| орієнтуються не на об'єкти, що викликають|спричиняють| інтенсивні відчуття, а на інтенсивність! відчуттів, викликаних|спричиняти| об'єктами, тому як тільки|як тільки| відчуття виникає, об'єкт для нього втрачає|розгублює| цінність;
8.Інтровертова-ний - інтуїтивний	У людей даного типу інтуїція переважає над іншими процесами, і тому самі вони і продукти їх творчості для оточуючих дивні і незрозумілі.

Підхід до вивчення темпераменту Г. Лйзенка. Він запропонував розглядати типології темпераменту Е. Кречмера і К. Юнга як систему з чотирьох координат. Тип темпераменту, згідно Г. Айзенка, е одним з чотирьох квадрантів при перетині двох ортогональних шкал: 1) екстраверсія - інтроверсія; 2) емоціональна стабільність-лабільність. Перша шкала характеризує індивіда з боку "відкритості" зовнішньому світу, друга - з боку його емоціональної стійкості. Поєднання емоційної стійкості з екстраверсією Айзенк ототожнює з типом сангвініка, емоційної лабільності та екстраверсії - з холериком, емоційної стійкості та інтроверсії - з флегматиком, а емоційної лабільності та інтроверсії - з меланхоліком.

Темперамент у теорії В. С. Мерліна. Поняття темпераменту базується азується на особливостях типової поведінки людини у різних життєвих ситуаціях, в зв'язку з якими було виділено декілька стійких властивостей людини, названих емоційно-динамічними До них відносяться: сенситивність - чутливість психіки (яка найменша сила зовнішнього впливу необхідна людині для виникнення реакції); реактивність - сила мимовільної реакції людини на зовнішні і внутрішні впливи; активність - рівень енергійності, з якою людина долає перешкоди до мети; співвідношення активності і реактивності - від чого більшою мірою залежить діяльність людини - від поставленої мети чи від випадкових подразників; темп реакцій - швидкість перебігу різних психічних реакцій і процесів (швидкість рухів, темп мовлення, швидкість запам'ятовування тощо); екстраверсія - залежність реакцій і діяльності людини від зовнішніх вражень; інтроверсія - залежність поведінки від власного внутрішнього світу; пластичність - ригідність (гнучкий в обставинах чи важко пристосовується). В залежності від комбінування даних властивостей виділяють відповідні типи темпераменту:

o Сангвінічний - підвищені реактивність і активність, внаслідок чого він жваво відгукується на усе нове. Співвідношення активності і реактивності врівноважене, внаслідок чого він може стримувати свої реакції і прояви почуттів. Темп реакції високий, що виявляється у швидких рухах, мовленні, мисленні тощо. Ці люди енергійні, активні і можуть довго працювати, не стомлюючись. Екстравертований, швидко входить в контакт з іншими людьми, швидко переключається з одного виду діяльності на інший. Схильний до позитивних емоцій. Пластичний.

o Холеричний - в основі неврівноважений тип нервової системи. Характерні висока активність і реактивність, швидкий темп реакцій, реактивність переважає над активністю. Підвищена збудливість і неврівноваженість. За справу береться а захопленням, але енергія швидко виснажується. Менш пластичний і більш інертний, ніж сангвінік. У спілкуванні холерик запальний, нестриманий, схильний до конфліктів, екстравертований.

o Флегматичний - спокійний, урівноважений, малорухливий, ригідний, інтровертований. Для зосередження на діяльності йому потрібен час, рухи повільні, важко переключається увага. Відрізняється терплячістю, витримкою і самоконтролем.

o Меланхолічний - характеризується високою емоційною чутливістю, вразливістю, схильністю до поганого настрою, тривожністю. З усіх типів темпераментів найбільш сенситивний. Ригідний. Повільний психічний темп, повільні рухи. Інтровертований, схильний до замкнутості. Міміка і рухи у нього невиразні, голос тихий. Мала реактивність і низька активність призводять до того, що він невпевнений у собі, схильний не доводити розпочату справу до кінця.

Дослідження темпераменту в школі Б.М. Теплова. У лабораторії Теплова склалася певна методологія вивчення властивостей нервової системи і одним з фундаментальних положень цієї методології є вивчення властивостей нервової системи, а не типів вищої нервової діяльності. Виявлено нові поєднання типологічних особливостей, які не можуть бути віднесені до жодної з варіацій класифікації Павлова і нові властивості нервової системи: лабільність, динамічність, сконцентрованість.

Уявлення Л. С. Виготського про темперамент. До темпераменту вчений відносив особливості складу всіх природжених і спадкових реакцій, спадкову конституцію людини. На його думку, темперамент - це сфера особистості, яка виявляється в інстинктивних, емоційних і рефлекторних реакціях людини. Автором були виділені основні характеристики темпераменту: тілесна виразність, характер і темп рухів.

Тема 2.2 Соціально-психологічна характеристика особистості

План

1. Соціально зумовлені характеристики особистості

2. Поняття про характер. Типологія характерів

3. Акцентуації характеру

4. Поняття про мотивацію та її місце в структурі психіки

5. Теорії мотивації

1. Соціально зумовлені характеристики особистості

При соціально-психологічному підході, що властивий соціологи та соціальній психології, особистість розглядається переважно з боку міжособистісних взаємодій, соціальної динаміки тощо. Головна увага приділяється вивченню, за терміном Б. Г. Ананьева, інтер-індивідуальної структури того соціального цілого, до якого належить особистість. При цьому, насамперед, вивчаються такі соціально зумовлені характеристики особистості, як И статус, позиція, ролі, ранг.

Статус особистості являє собою своєрідний центр зосередження її прав і обов'язків" схему становища особистості в суспільстві. Статус характеризується стійкістю, тривалістю. Він може бути цілісним або частковим. Частковий статус пов'язується з родом занять, розміром доходів, рівнем освіти, етнічною належністю, статевими ознаками тощо. Узагальнення часткових статусів дає змогу визначити загальний профіль статусу.

Статус особистості задається наявною системою суспільних відносин і об'єктивно визначається місцем особистості в соціальній структурі. Цей зв'язок уперше постає в момент народження дитини і відповідає статусу батьків, їхньому економічному, правовому, політичному, культурному становищу в суспільстві. З початком самостійної суспільно-трудової діяльності створюється власний статус людини. Він зберігає зв'язки зі статусом родини, містить у собі його ознаки, хоча може й віддалятися від нього.

Статус особистості є об'єктивною характеристикою, але він може усвідомлюватися людиною адекватно чи неадекватно, активно чи пасивно, цілковито, частково або зовсім не усвідомлюватись. Науковий аналіз статусу особистості охоплює вивчення її реального економічного стану (майнова характеристика, загальний заробіток, забезпеченість житлом, реальний бюджет у співвідношенні зі структурою споживання тощо), політико-правового стану як певного балансу прав і обов'язків громадянина (права й обов'язки особистості становлять ядро статусу особистості).

Поняття статусу мас бути доповнене поняттям позиції особистості, що характеризує суб'єктивний - активний, діяльнісний - бік становища особистості у структурі суспільства. У складних за своєю природою суспільних відносинах кожна особистість може займати кілька позицій, що відрізняються одна від одної за своїм значенням, визначеністю та іншими ознаками. Наприклад, людина може займати професійну позицію, сімейну, суспільно-політичну, культурну, національну тощо.

Знання статусу і позиції особистості необхідне для визначення її соціальних ролей. Роль узагалі розглядається як динамічний аспект статусу, як реалізація зв'язків, заданих позиціями особистості в суспільстві. За визначенням І.С.Кона, роль особистості - це соціальна функція, нормативно схвалений спосіб поведінки, яка очікується від кожного, хто займає дану позицію. Очікування, що визначають загальні контури соціальної ролі, не залежать від свідомості й поведінки конкретного індивіда. Вони даються йому як те, що є зовнішнім, більш або менш обов'язковим. їхнім суб'єктом є не індивід, а суспільство або якась конкретна соціальна група.

Загальною для соціологів і психологів характеристикою ролей особистості як соціальних функцій є ціннісна орієнтація груп і особистості, спільність цілей діяльності, життєва спрямованість або мотивація поведінки людей. Цінності можна умовно розподілити на матеріальні, соціально-політичні, духовні.

Важливою соціально-психологічною характеристикою особистості є її ранг. Ранг особистості, її масштаб і значення для суспільства визначаються багатьма факторами, серед яких найважливішим вважається продуктивність основних видів діяльності особистості, зокрема творчої діяльності. Завдяки цьому забезпечується створення особистістю суспільно значущих матеріальних і духовних цінностей, визначається її внесок у скарбницю суспільних благ. Рангу особистості відповідають її престиж, репутація, авторитет, популярність у групі, колективі, суспільстві.

