Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Основні етапи розвитку Київської Русі

Читайте также:
  1. V етап розвитку міграції робочої сили розпочався з 1980 років і триває понині. Збільшення масштабів еміграції з країн з перехідною економікою характерно для такого етапу.
  2. Адаптація 6-річної дитини до нової соціальної ситуації розвитку. Криза 6-7 років.
  3. Акція як пайовий цінний папір і її основні властивості.
  4. Акція: сутність, етапи емісії, види.
  5. Аналіз технічного рівня розвитку підприємства
  6. Архітектура за часів Київської Русі.
  7. Бізнес-моделей розвитку підприємства
  8. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.
  9. В історичній науці існує проблема спадщини Київської Русі.
  10. Вади розвитку – це порушення внутрішньоутробного розвитку, відхилення від нормальної будови організму. Найлегші ступені вад розвитку називають аномаліями, найважчі – потворністю.
  11. Вапняне молоко та сатураційний газ як основні реагенти фізико-хімічного очищення
  12. Взаємозв’язок навчання, виховання у процесі розвитку психіки людини



Процес державного розвитку Київської Русі можна поділити на три етапи. Періодом закріплення держави у Східній Європі став період “Збирання земель” і творення держави Київська Русь (882 – 980). Третім етапом державного розвитку Київської Русі став етап розквіту держави (980 – 1054). Наступний період існування державності у Східній Європі став період феодальної роздрібності Київської Русі (1054 – 1362).

Перший етап починається з того, що у 882 р. князь Олег, на чолі новгородсько-варяжської дружини, здійснив похід з Новго­рода до Києва, вчинив династичний переворот і вокняжився на престолі, поклавши тим самим початок об’єднанню північно-схід­них земель із Руською державою Середнього Подніпров’я. З 882 р. і по ХІV ст. (в Росії до кінця XVI ст.) державна влада в укра­їнських землях (в Московському царстві до кінця XVI ст.) нале­жала до одної династії Рюриковичів. У IX – першій половині X ст. влада київського князя розпоширювалася тільки вздовж торговельного шляху “з варяг у греки” – вздовж дніпровсько-волховського річного шляху.

Час князювання у Києві князя Олега (882 – 912) характеризу­вався активізацією консолідаційних процесів. Олег створює опорні пункти центральної влади у племінних княжіннях міст, встанов­люючи попервах приблизний порядок стягання данини на під­владних князеві землях, підкорює древлян, сіверян, радимичів, уличів, кривичів. За часів князя Олега були проведені вдалі по­ходи проти Візантійської імперії та Хазарського каганату, підпи­сана низка важливих політико-економічних угод з Візантією. На інкорпоровані до держави племена накладалася данина, по­ширювалася система судочинства і адміністрації. В цей період Київська Русь складається і розвивається як політична держава. Але влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, а системи управління, стягання данини й судочинст­ва — примітивними й діяли час від часу. Влада того часу була залежна від системи сполучення, за відсутністю суходільних шляхів, влада у величезній державі контролювала територію тіль­ки з допомогою річних шляхів.

Наступником Олега став Ігор (912 – 945). На початку свого правління він був змушений вести боротьбу з уличами і древлянами, які відмовилися визнавати владу київського князя. Уличі чинили запеклий опір, але врешті-решт змушені були залишити обжиті місця від території полян до Руського (Чорного) моря. Тим часом ускладнилося зовнішньополітичне становище Русі. Візантія почала активно використовувати кочові племена печенігів у Нижньому Подніпров’ї проти Русі. Щоб змусити імперію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. здійснив новий похід на Візантію. Проте 8 липня біля Константинополя візантійці спалили руський флот “грецьким вогнем”. У 943 р. Ігор здійснив похід проти союзників Візантії – горців південно-західного узбережжя Каспійського моря. Княжа дружина спустошила їхні землі, заволоділа Дербентом, Ширваном, Бердаа. Проте закріпитися в регіоні не вдалося. У 944 р. Ігор здійснив грандіозний похід морем і суходолом проти Візантії. Проте до битви справа не дійшла. За новим договором руські купці втрачали право безмитної торгівлі у Константино­полі та інші пільги. Постійні війни виснажили державу, військо, що не отри­мало здобичі і виявляло незадоволення. Ігор вирішив зібрати додаткову да­нину з древлянських племен, що не брали участі у поході. Проте древляни під керівництвом князя Мала розгромили княжу дружину і вбили Ігоря.



