Золото

Хто ж такий брахман? Той, хто безпосередньо, немов плід амалаки у власній долоні, осяг «світовий дух» і завдяки досягненню своєї мети вільний від прихильності, пристрасті й інших недоліків;

наділений спокоєм і іншими достоїнствами; вільний від заздрості, спраги, надії, осліплення й інших станів; перебуває в думках, не порушених обманом, самосвідомістю й ін. Хто має названі властивості, той воістину брахман. Немає іншого шляху для досягнення брахманства, стверджується у Ведах. У цій філософії взаємодії суспільства і людини поряд із суто релігійним мотивом -відмовленням від усього земного, чітко виділяється моральне, мирське начало у житті конкретної людини.

Навіть відповідно до Вед, гуманізм і любов до людини повинні бути реальним життєвим началом будь-якої Варни, тобто пронизувати суспільні відносини людей, їхнє повсякденне життя. Ідеологія брахманізму, що проповідує аскетизм, закликала людину цілком відмовитися від повсякденних турбот для того, щоб душа втратила зв'язок з матеріальним світом і тоді б наступила її повна тотожність із брахманом. Це «звільнення» душі складало нібито вищий зміст людського життя. Однак досягти подібного стану дано не всім, а лише тим, хто здатний до одкровення і самоспоглядання.

При всій моральній привабливості навчання брахманізму не усі могли уявити собі суто духовні цінності сенсом життя. Цьому сприяли нерівність соціальних відносин, оточуючий людину різноманітний світ з принадами мирського життя, від якого знатні і багаті люди зовсім не збиралися відмовлятися заради досягнення духовно-релігійної досконалості.

Прагненням людини до пізнання цих протиріч, бажанням пояснити їх відповідала матеріалістична філософія - чарвака. Прихильники цього вчення виступали проти ідеалізму і релігії, займалися питаннями пізнання і логіки, а єдиним джерелом знання вважали сприйняття і відчуття. Чарвака критично оцінювала Веди, особливо як джерело життєвої істини, вона заперечувала існування бога і визнавала матеріальний світ незалежним від божественного провидіння.

Історія соціальної думки Стародавньої Індії говорить про велику різноманітність ідейних течій і їхніх представників, що намагалися не просто пояснити світ людських відносин, але й «узгодити» його з релігійним буттям людини, показати цінність релігії для реальних людських відносин. Бажання зберегти релігійне панування над духовним світом особистості призвело до багатовікової боротьби двох напрямів: ідеалізму і матеріалізму.

Різноманітні соціально-філософські ідеї знайшли своє відображення в цивілізації, створеній індійським народом, і вплинули на хід світового розвитку.

2.3. Соціальні ідеї у філософії конфуціанства

У середині IV ст. до н.е. із усіх порівняно великих і незалежних держав древнього Китаю виділяється царство Цинь. До цього часу відноситься розпад общини, що приводить до змін у характері суспільних відносин. Процеси, що відбуваються, були наслідком економічних змін, введенням інституту приватної власності на земельні угіддя і розширенням купівлі-продажу земель.

Триваючі безупинні війни і мобілізація сотень тисяч селян на будівництво Великої китайської стіни підривали економічне життя імперії, викликали незадоволеність народних мас умовами життя. Могутнє народне повстання призвело до загибелі Циньської династії і встановлення правління нової династії Хань (приблизно 206 до н.е. -

220 н.е.).

Але до цього, у VI ст. до н.е. Китай залишався конгломератом постійно ворогуючих династій. Одні претендували на гегемонію, інші намагалися вижити. Нестабільним було і становище самих правителів царств, усередині кожного з яких точилася боротьба між представниками вищої аристократії, то претендували на царський престол.

У цей бурхливий історичний період найбільшого поширення отримують ідеї Конфуція (551-479 до н.е.). Він був широко відомий як творець етико-політичного навчання. Складена його учнями книга «Лунь юй» є відображенням змісту поглядів Конфуція. Можна зазначити, що в часи Конфуція в усіх без винятку китайських царствах відбувався всенаростаючий процес упровадження держави в общину, підпорядкування общинника, обминаючи аристократію й общинні органи управління. Процес цей був довгим, болісним і Складним, тому що аристократія не хотіла розлучатися зі своєю владою. У сформованій ситуації правителі неодноразово зверталися за порадою до представників різних етико-політичних і філософських шкіл. Попит породив пропозиції, і сучасник Конфуція Цзи Чань висунув ідею ввести серед хліборобів систему кругової поруки, засновану на поголовному виказуванні.

Нестабільна ситуація в країні в умовах найжорстокішої кризи боротьби за владу призвела до падіння моралі, підміни справжніх цінностей їх сурогатами. Усе це наклало глибокий відбиток на формування особистості молодого Конфуція, який прагнув до пошуку ідеальної моделі особистості, наслідування якій повинно було призвести до згоди в суспільстві, до оздоровлення політичної і соціальної ситуації в країні. Таким чином, його вчення мало цілком соціологічні підстави і мету.

Основним поняттям етики Конфуція є «жень» (гуманність), моральний принцип якої визначає усі відносини між людьми й у суспільстві, і в родині, а одне з центральних місць у його вченні займає поняття «шляхетна людина», якій відведена роль ідеальної особистості, наочного приклада для наслідування. Конфуцій проповідував любов до старшого за віком і соціальним станом, а тому кожна людина повинна діяти у відповідності зі своєю роллю і своїм місцем у суспільстві. Він думав, що люди повинні бути великодушними і свято сповідувати культ предків.

На думку Конфуція, на чолі держави повинні стояти мудрі люди, тому що їхнє головне завдання - особистим прикладом виховувати своїх громадян, зберігати світ і доброзичливість у людських стосунках.

Він надавав великого значення освіченості і моральному удосконаленню особистості. Якою ж повинна бути «шляхетна людина»? У книзі «Лунь Юй» Конфуцій указує: «Шляхетна людина завжди виходить з почуття справедливості, яке виражається в тому, що в справах вона дотримується правил поведінки, у розмовах скромна, при завершенні справ - правдива. Саме такою і є шляхетна людина». Спираючись на соціальний досвід і знання попередніх поколінь, Конфуцій вносить у теорію соціальних інститутів і соціологію особистості ряд важливих положень. Створена Конфуцієм соціальна модель особистості вплинула на формування національного характеру і духовне життя китайської нації. Цими теоретичними положеннями Конфуцій певною мірою досяг своєї реальної мети -знайшов «ключ» до створення гармонійного китайського суспільства.

