Зв'язки детермінації

ПЛАН

1. Поняття діалектики.

2. Категоріальний характер філософського знання.

3. Зв'язки детермінації.

4. Альтернативні концепції діалектики.

5. Суперечність буття і пізнання.

6. Якість і кількість.

7. Діалектика заперечення.

1. Поняття діалектики.

Етимологічно діалектика (від грецьк. дііаіекііке) означає роз­мову, бесіду, обмін думками, зіткнення зустрічних суджень, діа­лог. При цьому важливе значення має не стільки лінгвістична спорідненість діалектики й діалогу, скільки їх функціональна і смислова відмінність. Діалог означає процес словесного спілку­вання, узгодження різних точок зору, в той час як діалектика — це майстерність розумової поведінки, вміння й мистецтво захис­тити або спростувати те чи інше твердження шляхом зіставлення його з іншими, протилежними йому висловлюваннями. Однак діалектику не слід зводити до мистецтва віртуозного оперуван­ня поняттями. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання. Діалек­тика може бути визначена як сукупність суб'єктивно усвідомле­них, об'єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності людини.

Діалектика як сукупність прийомів і засобів пізнання, зрозу­міло, не володіє монополією на істину. Так само вона не дає наставницьких директив та розпоряджень щодо розкриття таєм­ниць світу і людини. Істина для неї — не готовий результат, а завдання для суб'єкта пізнання. Вона толерантна до будь-якого неупередженого погляду на реальність і є зразком високооргані-зованого, логічного, культурно розвиненого і розкріпаченого мислення. У своїй цілісності вона є структурним утворенням — органічною різноманітністю взаємопов'язаних понять, які у сво­їй цілекупності дають відображення сутнісної побудови об'єк­тивної реальності. Як і будь-яка система, вона має внутрішню субординацію, власну ієрархію: приватні й периферійні поняття в ній підпорядковані спільним і загальним основам. Діалек­тика поділяється на структурні складові елементи різних гно­сеологічних і світоглядних функцій, значень, рівнів і рангів, тобто на принципи, закони і категорії.

Принципи.

Це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл, роль, участь усіх ін­ших понять і суджень у процесі пізнання. Вони становлять фун­дамент діалектики, оскільки відображають підвалини буття і пізнання. На них грунтуються будь-які філософські задуми, від них йде, ними рухається і ними ж завершується будь-який філо­софський пошук. Вони створюють ту ідейну протяжність, яка увіходить в плоть кожного поняття і надає йому певного значен­ня, акценту або відтінку смислу. Завдяки своїй загальності та універсальності принципи мають лише їм притаманну особли­вість: статус філософських аксіом, тобто задають початкові пере­думови пізнання, зумовлюють його характер, межі і теоретичний потенціал. Той факт, що досі немає суворого і для всіх обо­в'язкового переліку принципів діалектики, доводить, що прин­цип — не стільки чітко фіксоване поняття, скільки сам спосіб розгляду і розуміння предмета. Найбільш функціональними і авторитетними принципами діалектики є принцип зв'язку і принцип розвитку.

Закони.

Діалектика має власні закони, в яких виражається і формулюється сама сутність її принципів. У законі фіксують­ся внутрішньо стійкі, необхідні, загальні і повторювані власти­вості і відношення дійсності. Сутність закону не в окремих яви­щах і не в механічній сукупності їх, закон — це синтез їх, зв'я­зок, загальний смисл і порядок існування; іншими словами, закон є істотний вимір явищ, «істотне відношення», «основа яви­ща» (Гегель ). Закони діалектики універсальні. Вони мають не­обмежену сферу свого виявлення, адже виражають такі відно­сини і зв'язки між явищами, які так само притаманні світу в цілому і окремим його сторонам і об'єктам. У цьому відмінність їх від законів, які вивчаються спеціальними науками.

Загальновизнаними в діалектиці є три закони. Всі вони кон­кретизують принцип зміни і розвитку, а тому їх справедливо називають законами руху і розвитку. Це закон єдності і бороть­би протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення.

Категорії.

У категоріях принципи діалектики знаходять ще більш розгорнуту деталізацію. Це поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення. їхня природа в основному та сама, що й природа законів. У формально-логічному відно­шенні вони різняться тим, що закон є судження, своєрідне від­ношення категорій, у той час як категорії — це одиничні понят-тя, тобто закон ширший за категорію. У плані змісту межі між ними тонші і непомітніші. Насправді, будь-яка категорія вира­жає внутрішнє, істотне відношення між явищами і тому певною мірою є законом. У свою чергу будь-який закон може бути зве­дений до окремого поняття (категорії). Наприклад, закон єд­ності і боротьби протилежностей, по суті, тотожний категорії суперечності, закон заперечення заперечення — категорії запе­речення. З іншого боку, категорії діалектики дані не в одинич­ній, а у так званій «парній» відокремленості: «зміст — форма», «можливість — дійсність», «причина — наслідок» та ін, І це не випадково: категорії по-своєму відтворюють суперечливу («пар­ну») природу законів діалектики («єдність — боротьба», «кіль­кість — якість», «заперечення — заперечення заперечення»). Са­ме тому категорії справедливо називають неосновними законами діалектики.