Цей аспект соціально-психологічної характеристики особистості виявляється в існуванні так званої надіндивідної підсистеми. У класичній психології на це вперше вказав В. Джеме, коли зазначав, що особистість людини не обмежується власним тілом, а охоплює "свої" речі, продукти власної праці, а також поширюється на людей, з якими індивід пов'язаний родинними, дружніми, професійними, духовними стосунками. Цей факт відчувається індивідом у момент розриву зв'язків через смерть, хворобу близької людини, переїзд тощо. У сучасній психології цей феномен вивчається як явище персоналізації, згідно з яким у кожної людини існує потреба бути представленою, продовженою в іншій людині своїми думками, почуттями, світоглядом тощо. Завдяки персоналізації люди пов'язані між собою в єдине духовне ціле, соціальну, культурну спільність. Ця спільність формується у ході спілкування, коли від однієї особистості до іншої передаються духовні, культурні цінності. Таким чином, вирішується проблема біологічного й духовного безсмертя людського роду, передачі багатств особистості наступним поколінням.

2. Поняття про характер. Типологія характерів

Однією з властивостей людини, що формується під безпосереднім впливом суспільства, взаємодії особистості з іншими людьми, є характер. Характер - це система стійких індивідуальних властивостей людини, що формуються і виявляються в діяльності, спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки й емоційного реагування. В характер входять ті властивості особистості, що накладають певний особливий відбиток на всю поведінку людини та виявляють її специфічне ставлення до світу, інших людей і самої себе. Коли зазначають, що у людини сильний характер, тим самим окреслюють ті властивості особистості, що досить чітко визначають її поведінку, в якій проявляється здатність до подолання перешкод. Коли ж говорять про "безхарактерну людину", то описують особистість, що позбавлена внутрішньої ясності та певності, коли вчинки людини залежать більше від обставин, ніж від неї самої. У характері виявляється визначеність ставлення людини до світу, до того, що для людини є важливим, цінним, значущим. Характер мало залежить від виду діяльності, це достатньо стійка система поведінки в типових умовах. У формуванні характеру провідну роль відіграють соціальні умови. Одним із показників характеру є воля - здатність людини досягати своєї мети, долаючи перешкоди.

Слід розрізняти соціальний та індивідуальний характери. Соціальний характер - це сукупність суттєвих ознак, властивих певній групі людей і зумовлених суспільними умовами. Соціальний характер залежить від системи цінностей, що панують у суспільстві, відображає ідеали і цінності певної епохи та відзначається певною культурно-історичною динамічністю. Індивідуальний характер -це сукупність властивостей, якими люди, що живуть в одній культурі, відрізняються між собою.

Становлення характеру відбувається в процесі взаємодії індивідуальних переживань людини, зумовлених суспільними умовами, з її індивідними властивостями - конституційними, нейродинамічними та психодинамічними. В структурі характеру, як вважав В. Г. Ананьєв, першими виникають комунікативні риси. Внутрішню основу для комунікативних рис характеру становлять стосунки особистості з іншими людьми. Самі комунікативні риси є підґрунтям для формування предметно-дієвих ("діяльнісних") рис характеру, які формуються на основі взаємодії з об'єктивним предметним оточенням через пізнання та предметну діяльність. Система ставлення людини до самої себе є третьою системою ставлень, що об'єктивно мають місце. В подальшому в процесі усвідомлення себе суб'єктом поведінки ставлення перетворюються на рефлексивні властивості характеру. Рефлексивні властивості є найбільш пізніми в структурі характеру, вони залежать від комунікативних та діяльністних. Вони завершують структуру характеру та визначають його цілісність. Риса характеру - це мотив до певного способу поведінки.

С. Л. Рубінштейн визначав характер як сукупність генералішй них мотивів у структурі особистості. Генералізовані мотиви е усталеними, узагальненими, домінуючими, вони визначають орієнтації на певні дії, що забезпечують захист" підтримку та розвиток власної особистості. Відповідно до цих орієнтацій, сучасні психологи виділяють такі типи характерів: егоцентричний (орієнтований на власні цілі, завдання), аллоцентричний (спрямований на задоволення, потреб, захист інтересів інших людей), соціоцентричний (надання переваг цілям соціальних груп, суспільних закладів), альтруїстичний (відмова від власних цілей і завдань заради досягнення чужих).

Зв'язок між темпераментом і характером визначається їх спільною фізіологічною основою - типом нервової системи. Від властивостей темпераменту залежать динамічні (швидкість, сила, інтенсивність) особливості рис характеру. Властивості темпераменту можуть сприяти або протидіяти розвитку певних рис характеру (холерику легше стати хоробрим, ніж меланхоліку). Тип темпераменту певним чином обумовлює недоліки характеру при послабленні виховання. У такому випадку сангвінік недостатньо зосереджений, поверховий, легковажний. Холерик - нестриманий, конфліктний, агресивний, Флегматик - млявий, байдужий, консервативний. Меланхолік вразливий, замкнутий. Отже, тип темпераменту - одна із найважливіших умов походження індивідуально - своєрідних рис характеру.

Тип характеру - це наявність в індивідуальному характері людини сукупності рис, спільних для певної групи людей. Типовими рисами називають психологічні особливості, що є спільними для певної групи людей і водночас є показовими, дозволяють виділити цю групу людей серед інших.

Проблема типології характерів досі не вирішена, хоча низка типологій набула поширення. Слід зазначити, що створення типологій характеру не завжди ґрунтується на наукових методах. Однією з найпривабливіших для широкого загалу є типологія характерів на основі дати народження людини, знаків зодіаку. Різноманітні способи визначення психологічної суті людини та побудова передбачень щодо подальшої долі отримали назву гороскопів. Тривалий час дослідження характерів відбувалися в контексті фізіогвоміки (вчення про встановлення відповідності між зовнішнім виглядом людини та її особистістю). Найвідомішою фізіогномічною системою стало вчення І. Лафатера, який переконував, що основним методом з'ясування

характеру має бути вивчення форми голови, ліній черепу, аналіз міміки. Набула поширення і система уявлень про можливості передбачення рис людини та її долі за рельєфом долонь. У науковій психології відкидають як хіромантію, так і фізіогноміку. Однак, психологи продовжують наполягати, що в тому, як людина стоїть, поводиться, ходить, в якому положенні спить, розкривається суть характеру людини.

Для всіх типологій характерів спільними є такі ідеї.

1. Характер формується в онтогенезі відносно рано і впродовж подальшого життя проявляє себе як більш-менш стале особистісне утворення.

2. Сукупність рис, що утворюють характер, закономірно пов'язані одна з одною.

3. На основі визначення основних ряс характеру можна розподілити людей на певні групи.

Найвідоміші типології

Конституційні типології характеру пов'язують характер з особливостями зовнішності людини, будовою тіла (Кречмер, Шел-дон).

Акцентуальні типології пояснюють особливості характеру виявленням окремих рис та їх сукупностей, що становлять крайні варіанти психічної норми та межують з психопатіями (Леонгард, Лічко)

Соціальні типології визначають характер на основі ставлення людини до суспільства та моральних цінностей (Фромм, Шостром).