Свої ідеї Конфуцій втілював у життя. Вперше в історії Китаю він створив приватну школу, займався збиранням і записом народних пісень, переказів та історичних рукописів, упорядкуванням древніх книг, редагував «Книги пісень», «Книги історичних переказів», склав коментарі до «Книги змін» і літопис царства Лу.

Поняття (чи категорії) конфуціанської етики і сьогодні близькі і співзвучні моральним загальнолюдським цінностям. Наприклад, канонічне трактування категорії жень зобов'язують: «Чого не бажаєш собі, того не роби й іншим». Конфуціанська жень була критерієм упорядкування відносин між представниками родової знаті в Древньому Китаї. Категорія Лі (буквально «пристойність», «церемонія», «ритуал») у конфуціанській етиці поєднувала широке коло правил, що регулювали відносини між правителями і підлеглими, між усіма суспільними групами (станами, родами, сім'ями) і усередині їх, а також відносини між окремими людьми.

Соціологічні ідеї Конфуція про побудову ідеального типу особистості, шляхах його досягнення можна і сьогодні назвати

етичними цінностями людського життя, що є вічними. «За природою всі ЛЮДИ подібні, - писав Конфуцій, - і лише звички і виховання блять _ЛІодей відмінними одне від одного... Лише вища мудрість і коайня ДУР'^СТЬ незмінні» («Лунь Юй»). Конфуцій вперше в історії цивілізації відокремлює етичні норми від релігійних, розглядає мораль як форму удосконалювання реальних суспільних відносин. Ідеї Конфуція, особливо про моральне виховання людини, про регулювання людських відносин, зіграли прогресивну роль не тільки в історії китайської культури, але й усього цивілізованого світу. Відомий сучасний мислитель-богослов Олександр Мень писав, що «конфуціанський ідеал - не просто екзотична філософія, а перша спроба сформулювати вчення про те, що кінцева мета людини - чисто земна, що моральність може бути зміцнена незалежно від релігії, а трагізм життя переборений створенням гармонійного суспільства».

Після смерті Конфуція серед його послідовників розгорілася ідейна боротьба. Ряд його учнів схилялися убік містики й ідеалізму, базуючись на соціально-філософських ідеях Конфуція про культ предків і відстоюванні традиційних релігійних церемоній, інші -розвивали його ідеї про близькість людей одне одному за своєю природою, його гуманістичні погляди на світ, людські відносини.

Релігійно-філософські погляди мислителів Індії і Китаю дали наочні зразки соціологічної думки, особливо яскраво виражені в конфуціанській етиці, яка не стільки пояснює суспільні відносини, скільки намагається їх виправити, показати людині, якими вони повинні бути, якими шляхами можна цього досягти. Тут людина не тільки релігійна, але й мирська істота, зобов'язана освоїти моральні норми і будувати за ними повсякденне життя. Це - неминущий етичний ідеал.

2.4. Соціальні теорії в давній Греції

Перші спроби створення наукових соціальних теорій як форми наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності чи істотні зв'язки дійсності, з'явилися в античній Греції. У своїх концепціях давньогрецькі мислителі використовували і соціально-філософські знання, і соціологічні ідеї Древнього Сходу, що дозволяє зв'язувати воєдино процес історичного пізнання соціального світу людини. Однак саме в працях грецьких мислителів найбільш чітко простежується демаркаційна лінія між релігійними і раціональними поглядами на світ суспільних відносин у грецькому суспільстві.

Аналізуючи соціальні відносини в рабовласницькій Греції, Аристотель писав з приводу рабства: «...сама ідея про владу пана над рабом - ідея протиприродна; лише законоположеннями

обумовлюється розходження між вільною людиною і рабом, за самою ж природою ніякого такого розходження не існує. Тому і влада пана над рабом, що заснована на насильстві, суперечить принципу справедливості». Таким чином, характер суспільних відносин ніяк не залежить (за Аристотелем) від божественного провидіння, а є результатом державного устрою і його законів.

Не менш глибокими соціологічними ідеями збагачує соціальну теорію і давньогрецький філософ Демокрит. Він пов'язує виникнення держави безпосередньо із соціальними потребами людей. Відповідно до його ідей, первісні люди вели стадний спосіб життя, не мали жител, одягу і знарядь, харчувалися випадково знайденою їжею. «Маючи нестаток (потреби) учителькою», вони поступово стали змінювати свій спосіб життя. Саме під впливом нестатку «руки, розум і кмітливість» призвели до культурного життя.

Таким чином, погляди Аристотеля і Демокрита цілком можна розглядати як перші наукові соціологічні погляди на виникнення і розвиток суспільства і держави, функціонування суспільних відносин, цивілізований розвиток, тому що в їхніх роботах розглядаються проблеми і справедливості, і рівності людей, що мають безпосередню емпіричну значущість для грецького суспільства.

До середини V ст. до н.е., після греко-перських воєн Стародавня Греція досягла значних успіхів у культурному й економічному розвитку. Головним центром давньогрецької культури і науки, що розвивалися, стали Афіни - держава рабовласницької демократії. Саме в цей період загострилася боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом, двома протилежними концепціями бачення світу і людських відносин.

Найбільшим представником античного ідеалізму був учень Сократа Платон (427-347 до н.е.), який залишив найбільшу літературну спадщину і зробив значний внесок у соціально-філософські і соціологічні знання про суспільство. Нащадок царського роду Кодридів Платон за своїми політичними переконаннями був представником афінської аристократії.

Першим творенням древніх мислителів про суспільство, що дійшло до нас у повному обсязі, є «Держава» Платона, у якому він аналізує суспільство з погляду його ідеального варіанту, закладаючи основи соціології політичних інститутів. Платон, як і Демокрит, вважав, що держава необхідна для того, щоб люди могли задовольняти всілякі потреби в спільному проживанні. Це положення підкреслює значущість соціальних взаємодій у процесі створення і функціонування суспільства як цілісності, що цілком співзвучно ідеям Огюста Конта про виникнення суспільства.