Отже, діалектика є цілісною різноманітністю принципів, за­конів і категорій. У своїй внутрішній основі і світоглядній спря­мованості вона єдина; у предметному виявленні, формах вира­ження і способах застосування — різноманітна і багатомірна. У висхідних настановах і цілях вона стійка і незмінна; у конк­ретних застосуваннях і історичних втіленнях — мінлива, безпе­рервно розвивається й удосконалюється. Таке суміщення у діа­лектиці несумісних сторін є суперечливим. Та суперечність саме і є достоїнством та істотною ознакою діалектичного мислення. Інший, вільний від суперечностей, підхід до дійсності протипока­заний діалектиці, бо ж її докорінна вимога саме в тому і полягає, щоб осягнути свій предмет через діалог, думки і дії, через син­тез думок і точок зору, які взаємно виключають та взаємно покладають одна одну. Цей діалогічний характер мислення чіт­ко простежується в уже згаданих принципах діалектики — прин­ципі зв'язку та принципі розвитку.

Зв'язок і розвиток як ключові поняття діалектики виражають істотне ядро діалектики. Іноді діалектику справедливо визнача­ють як науку про загальний зв'язок. Це твердження, фіксуючи структурно-тривкий план предметів і буття в цілому, вимагає системно-органічного підходу до вивчення їх. Зрозуміло, кате­горія зв'язку у філософії не має нічого спільного з буденно-емпі­ричними асоціаціями: зв'язок розуміється не як безпосереднє до­тикання і нерозривність речей, а як універсальна внутрішня взаємодія, багаторазово опосередкована і закономірна безпе­рервність існування. При всій своїй універсальності поняття зв'язку все ж цілком визначене і змістовно конкретне, бо акцен­товане на структурній сталості, корелятивному співвідношенні явищ і законів, їхнього розвитку.

Конструктивним образом універсального зв'язку є простір.

Хоча поняття зв'язку не виключає інших (крім структурних) відносин між об'єктами, воно все ж абстрагується від них з ціл­ком визначеною метою: розкрити й описати «горизонтальний», абстрагований від часу план буття, показати, що об'єктивна ре­альність при всій своїй рухливості і мінливості існує і зберігає свою непорушність, законостійку сутність. Однак поняття зв'яз­ку не вичерпує сутності діалектики, структурно-корелятивний зв'язок не відображає всієї повноти буття. Події і предмети не лише водночас співвіднесені у просторі, координовані «горизон­тально», але, і це найважливіше, існують як об'єкти, що ру­хаються і розвиваються, адже вони пов'язані не тільки струк­турно-функціонально, а й генетично, процесом «вертикального» сходження. Буття в його русі і становленні відображається мис­ленням не інакше, як часове буття. Час є конструктивним обра­зом становлення і перетворення речей. Тут фіксується вже ін­ший, теж універсальний зріз буття, який виявляє, що предмети не лише корелятивні, стало співвіднесені між собою, а й генера­тивні, підвладні виникненню і зникненню, мають свій початок і кінець, тобто відносні і скороминущі. Діалектика і є вченням, яке осягає рух і розвиток речей як універсальну характеристи­ку буття. Маючи на увазі цей аспект діалектики, останню ви­значають як науку проуніверсальні закони руху і розвитку.

Ми маємо дна визначений діалектики: наука про універсаль­ні зв'язки і наука про універсальні закони розвитку. Яке з них більш вдале і припустиме? Попередній аналіз показав, що саме питання поставлене некоректно. Обидва визначення відбивають протилежні моменти дійсності і тому не можуть виключати од­не одне, У своїй цілокупності вони передають суперечливу ді­алектичну сутність буття і тому передбачають і доповнюють од­не одне. Справді, зв'язок, що розуміється як всебічний і універ­сальний, включає в себе розвиток як невідділиму належність. Зв'язок поза розвитком вже не дійсний, а перекручений і спро­щений, такий зв'язок можна тільки уявити. З іншого боку, поза зв'язком можливо мислити лише розвиток, який банально розу­міється. Розвиток у його конкретно-діалектичному змісті, у його найповнішому, глибокому і вільному від однобічності вигляді передбачає зв'язок і здійснюється як рух органічно єдиної різ­номанітності об'єктів, як становлення і вдосконалення системи елементів, пов'язаних між собою внутрішньою силою причинних, цільових та інших факторів. Організований розвиток, тобто роз­виток як закон, сам по собі є внутрішньопов'язаним рухом, сам є зв'язком, що розвивається.

Отже, розвиток і зв'язок — протилежні поняття, але у своїй протилежності вони невіддільні і утворюють суперечність-—сут­ність діалектичного способу розгляду. У своїй нероздільностівони відбивають реальну двоєдність буття, єдність протилеж­ностей природи; суспільства і мислення: сталості і мінливості, системності і поступовості, перебування і становлення. У світлі цієї головної ознаки діалектики останню можна було б визна­чити як такий спосіб розгляду і розуміння дійсності, при якому речі, як і світ в цілому, беруться у єдності різноманітних сторін їх, у їхній внутрішній суперечливості, безперервному зміненні й розвитку.