< Попередня

ЗМІСТ

Наступна >

3. Акцентуації характеру Як вважає відомий німецький психіатр К. Леонгард, у 20-50% людей деякі риси характеру настільки загострені (акцентуйовані), що це за певних обставин призводить до однотипних конфліктів і нервових зривів. Акцентуація характеру - перебільшений розвиток окремих властивостей характеру на шкоду іншим, у результаті чого погіршується взаємодія з оточуючими людьми. Виявленість акцентуації може бути різноманітною - від легкої, помітної лише найближчому оточенню, до крайніх варіантів, коли треба замислюватися, чи немає хвороби - психопатії. Психопатія - хвороблива зміна характеру (при зберіганні інтелекту людини), у результаті якої різко порушуються взаємини з оточуючими, психопати можуть бути навіть соціально небезпечні для інших людей. Але, на відміну від психопатії, акцентуації характеру виявляються не постійно, з роками можуть суттєво зменшитись, наблизитися до норми. Концепція К. Леонгарда ґрунтується на уявленні, що існують основні та додаткові риси особистості. Основних рис небагато, вони утворюють ядро особистості, визначають її розвиток, адаптацію, психічне здоров'я. Якщо основні риси набувають розвитку, стають яскраво вираженими, вони визначають особистість у цілому, накладають свій відбиток на особистість та всі її прояви, а за певних обставин можуть зруйнувати всю структуру особистості. Виявлено такі основні типи акцентуацій: Гіпертимний: відзначається енергійністю, яскравою експресивністю (багатством міміки, жестів, рухів), високою мовленнєвою активністю, жвавістю, веселістю, оптимізмом, ініціативністю. Позитивні риси: енергійність, оптимізм, жадоба діяльності, активність. Разом з тим, ці риси можуть поєднуватися з легковажністю, підвищеною дратівливістю, відсутністю самоконтролю і недостатньо серйозним ставленням до своїх обов'язків. Гіпертимні особи важко переносять монотонну діяльність, вимушену самотність, сувору дисципліну. Вони рідко самі ініціюють конфлікти, але бурхливо реагують на зауваження. Головні конфлікти виникають через недостатньо відповідальне ставлення гіпертимних осіб до своїх обов'язків. Дистимний: характеризується домінуванням сумного настрою, зниженою мовленнєвою активністю, уповільненістю дій та низькою готовністю до спілкування. Дистимні особи приємні у спілкуванні, бо володіють такими привабливими рисами, як схильність сприймати реальність серйозно, уникати домінування, усталеність симпатій до друзів. Риси, які відштовхують від дистимів: пасивність, сповільненість реакцій, ригідність поведінки (інерція, негнучкість, загальмованість), відчудженість від партнерів по спілкуванню. Дистимні особи є неконфліктними, вони уникають активного спілкування, люблять посидіти вдома, ведуть усамітнений спосіб життя, цінують своїх друзів. Циклоїдний: відзначається періодичними чергуваннями гіпертимності та дистимності, що зумовлює зміни в манері спілкування з іншими. У період гіпертимності (на підйомі) проявляє активність, піднесений настрій, бажання спілкуватись. В період дистимності (спаду) змінює манеру спілкування, стає замкнутим, повільним, пригніченим. Циклоїдні особи поводяться то як особи з гіпертимвою акцентуацією, то як особи з дистимною акцентуацією. Збудливий: характеризує легко збуджуваних, запальних людей, які мають труднощі самоконтролю. Особливість цього типу полягає в тому, що емоційне збудження охоплює таких осіб швидко і легко досягає максимального піднесення. У період збудження виявляють дратівливість, запальність, погано контролюють себе. Поза спалахами емоційного збудження, в емоційно спокійному стані збудливі особи охайні, доброзичливі, сповільнені у реагуванні. Психологи - знавці акцентованих характерів стверджують, що представники збудливого типу залюбки спілкуються з малими дітьми, люблять тварин. Разом з тим, збудливі можуть бути ініціаторами конфліктів, активною провокуючою стороною, схильні до сварок. Інколи така конфліктність поєднується з відчуженістю, похмурістю. Застрягаючий: характеризує людей з інертністю намірів і негативних переживань, помірною контактністю. Інертність психологічних переживань викликає у людей цього типу схильність до повчань, боротьби за справедливість. Застрягаючі особи ініціюють конфлікти, виступаючи в них активною стороною. Орієнтовані на високі показники виконання, схильні до високих вимог до себе і висувають надмірно високі вимоги до близьких людей, співробітників. Інертність зумовлює прагнення до високих стандартів виконання. Відзначаються вразливістю, глибоко переживають образи, злопам'ятні, мстиві, ревниві. Педантичний: характеризує людей, мотивованих детальними дрібними вимогами досконалості, що поглинають їхню увагу та визначають переживання, стосунки. Педантичні особи рідко ініціюють конфлікти, легко поступаються лідерською позицією. У конфлікті виступають пасивною стороною. Педантична особа поводиться як бюрократ, вимагає від усіх дотримання вимог. Зокрема близьких людей переслідує претензіями надмірної охайності. Привабливі риси цього типу: добросовісність, охайність, серйозність, надійність у справах. Відразливі риси: формалізм, занудливість, надмірний настирливий контроль оточення. Тривожний: характеризує людей з домінуванням почуття небезпеки, незалежно від реальної загрози ситуацій, та високим рівнем контролю своїх дій. Привабливі риси: емоційність, неагресивність, самокритичність, обов'язковість. Схильність до високого самоконтролю зумовлює невпевненість у собі, несмілість, як правило, поєднується з низькою активністю, мінорним настроєм. Тривожні особи не ініціюють конфліктів і зазвичай виступають пасивною стороною конфлікту" в ситуації конфлікту шукають підтримки, опори. Через беззахисність, психологічну вразливість іноді стають мішенню для агресивних, конфліктних осіб. Емотивний: характеризує людей з високою емоційною чутливістю та нестійкістю емоційних станів. У конфлікти вступають рідко, виконують у них пасивну роль. Привабливі риси: чутливість, здатність до співчуття, доброта, соціальна спрямованість, орієнтація на соціальні норми, обов'язковість. Неприємні риси: надмірна чутливість, сльозливість. Демонстративний: характеризується підвищеним рівнем потреби у соціальній увазі, прагненням до лідерства, прагненням влади та соціального визнання, розвитком комунікативних здібностей та вмінь. Демонстративні особи відзначаються здатністю активно пристосовуватись до соціальних ситуацій, різноманітністю комунікативних навичок, що дозволяють їм легко переходити від однієї манери спілкування до іншої. У конфліктах виступають активною стороною, систематично самі провокують конфлікти, володіють складними стратегіями активного захисту. Привабливі риси: артистичність, манера спілкуватись, демонструючи розуміння партнерів, здатність захоплювати співрозмовників, неординарність мислення та вчинків. Відразливі риси: лицемірство, егоцентричність, демонстрація своїх переваг (хвастощі), бажання перекласти найважливіші обтяжливі обов'язки на інших, а самому уникнути напруження та ухилитись від роботи. Екзальтований: характеризує людей, які легко досягають піднесеного стану від радісних подій та впадають у відчай від сумних. Екзальтовані особи альтруїстичні, охоче спілкуються, співчутливі, цінують естетичні враження. їм властиві витонченість, яскравість і щирість почуттів, чуйність та уважність в міжособистих стосунках, легкість у спілкуванні, красномовність, висока вербальна актив вість. Відразливі риси: підвладність настрою.

4. Поняття про мотивацію та її місце в структурі психіки

Під мотивацією в психології розуміють сукупність психологічних процесів, які спрямовують поведінку людини. Мотиваційні процеси лежать в основі активності людини та її психічного функціонування, вони визначають той чи інший напрям людської поведінки, її траєкторію. Кожна людина є істотою, яка бажає, але рідко досягає повного завершеного задоволення всіх своїх потреб. Якщо в житті людини і виникає момент " мотиваційного затишшя ", коли їй властива повна відсутність бажань та потреб, то такий момент є надзвичайно коротким або ж свідчить про порушення особистісного функціонування. Заспокоєння однієї актуальної потреби викликає прихід іншої. Всі люди завжди чогось бажають і є мотивованими на пошук особистих цілей, однак мотиваційні процеси відзначаються яскравою своєрідністю й утворюють осередок структури особистості.

Основу мотиваційної сфери особистості становлять потреби - динамічно-активні стани особистості, що виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності. Потреба, опосередкована складним психологічним процесом мотивації, виявляє себе психологічно у формі мотиву поведінки. Потреба - це нестаток суб'єкта в чомусь конкретному, а мотив - обґрунтування рішення задовольнити або не задовольнити зазначену потребу в даному об'єктивному й суб'єктивному середовищі. Схема переходу потреби в мотив:

Мотивом може стати тільки усвідомлена потреба й тільки в тому разі, якщо задоволення цієї конкретної потреби, багаторазово проходячи через етап мотивації, безпосередньо переходить у дію. Різноманітні потреби можуть як співіснувати, так і суперечити одна одній. Із суто пізнавальної точки зору людину може цікавити одна професія, з матеріальної - інша, з позиції престижу - третя. Зупинивши свій вибір на одній із них, людина здійснює чималу роботу щодо усвідомлення привілеїв тієї потреби, задоволення якої для неї найбільш значуще.

Отже, в основі будь-якої дії лежить потреба, яка психологічно виявляється як мотив, що може реалізуватися у низці форм: інтересах, прагненнях, переконаннях та установках.

Під інтересами розуміються мотиви, у яких утілюються емоційно забарвлені пізнавальні потреби особистості, інтерес виникає тоді" коли його об'єкт викликає емоційний відгук. Кількісними характеристиками інтересів є їх широта, глибина та стійкість. Широта інтересів визначається кількістю об'єктів, сфер дійсності, які мають для особистості стійку значущість. Глибина інтересів показує рівень розуміння особистістю змісту об'єкта. Іноді глибина інтересів негативно корелює з їх широтою, і тоді про людину кажуть, що вона мас уявлення про все потрошки. Стійкість інтересів виражається у тривалості збереження інтересу. Стійкими є інтереси, які найповніше відповідають основним потребам особистості і тому стають істотними рисами її психологічного складу.