Пошуки Платоном ідеального варіанта держави, тобто поагнення До удосконалення суспільних відносин, аж ніяк не заважа*⁰¹* йому висловлювати ідеї реального бачення суспільства. Візьмемо хоча б його міркування про демократію. «Демократія, на мій погляд, здійснюється тоді, коли бідняки, отримавши перемогу, деяких зі своїх супротивників знищать, інших виженуть, а решту зрівняють у громадянських правах і в заміщенні державних посад, що при демократичному ладі відбувається здебільшого за жеребком. Так, саме так установлюється демократія, чи відбувається це силою зброї чи ж тому, що її супротивники відступають, а злякавшись, поступово відступлять». Далі Платон стверджує, що людина також «набуває демократичних рис». При цьому він дає глибокий аналіз властивостей ідеальної особистості, які формуються в ній в умовах життя демократичного суспільства, а особистість він називає «демократичною людиною». Платон виділяє і причини, що повинні вплинути на формування визначеного «демократичного типу особистості». Ці ідеї видатного мислителя співзвучні ідеям Конфуція, що прагне створити еталон для суспільного наслідування у вихованні членів суспільства. Таким чином, «демократична особистість» - плід демократичного суспільства і відповідних суспільних відносин. Недарма ці блискучі ідеї Платона були сприйняті французькими матеріалістами, які вважали, що соціальне середовище значною мірою детермінує соціальний характер (тип особистості) людини. Соціальна теорія Платона розвиває концепцію соціології особистості, один з найважливіших її аспектів - обумовленість соціального типу особистості зовнішнім середовищем.

Не меншу соціальну значущість і навіть злободенність несуть міркування Платона про те, що тиранія виникає з демократії, знову ж таки на основі людських потреб, що змінюються. «Ненаситне прагнення до багатства, - зазначає Платон, - і зневага усім, крім наживи, погубили олігархію. Отож, і те, що визначає як благо демократія, і те, до чого вона ненаситно прагне, саме це її і зруйнує».

Що ж вона визначає як благо? Свободу! У демократичній державі тільки і чуєш, як прекрасна свобода і що лише в такій державі варто жити тому, хто вільний за своєю природою. Сп'яніння свободою, невміння нею користуватися, уживання її на шкоду собі і ближнім - от що погубить демократію, на думку Платона. Звідси випливає, що не Бог, а людина є творцем свого життя, яке вона повинна не просто перетерплювати, а використовувати для самовдосконалення на благо собі й ближнім.

Таким чином, описуючи різні варіанти державності, Платон Дає глибокий аналіз соціальним проблемам і причинам, що їх породжують, чим закладає основи функціонального аналізу. Якщо

вчитатися в ці міркування Платона, то значною мірою ми можемо провести аналогію з нашим сьогоденням, конкретним життям, а тому великі ідеї не підвладні часу. Прикладом є сучасне українське суспільство, у якому поняття «свобода» перетворюється в поняття «уседозволеність» і люди з жорстокістю і жадібністю прагнуть споживати, нічого не створюючи. Чи це не шлях до руйнування суспільства і людини?

Так хто ж Платон - філософ чи соціолог? Відповідь на це запитання дає в рецензії на російський переклад «Поетики» Аристотеля М.Г.Чернишевський. Він зазначає, що Платона багато хто вважає якимось грецьким романтиком, що зітхає про невідомий і туманний, дивовижний і прекрасний край, який відривається далеко-далеко від людей і землі. Платон був зовсім не таким. Він не був мрійником, думав не про зоряні світи, а про землю, не про примари, а про людину. І насамперед Платон думав про те, що людина повинна бути громадянином держави.

Соціальні ідеї Платона викладені в двох його найбільш ґрунтовних працях: «Держава» і «Закони». Ці твори далеко не рівноцінні. У «Державі» вчення про суспільство розроблене в тісному зв'язку з основною концепцією Платона - теорією «ідей» і несе на собі відбиток ригоризму і непохитності: ідеальне як зразок протиставлений нормі, емпіричній дійсності. У той самий час, незважаючи на таке протиставлення, у роботі представлене дивне знання і розуміння емпіричної реальності, що різко критикується Платоном. «Закони» більш компромісні, у них описані деякі поступки, яких вимагає реальне життя.

До цих творів примикають два його трактати: «Політик» і частково «Критон». Існуючим, дуже недосконалим формам державного співжиття передувала, за Платоном, досконала форма співжиття в століття правління Хроноса. У ті часи самі боги, як божественні пастухи, керували окремими областями, а в житті суспільства спостерігалася достатність усього необхідного людині. Тому були відсутні війни і конфлікти. Люди народжувалися безпосередньо з землі і не мали потреби в теплому житлі й у ліжку, використовували години дозвілля для заняття філософією. Оскільки люди були вільні від боротьби з природою, їх поєднувала дружба. Однак Платон вважав, що взяти цей лад за зразок неможливо, тому що матеріальні умови існування цього ладу не дозволяють, оскільки для самозбереження людина повинна вести боротьбу з природою і ворожими народами. Цими висновками, можливо, не усвідомлюючи того, Платон підкреслює пріоритет реальних людських відносин над ідеальними формами буття, підкреслює значущість матеріального, сутнісного світу у формуванні соціального світу людей.

Важливим етапом у життєдіяльності Платона виявилося його перебув^{ання на} острові Сицилія. У той час це був блискучий політй^чНИЙ і культурний центр у Греції. При сіракузькому правителі Ліонісії Старшому Платон невдало намагається втручатися в _яолітичне життя Сіракуз і реалізувати при його посередництві свій дяан ідеального державного устрою. У 388 р. до н.е. Платон повернувся до Афін і заснував там свою школу, що одержала назву «Академія». У 60-х рр. Платон знову побував у Сіракузах і відновив свою спробу перетворити державний лад, утім, також невдало.

Глибоке знання соціального життя й особистий досвід дозволяли Платонові стверджувати, що ідеал суспільства недосяжний, тому що боротьба між народами і конфлікти - вічне зло, стимулює недосконалість суспільних відносин.

Не випадково ідеальному типу суспільства Платон протиставляє негативний тип суспільного устрою, в якому основним рушієм поведінки людей стають матеріальні турботи і стимули. Його основний висновок: усі сучасні держави належать до цього негативного типу суспільного устрою. «Яка б не була держава, у ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна - держава багатих, інша - бідних». Ці ідеї Платона можна розглядати як підстави зародження класової теорії побудови держави і, відповідно, суспільних відносин, запозиченої потім марксистами.

Великий внесок зробив Платон у розробку етичних проблем. Його етика складається з трьох частин: розумної, вольової і почуттєвої. При цьому розум є основа вищої чесноти - мудрості; воля - основа чесноти і мужності; подолання чуттєвості лежить в основі 'чесноти розсудливості. Платон вважав, що всі ці моральні якості поєднуються в четверту - справедливість. Не випадково в ідеальній державі Платона не тільки «робітники» нагадують рабів, але й члени двох вищих класів не знають повної і щирої волі. Суб'єктом свободи і вищої досконалості в Платона виявляється не особистість і навіть не клас, а тільки все суспільство, уся держава в цілому. Етика Платона була однією з різновидів релігійної моралі, яку, на його думку, можуть мати лише обрані представники суспільства - аристократія. Демос (народ) здатний лише до негативної моральності, до моралі підпорядкування (чеснота розсудливості), а раби не здатні навіть до самого елементарного морального життя.