Правління княгині Ольги (945 – 964) теж пов’язано із стриманням місцевих сепаратистських тенденцій, з розширенням впливу Київської Русі на міжнародній арені, з укріпленням державного апарату Київської Русі. Княгиня Ольга першою серед князів здійснює ряд реформ (945). Зокрема, встановлює розмір данини, насамперед, полюддя із залеж­ного населення. Є підстави розглядати нововведення як спробу регламентувати повинності залежного населення (запроваджен­ня “уроків”, створені устави, що їх застосували княжі дружинни­ки, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції). Все це було пов’язано з переходом від системи полюддя до ново­го порядку стягнення данини через спеціально посланих для цього представників князівської адміністрації, що приймали її від на­селення в укріплених пунктах – “становищах”. Ольга встано­вила “ловища”, “перевесища” – території, які мали поставляти державі хутра; “знамення” – збирання в державний бюджет меду і воску.

Вчені припускають, що податки було поділено на три частини: дві йшли у Київ, а третина – у Вишгород, місто Ольги. В цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що є свідченням державного розуму політиків тієї доби. В цей час були влаштовані пункти центральної влади на місцях, адміністративні ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних княжінь, посилили державну владу. Ольга, упе­рше в історії руської держави, на чолі мирного посольства здійс­нила візит до Константинополя. Вона була урочисто прийнята візантійським імператором Костянтином Багрянородним. Було укладено союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було охреще­но патріархом та імператором.

Становище Русі зміцніло за сина Ігоря й Ольги Святослава (964 – 972). На тривалий час матір усунула його від влади, він був вихований у язичницьких традиціях в середовищі княжої дружини. В цей період Русь пере­ходить до активної зовнішньої експансії. Протягом 964 – 966 рр. він завер­шив об’єднання руських земель, змусивши в’ятичів визнати владу київсь­кого князя, розгромив союзників Хозарії – волзьких болгар і мордву. Потім завдав поразки військам хозарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського (Хвалинського) моря, підкорив на Північному Кавказі племе­на ясів і касогів. Після цього Хозарський каганат перестав існувати і загро­жувати Русі зі Сходу. Однак це був недалекоглядний крок, який порушив усталену рівновагу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Чорно­го моря. Але вони виявилися слабко захищеними від нападів кочових орд Середньої Азії. Розгром Хозарського каганату поставив перед Руссю проблеми, вирішити які вона не змогла.

Не укріпивши східні кордони держави, Святослав звернув погляд на Захід, де починалася болгаро-візантійська війна. Київський князь вбачав з молодій Болгарській державі потенційного суперника і взяв бік імперії. У 968 р. Святослав рушив у Болгарію, розбив болгарське військо, захопив кілька міст. Проте Візантію стурбував намір Святослава перенести столицю на кордон своєї держави – у Переяславець-на-Дунаї (це означало, що князь мав на меті продовжувати експансію). Проти Святослава утворився болгарсь­ко-візантійський союз, імперія використала також печенігів, які взяли в облогу Київ. Під час нетривалого перебування в Києві князь заклав ще одну міну сповільненої дії, поділивши державу між синами: в Києві посадив кня­зем Ярополка, у древлянській землі – Олега, у Новгороді – Володимира. 969 р. Святослав повернувся в Болгарію, проте зазнав поразки під Доростолом. На шляху до Києва залишки руської дружини було знищено печенігами. У міжусобній боротьбі, що почалася після смерті Святослава, перемогу здобув Володимир (980 – 1015). Князь Володимир Святославич свою державну по­літику розпочав з приєднання до Києва східнослов’янських пле­мен, які ще не увійшли до її складу, або відпали від нього в зв’яз­ку з першою міжусобною війною. З метою зміцнення державної дисципліни він посадив намісниками у багатьох містах своїх дру­жинників, відсторонив місцеву племінну верхівку. Володимир повертає до складу Русі білих хорватів, дулібів, радимичів, в’ятичів. Близько 988 р. проводить кардинальні зміни у територіаль­ній організації держави. На місце вождів племінних княжінь в різних містах держави Володимир посадив своїх синів: Вишеслава – у Новгороді, Ізяслава – в Полоцьку, Святополка – в Турові, Ярослава – в Рос­тові, а після смерті Вишеслава його переведено до Новгорода, Бо­риса – в Ростові, Гліба – в Муромі, Святослава – в землі древ­лян, Всеволода у Володимирі (Волинському), Мстислава – у Тмутаракані. Цим самим було зламано сепаратизм племінної вер­хівки. Київська держава стає об’єднаною державою. В резуль­таті адміністративної реформи (988) значно зміцніла система державної влади на місцях. Була утворена управлінська вертикаль на місцях (сини великого князя, старші дружинники, нижчі уря­дові у волостях), що забезпечувала від імені великого князя збір.

Однією з найбільших заслуг Володимира був захист Русі від нападів печенізьких орд. Найбільші битви з ними відбулися у 990, 992, 996, 997, 1001 рр. Князь почав укріплюва­ти прикордонні землі, будувати фортифікаційні споруди (“Змієві вали”) про­ти кочівників. Ці землі він заселяв вихідцями з ільменських словен, кри­вичів, чуді та ін.

