Соціологія ХХ століття: основні напрямки розвитку №3

1. Сцієнтистська орієнтація в соціології ХХ ст. та її характеристика.

2. Розуміюча соціологія, основні ідеї.

3. Критична соціологія та її специфіка.

4. Основні поняття.

5. Література.

1. Сцієнтизм - світоглядна позиція, пов'язана з абсолютизацією позитивних аспектів впливу природничих наук на розвиток культури; стиль концептуального викладу з пріоритетом факту, досвіду, експерименту і орієнтацією на точну науку. Він характеризується вірою в науку і прогрес наукового пізнання, який розуміється як головний стимул соціального прогресу і кардинальний засіб вирішення соціальних ускладнень та намаганням придати гуманітарним міркуванням зовнішню "наукову" форму. Сцієнтистська орієнтація в соціології об'єднує концепції, які, головним чином, спираються на позитивізм. Конкретними проявами сцієнтизму слугують у соціології концепції, які розробляються в рамках неопозитивізму, технократичних тенденцій. Зокрема, у 20-30 - ті роки ХХ століття відбуває своє становлення так звана емпірична соціологія. Центром формування її став Чікагський університет. Розвиваючись у рамках неопозитивізму, ця соціологія сприяла поглибленню розриву між теоретичним і емпіричним рівнем системи соціологічного знання.

Розглядаючи суспільство як безкінечно різноманітний феномен із великою кількістю змінних та відсутністю загальносоціологічних якостей, які можна пізнати, прибічники емпіричної соціології основний акцент поставили на прикладні дослідження. Перенесення акценту на область методики, техніки соціологічних досліджень призвело до того, що методика перетворилася в супернауку, головною метою якої стала адаптація дослідницько-експериментальних і математично-статистичних методів для соціальних дисциплін. Розуміння соціології як прикладної науки призвело до розпаду емпіричної соціології на велику кількість не пов'язаних між собою соціологій залежно від конкретних дослідницьких проблем (громадської думки, масових комунікацій, виборів, маркетингу та ін.).

Різновидністю неопозитивізму були також логічний емпіризм (виник у кінці 30-х років ХХ століття в США, головні представники - Р.Карнап, К.Гемпель), логічний позитивізм (Віденський гурток учених у Відні 1922, керівник - австрійський фізик М.Шліка) критичний раціоналізм К.Поппера та ін. Зокрема К.Поппер висунув ідею "автономної соціології", яка базується на методологічному індивідуалізмі. Згідно з цим принципом, відправним пунктом при аналізі будь-якого соціального явища виступає окрема особистість і її дії з індивідуальними нахилами, намірами та інтересами. Поппер вважав, що колективне - це ідеальний об'єкт, результат інтерпретації або конвенції (рід, плем'я, народ, нація, клас і т.д.), створених людським розумом.

Заперечуючи метафізичність тотальних змін соціальних систем, критичний раціоналізм К.Поппера орієнтував на соціальну технологію поступової роботи, спрямовану на ліквідацію вад соціального життя неполітичними методами.

Основним тактичним методом у даному плані визнавався метод соціальної інженерної діяльності (виник у 20-30-х роках ХХ століття). Його суть полягала у виявленні і ліквідації небажаних для нормального функціонування соціальної системи тенденцій і створення можливостей для утримання від радикальних намірів.

Дана установка на вирішення соціальних проблем сприяла регулюванню соціальних процесів у конкретних областях соціального життя на базі альтернативних соціально-технологічних розробок.

Позитивістично-сцієнтистська орієнтація в соціології знайшла своє відображення і в концепціях, основу яких складала віра в безмежні можливості науково-технічного раціоналізму. Для цих концепцій характерною була єдина методологічна основа - парадигма індустріалізації та реіндустріалізації.

Серед дослідників, які працювали в даному напрямку були: Д.Белл, Р.Дарендорф, Г.Маркузе та ін. Так, зокрема, Д.Белл основними факторами нового постіндустріального суспільства вважав: теоритичне знання як наріжний камінь соціальної системи та кібернетичну революцію, яка обумовлює технологічний ріст у виробництві товарів. Крім того, соціолог сформулював п'ять основних компонентів суспільства майбутнього:

- сфера економіки: перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

- сфера зайнятості: перевага класу професіональних спеціалістів і техніків;

- основний принцип: провідна роль теоретичного знання як джерела нововведень і визначення політики в суспільстві;

- основна орієнтація: контроль над технологією і технологічними оцінками діяльності;

- процес прийняття рішень: створення нової "інтелектуальної технології, пов'язаної з ЕОМ.

