Діалектика заперечення

Логіка аналізу законів єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні підводить до постановки пи­тання: що таке діалектичне заперечення? Чи обмежується його зміст категорією «взаємозаперечення», яку ми розглядали, з'я­совуючи відносини між протилежностями? В неявному вигляді діалектичне заперечення входить у категорію «стрибок», бо чим же іншим, як не запереченням старої якості новою, є процес, що відбивається цією категорією? Можливо, діалектичне запере­чення — це деяка сума вказаних прикладів заперечення? Проте приклади характеризують лише окремі сторони діалектичного заперечення і не зводяться до них.

Діалектичне заперечення — не голе заперечення, не пусте заперечення, а заперечення як момент зв'язку, як момент роз­витку з утриманням позитивного. Інакше кажучи, діалек­тичне заперечення —це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту старої якості входять (хоч і в перетвореному вигляді) у зміст нової якості. Тому воно протистоїть метафізичному запереченню, яке вихо­дить з того, що заперечити означає відкинути, не визнати, зни­щити. Такий підхід відкидає будь-який зв'язок між новим і старим.

Для діалектики процес заперечення старого, як і процес ви­никнення нового, не є чисто механічним перенесенням частини змісту старої якості у нову.

Та обставина, що заперечення виникає внаслідок боротьби протилежностей або суперечливих тенденцій, властивих предме­там і явищам, дає можливість зробити такий висновок: запере­чення старого виникає не як деяке зовнішнє втручання у розви­ток сторонніх сил, а як самозаперечення. Самозаперечення озна­чає, що стара якість ліквідується, а нова виникає на основі внутрішніх протилежностей явищ і предметів. Самі явища за­вдяки властивим їм джерелам розвитку, тобто внутрішнім су­перечностям, приходять до заперечення певної якості або явища в цілому. Особливості діалектичного заперечення передає філо­софська категорія «зняття». Гегель, розкриваючи зміст цієї ка­тегорії, писав, що зняття має подвійний смисл: воно означає «зберегти» і разом з тим «припинити», «покласти кінець». Вдало і влучно особливості діалектичного заперечення охарактеризо­вані у «Вступі до філософії». Діалектичне заперечення — це триєдиний процес, який включає в себе деструкції (подолання, руйнування старого), кумуляції (часткове збереження, наступ­ність із старим) і, нарешті, конструкції (формування, створен­ня нового). Розглянемо ці процеси на прикладах.

Перехід від хімії органічної до хімії неорганічної є своєрід­ним запереченням, але якими ж різними шляхами у свій час йшли природодослідники у поясненні цього переходу? Швед­ський хімік І. Я. Берцеліус (1779—1848), який з успіхом засто­сував електрохімічну теорію до пояснення органічних сполук, наштовхнувся на утруднення в поясненні органічних сполук і нарешті побачив причину особливих властивостей органічних ре­човин у тому, що в утворенні їх бере участь певна особлива «життєва сила», властива лише живим істотам і недоступна науковому тлумаченню. У Берцеліуса перехід до органічної хі­мії був таким запереченням старих методів наукового дослі­дження, який не залишав млсця для науки.

З інших позицій підійшли до оцінки особливостей органічних сполук російські хіміки Д. І. Менделєєв і О. М. Бутлеров. Як зазначив Менделєєв, специфіку органічних сполук (велику кіль­кість атомів у молекулах, численність сполук при незначній кількості елементів, що вступають в сполуки) можна зрозуміти, якщо врахувати, що в усіх органічних з'єднаннях бере участь елемент вуглецю. Бутлеров запропонував теорію хімічної будо ви, яка давала природничо-наукове пояснення характеру орга­нічних сполук завдяки еврістичній ідеї специфіки взаємного впливу атомів в органічних сполуках.

Із наведених трьох взаємопов'язаних компонентів запере­чення лише перший — деструкція (руйнування старої якості) інтуїтивно і логічно сприймається як очевидний. Складніша справа з кумуляцією ( наступність із старою якістю) і кон­струкцією ( формуванням нової якості). При всій їх близькості і зв'язку, вони позначають не одне й те саме. Про дві якісно відмінні сфери буття природи — про неорганічну і органічну (життя) природу — ми можемо з впевненістю твердити, що стрибок від неорганічної природи до життя — кумулятивний, тобто характеризується спадковістю в тому відношенні, що хі­мічні елементи, які «вибрані» для побудови молекулярних структур живого організму, присутні і в неорганічній природі. Однак вже факт «переваги вибору» (зокрема, сполук вуглецю) свідчить, що кумуляція — це особливий момент заперечення, його специфіка полягає в тому, що із старої якості він бере не будь-що індиферентне, а конкретне дещо. Як із нього буде по­будована нова якість? яка архітектура цієї якості? На ці за­питання ми отримаємо відповідь, звернувшись до такого компо­нента заперечення, як композиція, формування нової якості.

