Соціально–економічний і політичний устрій Київської держави

Утворення Київської Русі співпало із завершенням складного і довготривалого процесу становлення феодалізму. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на ІХ – Х ст. Основними серед них були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

З населенням від 3 до 10 млн, на території близько 800 тис. кв. км, Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, яка швидко розвивалася в соціальному відношенні. Най­вище місце у суспільстві посідали численні члени різних відга­лужень династії Рюриковичів, княжі воїни, старші й молодші дру­жинники та місцева знать, які утворювали клас бояр, яких ще називали “мужами”. Верства бояр поділялася на різні групи, але всі вони були привілейованою частиною суспільства, і всі злочи­ни, заподіяні проти них, каралися вищою мірою, ніж злочини су­проти інших людей. Родовиті бояри мали власні дружини, свої укріплені замки. Бояри не були ізольованою кастою, до них міг перейти смерд за свої заслуги, купці, які поступово перетворилися на великих землевласників, чужинці. На відміну від Західної Євро­пи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своє­му сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового воло­діння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали в містах, зда­ючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали на ринку. Власне, орієнтованість на місто, заінтересо­ваність у комерції відрізняли бояр Київської Русі від західно­європейських феодалів.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать – великі купці. Вони були могутнішими порівняно з бюргерами Західної Європи і домінували в міській політиці. До менш впливових і бідних – “молодших людей” – належали дрібні торгівці, крамарі, високо­кваліфіковані ремісники. Найнижчу сходинку займає “чернь”. Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Відомо, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Проте у ХІІ – ХІІ ст. із початком лихо­ліття з’являються ознаки закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщи­ну синам. Основний його обов’язок – сплата данини та відбу­вання військової повинності. Закабалені селяни або напіввільні називалися закупами. На низу суспільної піраміди перебували раби або холопи. Раби могли викупити себе на свободу, або бути звільненими у винагороду за вірну службу своєму панові. Окре­му значну соціальну групу становили служителі церкви. Ще одна категорія – ізгої. Спочатку до неї входили розорені князі, а піз­ніше – недавно звільнені раби, збанкрутілі купці, сини священи­ків, яких через неписьменність не допускали до сану.

Об’єднання навколо Києва засвідчило різку спеціалізацію, родючість ґрунту, мінеральні ресурси князівств і прискорило їх економічний розвиток. Протягом Х – ХІІІ ст. господарство Київської Русі набуло переважно аграрно-комерційної спрямованості, а мисливство й рибальство відійшли на задній план.

Основним заняттям русів-українців, як і раніше, залишалося сільське господарство. Залежно від ґрунтів із землеробських знарядь широко використовували рало, плуг і соху. Завдяки цьому на зміну перелоговій системі хліборобства прийшли дво- та трипільна системи, що підвищувало врожайність зернових культур. Проте найдосконалішим орним знаряддям праці став плуг з череслом, вперше згаданий у “Повісті врем’них літ”.

Набагато раніше ніж у Західній Європі, а саме – не пізніше другої половини ХІ ст. – у Київський Русі почали заміняти при оранці землі волів на коней. Нова тяглова робоча сила сприяла значному підвищенню продуктивності праці. Так відбувся якісний стрибок у розвитку господарства та соціально-політичних відносин усієї Східної Європи.

В Київській Русі вирощували зернові, бобові та технічні культури, які залишилися традиційними аж до наших часів. Серед них – жито, пшениця, ячмінь, горох, коноплі, льон. Знаряддя для збирання і переробки врожаю свідчать про творчий характер їх використання з урахуванням особливостей регіонів. Для обмолоту зерна з ХІІ ст. у Київській та Чернігівській землях почали використовувати дерев’яні ціпи. Першу згадку про них зустрічаємо в “Слові о полку Ігоровім”. Зерно мололи ручними жорновами, на зміну яким прийшли млини. Вперше про них повідомляється в “Уставі” Ярослава Мудрого, де зафіксовані права на їх будівлю і експлуатацію. За виробничими показниками млини України-Русі не знали собі рівних в Європі.

В Київській Русі велику увагу приділяли розведенню рогатої худоби, особливо на Правобережжі. На Лівобережжі переважно розводили свиней і птицю. Із заміною в плужній упряжці вола зростає чисельність коней. За часів княжої доби продовжували традиції мисливства та бджільництва.