У загальному технократично орієнтовані концепції базувались на ідеях, згідно з якими науково-технічні нововведення сприяють інтеграційним процесам у світі та створюють умови для становлення" відкритого суспільства" - єдиного світового співтовариства.

2. Розуміюча соціологія є другим основним напрямком у розвитку соціології ХХ століття і представлена вона феноменологічною соціологією, символічним інтеракціонізмом та етнометодологією.

Основоположником феноменологічної соціології був А.Шюц, який висунув ідею соціології, орієнтованої на суб'єктивістський досвід. На його думку, предметом соціології є світ життєвої реальності - феномен свідомості багатьох суб'єктів, який формується в комунікаціях "Я" та "Інші". За Шюцом, перетинання потоків свідомості "Я" та "Інші" дозволяє суб'єкту пізнання спостерігати "Інших" як феноменів певного світу та конструювати зміст їх свідомості, вкладаючи в нього особисту інтерпритацію феноменів свого досвіду. Соціолог вважав, що адекватно інтерпритувати значення слів суб'єктів взаємодії неможливо, оскільки вони можуть мати різні рівні усвідомлення значення слів (побутовий - на рівні категорій культури, до якої індивід належить; науковий - система наукових знань) та різну мету дії (спрямовану на комунікацію і навпаки). Шлях істинного розуміння полягає у відтворенні власних переживань при виконанні певного виду дії та врахуванні наявності суб'єктивних відчуттів у інших індивідів у цьому ж аспекті. Отже, істинне розуміння один одного в процесі взаємодії - це розуміння суб'єктивних значень іншого при врахуванні попереднього власного досвіду.

Інтеракціоністський напрямок в соціології основні свої зусилля спрямував на трактування людини як результату повсякденної міжособистісної рольової взаємодії, а суспільства як суми міжособистісних взаємодій "Я" і "Ти", "Я" і "Інші". При цьому прибічники цього напрямку виходили із того, що само-свідомість і ціннісні орієнтації індивіда є результатом відображення реакції на нього людей, що його оточують. Таким чином, особистість сприймає себе крізь призму приватних точок зору інших індивідів із тієї ж соціальної групи як цілого. Це обумовлює формування особистості соціально-психологічними чинниками.

Створення основ символічного інтеракціонізму пов'язано з діяльністю представників Чікагської школи. Так, зокрема, У.Джеймс розробив концепцію "особистісного "Я", Ч. Кулі - теорію "дзеркального "Я". Та в першу чергу становлення цього напрямку пов'язують з іменем Дж.Міда. У праці "Свідомість, самість і суспільство" (1931 р.) Дж.Мід стверджує, що формування людського "Я", як цілісного психічного явища, є соціальний процес, який відбувається всередині індивіда. Концептуальний підхід ученого базується на трьох таких тезах:

1. Люди реагують на навколишнє середовище залежно від значень-символів, якими вони наділяють своє оточення.

2. Ці значення є результатом соціальної повсякденної міжособистісної взаємодії - інтеракції.

3. Соціокультурні значення підлягають змінам внаслідок індивідуального сприйняття в рамках такої взаємодії.

Основною ідеєю концепції Міда є ідея про те, що людина засвоює культуру через систему символів, спільних для всіх членів суспільства. При цьому сукупність значень утворює символічний зміст свідомості й досвіду індивідів. У якості символів виступають жести і мова, з якими в будь-якій культурі пов"язане яке-небудь значення, що проявляється в практичних діях індивідів. Реакції, які викликають ці символи, розглядаються Мідом як відповідь одного індивіда на жести і мову іншого в певному акті інтеракції. Завдяки використанню значимих символів, які викликають одну і ту ж реакцію, члени інтеракції мають можливість прогнозувати поведінку протилежної сторони та її реакцію на власну поведінку.

Крім того, вчений стверджує, що в процесі інтеракції індивіди передають один одному ряд стимулів, відмінних від своїх власних. На їх базі у свідомості людини виникає узагальнена оцінка свого "Я" іншими людьми, що дозволяє "прийняти роль іншого". Стадія прийняття ролі других є стадією перетворення фізіологічного організму в рефлексивне соціальне "Я". Тому неможливим є існування "Я" поза контекстом соціальної взаємодії як символічно опосередкованої комунікації.

В цілому, згідно з концепцією "символічного інтеракціонізму" Дж.Міда, поведінка людини обумовлюється структурою особистості, сприйняттям установок "узагальненого другого" і соціальною роллю.