Питання про критерії здійснення кумуляції і композиції найскладніше у розумінні процесу діалектичного заперечення.

Ми сьогодні напружено міркуємо над тим, що з елементів нашої попередньої економіки слід відібрати в ході економічної реформи, що взяти із досвіду Заходу (оренду, акціонерне під­приємство та ін.)? Не менш важливе і питання, в якій системі в ідібрані елементи мають бути поєднані, якій модифікації слід піддати їх, щоб в структурі системи вони ефективно запрацю­вали. Аналогія між зазначеними двома моментами заперечення при виникненні життя і при створенні нової економічної системи в ході побудови незалежної Української держави повчальна в двох відношеннях. По-перше, вона вказує на те, що без діалек­тичного заперечення неможливий розвиток, воно є умовою і реалізацією можливостей розвитку. По-друге, у неорганічної і;живої природи, порівняно з нами, при здійсненні діалектичного заперечення є величезна перевага: природа, не маючи свідо­мості, «не поспішала».

Закон заперечення заперечення характеризуєнапрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності, ви­никнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього закону основна для нього категорія «діалек­тичне заперечення» входить органічно, але не вичерпує змісту його.

Структура цього закону розкриває, по-перше, безперервність процесу розвитку; по-друге, заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті, як би поновлюється на новому, вищому ступені. Що ж стосується першої сторони змісту цього закону, то розуміння її не пов'язане з особливими труднощами, адже якщо діалектика визнає процес розвитку як вічний закон і доводить, що цей розвиток відбувається шляхом заперечення старої якості новою, то згідно з діалектикою ми змушені визна­ти: будь-яка якість повинна «застаріти» і увійти в суперечність з новим.

Це підтверджує об'єктивна діалектика розвитку природи і суспільства. В процесі розвитку живої природи «нові» види тва­рин і рослин, що з'явилися в процесі пристосування до умов зовнішнього середовища, яке змінилося внаслідок зміни життє­вих умов, мали б або вимерти, або, якщо набули відповідних спадкових та придбаних задатків, видозмінитися. В другому випадку виникають нові гілки видів і родів.

Отже, історія тваринного і рослинного світу є вічною зміною форм, вічним поновленням, вічним запереченням старого і ви­никненням нових видів. Кожний новий вид з часом заперечу­вався, звільняючи дорогу новому виду, якого чекала така ж доля. Те ж саме спостерігаємо в історичних формах зміни су­спільно-економічних формацій. Рабовласницьке, феодальне, ка­піталістичне суспільства виступають поперемінно то в ролі «но­вого», прогресивного, то піддаються запереченню як «старе», як організація суспільства, що себе вичерпала. При цьому запере­чення заперечення в ході розвитку є виразом нездоланності но­вого і поступового характеру руху.

Суттєвий момент закону заперечення заперечення полягає в тому, що заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням як би поновлюється на новому, вищому сту­пені якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті.

Наведемо такий приклад.

Візьмемо ячмінне зерно. Біліони їх розмелюють і розва­рюють для виготовлення пива. Проте якщо таке зерно попаде за необхідних умов у землю, то під впливом вологи і тепла воно проросте. Процес проростання зерна є разом з тим за­вершенням існування його, тобто воно піддається запереченню. Замість зерна з'являється стебло, що з нього виросло. Воно і є

запереченням зерна. Подальший розвиток цієї рослини — ріст, цвітіння, запилення і знову зерно. Як тільки воно дозріває, стеб­ло відмирає, тобто відбувається заперечення його. Внаслідок такого заперечення заперечення знову отримуємо ячмінне зерно.

Заперечення заперечення через різні форми проявляється і в рослинному, і в тваринному світі, у неорганічній природі та процесі пізнання.

Закон заперечення заперечення розкриває не лише напря­ми, а й форми розвитку. Світоглядно і методологічно проблема напряму і форми розвитку в історії філософії (в загальних концепціях філософії природи і філософії історії) мала різні, аж до протилежних, розв'язання.