Найважливішим нововведенням Володимира стало запровадження християнства на Русі. Якщо раніше цю релігію приймали окремі князі та їхнє найближче оточення, то за Володимира була християнізована майже вся держава. Стара релігія не відповідала новим соціальним відносинам у суспільстві, ролі великого князя як єдиного суверена, не давала можливості Русі зміцнити свій статус на міжнародній арені. Спроба пристосувати язичництво до нових потреб у вигляді пантеону київських богів виявилася мар­ною. Прийняттям християнства Київська держава засвідчила свій європейсь­кий вибір. Напередодні запровадження християнства Володимир уклав союз із Візантією, взявши штурмом візантійську фортецю у Криму Херсонес (Кор­сунь) 988 р. відбулося хрещення киян. Християнізація Русі відкрила двері культурним впливам у всіх сферах життя. Було закладено ідейні основи дер­жави, її духовної єдності, зменшилися міжусобиці князів, зміцніли зв’язки із зарубіжними країнами. Велике значення мала церква і в організації гос­подарського життя. Монастирі, зокрема, освоювали лісові хащі, болота, роз­вивали промисли, торгівлю.

Подальше піднесення Київської держави відбулося за Ярослава Мудрого (1019 – 1054), котрий вийшов переможцем із міжусобної боротьби після смерті Володимира. Як і Володимир, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, ніж про приєднання нових територій. Ярослав відвоював у Польщі Червенські міста. Для захисту західних рубежів держа­ви київський князь заснував місто, назване його іменем, підкорив племена чуді, ятвягів. У 1036 р. князівська дружина розгромила під стінами Києва печенізьку орду. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, її кор­дони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря. Мо­гутність Русі була визнана всією Європою, і королівські династії почали всту­пати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Муд­рого звали “тестем Європи”.

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається кодифікація норм звичаєвого права. Новий юридичний кодекс узаконював зміни, що ста­лися в суспільстві та свідомості людей. Основним об’єктом захисту стало життя людини, була скасована смертна кара. Замість кровної помсти вводи­лася грошова компенсація.

Київська Русь дедалі більше відходила від язичництва і переймала хрис­тиянство. У багатьох містах будували храми, які ставали осередками осві­ти. У 1037 р. у Києві на зразок храму Софії у Константинополі збудовано Софійський собор. У 1051 р. монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печерський монастир. У 1051 р. Ярослав Мудрий в обхід константи­нопольського патріарха утвердив митрополитом Іларіона, що засвідчило і церковну незалежність Русі.

Після смерті Ярослава Мудрого Русь вступила в епоху феодальної роз­дробленості. Процес феодального дроблення був об’єктивним і невідворот­ним явищем, про що свідчить історія усіх європейських країн. При цьому держава зберігала політичну єдність, верховний суверенітет київського ве­ликого князя, виступала як єдине ціле у зовнішніх зносинах. Місцеві князі не були володарями окремих держав чи напівдержав, а мали підпорядкову­ватися київському князю.

Ще за життя Ярослав поділив землі між своїми синами. Після смерті князя влада опинилася в руках тріумвірату його синів – Ізяслава, Свято­слава і Всеволода. Проте ситуацію дестабілізував зовнішній чинник – поло­вецька навала. У 1068 р. військо братів було вщент розгромлене на річці Альті й кочівники наблизилися до Києва. Небажання Ізяслава озброїти простих людей призвело до народного повстання. Князь змушений був тікати і зумів повернутися лише за допомогою поляків та братів. Але тріумвірат дав тріщи­ну, Ізяслав показав себе як невдалий політик. Розпочалася міжусобна боротьба. Цим скористалися половці, які спустошували українські землі. Ону­ки Ярослава Мудрого нерідко самі запрошували степовиків на допомогу.

У 1097 р. за ініціативи сина Всеволода Володимира Мономаха відбувся князівський з’їзд у Любечі. Учасники присяглися припинити чвари й об’єднатись у боротьбі зі спільним ворогом – половецькими ордами, проте угоду одразу порушив князь Давид Волинський, який осліпив теребовлянського Василька Ростиславича

У 1103 р. сім руських князів ущент розгромили половців на р. Самарі. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Володимир Мономах завдали поразки половцям під Лубнами, а в 1113 р. – на р. Донець.

Після смерті Святополка й чергового повстання киян великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113 – 1125). За князювання в Чернігівсь­кому, а потім у Переяславському князівствах він здобув собі славу поборни­ка єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого правителя і полководця. Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Він продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові пра­вової держави. Його знаменитий “Устав” значно доповнював кодекс законів “Руської правди” й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. “Устав” встановлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаю­чи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати “сильним” погу­бити людину. За нього швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство і торгівля, зміцнюються зв’язки Русі із зарубіжними країнами. Централістську політику Володимира Мономаха продовжував і його син Мстислав (1125 – 1132).