Платон - один з перших учених, що аналізує соціальну структуру суспільства, розділяючи її на три стани: перший -філософи, чи правителі; другий - стражники (воїни); третій -Хлібороби і ремісники. Така соціальна структура суспільства "теоретично обґрунтовувала аристократичну форму рабовласницької Держави. Поряд з ідеальним типом держави Платон виділяв чотири

форми влади: тимократію, олігархію, демократію й тиранію. Тимократія не відповідає вимогам ідеальної держави, але до неї наближається. Прикладом такої форми влади він вважав Спарту. Ще нижче він ставив олігархію, владу деяких багатіїв, рабовласників. Але основний предмет критики платонівської ідеї про владу "залишала демократія, у першу чергу афінська". Найгіршого з форм державної влади він вважав тиранію.

Різноманіття і глибина соціально-філософських та соціологічних поглядів Платона дотепер викликають науковий інтерес різних дослідників.

Пелопоннеська війна стала однією з причин кризи грецьких міст-держав. Македонія стала гегемоном усієї Греції. Нова соціальна реальність вимагала нових ідей, нових дослідників. Найбільшим представником нового історичного періоду став Аристотель (384-322 до н.е.), який походив зі Стагира, його батько був придворним лікарем царя Імінти II. Закінчивши Академію Платона, Аристотель став його філософським опонентом. З 343 р. до н.е. Аристотель був протягом декількох років вихователем Олександра Македонського, а потім у 335 р. до н.е. він заснував в Афінах Лікей, що став одним з основних центрів розвитку науки в Греції. У своїй «перипатичній школі» він розробляв питання логіки, психології, філософії, природознавства, історії, політики, етики й естетики. Недарма К.Маркс називав Аристотеля «універсальною головою», «найбільшим мислителем античності». Його соціально-філософські погляди, викладені в безлічі робіт, були потім об'єднані в одну книгу «Органон» (знаряддя, інструмент).

Аристотель визнавав існування матеріального світу, який не потребує вигаданого платонівського світу «ідей». Він вважав, що шлях у науку починається від предметів, що діють на наші почуття і призводять до законів, які визнаються нашим розумом. Отже, почуття дають нам уявлення про ідеальні конкретні предмети, а розум, розкладаючи їх на найпростіші елементи, знаходить між ними щось загальне, а отже, емпіричне пізнання ніби передує теоретичному. Аристотель створює теорію походження держави з сім'ї, тобто значно випереджає Ф.Енгельса з його аналогічною ідеєю. Однак сім'я, на його думку, - не тільки кровні родичі. Членами сім'ї він вважав і панів, і рабів, чоловіка і дружину, батька і дітей. Рабовласницька сім'я була основою виникнення держави, яку Аристотель вважав найбільш досконалою формою спілкування між людьми. Влада в такій державі повинна належати не багатим чи бідним, а середньому прошарку - рабовласникам. Як і Платон, Аристотель описав соціальну структуру суспільства, у якій він виділив три класи громадян: дуже заможних, украй незаможних і таких, що знаходяться

у середині між тими й іншими. Такий стратифікований погляд на суспільство є сьогодні основною концепцією деяких західних країн. Леожав¹¹' Ф°Р^МИ правління Аристотель поділяв на «нормальні» -_МЙЯархія, аристократія і політія) і «ненормальні» (тиранія, олігархія, демократія). Найкращою формою державного устрою він вважав пояітію. Аналізуючи боротьбу класів: рабів, бідняків і аристократів, Аристотель займає позицію, що підтримує інтереси рабовласників. Однак він виступає проти розкрадання майна держави олігархічною меншістю, що складається з багатих.

Соціологічні погляди Аристотеля на суспільство і державу тісно пов'язані з етичними ідеями. Це цілком виправдано, оскільки під етикою він розумів вчення про мораль людини як суспільної істоти, «політичної тварини». Моральність, згідно з Аристотелем, дана людині лише в можливості, але саме власне життя індивіда і ■середовище перетворюють її в дійсність, якою керується людина у своїх суспільних відносинах. Такі погляди Аристотеля були близькі і Конфуцію, і французьким просвітникам, і навіть марксистам.

Значний інтерес мають соціологічні погляди Аристотеля і на проблему справедливості суспільних відносин, яка може бути «розподільною» і «зрівняльною». Перша має відношення до розподілу благ серед членів суспільства в залежності від їхнього соціального стану, друга - до обміну між людьми. Таким чином, він переходив від питань етики до питань політичної економії і соціального життя. Аристотель виступав проти розвитку товарно-грошових відносин у Греції, а економіка (наука про домогосподарство) розглядалася ним як мистецтво нагромадження засобів, необхідних для життєдіяльності сім'ї і держави.

Можна сказати, що саме Аристотель підвів теоретичні підсумки розвитку соціологічної думки минулих історичних епох, особливо аналізом проблем структурної та політичної соціології інституціальних відносин. Значну методологічну спадщину залишив Аристотель і у вивченні структури наук. Усередині єдиної науки він виділив ряд областей (філософію, логіку, математику, навчання про неорганічну природу, навчання про органічну природу, теорію держави тощо). Такий погляд на науку сприяв в подальшому інетитуалізації різних наукових напрямів і шкіл. Аристотель вважав, Що наука і мистецтво мають щось спільне: як і мистецтву, знанню належить здатність бути поєднаним за допомогою навчання. Хоча знання починається з відчуття, однак воно не тотожно відчуттям. Знання відрізняється і від думки (постулат, особливо важливий для соціології), тому що думка грунтується на усього лише імовірнісних підставах, відзначав Аристотелю в «Топіці». Навпаки, для думки чи Для віри справедливо, що стосовно них завжди можливі інші думки й

інша віра. Більш того, думка може бути і хибною, й істинною, переконання в ній жодним чином не може бути «непорушним», у той же час знання - міцна і непорушна істина. Аристотель вводить поняття «предмет» аналізу та його зв'язок із знанням. Але якщо знання розглядається як уже таке, що виникло і яке вже здійснюється, уже віднесене до свого предмету, то предмет і знання про нього складають неподільне ціле, шо абстрактно можна уявити як предмет знання і знання про предмет.