2. Категоріальний характер філософського знання.

Принципи діалектики конкретизуються і функціонально вті­люються у категоріях філософії. Що ж таке категорії? Кожна наукова дисципліна має поняття — через них і у них вона здійс­нює пізнання. їхня цілісність утворює науковий апарат певної наукової дисципліни, систему знань, у якій знаходять відобра­ження істотні сторони об'єктів, що пізнаються.

Має свої поняття і філософія. Поняття спеціальної науки і філософії різняться за обсягом (ступенем загальності, або екс­тенсивності). Спеціально-наукове знання має спеціальну кінце­ву сферу дослідження, і тому його поняття кінцеві, зберігають свою значущість тільки всередині цієї обмеженої сфери (наслідковість та змінність у біології; товар і вартість у політекономії та ін.). Філософський об'єкт не замкнений ніякими визначеними межами; він перевершує будь-які наперед задані межі і як та­кий не має меж. Об'єкт філософії є безкінечним і може бути визначений як дійсність у цілому, в єдності множинності різних її сторін та опосередкувань. Тоді і поняття, в яких може бути виражений об'єкт філософії, повинні бути безкінечними, тобто осягати ознаки і властивості, притаманні всім без винятку пред­метам і процесам. Ці безкінечні поняття і є поняттями філосо­фії, через які здійснюється філософське ставлення до дійсності; вони мають назву категорій (від грецьк. каіе^огіа — висловлю­вання, твердження). Цілісна сукупність категорій утворює ідей­ний склад філософії, систему філософського знання. Якщо ска­зати, що категорії є мовою філософії, то розмова цією мовою є саме філософствування, філософське мислення. Попередньо ка­тегорії можуть бути визначені як гранично широкі філософські поняття, які виражають універсальні характеристики та відно­шення, притаманні всім без винятку явищам матеріального і ду­ховного світу.

Сутність категорій може бути описана у двох вимірах: в іс­торичному становленні їх та у логіко-світоглядних функціях. Категорії не надані філософії в готовому вигляді, вони виника­ють і розвиваються разом з нею. їх розвиненість — одна з ознак зрілості філософії. Історичний розвиток категорій означає на­самперед зміну і збагачення змісту кожної категорії, наповнен­ня її новим змістом. Однак філософське мислення існує не лише як проста сукупність категорій, а й як органічний взаємозв'язок їх. Саме цей взаємозв'язок формує, зумовлює та обмежує зміст кожної категорії окремо. Можна сказати, що розвиток катего­рій означає розвиток зв'язку їх між собою. У свою чергу самий зв'язок категорій має під собою певну основу. Вона залежить від історично визначеного способу розгляду, методу мислення, який визначає функціональне місце кожної категорії в системі філософського знання, задає їй межі і можливості, зумовлює напрям і перспективи розвитку її.

Спосіб мислення є логікою, тобто формою знання, в якій саме мислення усвідомлюється і розглядається як об'єкт. У пі­знанні категорії виконують вимоги логіки і здійснюють її цілі й задуми. Яка логіка, таке і життя категорій у системі знання. Як правило, мислителі, які відкривали нову логіку, були водно­час творцями і систематиками категорій.

В античності системний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять категорій: сутність, кількість, якість, відно­шення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Проте це лише перелік, каталог категорій, механічна сукупність, у якій категорії не підпорядковані ніякому висхідному переконанню або закону, не пов'язані ні одна з одною, ні із загальнофілософ-ськими настановами самого Арістотеля. Ключові для нього ка­тегорії — «матерія», «форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій було зумовлене істо­рично першою логікою, яку створив Арістотель. Це — формаль­на логіка; вона сприймає схожість і відмінність предметів за їх зовнішньою, формально-кількісною ознакою і байдужа до якіс­но-змістовних особливостей їх. Формальна логіка принципово виключає ідею руху і розвитку і бере свій об'єкт як дискретний феномен, як такий, що перебуває у стані спокою, як випадково-безладну суму ознак. Такою сумою ознак і став арістотелівський реєстр категорій.

У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій навів Іммануїл Кант. Ось їхній склад: кількість (єдність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відно­шення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можли­вість, дійсність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структурно організована за тріадичним законом: кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. У цьому достоїнство і перевага кантівської системи категорій, але вона мала і серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема джерело розвитку самих категорій, і, по-третє, категорії Канта — це апріорні поняття людського розсуду, тобто дослідні здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнан­ня. Отже, категорії Канта лише підібрані і формально упоряд­ковані, але не виведені з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою, по­рівняно з арістотелівською, логікою. Кант назвав свою логіку трансцендентальною (лат. ігапзсепсіо — переходити через). Це логіка незалежного від досвіду мислення. її висхідне переко­нання таке: людина не набуває у досвіді логічних форм, ще до будь-якого досвіду вона має їх у готовому вигляді як природже­ні (а не набуті) структури пізнавальних здібностей. Звідси і перша вимога логіки: не мислення (категорії) має бути виведе­ним із зовнішньої дійсності, а, навпаки, зовнішня дійсність по­винна бути упорядкована за таблицею кантовських категорій (свою систему категорій Кант назвав таблицею).