Прагнення - це мотиви, в яких виявляються потреби особистості в умовах спеціально організованої діяльності. Іноді, залежно від змісту цілі та рівня усвідомленості, прагнення може набувати вигляду потягу чи бажання. Потягові властивий невисокий рівень усвідомленості цілі. Він має вигляд емоційного пориву, незадоволення існуючим станом речей. Щось не влаштовує людину в житті, але вона ще не знає точно, що саме, бо потяг не має чітко виявленої спрямованості до цілі. Тому самі по собі потяти не спонукають особистість до цілеспрямованої активності. Бажання становлять більш або менш чітке усвідомлення цілі, вони спонукають людину до вольових дій, спрямованих на досягнення значущих цілей.

Чинником, що має мотиваційне значення та виявляє постановку людиною певних цілей, є рівень домагань особистості - прагнення досягти цілей того ступеня складності, на який людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка. Проблема рівня домагань особистості вперше була поставлена у психологічній школі Курта Левіна. Методика його дослідження полягає в тому, що досліджуваний одержує завдання, наприклад, ряд математичних задач зростаючого рівня складності. Приступаючи до роботи, він обирає для себе одну з градуйованих задач, тобто визначає рівень, після досягнення (або недосягнення) якого його просять повідомити, задачу якого рівня складності він вибере наступною. Цей вибір після попереднього успіху (або невдачі) і дає можливість визначити рівень домагань особистості.

Переконання становлять основу соціогенних мотивів і втілюють усвідомлені потреби особистості діяти відповідно до своєї внутрішньої позиції, поглядів, теоретичних принципів. Основою таких потреб виступає сукупність знань про природу, суспільство й людину, тобто світогляд. Світогляд структурно пов'язаний з інтересами, прагненнями та установками. Це зумовлює опору світогляду на життєвий досвід особистості та індивідуальні особливості відображення нею дійсності.

Установка - це стійка схильність індивіда до певної форми реагування, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба. Установка відображає стан особистості, який виникає на основі взаємодії її потреб та відповідної ситуації їхнього задоволення, забезпечує легкість, майже автоматичність, та цілеспрямованість поведінки. Установка може виступати як основоположний фактор, який опосередковує активну взаємодію особистості та соціального середовища. Установки можуть бути як позитивними (поведінка молодшого школяра, який виконує вказівки вчителя, пов'язана із засвоєнням знань і норм поведінки, детермінована позитивним ставленням його до вчителя), так і негативними (етнічні стереотипи, які опосередковують ставлення до представників кавказьких національностей як до войовничих та сексуально агресивних). Ці установки є результатом поспішних і недостатньо обґрунтованих висновків, зроблених на основі деяких фактів особистого досвіду, а частіше - наслідком некритичного засвоєння стереотипів мислення, прийнятих у певній суспільній групі.

Мотивація та пізнавальні процеси. Мотивація не тільки детермінує діяльність людини, а й пронизує більшість сфер психічної активності, в тому числі й пізнавальну. Це стосується усіх пізнавальних процесів: сприймання, мислення, уяви та пам'яті.

Психологи відмітили зміни в мисленні, що відбуваються під впливом зміни мотивації. В одній ситуації досліджуваний розв'язував задачу за "нейтральною" інструкцією, в іншій повідомлялося про дослідження розумової обдарованості. Виявилося, що із запровадженням мотивації продуктивність знаходження рішень зросла у 3,5 раз.

Виявлення мотивації в уявленні та фантазії демонструє такий експеримент. Матроси з підводного човна повинні були впізнати ледве помітні на екрані обриси предметів. Реакція досліджуваних була найбільше пов'язана з їжею: оскільки матроси скучили за різноманітною їжею, то вони бачили посуд для їжі та інші об'єкти, пов'язані з відсутністю на борту їжі. Людина мріє про те і марить саме тим, що для неї значуще, в чому вона в цей час відчуває потребу. В продуктах уявлення та фантазії проектується передусім мотиваційна сфера особистості.

Зв'язок мотиваційних явищ з пам'яттю. Процес забування є функцією не тільки часу, а й значущості для особистості того, що забувається. Те, що має для людини життєве значення і відіграє певну роль у їй діяльності, як правило, не забувається. Наявність інтересу до матеріалу веде до більш тривалого його запам'ятовування.

Матеріал, пов'язаний з потребами, з цілями людини, забувається повільніше. Отже, пізнавальні процеси невід'ємні від мотиваційної сфери особистості.

Мотивація та емоції. Поведінка може здійснюватись у вигляді безпосередньої реакції чи цілеспрямованої активності. Більш елементарні форми поведінки людини - реактивні - є емоційними процесами, складніші - цілеспрямовані - здійснюються завдяки мотивації. Мотиваційний процес можна розглядати як форму емоційного. Мотивація - це емоція плюс спрямованість дії. Емоційна поведінка є експресивною, а не спрямованою до мети, її напрям змінюється разом зі зміною емоційного стану.

Сила мотиву зумовлює стійкість особистості, що відбивається на ефективності її діяльності. Аналіз цих залежностей дає змогу відповісти на запитання, чому одні студенти під впливом стресу відповідають на іспитах значно гірше за свої можливості, а інші демонструють несподівану повноту відповідей. Так, якщо сила потреби, що спонукає до діяльності, є невеликою, то невдача і пов'язана з нею негативна емоція впливають переважно на активність суб'єкта, спонукаючи його до якнайшвидшого виходу з ситуації. Якщо сила потреби досягає середнього рівня, то пов'язані з невдачею негативні емоції діють активніше, що веде до мобілізації зусиль та зростання ефективності діяльності. Якщо ж сила потреби надзвичайна, то невдача і пов'язані з нею негативні емоції викликають таке перевищення рівня емоційного збудження, що з'являються ознаки дезорганізації діяльності та поведінки.

Воля і мотивація. Важливо розмежовувати волю і мотивацію, яка також регулює і спонукає діяльність. У зарубіжній психології термін воля майже не зустрічається. Вважається, що замість волі існує поняття сили мотивації. Чим вона сильніша, тим активніше долає людина перешкоди (Еткінсон). Жан Піаже визначив волю через значущість для людини тих чи інших дій. Якщо приймати точку зору згаданих аторів, то поняття волі є зайвим, а всю поведінку можна пояснити за допомогою інших термінів.

Одна з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу - спрямованість. Спрямованість розуміють як систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості.

У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості. їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити дії особистості, її вчинки. Проте, на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви. їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації. Людина часто діє всупереч свідомо сформованому наміру, під впливом безпосередньої спонуки, наприклад, сильного емоційного стану.

За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основні види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням підтримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє стійкий інтерес до спільної діяльності, хоча її фактичний внесок у виконання завдання може бути мінімальним.

Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці - своєї та інших людей, намагається обґрунтовано довести свою точку зору, яку вважає корисною для виконання завдання.

Спрямованість на себе, або особиста спрямованість, характеризується перевагою мотивів досягнення особистого добробуту, прагненням підтвердити особисту першість та престиж. У цьому випадку людина мало реагує на потреби оточуючих людей, байдужа до колег та своїх обов'язків. У праці вона бачить передусім можливість задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег.

5. Теорії мотивації

Інстинкти життя і смерті як рушійна сила поведінки (3. Фрейд)

Фрейд вважав, що поведінка людини підпорядковується закону збереження енергії: енергія може переходити з одного стану в інший, але кількість її залишається сталою. Фрейд перевів загальний закон природи збереження енергії на мову психологічних термінів у базові положення психоаналізу, стверджуючи, що психічну енергію генерують сексуальні та агресивні інстинкти. Тобто, в основі мотивації лежить прагнення задовольнити вроджені інстинкти (соматичні вимоги організму). Фрейд вважав, що будь-яка активність людини (мислення, сприйняття, пам'ять, уява) визначається інстинктам. Значна частина психічної енергії, що виникає з тілесних потреб, витрачається на розумову діяльність, яка дозволяє знизити рівень збудження, викликаного цими потребами. Інстинкти - це єдина причина будь-якої активності.

Керують поведінкою людини два основні інстинкти: інстинкт життя та інстинкт смерті. Для позначення енергії інстинктів життя в цілому Фрейд використовував термін лібідо. Лібідо - це енергія прагнення до життя, що змушує до дій і думок, які приносять насолоду; потік енергії, що вільно перетікає з одного об'єкта де іншого. Фрейд переконував, що інстинкт агресії лежить в основі всіх емоційних стосунків між людьми, і єдиним винятком з цього може бути лише ставлення матері до своєї дитини чоловічої статі.

Модель поведінки здорової особистості полягає в прагненні зменшити напруження, підтримати динамічну рівновагу на такому рівні, щоб отримати та максимально посилити насолоду від задоволення потреби, дотримуючись соціальних норм.