Великою методологічною цінністю є і концепція Аристотеля про основні риси наукового знання. Як специфічний чинник буття знання відрізняється трьома основними рисами: доказовістю, загальністю і необхідністю, здатністю пояснення чого-небудь (сполученням єдності і ступені підпорядкування). Здатність науки до визначення сутності явиш і процесів і необхідність застосування положень, що вбачаються нею, обумовлює пояснювальний характер знання. Завдання наукового знання полягає, по-перше, у фіксуванні деякої обставини чи факту і, по-друге, у з'ясуванні причини явища, що відбувається.

Навіть цей невеликий аналіз з «Топіки» показує, наскільки значним був внесок видатного мислителя у методологію соціологічного пізнання, соціологічного аналізу соціальної реальності. Внесок Аристотеля у філософію, науку, культуру загальновизнаний і незаперечний.

2.5. Соціальна думка від середньовіччя до нового часу

Становлення феодалізму супроводжувалося тимчасовим занепадом культури й економіки: скоротилася торгівля, захиріли ремесла, а багато з колись багатолюдних міст і центрів активного громадського життя перетворилися в села.

Для феодального суспільства країн Західної Європи була характерна складна ієрархічна соціальна структура. Своїм підґрунтям вона опиралася на масу залежного селянства, а також дрібних ремісників. Над ними піднімалася ціла піраміда: від лицарів, баронів, графів до короля чи імператора.

Основною релігійною ідеологією західного середньовіччя був католицизм. Ця релігійна ідеологія була настільки всемогутньою, що по суті справи володіла пріоритетом перед законом навіть у судах. Церкві належало до однієї третини всіх оброблюваних земель. Церква була монополістом у культурному і духовному житті суспільства. Школи цілком знаходилися в руках духівництва і були пристосовані для його потреб. Така тотальна влада церкви надавала навіть класовій боротьбі релігійний відтінок. Але й в епоху середньовіччя життя не

стояло на місці. Розширення торгівлі, географічні відкриття, хрестові походи сприяли ознайомленню Заходу зі східною культурою, вели до «осту наукового знання: астрономії, математики, техніки тощо. У ^деижі, в ряді італійських та англійських міст, а потім у Празі були ^ЯЮрені перші університети. Хоча вони були споконвічно центрами ученого богослов'я, у них усе-таки зароджувалися соціально-філософські течії, що зсередини підривали вікову схоластику.

Приблизно в XII - на початку ХНІ ст. в Європі отримали поширення нові переклади праць Аристотеля, який набув найбільшого наукового авторитету серед передової частини суспільства. Наукові відкриття в природознавстві давали можливість підняти соціальну теорію на новий рівень. Новий світ вимагав нових ідей.

Найпоширенішим світоглядом цього часу було вчення Хоми Аквінського (1226-1274). У своїх працях він писав не тільки про філософію, але й про економіку, мораль, право, державу та суспільство, тобто про всі соціальні інститути, що його складають. Його вчення було визнано єдино вірним світоглядом католицизму і таким проголошується донині. Не випадково стовпи Ватикану пропагують «неотомізм», видають десятки книг, присвячених Хомі Аквінському.

Предметом його соціально-філософських здобутків була вся сукупність знань. Хома Аквінський вважав, що філософія не повинна протистояти теології, але перша настільки ж нижче останньої, наскільки розум людини нижче розуму божественного. Він визнавав цілісність і ієрархічність у природі й у суспільстві, при цьому вважаючи, що кожна нижчестояща ступінь має свою мету у вищій і прагне до неї, уся ж система в цілому прагне до Бога. Закріплюючи в такий спосіб суспільну нерівність, Хома Аквінський стверджував, що підніматися вище свого стану грішно, тому що поділ на стани встановлено Богом. З Божої волі він виводить і владу монарха. Разом з тим він вважав, що світській владі підлеглі лише тіла, тоді як душі підлеглі тільки Богу. Верховна ж влада повинна належати церкві і наміснику Христа на землі - римському папі.

Серед країн Європи в ХШ-ХІУ ст. в економічному розвитку порівняно швидко процвітала Англія. В Оксфордському університеті, студенти якого брали участь у численних соціальних рухах, зростав вплив світської освіченості, поширювалися емпірико-філософські погляди провісника Нового часу - Роджера Бекона (близько 1214— 1294), францисканського ченця, що провів у церковних в'язницях майже чотирнадцять років.

Роджер Бекон критикував схоластичну філософію і пропонував замість неї метод практичної науки, «який доходить до

пізнання причин явиш», тим самим закладав основи емпіричної соціології. Прихильник практичного емпіричного знання Бекон вважав, що вище всіх умоглядних знань і мистецтв ціниться уміння здійснювати досліди, і тому така наука є «царицею наук». Бекон зробив ряд цінних відкриттів в астрономії, фізиці, хімії, військовій справі, намітив ідеї конструкції окулярів, телескопа та мікроскопа.

Незважаючи на те, що в офіційних філософських вченнях у феодальну епоху панував ідеалізм, що перемішувався з релігійним світоглядом, матеріалістичний світогляд зміцнювався не тільки в науці, але й у художній творчості (в переказах, казках, повістях), виступах єретиків. Усе це сприяло розвитку науки і культури, формуванню нового, більш реального погляду на світ, суспільство, людину.

Потреба в розвитку нових соціальних теорій у країнах Західної Європи пов'язана з необхідністю регулювання суспільній відносин, що ускладнювалися, особливо в політичній, економічній і правовій сферах. Тому не випадково в працях учених соціальні проблеми усе більше розглядалися як реальні матеріальні породження практичних людських відносин, а нові знання накопичувалися поза і крім релігійно-філософських концепцій абстрактного «буття».

Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. в Західній Європі остаточно сформувалися прогресивні напрями в соціальній філософії, тісно пов'язані з досягненнями природознавства і техніки. У цей час центр розвитку культури, науки, торгівлі перемістився з Італії в Англію, Нідерланди і Францію. Однією з основних країн розвитку соціологічної думки стає Англія. Тут були продовжені кращі традиції античних матеріалістів і передових мислителів епохи феодалізму. Вже з XVI ст. економіка Англії набуває капіталістичного характеру, у країні ефективно розвивається мануфактурне виробництво. На цій основі посилюється торгова і промислова буржуазія - нова соціальна верства суспільства. Нагромадження капіталу вело до руйнування старих суспільних відносин, старих структур, а виходить, і старих світоглядних вчень.

їм на зміну йшли нові ідеї. У числі видатних англійських мислителів Нового часу виділяється Френсіс Бекон (1561-1626) - син лорда-охоронця печатки при королеві Єлизаветі. Закінчивши Кембріджський університет, він почав займатися юридичною практикою.