3. На рубежі 60-70 років ХХ століття відбуває своє становлення критична соціологія, основне вістря якої було спрямоване на перетворення індустріальної цивілізації у двох напрямках: критика індустріальної версії прогресу (технологічного детермінізму) та критика стабілізаційного підходу як консервації індустріального суспільства. Критична соціологія знайшла своє відображення в теоріях "соціальних змін" і "соціальних конфліктів" та ліворадикальній соціології.

Теорії соціальних змін були спрямовані на реформаційну перебудову суспільства, яке б найкращим чином відповідало основним людським потребам. При цьому основна увага приділялася змінам самої людини, завдяки перебудові її мислення та розуму.

Основні ідеї теорії соціальних змін викладені в працях У.Мура ("Соціальна зміна"), А.Етноціні, Е.Тіріакьяна та інших учених. Так, зокрема, А.Етноціні розробив методи управління суспільним розвитком при допомозі ефективного керівництва соціальними процесами. Основними засобами керівництва вважав планування, регулювання та контроль.

Прибічники конфліктологічної парадигми Р.Дарендорф, Л.Козер й інші намагалися обгрунтувати тезу, згідно з якою конфлікт - це універсальний і позитивний фактор, який сприяє динамізації соціального прогресу та піддається раціональному регулюванню.

Представники ліворадикальної соціології обстоювали думку, згідно з якою розвиток суспільства неможливий без серйозних політичних, інституціональних і культурних змін. Лідером радикальної соціальної критики індустріальної версії прогресу була Франкфуртська школа. Вона сформувалася в 30-ті роки ХХ століття під керівництвом Макса Харкхаймера і з самого початку свого утворення орієнтувалася на проблематику діалектичного і історичного матеріалізму. До головних представників франкфуртської школи відносять - Т.Адорне, Г.Маркузе, Е.Фрома, Ю.Хабермаса та інших, основу теоретичних досліджень яких склав неомарксизм. Використовуючи окремі положення марксизму для критики високо розвинутого індустріального суспільства, представники цієї школи водночас виступили з критикою реально існуючого соціалізму, вважаючи його догматизованим, позбавленим аутентичної основи.

Специфіку підходу неомарксистського спрямування відображають, наприклад, погляди Г.Маркузе. Він вважав, що революційні зміни в суспільстві повинна здійснити інтелігенція, яка наділена відповідним інтелектуальним і культурним потеціалом і якій притаманне критичне мислення. Щодо робітничого класу, то він, згідно з твердженнями Маркузе, є головною силою консерватизму у високорозвинутих країнах. Робітничий клас це взірець "одномірної людини" із "сплячої маси", свідомість якої, використовуючи засоби масової комунікації, формують технократи, бюрократи і партократи.Унаслідок цього тиску з боку політиків і господарів, робітники як менш освічені, позбавляються критичного мислення.

Сучасний етап розвитку соціології показує, що її розвиток відзначається високою ступінню поліформізму. На фоні зростання темпів соціальних змін у світі, відбуваються пошуки теоретико-методологічних настанов та стратегічних принципів нової соціальної парадигми, яка б відповідала новим соціальним реаліям. Найбільш вираженими в трактуванні предмета соціології сьогодні є дві тенденції: тенденція зведення соціології до техніки та технології позитивного соціального управління і контролю соціальних процесів та відносин в умовах ринкових відносин і громадянського суспільства; тенденція до показу соціології як уявної історії завтрашнього дня, основним завданням якої є стратегічне пристосування до глибоких трансформацій соціальної реальності.

Основні поняття:

Неомарксизм - напрямок у сучасній західній суспільній думці, який піддає ревізії певні положення марксизму.

Неопозитивізм - теоретико-методологічна орієнтація в західній соціології, яка спирається на положення позитивізму. Його популярність пов'язана з розвитком емпіричних досліджень у вивченні соціальної дійсності.

Раціоналізм - філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання та поведінки людей.

Символічний інтеракціонізм - теоретико-методологічна орієнтація, яку характеризує процесуальне бачення соціального світу, що являє собою безперервний процес пристосування суб'єктів взаємодії до поведінки одного щодо іншого на підставі розуміння суб'єктивних значень-символів іншого.

Сцієнтизм - світоглядна позиція, пов'язана з абсолютизацією позитивних аспектів впливу природничих наук на розвиток культури; стиль концептуального викладу з пріоритетом факту, досвіду, експерименту і орієнтацією на точну науку.

Дата добавления: 2014-01-04