Щодо напряму розвитку анти­номічними були уявлення про низхідний і висхідний розвиток. У матеріалістичній діалектиці розв'язання цієї антиномії поля­гає не лише в тому, що визнається реальність реалізації обох напрямів, айв тому, що поняття низхідного напряму розглядається як момент, підпорядкований висхідному розвитку.

Щодо форм розвитку, як альтернативні, пропонувалися лі­нійні (лише «вниз» або тільки «догори»), кругова й спіралепо­дібна. Кругова форма втілює монотонне повторення висхідного і низхідного розвитку. Спіралеподібна (прийнята матеріалістич­ною діалектикою) розглядає низхідні кроки історії природи, су­спільства і духовної культури не як повернення назад, тотожне тому, що вже було, а як «повторення» старого на більш високо­му ступені. На відміну від кругової, для спіралеподібної форми характерна композиція рядів, ритмів, етапів розвитку, які від­бивають потенційне і реальне розширення якісної різноманітно­сті створюваних природою, суспільством і духовною культурою видів буття.

У зв'язку з аналізом проблеми форми розвитку слід окремо зупинитися на «тріадах» Гегеля. Термін «тріада» означає по­трійний ритм розвитку буття і мислення за схемою «тезис — антитезис — синтез». Легко переконатися в аналогії цієї схеми діалектичній послідовності розвитку відповідно до таких етапів, як «висхідне положення — заперечення — заперечення запере­чення». Проте тут присутня лише аналогія, але не тотожність, оскільки схематизм тріад догматично вимагає, щоб за другим запереченням, тобто синтезом, обов'язково відбувалося «повер­нення до старого на новій основі». Як попереджував Гегель, принцип тріад «...цілком поверховий, лише зовнішній бік спосо­бу пізнання», але сам досить часто зловживав схематизмом тріад. Відмінність закону заперечення заперечення від кон­струкцій «тріад» полягає в тому, що не обов'язково саме при другому запереченні відбувається повернення до старого.

Гегель прагнув укласти в свої категорії, як в прокрустовеложе, різноманітні факти і явища. Незалежно від того, відпо­відають факти дійсності тричленному принципу побудови «трі­ад» чи ні, вони повинні були підкоритися його ідеалістичній си­стемі. Ідеалістичне тлумачення закону заперечення заперечення часто (але не завжди) приводило Гегеля до догматичного вико­ристання «тріад» для конструювання дійсності, тобто до ви­кривлення справжнього стану речей. За вдалим висловом Ен­гельса, закон заперечення заперечення у Гегеля обплутаний містикою. Аналіз змісту закону заперечення заперечення дово­дить, що з його позицій стає яснішою не просто додаткова що­до інших законів і категорій галузь об'єктивної і суб'єктивної діалектики, а органічне взаємопроникнення їх у цілісному від­творенні динамічного, багатобарвного, безкінечного у своїх можливостях матеріального світу, одною із найяскравіших гра­ней якого є людський дух.

Матеріалістична діалектика — це наука про розвиток мате­ріального, соціального та духовного світу. Специфіка закону за­перечення заперечення полягає в тому, що він є синтезом інших діалектичних законів і категорій при постановці і роз­в'язанні антиномії — проблеми: прогресивний чи регресивний діалектичний розвиток світу? Розв'язанню цієї проблеми з необ­хідністю передує уточнення категорій «рух», «зміна», «розви­ток», їхній зміст рухливий, взаємопов'язаний, але не тотожний. Рух може відбивати зміни в рамках однієї його форми і в цьому плані не включає в себе перехід від однієї якісно відмінної фор­ми руху матерії до іншої. Однак рух може входити у такий пе­рехід. У цьому відношенні він не чужорідний розвитку — кате­горії, найбільше сутнісній, глибинній в діалектиці.

Питання про співвідношення категорії «розвиток» і катего­рій «прогрес» і «регрес» у вітчизняній і зарубіжній літературі розв'язується з різних позицій.

Так, у більшості навчальної літератури прогрес (від лат. рго^геззиз — рухвперед, успіх) розуміють як такий напрям роз­витку, коли реалізуються внутрішні можливості певної системи в процесі становлення якісно нової системи, що забезпечує більш високий ступінь цілісності, стійкості і пристосованості до середовища і 'більш високий потенціал для наступного роз­витку.

Регрес (від лат. гедгеззиз)— це напрям розвитку, про­тилежний прогресу.