Френсіс Бекон задумав енциклопедичну працю, яка б висвітлювала основи знання, - «Велике відновлення наук», але, на жаль, не встиг її закінчити. Він підготував лише дві частини своєї праці: «Про достоїнство і множення наук», де описується об'єкт

наукового дослідження, і знаменитий «Новий Органон», що описує

індуктивний метод пізнання. Справжньою наукою він вважав

иоодданавство, _а фізику, що спирається на чуттєвий досвід, -

Лда^сливішою його частиною. Ф.Бекон думав, що чуття непогрішне

і є джерелом усякого знання. Наука є практична наука і полягає у

застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Індукція,

аналіз, порівняння, спостереження, експеримент суть головні умови

раціонального методу.

Ці погляди Ф.Бекона на природу і призначення наукового пізнання закладали основи не тільки нового мислення, але й знань про суспільство і людину, якою він вважав матеріальною, тілесною істотою. Бекон зазначав, що справжнє знання здобувається через з'ясування причинних зв'язків, а не фантазування про «різну мету провидіння» чи про «надчуттєве диво». Відповідно до його концепції пізнання, досвід є першою сходинкою, а розум - другою, виробляючий раціональну обробку даних досвіду. Відкидаючи крайності емпіризму і раціоналізму, Ф.Бекон ставив проблему зв'язку між відчуттями і розумом у пізнанні, тим самим стихійно закладав основи діалектики. Специфіка беконівського методу - емпіризм, що носить матеріалістичний характер, а також широке застосування індуктивного методу аналізу. Цей метод у соціології і сьогодні є одним з основних при конкретно-соціологічному аналізі соціальних явиш і процесів.

Другий, не менш важливий внесок Бекона у формування соціологічних концепцій Нового часу - це постановка проблеми експерименту. Він стверджував, що в пізнанні необхідно користуватися не випадковим досвідом, а планомірно організованим експериментом, що «катувати природу» треба за допомогою спеціальних знарядь дослідження, наприклад, з циркулем і лінійкою в руках.

Згідно з Беконом, основою індуктивного методу є сприйняття окремих фактів. Далі, піднімаючись повільно, крок за кроком, треба Доходити до загальних положень. При цьому індуктивний метод він пов'язував з аналізом, виступаючи проти «простого перерахування» фактів. У своїй роботі «Новий Органон» Бекон іменує індукцію «виведенням чи породженням аксіом з досвіду», а дедукцію розглядає як «виведення чи витягування нових досвідів з аксіом» з метою отримання нового знання.

У працях Ф.Бекона по суті справи закладені основи соціологічного аналізу, що представлений у «Таблицях і Зіставленнях прикладів». Таблиці дають можливість розуму узагальнити дослідні Дані, виявити причини і залежності одних явищ від інших. Бекон виділяє три типи таких таблиць, кожна з яких є ступінню пізнання, у

якій відображене явище, що спостерігається. Зіставивши визначене число дослідних даних, можна за подібністю умов, при яких відбувається досліджуване явище, виявити фактор, що незмінно є присутнім при цьому. Цей прийом Бекон назвав прийомом подібності чи присутності. Якщо досліджуване явище відсутнє, то факти, що спостерігаються, повинні бути виключені з числа причин досліджуваного явища.

Незважаючи на те, що Бекон застосовував свої «таблиці» при вивченні природи, він заклав основи логічного аналізу, розроблені пізніше англійським філософом Дж.Міллем (1806-1873) у книзі «Система логіки», де він сформулював чотири методи доказу причинно-наслідкових зв'язків: єдиної відмінності, єдиної подібності, супровідних змін, залишків, широко застосовуваних сьогодні соціологами й іншими суспільствознавцями. Таким чином, індуктивний метод і логічні докази Ф.Бекона мають велике значення і для розвитку соціологічної науки.

Важливий внесок уніс Ф.Бекон у класифікацію наук, засновану на різних духовних здібностях людини (уяві, пам'яті, розумі). Ця класифікація надалі була використана французькими матеріалістами в XVIII ст. при розробці плану знаменитої «Енциклопедії». Прихильник сильної централізованої держави, Ф.Бекон надавав першорядного значення промисловості і торгівлі. Головну політичну силу в структурі суспільства він ототожнював з купецтвом («політичне тіло суспільства»), а тому він виступав проти привілеїв для дворянства, у народі ж він бачив джерело смути, рекомендував ставитися до нього суворо.

Наукові, філософські і соціологічні ідеї Ф.Бекона принесли йому світову славу, його вплив був величезний. Російський письменник і публіцист О.І.Герцен писав, що Бекон, як Колумб, відкрив у науці новий світ, саме той, на якому люди стояли споконвіку, але який забули, зайняті інтересами схоластики.

Продовжувачем ідей Ф.Бекона був Томас Гоббс (1588-1679). Він отримав класичну освіту в Оксфорді і якийсь час працював секретарем у Ф.Бекона. Гоббс написав ряд праць: «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина», «Левіафан». У філософії Гоббса чітко виділяються два напрями: філософія природна, що займається природними тілами, і «філософія цивільна», що стосується штучних тіл, тобто людського суспільства, власне кажучи - соціальна філософія. При цьому основу соціально-філософських і соціологічних поглядів Гоббса складає детермінізм, який, на його думку, є ключем до пояснення всіх соціальних процесів.

Томас Гоббс вважав, що будь-яке емпіричне знання повинно піддаватися обробці, сутність якої він бачив в обчисленні. На перший

план він ставив кількісно-математичний початок, стверджуючи, що Опадати і віднімати можна величини, тіла, рухи, часи, якості, ^яяття, відносини і слова, у яких може міститися будь-якого роду філософія. Разом з тим Гоббс думав, що емпірична індукція не може Дути застосовна до всіх галузей знання, зокрема до геометрії і соціології, де, на його думку, править раціональна дедукція. Таким чином, Гоббс «розривав» дві необхідні сторони наукового пізнання: індукцію і дедукцію, що було кроком назад порівняно з Ф.Беконом.

Будучи атеїстом, Гоббс вважав, що релігія і церква корисні державі як «соціальна вузда». Його соціально-філософські концепції держави і суспільства найбільш чітко визначені у творах «Про громадянина» і «Левіафан». Суспільство він трактує як гігантський механізм, а людину як елементарну частку цього механізму, егоїста, спонукуваного винятково почуттям самозбереження. Людині ■ притаманні егоїзм і злість - «людина людині вовк», тому люди ': вступають у конфлікт, звідси «війна всіх проти всіх». Такі характеристики суспільних відносин Гоббс вважав природними рисами будь-якого суспільства і робив висновок, що всі люди рівні між собою, але саме рівність породжує конфлікти між членами суспільства. Отже, «вузда» у вигляді деспотизму - умова цивільного благоустрою, при якому «природний» стан суспільства переходить до «суспільного» завдяки «договору» чи взаємній згоді.