Іншу, динамічну, систему категорій навів Гегель, який впер­ше ввів у розуміння категорій ідею становлення. Категорії у Гегеля вже не таблиця, яка спочиває, а живе ціле, яке розвиває­ться. Вони пов'язані єдністю походження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необ­хідний результат. Гегель виявив логічну основу, рушійну при­чину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого по­няття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння категорій та їхнього роз­витку у Гегеля є містифікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходинки абсолютного духу. Таке тлумачення категорій диктувалося но­вим способом розуміння, а також створеною Гегелем, діалекти-ко-ідеалістичною логікою. Це логіка свідомості, яка втратила зв'язок з реальним своїм носієм — людиною, логіка мислення, яке розвивається із самого себе.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей. Відповідно змінюється зміст і при­значення філософських категорій; вони визначаються як загаль­ні нормативи пізнавально-світоглядного ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джере­лом категорії — це відображення суспільно розвиненого люди­ною реального предметного світу. Поняття відображення зво­дить категорії до справжньої основи їх: категорії — не додослідні пізнавальні настанови (Кант) і не самостійні творчі сутності (Гегель), а результат реально-практичної взаємодії реальних предметів: людини і світу, в якому вона живе. Оскільки кате­горії є відображенням об'єктивного в суб'єктивному, то вони мають відношення і до об'єкта, і до суб'єкта, тобто є об'єктив­ними за змістом і суб'єктивними за формою. їхня суб'єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями свідомості, притаманні тільки людині і мають смисл і практичну виправда­ність лише у колі людського існування. Проте суб'єктивність категорій не означає їхню довільність, а отже, випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і необхідні, отже, обов'язкові і примусові для мислення кожного окремого інди­віда. Загальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі: вони виникають не як продукт примхливого міркування окремого суб'єкта, а в системі філософської культури, в певно­му інтелектуальному середовищі. Об'єктивність їх грунтується на колективному людському досвіді, тим самим гарантується предметний зміст їх.

Категорії виконують у пізнавальному процесі методологічну функцію: вони задають пізнанню початкові умови і перспекти­ву, розширюють його межі, вносять у нього дух критичної раціо­нальності й альтернативної новизни, звільняють від застарілих догм. Категорії утворюють критерії осмислення і розуміння ре­альності, організують і коректують рух думки і часто передба­чають (прогнозують) результати науково-теоретичного пошуку. Як підсумок суспільно-практичного і пізнавального досвіду ка­тегорії виконують у дослідженні роль базових гносеологічних структур і програмних завдань і тому в наукових відкриттях, у практичній реалізації знань вони неминуче звертаються до дійсності, злободенних інтересів, потреб людей. У цьому про­являється предметна активність філософських категорій, отже, підтверджується науково-теоретичне положення про те, що всі моменти пізнання йдуть від суб'єкта до об'єкта.

Однак цим функції категорій не обмежуються. Оскільки для категоріального знання є характерною гранична широта, то сто­совно дійсності воно зберігає значущість певної нормативної ви­моги. Категорії виявляються не тільки універсальними формами знання, а й нормами оцінок, які не зводяться до суто пізнаваль­ного ставлення до навколишнього світу. Оціночний стан свідо­мості долає традиційні межі гносеології. Піддати предмет оцін­ці означає виділити його духовно-практичну цінність і таким чином виразити своє ставлення до нього. І оскільки філософські категорії сприяють цьому, вони виконують світоглядну функцію.

Отже, категорії можуть бути визначені як гранично широкі форми ідеального відображення об'єктивного світу, які служать висхідними принципами пізнання і духовно-практичного пере­творення дійсності.

Завершеної і загальновизнаної системи категорій не існує, хоча висхідні точки побудови такої системи є. Це, насамперед, принцип відображення, який утверджує досвідне походження філософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і тео­рії пізнання, згідно з яким категорії діалектики є водночас і універсальними формами буття, і універсальними формами пі­знання; принцип відповідності історичного і логічного, який ви­магає розглядати логічну послідовність категорій відповідно до їх історичного виникнення і розвитку. Немає досі загально­прийнятої класифікації категорій, хоча основа для такої класи­фікації є — це фундаментальні принципи діалектики — принципи універсального зв'язку і розвитку. Категорії, що відображають усталений план буття і свідомості, умовно можна назвати зв'яз­ками структури, і, навпаки, категорії, що відображають мінли­вий план буття і свідомості,— зв'язками детермінації.

Типовим прикладом зв'язків детермінації є причинно-наслідкова залежність. Людині здавна була притаманна переконаність у тому, що будь-яке явище у своєму виникненні і подальшому існуванні зумовлене чимось іншим, фактором, який породжує його. В стародавній філософії це загальне переконання набрало форми правила — ніщо з нічого не виникає. У подальшому бу­денне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності, або причинно-наслідковрго зв'язку (тип відношення між об'єктами, коли один з них за певних обставин дає буття іншому). Явища, які знаходяться у відношенні причинності, це причина і наслідок; при цьому причина — явище породжуюче, а наслідок — поро­джуване. Оскільки причина і наслідок зв'язані генетичною за­лежністю, то їх повинен розділяти часовий проміжок: причина випереджає наслідок за часом.