Відповідно до цих визначень у сферу прогресивного і регре­сивного розвитку включаються як системи неорганічної приро­ди, так і біологічні і соціальні системи. Дискусійним тут є вклю­чення в ці процеси об'єктів неорганічної природи.

Як показав у своїх працях І. Пригожін, у неорганічній природі криється можливість виникнення порядку і організації із безпорядку і хаосу внаслідок процесів самоорганізації. На дум­ку О. Тоффлера, Пригожін вказав на те, що в неживій природі «незворотні процеси породжують високі рівні організації...» ^и. І. Пригожін і І. Стенгерс звертають увагу на такі обставини: «У сильно нерівноважних явищах вірогідно встановлена досить важлива і несподівана властивість матерії: надалі фізика з повним обгрунтуванням може описувати структури як форми адаптації систем до зовнішніх умов. Із- свого роду механізмом передбіологічної адаптації ми зустрічаємося в найпростіших хімічних системах». Отже, і в неживій природі напрям роз­витку може бути різним, у тому числі прогресивним.

А ось як виглядає аргументація такого підходу до цієї проб­леми, який виключає неорганічну природу із сфери дії прогре­сивних і регресивних змін.

Слід розрізняти розвиток і прогрес. Нерідко висхідна лінія розвитку ототожнюється з прогресом, а низхідна — з регресом. Між тим це не одне й те саме. Висхідна лінія справді має міс­це у Всесвіті і відображає тенденцію до самоорганізації матерії, ускладнення її структур, подолання ентропії. Вона має міс­це і в космічному кругообігу. Прогресивна ж лінія в- розвитку частково стосується біологічних систем.і повністю — соціально­го світу. Традиція ототожнювати прогрес лише з поступовістю, із сходженням виникає ще за часів Просвітництва і особливо характерна для досліджень Ж. Кондерсе і Й. Гердера.

Просте і складне, висхідне і низхідне, досконале і недоско­нале— ці поняття можна вживати щодо всієї матерії, але вони не тотожні прогресу і регресу, які є лише атрибутом живих і штучних систем. Суттєвим є зауваження Г. Гумницького про те, що «розвиток у живій природі і суспільстві характеризується як прогрес або регрес. Проте не всякий висхідний розвиток можна назвати прогресом. Поняття «прогрес» означає покращення, вдосконалення, просування вперед (до кращого стану). Проте такі визначення навряд чи можна застосовувати до неорганіч­ної природи. Адже відразу виникає запитання: для кого або для чого краще? Кращою ми називаємо таку організацію живого, яка найефективніше забезпечує його самозбереження і роз­множення, або таку суспільну організацію, яка більш успішно сприяє функціонуванню і розвитку продуктивних сил.

Мабуть, коректніше буде зіставити поняття прогресу з доцільністю (для живої природи) і з метою (для суспільства). Людина є єдиною істотою, яка володіє здатністю до пізнання буття.

Знання рано чи пізно матеріалізується, опредмечується, але до цього воно повинно сформуватися в ідею. Ідея — це думка, яка утримує в собі мету діяльності, яка виражає потрібне май­бутнє людини, В ідеї об'єктивне піднімається до рівня мети і прагнення суб'єкта. Природа не знає мети, оскільки здатністю цілепокладання наділені лише живі істоти. У живій природі прогресивна гілка розвитку реалізується у доцільності, в су­спільстві вона набирає вигляду свідомо поставленої мети, рух до якої є показником прогресивних або регресивних змін.

В обох розглянутих підходах до вирішення проблеми спів­відношення прогресу і регресу є і позитивне, і негативне. Тим, хто «відлучив» природу від прогресивних і регресивних змін, вказують на «небезпечну» наближеність їхніх поглядів до ідеа­лістичних поглядів неокантіанців Ріккерта і В. Віндельбанда. А їхні опоненти звинувачуються у необгрунтованому припису­ванні неорганічній природі невластивих їй тенденцій розвитку. Дискусії продовжуються.

При розв'язанні питання, яким є розвиток світу — прогре­сивним чи регресивним — слід спиратися на досягнутий люд­ством рівень знань. Оскільки світ безкінечний, то виносити су­дження щодо напряму розвитку його щодо тих епох і стадій, які сьогодні опинилися поза межами людського пізнання, ми не можемо, а тому і постановка проблеми невиправдана. Однак у межах досягнутого рівня знання і тих раціональних прогнозів, які є висновком із нього, людство у змозі визначити співвідно­шення прогресивних і регресивних змін і процесів розвитку.