Подальший розвиток соціологічні погляди Ф.Бзкона і Т.Гоббса знайшли в працях англійського філософа-просвітителя Джона Локка (1632-1704). Він народився у Рингтоні в родині адвоката, навчався в Оксфорді, вивчав філософію, природознавство і медицину. Основна робота Дж.Локка «Досвід про людський розум» розвиває емпіризм Ф.Бекона і доводить, що знання відбувається не просто з досвіду, а з чуттєвих даних, з відчуттів. При цьому Локк вважав, що теорія пізнання нерозривно пов'язана з психологією.

У концепції пізнання Локк виділяє три основних положення:

1. Немає уроджених ідей, усе пізнання народжується в

досвіді і з досвіду.

2. Душа (чи розум) людини при народженні є «чистою

дошкою».

3. Немає нічого в інтелекті, чого раніш не було б у відчуттях,

у почуттях.

Дані досвіду - от «єдині вікна» у світ. Відчуття, отримувані людиною з навколишнього середовища, - перший і основний початок усякого пізнання. Ця ідея детермінізму свідомості особистості навколишнім середовищем знайшла свій блискучий розвиток у працях французьких матеріалістів XVIII ст. в їхній концепції ролі соціального середовища у формуванні особистості.

Значний внесок зробив Дж.Локк в емпіричну психологію, стверджуючи, що першорядне значення в ній повинне приділятися самоспостереженню (інтроспекції). Будучи деїстом, Дж.Локк визнавав Бога і поєднував віру з розумом. У своїх теоріях Локк виходить із природного стану людей і їхніх договірних відносин з державою, тому відстоює приватну власність, грошове господарство, економічну політику, що заохочує торгівлю й індустрію.

Локк звертає велику увагу на «загальні терміни», у яких узагальнені явища, процеси, речі, усе, що нас оточує. Однак Локк уточнює, що загальні й універсальні терміни - це витвір розуму. Загальне й універсальне не відноситься до дійсного існування речей, а винайдені і створені розумом для власного вживання і стосуються тільки знаків - слів чи ідей. Слова бувають загальними, коли вживаються як загальні ідеї, і тому можуть бути застосовані однаково до багатьох окремих речей; ідеї ж бувають спільними, коли виступають як представники багатьох окремих речей. Але спільність не відноситься до самих речей, що є загальними за своїм значенням.

2.6. Соціологічні погляди представників німецької класичної філософії

Родоначальником класичної німецької філософії був Імануїл Кант (1724-1804). Він народився в родині ремісника, закінчив гімназію й університет у Кенігсберзі, ректором якого він згодом став.

Один з найбільших мислителів, чиї ідеї зберегли своє значення дотепер, Кант володів широкими науково-філософськими інтересами. До числа його найбільш видатних праць належать: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження». Як і його попередники, Кант досліджував реальні людські відносини, проблеми особистості, питання моральної оцінки вчинків людей, етичні норми і принципи. Ці ідеї знайшли своє відображення в концепції «категоричного імперативу», згідно з яким людина повинна чинити так, шоб норми її поведінки могли стати принципом загального законодавства. Основний етичний твір Канта «Критика практичного розуму» дозволяє стверджувати, що вихідною передумовою його етики є сформоване в нього під впливом ідей Руссо переконання, що всяка особистість - самоціль і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб для здійснення яких-небудь завдань, навіть якщо ці завдання загального благоденства. Ця концепція Канта про абсолютне достоїнство і цінність кожної особистості цілком відповідає деклараціям ідеологів французької буржуазної революції про загальні

й невідУмні права людини та громадянина і є однією з ключових гуманістичних соціологічних ідей.

Кант стверджує, що моральний закон може бути тільки формальним. Якби у формулювання моральних законів входила вказівка на характер дій людини, то такі закони ніколи не могли б отримати безумовне необхідне значення. Дії такого закону були б усього лише умовними, гіпотетичними, у той час як він повинен дати безумовне розпорядження - «категоричний імператив». Закон вимагає, щоб кожен індивід, незалежно від змісту його дій, чинив так, щоб його особиста поведінка могла стати правилом поведінки для інших. Кант чітко відокремлював свідомість морального обов'язку від почуття, емпіричних схильностей до виконання морального закону. Він вважав, що якщо до вчинків, що співпадають з велінням морального закону, людини тягне природна схильність, то така поведінка може бути названа тільки легальною, але ще не моральною. Моральний же вчинок буде лише тоді, коли він здійснюється тільки з поваги до морального закону.

Таким чином, у концепції Канта простежується розбіжність морального і легального в поведінці людини. У випадку конфлікту між цими формами поведінки, на думку Канта, людина повинна керуватися тільки моральним обов'язком.

Соціологічні погляди Канта носять характерний для нього компромісний характер. Він супротивник революційної боротьби мас, прихильник реформаторства. Основний заклик Канта - моральне удосконалення людини і людства. Кант захищає приватну власність, вважає її наявність у людей «природним станом». Аналізуючи проблеми соціальної рівності, Кант приходить до висновку, що люди рівні лише остільки, оскільки вони створені єдиною природою. Звідси соціальна структура суспільства поділяється на «громадян» і «тільки підданих», до останніх Кант відносить працюючі маси населення. Погляди Канта на суспільні відносини представлені в його праці «Про вічний світ» (1795), де він обґрунтовує необхідність установлення миру між народами і дуже критично оцінює військові авантюри правителів Пруссії. Ідеї Канта знайшли свій подальший розвиток у поглядах пацифістів - супротивників вирішення конфліктів за допомогою війни.

Найбільшим представником класичної німецької філософії був Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Він народився в Штутгарті в родині чиновника. Вищу освіту здобув у Тюбінгенському теологічному інституті.

Основною заслугою Гегеля є створення діалектичного методу, який застосовується практично у всіх соціальних сферах знання і науках. Діалектичний метод Гегеля вступив у протиріччя з

метафізичною системою пізнання, що заперечувала розвиток в об'єктивній дійсності. Однак саме соціальна реальність - бурхливі історичні події його епохи - стала ідейною основою розвитку нового, діалектичного погляду на світ, людські відносини, що знов-таки підтверджує ідею інтегративності соціологічного пізнання і самого процесу розвитку соціального світу.