Поняття причинності відрізняється від споріднених, але не тотожних йому понять детермінізму, каузальності, достатньої основи. Всі вони так чи інакше означають природну зумовле­ність явищ, і все ж таки кожне з них має свій смисловий відті­нок. Детермінізм — найоб'ємніше з понять причиннісного цик­лу — виражає причинно-наслідкову залежність у її найзагаль-нішому вигляді, універсальній значимості. В ньому відбито на­скрізну взаємозумовленість буття, окремих явищ і універсуму в цілому. Каузальність порівняно з детермінізмом не має уні­версального значення. Навпаки, вона означає зв'язок причини і наслідку у вузько визначеному контексті. Причина і наслідок фіксуються тут як локальні і конкретні агенти взаємодії.

Поняття достатньої основи подібне до поняття причинності: причина і підстава будь-якої дії — в сутності одне й те саме. Та у ході науково-теоретичного розвитку вони розійшлися: в XVII ст. поняття достатньої основи виділяється (у Лейбніца) як самостійний закон формальної логіки, а закон причинності збері­гає значення закону буття.

Причина ніколи не виступає в чистому вигляді, її завжди су­проводжують умови і привід. Умови не рівнозначні причині, оскільки безпосередньо не викликають наслідок, однак поза певними умовами причина бездіє, а якщо і діє, то безрезультат­но або не повною мірою.

Умови — це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Розрізняють умови необхідні і достатні. Пер­ші створюють можливість виникнення події, другі — забезпечу­ють реалізацію цієї можливості. При всій розбіжності умов і причин їх не слід відривати одне від одного і тим більше проти­ставляти. Важливо зрозуміти, що причина — одна з визначаль­них умов, тобто умова, яка здебільшого викликає дію. Щодо такої вирішальної умови, як причина, всі останні безпосеред­ньо не породжують наслідок, а лише беруть участь у виникнен­ні його.

Не слід також ототожнювати причину і привід. Привід по­в'язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовніш­нім поштовхом. Можна сказати, привід швидше провокує дію, ніж створює її.

Причинно-наслідковий зв'язок відрізняється від часового і функціонального. Причинна залежність як більш багата і багаомірна включає в себе часову, але не вичерпується нею і не зводиться до неї. Слідувати в часі можуть і генетично не пов'я­зані між собою явища (наприклад, чергування дня і ночі), так що вираз «після цього» не рівнозначний виразові «внаслідок цього».

Значно важче відрізнити причинно-наслідковий зв'язок від функціонального. Вони не лише відмінні, а й протилежні. Мож­на виділити два моменти, які роз'єднують їх, роблять несуміс­ними. По-перше, у функціональному зв'язку залежна величина (аналог наслідку) не породжується незалежною величиною (аналог причини). Наприклад, пройдена відстань залежить від часу, але не породжується ним. У функціональному зв'язку по­дії об'єднані не генетичним, а корелятивним способом, тому в структурі явища окремі взаємопов'язані елементи розуміються безвідносно до загальної причини, що породжує їх. Так, сучас­на західна структурно-функціональна соціологія розглядає су­спільство поза продукуючих і відтворюючих його причин, тлума­чить його як функціональну єдність готових взаємопов'язаних сторін. По-друге, функціональна залежність абстрагується від часу. В ній, власне, все відбувається водночас. Поняття «до» і «після» до неї, суворо кажучи, непридатні, адже цей зв'язок фіксує сформовані, алгоритмічно задані процеси. Типовий ви­падок — надчасова залежність математичних величин.

Особливої уваги заслуговує наступний аспект причинно-на­слідкового зв'язку. Причинна залежність характеризується пев­ною вибірковістю, отже, і спрямованістю подій. Тому є смисл говорити про співвідношення причинності й доцільності. Причи­на і ціль однаковою мірою здатні мотивувати дії або процеси, але характер мотивування буде досить різним. Поняття цілі є правомірним тільки у сфері свідомо-вольової діяльності люди­ни. Тут ціль означає ідеальне передбачення продуктів (наслід­ків) розумової активності людини.

Дещо інше спостерігаємо в природі або у світі тварин. Тут немає цілей, оскільки немає істот, які свідомо і цілеспрямовано здійснюють життєвий процес. Однак це не значить, що в приро­ді панує хаос, а будь-який упорядкований і спрямований рух відсутній. Все це у природі (живій і неживій) є, тільки розум­ність і доцільність її порівняно з людською життєдіяльністю іншого роду. У неживій природі панує необхідність, немислима поза причинними і по-своєму раціональними підставами; у жи­вій природі хоч і присутні елементи доцільності, але це доціль­ність особливого роду, а саме стихійна, позасвідома.