З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок цього зміцнювалися місцеві князівські династії. Велика родина Яро­слава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії – Мономаховичів і Святославичів. У свою чергу, Мономаховичі згодом розділилися на волинських Ізяславичів, галицьких і смоленських Ростиславичів, суздальських Юрійови­чів, а Святославичі – на новгород-сіверських Ольговичів і чернігівських Давидовичів.

Період з початку 40-х по 70-ті рр. XII ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцен­трових сил. Одним із основних вузлів міжкнязівських інтересів, як і рані­ше, залишався Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х рр. XII ст. залишився єдиним символом цілісності Русі. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов’язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські та інші князі. Харак­терно, що незалежно від династичної належності удільні князі, ледве оволо­дівши Києвом, перетворювалися з автономістів на рішучих і послідовних по­борників єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, проте всі усвідомлювали, що шлях до їх досягнення проходив через Київ.

Слід зауважити, що ця величезна притягальна сила Києва пояснювалася насамперед традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль тут відігравали й ті реальні переваги, що їх одержував князь, оволодів­ши великокняжим столом. У руках київського князя опинялося найбільше місто Русі, а також обширна Київська земля, що була однією з найбагатших і найбільш розвинутих. Основні володіння Києва у XII – XIII ст. розташува­лись на правому березі Дніпра, включаючи землі древлян і південно-західні райони розселення дреговичів. Західні кордони Київської землі вже в X – на початку XI ст. проходили по лінії р. Західний Буг, південні – по лінії р. Рось, верхів’їв Південного Бугу, Случі, Горині. В окреслених межах літо­пис називає близько 80 міських центрів, що значно більше, ніж у будь-яко­му іншому князівстві.

Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзви­чайно неспокійним і небезпечним місцем, породило з часом і свою проти­лежність. Сильні князі певних земель стали намагатися досягти керівного становища в країні й очолити боротьбу за загальноруську єдність не шля­хом переходу в Київ, а утверджуючи в ролі об’єднавчого центру столицю свого князівства.

У другій половині XII ст. проти великого князя Мстислава II постала по­тужна князівська коаліція на чолі з владимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів. Після тривалої облоги Київ уперше за всю історію Київської Русі було взято штур­мом. Переможці жорстоко пограбували місто. Літописець пише: “И грабиша за два дня весь град, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятин­ную Богородицу и не бысть помилований никому... и взяша именья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша”. Вчені вважають, що розгром Києва остаточно підірвав стару державну систему Русі.

Наприкінці XII ст. утворилися потужна антиполовецька коаліція на чолі з великим князем Святославом Всеволодовичем, в якій активну участь бра­ли сили Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Пінської та інших земель. Проте успіхи коаліції затьмарив сепаратний похід новгород-сіверського князя Ігоря, оспіваний у літературному шедеврі тих часів “Слові о полку Ігоревім”. Внаслідок його поразки у 1185 р. половецьким ордам була відкрита дорога на Русь. Проте у 1187 – 1192 рр. блискучі перемоги руських дружин змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. Успішна антиполовецька боротьба відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з’єднували її з Південною і Південно-За-хідною Європою.

Після смерті Святослава у 1194 р. Київ остаточно втрачає роль політич­ного центру. Утворюється кілька регіональних центрів, які претендують на роль об’єднавчого центру, найпомітнішими з яких стають Галицько-Волинське князівство на чолі з Романом Мстиславичем та Владимиро-Суз-дальське на чолі із Всеволодом “Великим Гніздом”. Перша половина ХІІІ ст. характеризується смугою нових усобиць, втручанням поляків і угорців у справи на заході Русі. Нормальний хід історичного розвитку руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингісхана.

 





Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1959; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:

  1. V етап розвитку міграції робочої сили розпочався з 1980 років і триває понині. Збільшення масштабів еміграції з країн з перехідною економікою характерно для такого етапу.
  2. Адаптація 6-річної дитини до нової соціальної ситуації розвитку. Криза 6-7 років.
  3. Акція як пайовий цінний папір і її основні властивості.
  4. Акція: сутність, етапи емісії, види.
  5. Аналіз технічного рівня розвитку підприємства
  6. Архітектура за часів Київської Русі.
  7. Бізнес-моделей розвитку підприємства
  8. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.
  9. В історичній науці існує проблема спадщини Київської Русі.
  10. Вади розвитку – це порушення внутрішньоутробного розвитку, відхилення від нормальної будови організму. Найлегші ступені вад розвитку називають аномаліями, найважчі – потворністю.
  11. Вапняне молоко та сатураційний газ як основні реагенти фізико-хімічного очищення
  12. Взаємозв’язок навчання, виховання у процесі розвитку психіки людини




studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.198.143.210
Генерация страницы за: 0.006 сек.