Характеристика освітньої системи в Японії

Вища освіта ділиться на три сектори: університети, технологічні та територіальні (місцеві) коледжі.

При зарахуванні в університети враховуються показники успішності за середню школу та результати вступного екзамену. Для отримання ступеня бакалавра навчаються 4-6 років в залежності від фаху, магістерського ступеню - подальші 2-3 річні студії, а докторського - 4-5-річні студії.

В Японії існує 534 університети (з них 36 державних), в яких навчається майже 2,5 млн. студентів (1993). Більшість закладів приватні (75/-о студентів). Серед студентів найбільш популярними с суспільні (40%) та інженерні (20%) факультети, менше – гуманітарні (16%) та педагогічні (7%). На інші факультети (природничі, сільськогосподарські, медицина) – припадає по 3% студентів. В цій категорії також діють відкриті університети.

Місцеві коледжі почали виникати з 1950 р. в зв'язку з потребою розповсюдження в країні вищої освіти. Зараз нараховується 595 коледжів, в яких навчається 530 тис. студентів. Переважна більшість цих закладів є приватними. В них існують різні факультети, крім медичних та природничих. Навчання триває 2-3 роки.

Технологічні коледжі (перші з'явилися в 1962 р.) являють собою унікальну для розвинених країн форму отримання вищої освіти, оскільки до них приймають учнів без повної середньої освіти (випускників молодших класів середньої школи). Навчання триває 5 років. В Японії існують тільки 62 такі заклади, в яких навчаються 55 тис. студентів (1993).

Майже 80% випускників шкіл вступають до вузів і в недалекому майбутньому в Японії буде запроваджена обов'язкова вища освіта, як того вимагає постійний розвиток сучасних технологій.

Вища освіта, як було сказано, надається в університетах та інститутах. Після 4 років навчання випускники отримують ступінь бакалавра і можуть продовжити навчання у магістратурах та докторантурах вузів. 75% японських студентів навчаються в приватних вузах, але значення державних у підготовці інтелектуального потенціалу нації є значно вагомішим, оскільки саме тут навчається абсолютна більшість студентів природничого, технічного, медичного, педагогічного, сільськогосподарського профілів, майбутніх магістрів та докторів наук, значно кращими є умови навчання та викладацький корпус.

Після другої світової війни з'явилась певна кількість спеціальних жіночих вузів. Але частка дівчат серед студентів продовжує залишатись незначною. Навчання у всіх вузах є платним, що ускладнює доступ до вищої освіти.

Росія. Реформа вищої освіти в Росії розпочалася з кінця 80-х років і продовжувалася після 1991 р [25].

Реформа спрямована на вироблення єдиної федеральної політики у вищій освіті, раціоналізацію і децентралізацію управління, розвиток вузів на принципах демократизації і самоврядування.

Відповідно до державної програми розвитку вищої освіти (вперше прийнята в 1991 р.) почата диверсифікація вищої освіти з реалізацією в багатьох вузах.

Важливими цілями вищої школи вважаються послідовна гуманітаризація та фундаменталізація освітніх програм.

У 1996 р. прийнятий Федеральний закон “Про вищу і післявузівську професійну освіту”. (Федеральний закон від 22.08.96 № 125-ФЗ (у ред. від 10.01.2003).

Він визначає для цієї сфери: а) основні норми правового регулювання і принципи державної політики; б) розширення доступу громадян до вищої освіти. Закон дає загальну характеристику системи вищої освіти, суб’єктів навчальної і наукової діяльності в ній і особливостей управління.

Програма розвитку вищої школи (1993) припускає: а) врахування та узгодження інтересів особистості, різних соціальних груп і держави в сфері вищої освіти; б) академічну автономію вузів при посиленні їхньої відповідальності за результати діяльності; багатоканальність фінансування; в) поступовий перехід до переважно університетської системи зі збереженням сильного сектора галузевих вузів; г) створення і розвиток регіональних систем вищої школи.

В умовах перехідної економіки на діяльності вузів позначилося ряд негативних тенденцій: а) незатребуваність знань молодих фахівців; б) порушення пріоритетного фінансування вузів, інформаційного забезпечення і матеріально-технічного постачання; в) відтік науково-педагогічних кадрів.

У 1996 р. в Росії нараховувалося понад 560 державних вузів, у тому числі 75 університетів (включаючи профільні); у них навчалося понад 2,6 млн. студентів (179 чол. на 1 тис. чол. населення).

Наукову і викладацьку роботу вели понад 211тис. фахівців, у тому числі понад 21 тис. професорів.

Діяло близько 200 недержавних вузів (25 тис. студентів).

Україна. Реформа вищої освіти в Україні, як і в Росії, розпочалася з кінця 80-х років і продовжувалася після 1991 р. Реформа спрямована на вироблення єдиної державної політики у вищій освіті, раціоналізацію і децентралізацію управління, розвиток вузів на принципах демократизації і самоврядування.

Важливими цілями вищої школи вважаються послідовна гуманітаризація та фундаменталізація освітніх програм. Розвиток вищої школи регламентується Законами України “Про освіту” (від 23.05.1991 р. №1144-XII, нова редакція 1996 р.), “Про вищу освіту” (від 17.01.2002 №2984-III), “Про наукову і науково-технічну діяльність” постановою Кабінету Міністрів України “Положення про вищий навчальний заклад” (від 05.09.1996 р. №1074) тощо.

Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності.

Державна політика у галузі вищої освіти грунтується на прин­ципах: а) доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним гро­мадянином України; б) незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій; в) інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи; г) наступності процесу здобуття вищої освіти; д) державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних на­прямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень; е) гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та профе­сійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечу­ється шляхом: а) збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості; б) підвищення рівня освіченості громадян України, розширенняїхможливостей для отримання вищої освіти; в) створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти; г) надання пільг та соціальних гарантій, цільових пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у визначеному порядку; д) забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вузах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних та юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад тощо.

У 2004 р. в Україні нараховувалося 1009 вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності, у тому числі 339 ВНЗ III-IV р.а. (з них 235 державної та 104 – приватної форм власності) та 670 – I-II р.а. (з них 586 державної та 84 – приватної форм власності). Зростання мережі відбулося в основному за рахунок створення вузів приватної форми власності. Поліпшено якісні характеристики мережі. За типами ВНЗ мережа включає 141 університет, 63 академії, 135 інститутів, 177 коледжів, 296 технікумів, 197 училищ. Контингент студентів всіх рівнів акредитації становить 2,4 млн. чол. На 10 тисяч населення України припадає 512 студентів вузів всіх рівнів акредитації (в т.ч. 125 осіб вузів III-IV р.а., 387 – I-II р.а.). На початок 2003/04 навчального року у вузах навчально-виховний процес забезпечували 7672 доктора наук, 7890 професорів, 44426 кандидатів наук, 32015 доцентів. Нині в Україні навчається майже 25 тис. студентів з 110 країн світу, що дозволяє навчальним закладам отримувати до 30 млн. доларів США щорічно і забезпечити роботою 2 тис. викладачів [5].

Дата добавления: 2014-01-04