Екстраполяція поняття цілі на зовнішній світ неминуче при­зводить до телеології — вчення про примат цілі у світовому роз­витку над причинними основами. Телеологія розглядає світ за аналогією з людиною: подібно до того, як людина у своїй ді­яльності здійснює свідому ціль, так і світ (космос) прагне до вищого блага (бога) як до цілі власного вдосконалення. Необ­ґрунтованість телеологічного тлумачення буття заключається в тому, що воно повторює помилки практично всіх релігійних пе­реконань, наділяє об'єкти дійсності, в тому числі Всесвіт, всіма ознаками і мотивами людського існування. Телеологія усував поняття причинності, підміняючи його поняттям кінцевої (фі­нальної) цілі.

Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок — необоротні поняття, і наслідок ніколи не^: запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі і багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ: кожне з них, розглянуте в ланцюгу універсального світового зв'язку, може бути водночас і причиною, і наслідком; в одному відношенні воно — причина, в іншому — наслідок. Виривати причинність із загальної світо­вої залежності, закріплювати за причиною і наслідком однозначні і незмінні ознаки — значить свідомо відходити від об'єк­тивного розуміння сутності справи. Причина, породжуючи на­слідок, вступає з ним у зв'язок, у відношення, які об'єднують їх. Проте зв'язок — це вже дещо загальне, притаманне як причині, так і наслідкові. У межах спільності, яка об'єднує їх, причина і наслідок взаємодіють одна з одним, активно обмінюються влас­тивостями. Наслідок, породжений причиною, в свою чергу, зво­ротно впливає на причину і у певному розумінні зумовлює її. Судження Спінози «природа — причина самої себе» вдало пе­редає тотожність причини і наслідку стосовно буття як цілого.

Відносність причинно-наслідкового зв'язку багато в чому за­лежить від специфіки об'єктів, що взаємодіють. Чим далі розта­шовані явища від сфери повсякденного досвіду, тим більше їхня поведінка розходиться із звичними уявленнями причинності. Такою є, наприклад, поведінка фізичних мікрооб'єктів (елемен­тарних частинок). Вона настільки ймовірнісна, більше того, су­перечить традиційним поняттям закономірності і причинності, що у теоретичній фізиці виникла думка про індетермінізм кван­тово-механічної реальності, тобто безпричинність її об'єктів. На думку Н. Бора, висновки квантової механіки несумісні з самою ідеєю каузальності. На цій підставі англійський фізико-теоре-тик Едінгтон навіть стверджував, що у фізиці мікросвіту заяв­ляє про себе присутність Бога. Однак у мікросвіті причинність не відміняється, а лише видозмінюється відповідно до внутріш­ніх особливостей субатомних об'єктів. Жорстка детермінація по­одиноких явищ, типова для макросвіту, у мікросвіті поступаєть­ся місцем більш гнучкій, більш опосередкованій залежності між ними. Поведінка окремої мікрочастинки має непередбачуваний характер, споріднений з вольовими вчинками людини.

І все ж ймовірнісна модель поведінки мікрочастинки не є то­тожною безпричинності. Елементарна частинка обмежена і зу­мовлена груповим ансамблевим життям мікрооб'єктів, яке під­порядковане особливим фізичним законам. Ці закони одержали назву статистичних, тобто вони дійсні не для одного, а для множини об'єктів. Причинна зумовленість окремих явищ мікро­світу при цьому не скасовується, а лише ускладнюється і опо­середковується системою масової взаємодії їх. Тому стосовно фізики мікросвіту слід говорити не стільки про ймовірність як альтернативу причинності, скільки про ймовірнісну форму де­термінації об'єктів.

Детермінальний зв'язок буття уточнюється і доповнюється категоріями необхідності і випадковості. Всі явища можна роз­глядати з точки зору тієї міри обов'язковості, з якою вони існу­ють. Стосовно будь-якої речі ми маємо право поставити запи­тання: якщо дана річ існує, це випадково, чи необхідно? Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.

Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування подій; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

На проблему обов'язковості, або випадковості існування ре­чей склалися дві точки зору. Одна з них абсолютизує необхід­ність. Вона бере свій початок у класичній давнині, в атомістиці Демокріта і набуває особливого поширення в механічному ма­теріалізмі XVII—XVIII ст. Представники цієї точки зору пере­конані в тому, що необумовлених явищ немає, а тому, на думку Демокріта, все відбуається «за необхідністю». Звідси, природно, напрошується висновок, який метафізичний матеріалізм Нового часу не забарився зробити: якщо необумовлених речей немає, то, отже, поряд із необхідністю і поза нею не існує жодного ін­шого типу детермінації. Випадковість виключається із системи світового зв'язку.

Для свого часу такий підхід мав позитивну сторону: він ви­ключав з природи і людського життя всілякого роду надпри­родні сили і тим самим сприяв утвердженню просвітницького світогляду Нового часу. В цілому ж метафізичне (з виключним акцентом на необхідності) тлумачення світового зв'язку було необгрунтованим і внутрішньо суперечливим: скасовуючи випад­ковість, метафізика тим самим відкрила дорогу фаталізму — механічній формі провіденціалізму, який, наполягаючи на вста­новленому плині подій, не має нічого спільного із науковим сві­торозумінням. Адже поняття наперед заданої визначеності, в якому б варіанті не брати її, за логікою речей веде до псевдо­наукового погляду на світ.