Прагнення до переваги як основний мотив (А. Адлер)

Особистість не просто реагує на зовнішні стимули середовища, вона сформована прагненнями власного "Я" й орієнтована на майбутнє. По суті, рушійною силою особистості, як постулює Адлер, є існування єдиної динамічної сили, що лежить в основі людської активності - пошуку досконалості. Адлер вважав, що прагнення до переваги - це фундаментальний закон людського життя і єдина мотиваційна сила в житті особистості.

Життєвий досвід особистості сприяє усвідомленню почуття власної неповноцінності і розвитку прагнення компенсувати це почуття. У дитинстві люди переживають тривалий період залежності й безпорадності. Цей досвід формує у дитини глибокі переживання неповноцінності порівняно з іншими членами сім'ї, більш могутніми та вправними. Поява таких переживань знаменує початок життєвої боротьби за досягнення переваги над оточенням, а також прагнення до досконалості та бездоганності.

Якщо прагнення до досконалості поєднується із соціальним інтересом і турботою про оточення, воно розвивається у конструктивному (позитивному) напрямку. У негативному варіанті людина шукає лише особистої переваги і дотримується принципу: відчути свою перевагу важливіше, ніж бути корисною іншим. На думку Адлера, прагнення досягнення особистої переваги - це невротичний симптом, результат дуже сильного почуття неповноцінності та відсутності соціального інтересу.

На думку Адлера, ті основні цілі, що визначають напрям нашого життя, - це до певної міри фіктивні цілі, оскільки їх не можливо зіставити з реальністю. Прагнення індивіда до переваги скеровується обраною особистістю фіктивною метою, а формуються фіктивні цілі власною творчою силою особистості. Якщо особистість має свого фіктивну мету, життя сповнюється для неї смислом: виникає історія життя, сповнена смислу. Фіктивні цілі допомагають вирішувати життєві проблеми. Наприклад, професіонал, що прагне перевершити інших, може не досягти своєї мети, але одного прагнення досягти високого професійного рівня достатньо, щоб зробити власне життя здоровим і корисним.

< Попередня

ЗМІСТ

Наступна >

Індивідуація як мотиваційна сила особистості (К. Юнґ) Мотиваційною силою особистості, на думку К. Юнга, виступає прагнення досягти кінцевої життєвої мети - повної реалізації свого "Я". Процес досягнення цієї мети спрямований на особливий результат - "здобуття самості". Самість Юнг вважав найголовнішим архетипом, що втілює в собі єдність свідомого та несвідомого, гармонію та баланс різних протилежних елементів психіки. Процес розвитку особистості в напрямку здобуття самості дістав назву індивідуації. Еґо здобуває зв'язок із самістю в процесі довгої і тривалої роботи розуміння та прийняття несвідомих процесів. Розвиток самого Еґо - це лише розвиток свідомості, процес здобуття знань про світ і про себе. Самість пересуває Еґо в центр психіки. Утворення самості надає єдності психічному життю особистості, допомагає інтегрувати свідоме та несвідоме. Результатом процесу є завершеність і цілісність особистості, а не досконалість: "Не досконалість, а завершеність - ось те, чого чекають від васа (Юнг). Юнг вважав, що самореалізадія як завершальний етап розвитку особистості є недосяжною для більшості людей. Досягнення індивідуації під силу тільки обдарованим і високоосвіченим людям, які до того ж мають у своєму розпорядженні багато вільного часу. Через такі обмеження для переважної більшості самореалізація є недосяжною. Юнґ вважав, що люди в першій половиш життя не надто включені у процес індивідуації, вони більше спрямовані на успіх - цілі Еґо. З віком, вже досягнувши таких цілей, вони шукають гармонії, більше прагнуть інтеграції, ніж досягнень. Екзистенційні потреби особистості (Е. Фромм) Найбільш могутня мотиваційна сила особистості, як стверджував Е. Фромм, - це конфлікт між двома прагненнями - до свободи та до безпеки, що зумовлений існуванням екзистенційних потреб. Фромм визначив п'ять основних екзистенційних потреб людини: у встановленні стосунків, у подоланні, у вкоріненні, в ідентичності, в системі поглядів та відданості. Потреба у встановленні стосунків. Кожній людні властиве прагнення турбуватися про когось, співчувати комусь. Якщо ця потреба не задовольняється, людина стає нарцистичною, вона відстоює лише свої власні інтереси і не здатна довіряти іншим. Потреба в подоланні. Людині властиве прагненні виявити власну творчу діяльну сутність і подолати пасивність. Оптимальний спосіб задоволення потреби - це діяльність і творчість. Неможливість задовольнити таку суттєву потребу стає причиною людської деструктивності. Потреба у вкоріненні. Важливою потребою людини є прагнення бути в єдності із навколишнім світом. Потреба виникає з самого моменту народження людини, коли рветься біологічний зв'язок з матір'ю. Почуття безпеки і єдності забезпечується батьківською опікою, від якої доросла людина поступово відмовляється. її ж, хто зберігає симбіотичні зв'язки зі своїми батьками, родиною не здатні повною мірою відчувати свою особисту цілісність та свободу. Потреба в ідентичності. Суттєвою для людей є внутрішня потреба власної ідентичності, завдяки якій вони відчувають свою унікальність та усвідомлюють, хто вони є насправді. Копіюючи чиюсь поведінку, проявляючи сліпу конформність, особистість не здатна досягти почуття власної ідентичності. Потреба в системі поглядів та відданості. Об'єктивний і раціональний погляд на природу та суспільство має величезне значення для особистості, необхідний для збереження психічного здоров'я. Особистість також має потребу в об'єкті відданості, у присвяті свого життя чомусь впливовому - вищій меті, що становило б для неї сенс життя. Присвята життя таким вищим цінностям забезпечує можливість подолання ізольованого існування і надає життю певного сенсу. Особливість екзистенційних потреб полягає у тому, що їх виявлення та задоволення відбувається в певному соціально-економічному контексті і залежить від нього. Можливості, які надає суспільство для задоволення екзистенційних потреб, формують у людей певну структуру особистості або "основні орієнтації характеру" (Е. Фромм).

Невротичні потреби особистості (К. Хорні)

Карен Хорні обстоювала позицію, що в дитинстві домінують дві потреби - у задоволенні та у безпеці. Головною потребою, що впливає на формування дитини, є потреба у безпеці. Вона виявляється у прагненні дитини бути любимою, бажаною та захищеною від небезпек навколишнього світу. Завдяки задоволенню цієї потреби формується здорова особистість. Якщо ж батьки не здатні проявити істинну любов і турботу, вони тим самим стимулюють внутрішній конфлікт дитини між залежністю від рідних і почуттями образи.

Карен Хорні вважала, що невротичні потреби властиві всім людям. Вони допомагають людині подолати почуття безпорадності, відчуженості, самотності. Але невротичні особи діють недостатньо адаптивно, вони обирають для себе одну потребу і намагаються задовольнити її у всіх можливих ситуаціях соціальної взаємодії. Хорні так висловилась про цю особливість невротичної особистості: "Якщо вона має потребу в любові, то вона добивається її від друга і від ворога, від працедавця та чистильника взуття".

Піраміда потреб та прагнення до самоактуалізації (А. Маслоу)

А. Маслоу визначав, що поведінка особистості мотивована певною системою потреб, що виникають у певній послідовності й ієрархічно впорядковані. Для того щоб вищі потреби заявили про себе, спочатку мають бути задоволені потреби, що розташовані на нижчих рівнях ієрархії. Порядок домінування потреб особистості такий: фізіологічні потреби; потреби у безпеці та захисті; потреби належності та любові;

потреби самоповаги; потреби самоактуалізації, або потреби особистого самовдосконалення.

Ієрархія потреб функціонує за певними закономірностями. Якщо людина потрапляє в ситуацію вибору між нижчими і вищими потребами, вона надає перевагу нижчим. Принципово важливим є те, що хоча нижчі потреби є визначальними для виживання та психічного здоров'я, але максимум психічного здоров'я та благополуччя досягається тільки задоволенням вищих потреб.

Провідний мотив життя особистості: тенденція до актуалізації (К. Роджерс)

У своїй концепції особистості К. Роджерс висунув гіпотезу, 8а якою поведінка людини спрямовується та підтримується єдиним мотивом, який він назвав тенденцією до актуалізації ~ це властива організму тенденція розвивати всі свої здібності, щоб зберегти та розвинути свою особистість. Ця фундаментальна тенденція і є єдиним мотивом, властивим людині, і для пояснення поведінки особистості жодні інші специфічні мотиви, на думку Роджерса, більше не потрібні. Будь-які інші потреби та мотиви можна пояснити як один із проявів тенденції актуалізації. Конкретними проявами тенденції до актуалізації є бажання досягти чогось, завершити справу, отримати певні результати (хорошу оцінку, посаду, спортивний успіх, написати наукову статтю).