Вперше в історії цивілізації весь природний, історичний і духовний світ був представлений у вигляді процесу, тобто в безупинному русі, зміні, перетворенні і розвитку. При цьому Гегель зробив спробу розкрити і внутрішній зв'язок цього руху і розвитку. Об'єктивний ідеаліст, Гегель був непримиренним супротивником матеріалізму і переконаним захисником релігії. Розвиток дійсності, писав Гегель, підпорядкований необхідності, а отже все дійсне «може відбутися тільки так, а не як-небудь інакше».

Для соціології найбільше значення має другий розділ логіки Гегеля, де аналізується проблема протиріччя і зв'язаних з нею категорій. Протиріччя, говорить Гегель, є «корінь усякого руху і життєвості: лише, оскільки щось має в самому собі протиріччя, воно рухається, володіє імпульсом та діяльністю». При цьому саме протиріччя Гегель розглядає як джерело саморуху і саморозвитку. Велике методологічне значення має аналіз поняття «діяльність», яку Гегель визначає як заключну ланку в процесі перетворення реальної можливості в дійсність. Але як ідеаліст Гегель визнавав істиною лише духовно-творчу діяльність. У межах ідеалістичного світогляду Гегель дав глибоке тлумачення діалектики необхідності і випадковості, визначаючи випадкове «як щось таке, що може бути і може також і не бути, що може бути таким, а також і іншим, чиє буття чи небуття, буття такого чи іншого роду має своє підґрунтя не в ньому самому, а в іншому». Звідси, за Гегелем, випливає діалектичне взаємовідношення між поняттями випадковості і необхідності в суспільному розвитку, які не тільки не виключають, а навпаки, обумовлюють одне одного.

Чи можна уявити собі соціологічний аналіз без глибокого наукового осмислення Гегелем проблем каузальності (причинності) і взаємодії? І та, і інша категорії в соціології є основними. Наприклад, вивчаючи таке соціальне явище, як злочинність, ми неминуче звертаємося до аналізу її причин, а отже, пізнанню сутностей більш глибокого порядку, а не просто поверхневого фіксування факту злочинної дії. У цьому аналізі ми знов-таки можемо опиратися на ідеї Гегеля, який вважав, що дія «не містить у собі взагалі нічого такого, що не містить у собі причина», що одна і та сама річ виявляється причиною в одному випадку і дією в іншому.

Каузальні відносини в їхньому повному розвитку він розумів як взаємодії. Якщо взаємодія включає і себе все багатство.опосередкованих ідей у сфері буття й у сфері сутності, то, на його думку, саме в цьому випадку воно перетворюється у поняття.

Викладена в «Філософії духу», «Естетиці» і «Філософії історії» гегелівська концепція теорії суспільства доводить, що існує закономірність історичного процесу і що громадянське суспільство, держава, правові, естетичні, релігійні та філософські ідеї пройшли довгий шлях історичного розвитку і зміни. Згідно з його вченням, сім'я і громадянське суспільство - лише кінцеві форми об'єктивного духу, істиною якого є його нескінченна форма - держава. Ідеальний варіант сім'ї Гегель пов'язує з пануванням чоловіка, обов'язок жінки - народжувати і виховувати дітей, володіти власністю, вести домашнє господарство. Його соціологічна концепція громадянського суспільства базується на «системі потреб», приватній власності, яку охороняє правосуддя та поліція. Гегель виступав проти демократичних ідей політичної свободи, вважав ідеальним зразком державності прусське суспільство.

Неоціненний внесок зробив Гегель у теорію соціальних систем і системного аналізу. Хоча основи системного мислення, тобто уявлення про світ як визначеної цілісності взаємозалежних частин, з'являються, починаючи з Аристотеля, але тільки в працях Гегеля поняття «цілісність» постає перед нами у формі наукової, логічно завершеної концепції. Він вважав, що ціле є завжди щось більше, ніж сума частин, тому що саме воно визначає природу частин, і тому частини не можуть бути пізнані поза розглядом їхнього цілого, бо знаходяться в стані взаємозалежності і взаємозв'язку. Ці методологічні ідеї Гегеля знайшли своєрідне продовження в соціології: у «органічному цілому» Конта, «органіцизмі» Спенсера, «функціоналізмі» Мертона і Парсонса.

Науковий внесок Гегеля був настільки вагомим, що вже в XIX ст. виник цілий науковий напрям - гегельянство. Однак внутрішня суперечливість багатьох його положень призвела до того, що його ідеї почали використовуватися різними науковими і політичними напрямами, що вели між собою не тільки наукову дискусію, але й політичну боротьбу. Суперечки в таборі гегельянців зосереджувалися в основному на його релігійних ідеях. Частина гегельянців стала на шлях трактування вчення Гегеля в дусі християнської ортодоксії. Вони складали табір правогегельянців (французькі філософи Г.Хинрихс і Г.Габлер). Ліві гегельянці (німецькі філософи Б.Бауер, Л.Фейєрбах) виступали проти ортодоксального тлумачення вчення Гегеля.

Інтерес до соціальних проблем, стимульований соціальними протиріччями, що загострювалися, актуалізував потребу в новому науковому напряму. Відповіддю на соціальні запити стала соціологічна класика, яка знайшла своє вираження в таких непересічних особистостях як Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Маркс, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер.

2.7. Соціологічна думка та соціологія в Україні

2.7.1. Зародження і розвиток соціологічної думки

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від й витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

• протосоціологія епохи становлення, розвитку та
розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба,
литовсько-польський період — V - кінець XV ст.);

• протосоціологічне знання козацької доби (від
початків козацтва до зруйнування Січі - кінець XV - третя чверть
XVIII ст.);

• протосоціологія доби відродження України (кінець
XVIII-середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (ІХ-ХШ ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності -Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру - Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113-1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі ХІ-ХШ ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-волинської держави засвідчив «Галицько-волинський літопис» - важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарської навали. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен - козацтво - проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обгрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С.Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина -гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл.

Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С.Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права ХУІІ-ХУШ ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г.Гроцій, Т.Гоббс, Ж.Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681-1736).

Наприкінці XVI - початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) - після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя перемішується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722-1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішого він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє шастя - у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі епоси життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну - нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, - писав Сковорода, - богатому подобен фонтану, наполняющему различньїе сосудьі по их

вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всьм равенство»... Меншій сосуд менье имьет, но тем равен єсть больиіему, что равно єсть полньїй». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г.Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Зємлеописання о Малия России» М.Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства

стала «Книга буття українського народу» М.Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

Дата добавления: 2014-01-04