Інша точка зору гіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності виключаються будь-які внутрішні залежності, об'єктив­на зумовленість явищ. Необхідність оголошується фікцією або суб'єктивною формою організації даних, які сприймаються чут­тєво. Наприклад, австроанглійський філософ Л. Вітгенштейн у своєму «Логіко-філософському трактаті» стверджує, що дійс­ність є царством випадковості. Необхідність же тлумачиться лише як логічна (психічна) реальність, яка створюється індиві­дом пізнання і нав'язується світові як законодавчий принцип. Тим самим він будує свою концепцію необхідності і випадковос­ті на основі досвіду, який розуміється суб'єктивістськи, тобто досвіду не як практики, а як сукупності безладних даних і від­чуттів, в які наш розум привносить порядок і смисл. Отже, якщоу світі і є необхідність, то вона нав'язана йому законами логіки і міркуваннями пізнання.

Науковий світогляд визнає безумовну об'єктивність необхід­ності і випадковості. Здоровий глузд протиставляє необхідність і випадковість, керуючись формулою «або-або»: явище є або не­обхідним, або випадковим, тобто розглядає ці категорії як такі, що раз і назавжди виключають одна одну. В цьому повсякден­ному уявленні є частка істини: воно фіксує необхідність і випад­ковість у їхній якісній протилежності. Однак повсякденне пі­знання доводить цю фіксацію до категоричного протиставлення, до догматизму, забуваючи, що є межі, за якими це протистав­лення позбавлене виправдання. Відмінність між необхідністю і випадковістю є не абстрактною, а конкретною, тобто умовною і відносною. Жодне явище не може бути зафіксоване як тільки необхідне, або тільки випадкове.

Наприклад, відкриття Америки — подія необхідна, зумовлена всім соціально-економічним розвитком Європи в епоху Відро­дження, і водночас це відкриття є випадковим у тому смислі, що воно могло бути зроблене трохи раніше, або трохи пізніше. Те ж саме можна сказати і про відкриття Дарвіна — ідею по­ходження видів. З кінця XVIII ст. вона наполегливо пробиває собі дорогу в біологічну науку. З одного боку, в цьому була своя необхідність, а з іншого — не було жодної неминучості в тому, що саме Дарвін, а не інший вчений втілив цю ідею в стрункій і завершеній теорії.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два сут­тєвих моменти. По-перше, випадковість виступає формою вияв­лення необхідності. Це значить, що останню не можна зводити ні до окремого факту, ні до арифметичної суми фактів. Необ­хідність— це внутрішня тенденція, яка об'єднує багатоманіття речей і процесів. Не розчиняючись у масі явищ, вона водночас не існує поза ними. Окремі випадкові події виявляють необхід­ність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях,— лише уявна необхідність. По-друге, випадковість виступає як доповнення необхідності. Це означає, що випадковість — не просто зовнішнє виявлення необхідності, вона відіграє роль своє­рідного будівельного матеріалу, з якого зводиться необхідність. Остання прокладає собі шлях через безліч випадковостей, є рівнодіючою випадкових елементів. При цьому випадковість зав­жди залишається по той бік необхідності, ніколи не зливається з нею. Іноді вона настільки віддаляється від необхідності, що може наче випадати з неї, перетворюючись на виняток. Але і тоді випадковість свідчить про необхідність, «працює» на неї. У такій ситуації прийнято говорити: виняток підтверджує пра­вило. Права випадковості і вплив її на необхідність можуть зро-стати залежно від специфіки об'єктів, що належать до конкрет­них систем. Особливо тісно переплітаються необхідність і випад­ковість у людському суспільстві. Характер соціальної детермі­нації опосередкований здатністю людини до вільного вибору і вольового рішення. У зв'язку з цим необмежено зростає ймовір­нісний характер суспільних явищ, що може породити думку про випадкову, об'єктивно необумовлену природу людських вчинків. Але все це лише ілюзія, яка розвіюється, як тільки ми звернемо увагу на умови і передумови людської діяльності. Остання зді­йснюється в межах фізичної, біологічної і соціальної необхіднос­ті, порушити які не в змозі ні випадок, ні сваволя. Людські вчинки безумовно є вільними лише за видимістю, за сутністю ж своєю вони детерміновані зовнішніми або внутрішніми (в обох випадках — реальними) мотивами. Людина може бути вільною в своїх бажаннях і намірах, але як тільки її внутрішня свобода реалізується в дії, остання негайно стає надбанням історичної необхідності.