Для пояснення поведінки не треба шукати інших специфічних мотивацій (інстинктів, прагнень): кожна людина мотивована просто тим, що живе. Роджерс не мав сумнівів, що людина є вільною в тому, щоб зробити вибір та творити своє життя. Тенденція до самоактуалізації максимально ефективна в особистостей з повним функціонуванням. Вони досягають свого повного функціонування, тому що вважають себе першоджерелом власної свободи і дійсно користуються свободою в кожний момент часу.

Функціональна автономія мотивації особистості (Г. Олпорт)

Для пояснення мотивації особистості Олпорт увів поняття функціональної автономії. Функціональна автономія - стан, коли поведінка, орієнтована на досягнення певного результату, стає самоцінною і починає приносити задоволення сама по собі, без досягнення тих або інших цілей, для яких вона була потрібна раніше.

Розпочинаючи свою професійну діяльність, людина може керуватися прагненнями зміцнити своє матеріальне становище, зробити кар'єру, заробити більше грошей, але, досягнувши цих цілей, продовжить працювати, керуючись вже іншими причинами. У цьому і полягає сутність функціональної автономності мотивів. Початкові мотиви повністю втрачаються особистістю, натомість виникають нові. Під впливом функціонально автономних мотивів майстерна людина продовжує своє самовдосконалення, ділова людина продовжує працювати, а жадібна - накопичувати гроші. Особливість їхньої діяльності в тому, що початкові мотиви втратили для них свою актуальність, а поведінка залишилась, однак вона підтримується вже новими - функціонально автономними мотивами.

Основний критерій функціональної автономії мотивів такий: актуальний мотив функціонально автономний до того часу, поки шукає нові цілі. Наприклад, дитина, навчившись ходити, продовжує вправлятись у нових рухах. Професіонал, виконавши одне завдання, шукає нові проблеми для апробації своїх здібностей та знань. Нові мотиви, які керують ним, відмінні й автономні від тих, на основі яких вони виникли. Автономність мотивів - міра зрілості особистості.

Оллпорт розрізняв два типи функціональної автономії: стійка функціональна автономія (проявляється у системі звичок людини, її схильності до повторних дій, до задоволення своїх потреб звичним чином: проводити час, користуватись улюбленою чашкою, гуляти звичним маршрутом тощо) та власне функціональна автономія (набуті у процесі розвитку звички людини, цінності - як головна система мотивації особистості, що забезпечує постійність прагнень людини відповідно до внутрішнього Я-образу і прагнення вищого рівня особистісної зрілості).

Гіпотези Л. І. Божович про спрямованість особистості

Основна гіпотеза. Цілісна структура особистості визначається перш за все її спрямованістю. Гіпотеза про ієрархію мотивів як основу спрямованості. Основа спрямованості складається зі сформованої у процесі життя стійкої домінуючої системи мотивів, у якій провідні мотиви підпорядковують собі інші й визначають будову мотиваційної сфери людини. Гіпотеза про значення спрямованості для особистості Зміст спрямованості особистості зумовлює всі її особливості: інтереси, прагнення, риси характеру. Гіпотеза про вікову визначеність та періодичність спрямованості Кожний віковий період характеризується специфічною для нього констеляцією мотивів і особливим характером їх ієрархічної структури. Розвиток особистості відбувається як послідовний перехід від елементарних, неусвідомлюваних або частково усвідомлюваних потреб, які безпосередньо мотивують поведінку на ранніх етапах онтогенезу, до відносно постійно домінуючих потреб, на основі яких утворюється стійка ієрархія мотивів і які виявляються через свідомо визначені цілі та наміри зрілої особистості.

Діяльнісна концепція особистості О. М. Леонтьєва

У концепції 0. М. Леонтьєва підкреслено особливий смислотворчий аспект мотивації. Термін "мотив", за Леонтьєвим, означає те об'єктивне, в чому конкретизується потреба в даних умовах і на що спрямовується діяльність. Леонтьєв вводить поняття "зрушення мотивів": людина під впливом певного мотиву починає виконувати дію, а потім виконує її заради неї самої. В даному разі мотив немовби зміщується на ціль, а дія перетворюється у діяльність. Мотиви діяльності, що мають таке походження, Леонтьєв називає свідомими мотивами.

Леонтьєв відрізняє мотиви "усвідомлювані" від "реально діючих". Лише за певних умов одні мотиви можуть перетворюватися в інші. Це перетворення відбувається так; іноді результат дії виявляється раніше, ніж мотив, реально збуджуючий цю дію. Дитина сумлінно готує домашні завдання, бажаючи швидше піти на прогулянку. В результаті це приводить до значно більшого, тобто до хороших оцінок. Відбувається нове опредметнення потреб дитини, а це означає, що вони змінюються, розвиваються, піднімаються на щабель вище. Так здійснюється перехід до більш високого типу реальних мотивів. Якщо перед дитиною поставити завдання запам'ятати певні слова, а потім це ж завдання дати в ігровій діяльності, то в другому випадку завдання буде виконано з подвійною ефективністю. Тут відіграє роль конкретний мотив конкретної діяльності.

Встановлюючи мотиви дій і мотиви діяльності, Леонтьєв показує їх взаємний перехід: мотиви діяльності, підкоряючись більш високим мотивам, стають мотивами лише окремих дій і додатково підтримують їх виконання. Природно, можна спостерігати і зворотний процес.

Тема 2.3 Розвиток і формування особистості

План

1. Характеристика понять "розвиток" і "сформування" особистості

2. Основні теорії розвитку особистості в дитинстві

3. Розвиток і формування самосвідомості

1. Характеристика понять "розвиток" і "формування" особистості

Онтогенез людини розкриває низка взаємопов'язаних понять, передусім, поняття "розвиток". Психічний розвиток виступає як процес кількісних та якісних змін психіки, що відбуваються у ході діяльності й спілкування дитини з іншими людьми. Розвиток психіки людини хоча й обумовлений соціальними умовами життя, але спирається на дозрівання організму.

Під "дозріванням" розуміють, насамперед, зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів внаслідок дії внутрішніх вроджених факторів. Так, можна говорити про дозрівання органічних функцій людини чи всього її організму. Дозрівання становить фундамент розвитку, але не входить у це поняття як його аспект чи сторона, бо має якісно іншу природу. Так, ми можемо говорити про виявлення кольору очей дитини на перших місяцях її життя як про прояв дозрівання, а не розвитку, тому що колір очей однозначно визначений наперед генотипом і не залежить від умов життя - наприклад, від того, на що Дивитиметься дитина протягом перших місяців життя. Інакше детермінована динаміка рис характеру людини, які виникають внаслідок розвитку, а не дозрівання, оскільки від народження вони не визначені і залежать від того, в яких умовах виховувалась дитина, які вимоги До неї висували оточуючі.

Розвиток людини, як правило, відбувається в умовах суспільства і нерозривно пов'язаний із розвивальними впливами оточуючих.

Соціальна обумовленість психічного розвитку дитини умовами суспільства знаходить відображення у понятті "формування". У формуванні можна виділити стихійний компонент (вплив некерованих. випадкових факторів, наприклад, неформальних підліткові" об'єднань, реклами, моди, музики тощо, характер і наслідки дії яких непередбачувані) і цілеспрямований процес змін особистості або ж й окремих якостей внаслідок спеціально організованих впливів.

Поняття "становлення" підкреслює процес набуття нових ознак та форм психіки у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток певної якості особистості.

Психічний розвиток має наступні особливості.

1. Гетерохронність - нерівномірний, хвильовий характер розвитку окремих психічних процесів. Він виявляється у тому, що для кожної психічної властивості є специфічний період, коли вона позвивається найбільш інтенсивно. Ці періоди - сенситивні.

2. Асинхронність - полягає у тому, що різні психічні функції виявляють різні сензитивні періоди і за тривалістю і за віком їх настання. Наприклад, у дошкільників - провідною у психічному розвитку с пам'ять, а у молодшого школяра - мислення.

3. Стадіальність - етапи розвитку мають певну послідовність і взаємопов'язані. Новий етап виникає на основі попереднього і вносить свої неповторні риси у психіку дитини. Характеристиками стадій психічного розвитку виступають соціальна ситуація розвитку, основні новоутворення і провідна діяльність.

4. Диференціація та інтеграція психічних процесів, властивостей. Диференціація означає послідовне ускладнення психіка з появою новоутворень. Так, після народження найбільш розвиненим психічним процесом є відчуття, на його основі виникає сприймання, потім пам'ять, згодом - наочно-дійове мислення і уява. Інтеграція - зміцнення зв'язків між окремими психічними утвореннями. Так, завдяки розвитку волі з'являються довільна увага, пам'ять, управління емоціями.

5. Злімо співвідношення детермінант психічного розвитку. З віком дитини змінюється співвідношення біологічних і соціальних факторів психічного розвитку. Із розширенням зв'язків дитини із соціальним середовищем зростає роль соціальних впливів. Змінюються і самі соціальні детермінанти (сім'я, школа, клас, друзі). Для людини провідну роль у психічному розвитку відіграє соціальний фактор.