Центрами ремісничого виробництва були міста. В ХІІ ст. в них проживало до 15 % всього населення. Найбільшим містом України-Русі був Київ, де з околицями налічувалось до 50 тис. мешканців. Для порівняння, в Лондоні на той час не було більше 20 тис. жителів. Другим за чисельністю в Київській Русі був Новгород, а в Україні-Русі за розміром і значенням – Чернігів. В писемних пам’ятках наявні згадки про 250 міст. Більшість цих міст збереглися і донині.

Серед ремесел високого рівня досягла обробка заліза, яке виробляли у сиродутних горнах з болотних руд. У ХІІ ст. починають утворюватися залізообробні центри, прообрази цехових утворень в країнах Західної Європи. Майстри по залізу виробляли понад 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці і вдвічі більше (одинадцять) предметів побутового і господарського призначення. Далеко за межами Русі йшла слава про високоякісні мечі, кольчуги й шоломи.

З виготовленням токарного станку по дереву збільшився асортимент і ускладнилися форми товарів деревообробного ремесла. В багатьох регіонах, де розводили велику рогату худобу майстерно виробляли предмети з кісток і рогів тварин. З прийняттям християнства великий попит був на хрести та ікони з каменю. Найважливіше значення мало виготовлення жорнов. Не пізніше XI ст. почалося виробництво із скла, яке з Києва поширилося на інші землі. У ІХ ст. – на початку Х ст. майже повністю зникає ліпна кераміка. На зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Пізніше досягає розквіту ювелірне виробництво. За дослідженнями академіка Б.Рибакова, в Київській Русі існувало близько 60 ремісничих спеціальностей. За розвитком ремесел Київська Русь посідала друге місце безпосередньо після найбільш культурної країни тодішньої Європи – Візантії. Різноманітність знарядь праці й виробів ремісництва свідчили про високий рівень матеріальної культури.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Але в широких масштабах торгівлею займалися князі та бояри. Збираючи данину з підвладного населення, вони зосереджували товари в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посередниками в такій торгівлі виступали торгові люди. До відомого ще з часів Руської землі торгового шляху “Із варяг в греки” шляхи зовнішньої торгівлі додали до Призов’я, Кавказу, Середньої Азії. Дуже значним став Соляний шлях у Галицьку землю і далі в Західну Європу.

З Русі традиційно вивозили хутра, віск, мед, шкіри, ремісничі вироби. Одночасно завозили коштовні тканини, вина, килими, фарфор, зброю, прикраси. Володимир Великий започаткував власні грошові одиниці – злотники та срібники, а від Ярослава Мудрого основною грошовою одиницею стає гривня зі срібла найкращого ґатунку у формі ромба, прямокутника, шестикутника, круглої палички. На Балтійсько-Волзькому шляху торгівлі вага гривні була орієнтована на фунт Карла Великого (409 р.), а в Києві – половину візантійської міри (154 – 170 рр.). Для дрібних розрахунків гривню доводилося рубати. Про обсяг зовнішньої торгівлі Київської Русі свідчить експорт до Візантії щороку по 5-10 тис. різних товарів і сировини. Для порівняння, до Німеччини з країн Середземномор’я надходило менше 1,5 тис.

3 початком феодальної роздробленості і хрестовими походами (1096-1204 рр.) торговий шлях “з варяг у греки” було згорнуто. Відкрилися нові торгові маршрути через Середземномор’я в обхід України-Русі. Із занепадом Візантії та піднесенням західноєвропейської цивілізації на Україну-Русь надходили головні убори з Італії, зброя з Іспанії, тканини, бронза, олово, мідь з Фландрії тощо. Кожна удільна земля доводила свою економічну самобутність. Краще це вдалося Галицькому князівству у другій половині ХІІ ст. при Ярославі Осмомислові, а також Волинській землі за часів князювання правнука Володимира Мономаха Мстислава та його сина Романа. Більшість князівств зазнавали значних господарських втрат завдяки постійним спустошенням половцями, про що розповів невідомий автор шедевра середньовічної писемності – “Слова о полку Ігоревім”. Політична роздробленість Київської Русі заважала удільним князям дати достойну відсіч половцям.