Необхідність і випадковість — не лише форми буття, а й ка­тегорії наукового пізнання. Функції категорій необхідності і ви­падковості не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди ви­ступає як початкова інстанція, необхідність — як мета. Пізна­вальна діяльність розгортається як сходження від випадкового до необхідного. Це не значить, що в процесі пізнання випадко­вості не відводиться почесного місця (тим більше, що є щасли­ві випадковості), не означає також, що з розвитком наших знань про навколишній світ випадковості поступово зникають. Наука має справу з випадковістю на всіх етапах свого сходжен­ня до істини, адже з поглибленням і розширенням наших знань змінюються і характер випадковості, і її взаємовідносини із не­обхідністю (наприклад, у мікросвіті або у мегасвіті). Отже, ре­альне освоєння світу грунтується на знанні конкретного, діалек­тичного взаємозв'язку необхідності і випадковості.

З особливого боку висвітлюють зв'язок детермінації катего­рії можливості і дійсності. Одна ознака відрізняє їх від інших філософських категорій: за механізмом свого втілення ці кате­горії підкреслено процесуальні, тобто виражають буття в його становленні, у незавершеному прагненні до нових, більш доско­налих форм. їх справедливо відносять до категорій модальнос­ті: об'єктивна реальність відображається в них з точки зору ха­рактеристик, які тільки повинні бути розкритими.

Можливість — це філософське поняття, яке відображує об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філо­софське поняття, яке характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета; дійсність можна назвати здійсне­ною можливістю.

Особливий інтерес для теорії і практики становить категорія можливості. Саме з нею в першу чергу доводиться мати справу, коли йдеться про передумови та умови реалізації будь-якого за­думу. Можливість має кілька ступенів здійсненності, які харак­теризують відношення її до дійсності. Найвищу міру здійснен­ності має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови (такими є, наприклад, можливості фактичного виявлення кварків у квантовій механіці).

Від реальної можливості слід відрізняти формальну, або абстрактну, можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість у принципі допу­скається законами природного і соціального розвитку. Отже, формальна можливість характеризується насамперед відсутніс­тю в даний момент (а не взагалі) реальних умов існування (на­приклад, технічних або інтелектуальних). Такими є сучасні мож­ливості технічного моделювання вільно-вольових актів тощо.

Від реальної і формальної можливостей слід відрізняти не­можливість — можливість із нульовою ймовірністю здійснення. Вона, як правило, йде врозріз із законами природного і соціаль­ного буття; іісможлипим є те, що суперечить законам об'єктив­ного світу. Неможливо, наприклад, щоб ріки у природному по­рядку текли назад, аби певний вид енергії безслідно зник.

Категорії можливості та дійсності утворюють протиріччя. Внаслідок протилежного семантичного знаку існування вони виключають одна одну; можливість ще не є дійсність, а дійс­ність уже не є можливість. І все ж незважаючи на те, що ці поняття взаємно виключають одне одне, вони і передбачають одне одне. Не існує можливості самої по собі, безвідносно до умов і перспектив перетворення її на дійсність. Будь-яка мож­ливість співвідноситься із дійсністю, певним чином передбачає її і тому відображає певну тенденцію в розвитку речей. У свою чергу, дійсність, безвідносна до внутрішніх резервів власного становлення і зростання, тобто до власних можливостей, немож­лива. Таким чином, можливість і дійсність виявляються взаємо­пов'язаними і нероздільними категоріями, так що можна гово­рити про можливості дійсних подій або про дійсність можли­востей, які виникають.

Суперечливість категорій можливості і дійсності зумовлює відносність їх, тобто гнучкість і взаємну неоднозначність. На­приклад, дійсність можна тлумачити двояко: у широкому і вузь­кому (точніше, спеціальному) смислі. У першому випадку дійс­ність розуміють як цілокупну реальність, однією із сторін, мо-Отже, дійсність, включаючи в себе можливість, виявляється багатшою і багатобічнішою за неї, стає її основою і початком. Дійсність у вузькому значенні розуміють як здійснену можли­вість. Тут, навпаки, можливість стосовно дійсності є висхідним началом. Така можливість потен-

ційно багатша за дійсність, адже остання є одним з варіантів здійснення її.

Відносний характер можливості і дійсності, їх взаємозворотність яскравіше проявляються, якщо розглядати їх у контексті універсального зв'язку і розвитку явищ. При цьому можливість і дійсність наче обмінюються функціями, заміщають одна одну! Дійсність як здійснена можливість не зупиняється в своєму роз­витку, не перетворюється на мертву даність, позбавлену будь-яких можливостей. Процес реалізації можливості — не що інше, як породження нових можливостей, які раніше не існували. Розвиток реальності постає як безперервний перехід від можли­вості до дійсності, а від неї — до нових можливостей. Тому в будь-якому явищі можливість і дійсність збігаються: реалізова­на можливість є дійсність; як передумова і основа для своїх майбутніх втілень вона є можливість (таким за своїм характе­ром є пізнавальний процес, коли накопичене і реалізоване знан­ня створює можливість для переходу теорії на новий рівень).

Із викладеного, природно, випливає висновок щодо прогнос­тичних, а отже, практичних функцій категорій «можливість» і «дійсність», адже постановка цілей, планування і прогнозування перспектив розвитку науки і практики неможливі без урахуван­ня конкретних можливостей, без знання діалектики можливості і дійсності.

Дата добавления: 2014-01-04