б. Пластичність - здатність психіки до змін. Наприклад, недоліки зору, слуху компенсуються посиленим розвитком дотику, нюху. З віком пластичність психіки знижується. Так, дитина, на відміну від дорослої* людини, може досить швидко оволодіти будь-якою мовою, залежно від соціального оточення і незалежно від раси чи національності.

Отже, специфіка розвитку людського індивіда полягає в тому, що головні умови онтогенезу психіки: органічне дозрівання індивіда та його залучення до людської культури злиті в єдиний процес, а взаємодія цих умов здійснюється внаслідок власної активності індивіда.

Вихідним для розуміння природи психічного розвитку є співвідношення в людині природного і соціального, вродженого й набутого. Для цілісного процесу психічного розвитку природна основа, обумовлена генотипом, виступає передумовою, своєрідним фундаментом, на основі якого, при визначальному впливі соціального середовища, виникають психічні новоутворення. Дитина отримує від народження здатність до елементарних психічних функцій (задатки): різних видів відчуття й сприймання (зорового, слухового, дотикового тощо), найпростішого запам'ятовування. Вищі психічні функції (мовлення, теоеретичне мислення, довільна пам'ять, уява, воля) потребують тривалого періоду навчання й виховання.

Умови психічного розвитку поділяють на зовнішні і внутрішні. Зовнішні - фактори природного і суспільного середовища, що діють через внутрішні умови (С. Л. Рубінштейн). Соціальне середовище с джерелом психічного розвитку. У ньому вирізняють три компоненти: макросередовище (суспільство, його соціально-економічна і політична система), мезосередовище (національно-культурні та соціально-демографічні особливості місця проживання дитини), мікросередовище (безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім'я). Внутрішні - психічні особливості індивіда (розвиток свідомості, досвід, освіта, мотивація). Зовнішні та внутрішні умови розвитку особистості тісно взаємопов'язані, їх взаємодія має якісні відмінності на кожному піковому етапі.

Рушійною силою психічного розвитку с суперечності, які витікають між особистістю та її оточенням (зовнішні), а також внутрішні суперечності між окремими складовими особистості та окремими психічними функціями.

Внутрішні суперечності відрізняються на кожному віковому етапі і в той же час об'єднані головною суперечністю - між потребою дитини бути дорослою, жити разом з усіма спільним життям, мати певне місце в житті суспільства, виявляти самостійність і відсутністю реальних можливостей для задоволення цієї потреби.

Зовнішні суперечності стають рушійною силою розвитку особистості тільки у тому випадку, коли вони є джерелом активності, спрямованої на розв'язання внутрішніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки.

Усвідомлення та вирішення суперечностей і забезпечують прогресивний розвиток особистості. Розв'язання суперечностей виявляється у виникненні психологічних новоутворень віку, завдяки яким будується нова система взаємин, що засвідчує перехід дитини в новий психологічний вік.

2. Погляди психологів на розвиток особистості

Перші теорії дитячого розвитку з'являються у період Відродження. Особливу увагу привертають теорії Джона Локка та Жан Жака Руссо. Джон Локк вважав, що дитина - це tabula rasa, тобто "чиста дошка". Згідно його теорії, немовлята не мають ніяких властивостей чи здібностей і тому їх розвиток залежить лише від соціального оточення. Така філософія характеризує дітей як пасивних створінь, які мало що роблять для того щоб вплинути на свою долю.

Жан Жак Руссо пропонує нову теорію дитинства. Він вважає, що діти - це не чисті дошки для заповнення дорослих вказівок. На відміну від Локка, Руссо вважав, що дитина від природи наділена високоморальними почуттями і здатністю до впорядкованого, здорового розвитку. Виховні впливи дорослих, на думку Руссо, можуть тільки зіпсувати благородну душу дитини. Філософія Руссо включає дві важливі концепції: концепція стадіальності (вчений виділив чотири стадії розвитку дитини), та концепція дозрівання, що базується на генетично обумовленому розвитку особистості.

У наш час на уявлення про розвиток особистості дитини має вплив велика кількість різноманітних теорій, Своєрідні уявлення про те, як з'являється, розвивається і змінюється особистість дитини, склалися в руслі психодинамічного (психоаналіз і теорія рис), соціодинамічного (теорія ролей і теорія соціального навчання), інтеракціоністського (теорія соціальної взаємодії) і гуманістичного (теорія самоактуалізації і теорія пошуку сенсу життя) напрямів.

У психоаналізі початок формування особистості дитини пов'язується або з виникненням конфлікту між прагненням до задоволення біологічних потреб дитини, і соціально-культурними цінностями (традиційний фрейдизм), або з виникненням перших життєвих невдач у задоволенні важливих потреб, що призводить до появу комплексів (неофрейдизм). Як в першому, так і в другому випадках початок розвитку особистості драматично пов'язується з глибокою психологічною травмою і сильним емоційним переживанням - афектом, сліди якого зберігаються і залишаються протягом усього життя людини. Подальший розвиток дитини як особистості визначається тим, наскільки їй вдасться пережити відповідну травму і позбутися комплексів. Весь процес особистісного перетворення в рамках цього підходу подається як боротьба несвідомих потягів, породжуваних або органічними потребами (статева потреба, страх, агресивність), або комплексами. Особистісні новоутворення тут розглядаються саме як результат відповідної боротьби. Роль соціально-виховних впливів зводиться до формування захисних механізмів особистості.

Розуміння розвитку особистості в психоаналітичній традиції виходить з того, що здебільшого ми чітко не знаємо, або не в змозі визначити, чому люди діють так, а не інакше. Зародки поведінки вбачаються у "Воно" - несвідомому. Соціальним регулятором поведінки є "Над-Я". У процесі індивідуального розвитку дитини ці три рівні функціонування особистості - "Воно", "Я" і "Над-Я" не виникають одночасно. Онтогенетично першим, з моменту народження, з'являється "Воно". "Я" розвивається в процесі зростання зусиль дитини, спрямованих на задоволення її основних потреб у взаємодії з оточуючими людьми. Через декілька років з'являється "Над-Я", як своєрідне внутрішнє уявлення соціальних цінностей і норм. Шляхи розвитку "Воно", "Я" і "Над-Я" складним чином переплітаються зі стадіями дитячого психосексуального розвитку.

Теорія рис особистості акцентує увагу на формуванні і зміні цих рис у дитини. Особлива роль у ній відводиться ранньому дошкільному дитинству, коли організм дитини, її мозок ще досить пластичні і перебувають у стадії дозрівання. Риси особистості в цей час формуються й закріплюються дуже швидко. Життєва сталість як психофізіологічна система визначається тим, що риси особистості формуються в умовах численних впливів навколишнього середовища на мозок дитини, який знаходиться у процесі дозрівання. Особливий інтерес для дослідників, що дотримуються цього погляду, становлять періоди формування в дитини основних базисних рис особистості: екстраверсії, інтроверсії, тривожності, невротичності тощо. Вважається,що риси особистості починають формуватися досить рано, з дитинства, і до закінчення школи в основному є сформованими.

Основні, або базові, риси особистості - головні в кожній з груп особистісних рис, складаються в дошкільному віці і визначають подальший напрямок їх розвитку. Приблизно до початку навчання в школі виникає система базисних рис, що становлять індивідуальну своєрідність дитини. Ця індивідуальність закріплюється в підлітковому та юнацькому віці, зберігається протягом усього подальшого життя, що дозволяє шкільним товаришам і друзям упізнавати один одного як особистостей навіть через багато років після закінчення школи.

Відповідно до теорії ролей, розвиток особистості дитини починається тоді, коли вона стає здатною до рольової імітації. Кожна нова роль робить свій внесок у розвиток особистості дитини, і результат розвитку в кінцевому підсумку залежить від того, скільки і які різноманітні соціальні ролі людині в житті довелося зіграти. Оскільки різноманітність ролей задається умовами життя, розвиток особистості залежить від соціальних впливів і внутрішньо обмежений лише можливістю зміни поведінки і гнучкого пристосування до зовнішніх умов.

Теорія соціального научіння розглядає особистісний розвиток як набуття людиною певних звичок, умінь і навичок спілкування з людьми. Джерелом особистісного розвитку тут слугує зовні організована система підкріплення (заохочення і покарання). Завдяки їй можна формувати і змінювати особистість дитини протягом усього дитинства. Дана теорія велику роль у розвитку особистості відводить правильно організованому психолого-педагогічному вихованню і підтверджує, що особистість більше залежить від виховання, ніж від дозрівання, глибинних потягів або комплексів.