Державна організація Київської Русі складалася з трьох голов­них елементів: княжа влада, рада бояр (дума), збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, ари­стократичної та демократичної тенденцій в політичному устрої Києва.

На чолі держави стояв великий князь київський. Вважалося, що його влада затверджена Богом для захисту країни від зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього громадського порядку. В його руках перебувала законодавча, виконавча, адміністративно-судова ті військова влада. За ним залишалось право передавати владу у спадок. Князь, як найвищий господар держави, мав особисто доглядати управління країною. Він власноруч призначав урядовців, які були підзвітні тільки йому. Адміністрація впродовж сторіч зазнавала деяких змін. З найдавніших часів головним урядовцем був тися­цький, який заступав князя в управлінні, мав провід над військом, народним рушенням, дружиною. Пізніше провідне місце серед уря­довців займав двірський – управитель княжого двору, заступник князя в адміністрації, війську, суді. За часів Данила виступає та­кож “печатник” – канцлер, що вів княжу канцелярію, виконував складні дипломатичні доручення, військові функції. На князівсь­кому дворі були ще такі урядовці: стольник, покладник, ключник, що пильнували княже майно та виконували різні доручення. Крім того були ще: биричі – збирачі податків; отроки – молодіш дру­жинники, слуги князя; дітські – особисті охоронці: городники – будівничі оборонних укріплень, мостники збирачі плати за проїзд мостів.

Судові функції виконували тіуни та посадники. Ці та інші посади свідчать, що адміністрація була досить диференційована. Провінційну адміністрацію очолювали княжі сини або окремі посадники. У великих містах військові справи організовували тисяцькі, згодом їх місце зайняли воєводи.

В управлінні державою брала участь боярська дума. Дума скла­далася з земських бояр, дружинників, тисяцьких, представників пригородів і єпископа. До компетенції боярської ради належало обговорення усіх важливих державних справ і подання своєї дум­ки на остаточне вирішення князя та віча. Співпраця громадянс­тва з князем проявлялася в існуванні боярської ради – думи. Найчастіше князь кликав до ради бояр, що мали найвище стано­вище в адміністрації і війську – тисяцьких, воєвод та ін. Не було ніяких постанов про те, хто має належати до княжої ради. Визначальним був статус осіб в громаді та воля князя. Дума не розвилася в постійну установу, не набравши означених регламен­тованих форм, як на Заході. Але все-таки князі, що бажали мати добрі стосунки з боярством, не відгороджувалися від ради. Ради­тися з нею було моральним обов’язком князя.

Надзвичайним чинником для вирішення державних справ було віче. Воно зародилося у родоплемінному ладі, як рада старійшин племені. Коли ж княжа влада обійняла всі державні функції, віче занепало, а знову посилилося у XI ст. у зв’язку з послаблен­ням княжої влади. Це була народна рада, в якій брали участь не тільки бояри, але і все населення. Інколи у керівництві віче бра ли верх соціальні низи (київське повстання 1068 р.). Але часті­ше на віче мали вплив визначні бояри та заможні міщани. Здебіль­шого за вічем князі визначали право обрання, затвердження або, навпаки, відмови, схвалення рішення про воєнний похід. Віче не скликалося з обраних представників, а завжди мало випадковий характер. Ініціювати скликання віче міг князь, але частіше народ­на рада збиралася сама. Впорядкованого голосування не було – учасники криком виявляли свою думку. Віче у Києві не було постійною установою, як, наприклад, у Новгороді. Це був тільки надзвичайний орган влади, що появлявся тоді, коли занепадав авторитет князя, а боярська дума не спроможна була утримати провід. До найбільшого розвитку віче дійшло під час боротьби між князями за Київ у ХІІ ст.

В українських землях місцеве самоуправління репрезентува­ла верв – територіальна община. Верв об’єднувала населення одного або кількох селищ. У верві існувало общинне володіння лісами, випасами, ін. угіддями. Верв була судо-адміністративною одиницею, члени якої були пов’язані між собою круговою пору­кою, несли взаємну відповідальність за сплату князеві податків і за злочини, вчинені на їхній території. Органом управління верви була копа або сільське віче. Міста і села мали самоуправління під проводом своїх старшин, “старців”.

Дата добавления: 2014-01-04