Генезис та утворення держави східних слов’ян з центром у Києві

У першому тисячолітті н.е. на історичну арену стрімко виходять слов’яни. Вони виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи, з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим корінним населенням. Місце їх початкового проживання (прабатьківщина) остаточно ще не з’ясовано. Існує декілька концепцій слов’янського етногенезу. Найбільш поширеними з них є:

1. Дунайська концепція походження слов’ян. Її започаткував легендарний літописець Нестор. У своїй знаменитій “Повісті врем’яних літ” він писав, що найдавніші слов’янські землі – нижня течія Дунаю. “Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозивалися іменами своїми.” Однак археологічні матеріали не підтверджують концепцію Дунайської прабатьківщини слов’ян.

2. Скіфо-сарматська концепція слов’янського етногенезу. Вона з’явилася у добу Середньовіччя. Вперше її було викладено на сторінках Баварської хроніки ХIII ст. За цією концепцією предками слов’ян були скіфи і сармати, які прийшли з Передньої Азії уздовж Чорноморського узбережжя та отаборилися у південній частині Східної Європи. Звідти вони згодом розселилися на північ і захід. Ця концепція не мала серйозного наукового обґрунтування, хоча й стала популярною серед західноєвропейських вчених ХIV – ХVIII ст.

3. Вісло-Дністровська концепція походження слов’ян. Вона була започаткована чеським вченим Л.Нідерлє на початку XX ст. Відповідно до цієї концепції слов’яни заселяли землі між Віслою і Дністром, їх центром була Волинь.

4. Вісло-Одерська концепція слов’янського етногенезу. Вона була обґрунтована польськими вченими Ю.Косташевським, Я.Чекановським, Т.Лер-Сплавинським у 30 – 40-х роках XX ст. Ця концепція локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою та Одрою.

5. Дніпро-Одерська концепція, яка у 50 – 60-х роках XX ст. була висунута польським (В.Геньзель) та російськими (Б.Рибаков, П.Третяков) археологами. Вчені значно розширили ареал зародження слов’янського етносу. Вони вважають прабатьківщиною слов’ян у ІІІ – ІІ ст. до н.е. землі між Дніпром і Одрою. З появою зарубинецької культури (ІІ – І ст. до н.е.) центр слов’янського етногенезу перемістився на територію між Віслою і Дніпром. Ця концепція розвивається і збагачується сучасними українськими археологами (В.Баран, Р.Терпиловський та ін.).

Перші згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І – ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана “Про походження та діяння готів”, або “Готика” (551 р.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн”. Саме “Готика” і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської спільності. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди – басейн Вісли, анти – Подніпров’я, і слов’яни, або склавіни – Подунав’я. Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

У VІІ – VІІІ ст. старі назви (анти, венеди) в процесі розселення слов’ян поступово зникають, а їх місце займають нові найменування. Про територію розселення їх напередодні утворення Київської Русі розповідається у “Повісті врем’яних літ”. За даними літописця, у східних слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань, більша половина з яких пов’язана з територією України:

Ø Поляни – по середній течії Дніпра, поміж р. Ірпінь та Рось (Київська обл.);

Ø Древляни – у басейні річок Прип’ять та Тетерев (Житомирська, Рівненська та Волинська обл.);

Ø Уличі – поміж Південним Бугом і Дністром (Хмельницька, Вінницька обл.);

Ø Тиверці – поміж Дністром і Прутом, до нижньої течії р. Дунай та Чорного моря (Чернівецька, Одеська обл., частина Молдови);

Ø Сіверяни – по Десні, Сейму та Сулі (Чернігівська та Полтавська обл.);

Ø Волиняни (або ж дуліби) – у верхів’ях Західного Бугу й по верхній течії р.Прип’яті (Волинська обл.);

Ø Білі хорвати – в басейні Дністра, на території майбутньої Галичини.

Вирішальний крок на шляху до східнослов’янської державності було зроблено наприкінці IX ст. Близько 882 р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любич, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра та проголосив Київ столицею своєї держави: “Хай буде Київ матір’ю містам руським”. З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі. Письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 р.р. стали першими політичними актами молодої держави.

Найдавніший руський літопис саме норманам приписує впровадження державності в східнослов’янський світ. Це так звана легенда про призвання варягів. Довкола цього літописного повідомлення, а разом з тим і навколо проблеми походження державності вже півтора століття точиться жвава дискусія між так званими норманістами і антинорманістами. Авторами норманської теорії стали німецькі вчені, запрошені Катериною ІІ для вивчення стародавніх літописів і подальшого написання історії Російської імперії. Фундатор цієї теорії Г.Байєр, пізніше А.Щльоцер, Г.Міллер, працюючи в Академії наук Росії, посилалися на суперечливі сюжети “Повісті временних літ” київського монаха Нестора (ХІІ ст.) та баварські хроніки (ХІІІ ст.) і прийшли до висновку про несамостійний розвиток руської державності. Перебільшуючи роль варягів, вони наголошували на скандинавському факторі, як вирішальному у формуванні держави східних слов’ян.

Опонентом норманської теорії в середині ХVІІІ ст. під час дискусії в Санкт-Петербурзькій академії наук виступив Михайло Ломоносов. Так склалася антинорманська, автохтонна теорія. Пізніше її науково довели російські історики М.Карамзін, С.Соловйов, а також українські – М.Грушевський, О.Єфименко. Хоч на Русі дійсно було чимало воїнів –варягів, проте не вони, а процеси економічного та соціально-політичного розвитку призвели до утворення і подальшого формування державності східних слов’ян. Норманську теорію використовували керівники Німеччини при розв’язанні І-ї і особливо ІІ-ї світової війни. Сьогодні більшість істориків дотримується автохтонного походження східнослов’янської держави.

Дата добавления: 2014-01-04