Гуманістична теорія особистості узагальнена в поняттях самоактуалізації, мети і сенсу життя, окреслює процес особистісного розвитку дитини як знаходження людиною свідомого й високого сенсу існування, а також властивості бути і ставати особистістю. Початок особистісного розвитку тут припадає приблизно навік у три роки,а завершення процесу оформлення особистості відбувається до закінчення школи. В аналізі структури особистості акцент ставиться на мотиваційну сферу дитини, виникнення і функціонування в неї системи стійких ціннісних орієнтацій і моральних установок, а також подальше перетворення цієї системи під впливом умов життя. Головне питання, що тут ставиться і вирішується, полягає в тому, щоб з'ясувати, як відбувається засвоєння дітьми тих або інших моральних цінностей на різних етапах індивідуального розвитку залежно від соціальних умов.

Відповідно діяльнісного підходу розвиток особистості відбувається в процесі включення у різні види діяльності. Шляхи розв'язання проблеми розвитку особистості, які окреслили П. П. Блонський і Л. С. Виготський, розгорнув і поглибив О. М. Леонтьєв, який вказував на залежність розвитку психіки не від діяльності взагалі, а від провідної діяльності.

Безпосередньо-емоційне спілкування з дорослими є провідною діяльністю дитини першого року життя. На межі раннього дитинства відбувається перехід дитини до власне предметних дій. У дошкільному віці провідною діяльністю є рольова гра. Головне значення гри для дітей дошкільного віку полягає в тому, що завдяки особливим ігровим прийомам дитина моделює в ній стосунки між людьми. Рольова гра постає як діяльність, у якій відбувається орієнтація дитини у складових людської діяльності.

Л. С. Виготський висунув положення про те, що для розумового розвитку дітей шкільного віку основне значення має навчання. У процесі її здійснення дитиною відбувається інтенсивне формування інтелектуально-пізнавальної сфери. Провідне значення навчальної діяльності ще й у тому, що через неї опосередковується вся система взаємин дитини з навколишніми дорослими.

Особливі труднощі становить виокремлення основної діяльності в підлітковий період. Це пов'язано з тим, що провідною діяльністю продовжує залишатися навчальна діяльність. У підлітковому віці також виникає і розвивається особлива діяльність, яка полягає у встановленні інтимно-особистих відносин між підлітками. Цю діяльність названо інтимно-особистісним спілкуванням.

3. Розвиток і формування самосвідомості

Формування самосвідомості в онтогенезі проходить декілька послідовно ускладнюваних стадій, пов'язаних з віковими етапами психічного розвитку людини. Умовно в розвитку самосвідомості можна виділити такі основні онтогенетичні стадії: від народження до одного року; від одного до трьох років; від трьох до семи років; від 7 до 12 років; від 12 до 14 років; від 14 до 18 років. Залежно від індивідуальних особливостей психічного розвитку ці вікові межі можуть змінюватись. На останньому із названих періодів процес розвитку само свідомості не завершується, він триває далі, набуваючи нової вікової специфіки.

Кожна стадія самосвідомості детермінована не лише відповідним рівнем розвитку психіки й особистості в цілому, а й результатами розвитку попередніх, менш складних стадій самосвідомості. Інакше кажучи, між усіма стадіями самосвідомості завжди зберігається глибока внутрішня наступність.

Розглянемо особливості деяких найбільш суттєвих для розвитку особистості стадій самосвідомості. Розвиток самосвідомості починається на ранніх етапах онтогенезу внаслідок відокремлення дитиною себе від світу предметів та інших людей. Спочатку вона не відрізняє себе від інших, не може вона відрізнити і свої рухи, які робить, від тих, що належать їй, але здійснює їх дорослий під час догляду за нею. Під час перших ігор дитини - спочатку з власними ручками і ніжками, а потім і з предметами зовнішнього світу - відбувається відокремлення дитиною себе з простору, в якому вона перебуває.

Суттєвою умовою розвитку самосвідомості є поява в дитини здатності до самостійного пересування у простори Цей факт започатковує нові форми взаємин з дорослими, що відкриває нові шляхи і джерела пізнання власних можливостей, розширює межі пізнання себе як самостійного суб'єкта.

Особливе значення у розвитку самосвідомості має виникнення й розвиток мовлення, що на якісно новому рівні включає дитину в сферу взаємин з дорослими та іншими дітьми.

Третій рік життя - період інтенсивного психічного розвитку. Якщо раніше дитина не уявляла себе окремо від звичних умов, віл чувала себе злитою з оточуючими, говорила про себе в третій особі, то в трирічному віці це злиття дитини з оточенням несподівано зникає. Особистість вступає у той період, коли потреба в утвердженні та завоюванні своєї самостійності призводить до цілої низки конфліктів. Передусім, це протиставлення себе оточуючим, яке здебільшого мас негативний характер. Найчастіше дитина не має на меті нічого поганого - вона лише бажає випробувати власну незалежність,

Прояви негативізму в цей період можна розглядати як певне тренування дитини в пізнанні межі своїх можливостей. Це період, коли в психічному світі особистості закладаються моральні норми й комплекси, які в подальшому можуть перейти в стійкі особливості особистості. На цьому етапі вирішального значення набуває характер взаємин дитини з дорослими. Оскільки в дитини ще немає адекватного знання про себе й ставлення до себе, вона стихійно приймає ставлення до неї батьків. Отже, витоком первинної самооцінки її особистості стає прийняте на віру ставлення дорослих. Розвиток самосвідомості після трьох років відбувається в напрямку дедалі більшого самоствердження особистості дитини.

У період від 7 до 12 років процес розвитку самосвідомості відбувається повільно, без помітних стрибків і криз. Накопичуються психічні резерви, що готують перехід самосвідомості до важливішої її генетичної форми в підлітковому віці. У12 років увагу дитини знову починає привертати власна особистість. Однак, нова криза розвивається в напрямку, ніби-то протилежному до ранньої. Якщо трирічна дитина намагається наслідувати дорослого, то підліток, навпаки, прагне відрізнятися від нього, протиставляти себе дорослим, бути самостійним. Якщо у трирічної дитини самостійність стверджується у здійсненні якихось практичних дій, то в підлітків прагнення до самостійності виявляється в усвідомленні своєї причетності до дорослих, хоча інколи подібне усвідомлення суперечить їх можливостям.

Основними причинами, що впливають на виникнення новоутворень у самосвідомості підлітка, є, насамперед, соціальні умови його життя, що висувають нові вимоги до його поведінки й діяльності в навчанні, в системі взаємин з дорослими тощо. Вперше в розвитку особистості окремі прояви самосвідомості - самоспостереження, самопізнання, ставлення до себе, саморегулювання діяльності та поведінки - стають необхідними потребами. Інтерес до себе, бурхливе зростання самоусвідомлення мають вигляд вибуху. Здається, що вони виникають раптово. Проте, психологічні дослідження свідчать, що інтерес підлітка до свого внутрішнього світу, роздуми про себе, про свої стосунки з іншими, своє місце в колективі виникають на основі його інтересу до інших людей і передусім одноліток. Розвиток інтересу до інших зумовлений новими формами спілкування підлітків між собою, що будується на спільних цікавих справах, обговореннях тощо. Встановлюються глибші особистісні взаємини, пов'язані з різноманітними почуттями (симпатії, дружби, кохання та ін.)

У поступовому процесі пізнання власних якостей у підлітка залишається та ж послідовність, що й при пізнанні якостей іншого, - спочатку виділяються зовнішні, фізичні характеристики, потім якості, пов'язані з виконанням якихось видів діяльності, і, нарешті, особистісні якості, більш приховані особливості внутрішнього світу.

Результати самоспостереження й самоаналізу, до яких підліток звертається досить часто, фіксуються в його самооцінці. Розвиток самооцінки підлітка - складний і суперечливий процес, самооцінка підлітка нерідко коливається, вона нестійка і загалом неадекватна. Він або недооцінює, або, навпаки, переоцінює себе, рівень його дома гань часто не відповідає реальним досягненням. Така неадекватність є віковою нормою, вона цілком закономірна і є джерелом самовиховання особистості та її подальшого розвитку.

Підлітковий етап генезису самосвідомості мас особливу значущість для розвитку особистості, оскільки саме на цій стадії вона підіймається на якісно новий рівень, що знаменує початок зрілості. Відтепер самосвідомість не тільки відображає особливості формування особистості, а й сама значною мірою впливає на весь процес подальшого її становлення. Тому підліткова стадія самосвідомості визначає не лише шляхи її подальшого розвитку, а й значною мірою психічний розвиток особистості в цілому.

Отже, при переході від однієї стадії розвитку особистості до іншої відбуваються послідовне ускладнення, розширення сфери діяльності и підвищення ролі самосвідомості в процесі загального психічного розвитку особистості.

Дата добавления: 2014-01-04