Регресивна форма розвитку (розвиток по низхідній) є мо­ментом цілісного процесу розвитку. Для визначення спрямова­ності процесу розвитку конкретних соціальних і духовних про­цесів велике значення має з'ясування критеріїв розрізнен­ня прогресивного і регресивного розвитку. Що ж до розвитку історії людства методологічне і світоглядне значення має адек­ватна оцінка критеріїв суспільного прогресу. У вітчизняній літературі погляди з даного питання не збігаються. Чи повинен бути такий критерій єдиним, чи їх кілька? Якщо так, то який з них визначальний? На думку деяких авторів, розвиток продуктивних сил є найвищим критерієм суспільного прогресу. Але він, як і розвиток виробничих відносин,— лише необхідна умова реалізації вищої мети людства, яку воно реалізує у своїй історичній життєдіяльності. Цією метою є людина, її всебічний розвиток, свобода.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. У чому схожість та відмінність принципів і категорій

матеріалістичної діалектики?

2. Яка особливість філософських категорій порівняно з поняттями конкрет­

них наук?

3. Як співвідносяться детермінізм і фаталізм?

4. Яка структура і функції діалектичної суперечності?

5. У чому зміст комплексної взаємозалежності категорій «якість»,

«кіль­кість», «міра»?

6. Якою є роль закону заперечення заперечення в постановці і розв'язанні

проблеми співвідношення прогресу і регресу в суспільному розвитку?

7. Якими є функції методології діалектики у розв'язанні практичних завдань

суспільного життя?

8. Співвідношення ді­алектики і метафізики.

9. Принципи, закони і категорії діалекти­ки.

10. Діалектика як логіка і теорія пізнання. Структура і зміст категорій

діалектики.

11. Альтернативні концепції діалектики.

12. Структура і зміст законів діалектики.

13. Діалектика і проблема прогресу і регресу.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Аристостель. Метафизика // Соч.: В 4 т. — М., 1976. — Т. 1.

2. Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Соч.: В 3 т. — М., 1970. — Т. 1.

3. Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 20.

4. Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т. — М., 1964. — Т. 3.

6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов.- М., 1990.

7. Флоренский П. А. Столп и утверждение истиньї.—М., 1990.

8. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса — М 1986.

9. Кондерсе Ж. А. Зскиз исторической картини прогресса человеческого

разума.— М., 1936;

10. Гердер И. Г. Идеи к философии истории че-ловечества.— М.,

11. Глумницкий Г. М. Марксистская диалектика как система.— М., 1987.

12. Гегель Г.-В.-Ф Вольф М. К вопросу о гегелевском учений о

противоречии / Филосо-фия Гегеля: проблеми диалектики.— М., 1987.

13. Шинкарук В. И. Проблема единства диалектики, логики и теории по

знания//Материалистическая диалектика как общая теория развития:

Философекие основи теории развития.— М., 1982.

14. Горский Д. П., Нарский И. С. О природе и сущности закономерностей

диалектики познания как науки //Диалектика научного познания.-М.1978.

15. Нарский И. С. Проблема противоречия в диалектической логике.- М.1969.

16. Стешенко Н. И. Диалектика и идеология // Филос. науки. 1991. №1. 17. Декарт Р. Начала философии //Избр. произведения.— М., 1950.

18. Лазарєв Ф. В. Диалектика и формирование интервального стиля мышле-

ния //Диалектика и современннй стиль мьішления.- Севастополь, 1963.

19. Философия: Учеб. пособие / Под ред. Е.В.Осичнюка. — К., 1994.

20. Філософія: Підруч. для вузів / За ред. Г.А.Заїченка. — К., 1995.

21. Причепій А.М, Черній А.М, Чекаль Л.А. Філософія. Підручник. Вид.2-ге.

К.,2006.

22. Філософія. Навчальний посібник. 4-те вид. За ред.проф.І.Ф.Надольного.

К.,2004.

23. Алексеев П.В, Панин А.В. Философия: Учебник. 3-изд. М.,2003.

24. Кузнецов В.Г, Кузнецова И.Д, Миронов В.В, Момджян К.Х. Философия.

Учебник. М.,2004.

25. Петрушенко В.Л.Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми

Філософії. Навчальний посібник. – Львів.,2001.

Дата добавления: 2014-01-04